Забирайтесь геть, срані багатії 8 страница

— Еге ж, — відповіла Рея, неприємно всміхаючись. — Але він не завадить кулі забрати твою душу, якщо вона цього за­хоче. Не думай, що перехитруєш її. — Вона скинула оком на інших двох, і її погляд спинився на Рейнолдзі. — У моєму сараї є візок і пара сірих козлів. — Вона зверталася до Рейнолдза, але не зводила очей з кристала... і Джонас відчув, що і йому самому нестерпно хочеться в нього зазирнути.

— Не тобі мене вчити, — огризнувся Рейнолдз.

— Їй ні, а от мені можна, — Джонас зиркнув на кристал, водночас боячись і жадаючи побачити в глибині рожеву іскру життя. Нічого. Холодний і темний. Він змусив себе перевести погляд на Рейнолдза. — Іди по візок.

Дзижчання мух Рейнолдз почув ще на порозі перекособочених дверей хліва, і одразу збагнув, що Реїні козли більше ніколи не возитимуть жодних візків. Вони лежали в своєму стійлі, роз­пухлі й мертві, задерши догори ноги. В очах кишіла черва. Ска­зати точно, коли Рея востаннє їх годувала і напувала, було не­можливо, але, судячи зі смороду, Рейнолдз припустив, що аж ніяк не менше тижня тому.

«Її надто цікавило те, що показувала скляна куля, а на решту було начхати, — подумав він. — І нащо їй та дохла змія на шиї?»

— Навіть знати не хочу, — пробурмотів він, затуляючи носа нашийною хусткою. Єдине, чого він прагнув насправді, — як­найшвидше забратися звідти.

Він помітив візок, пофарбований начорно, з золотими каба­лістичними знаками на боках. Він нагадав Рейнолдзові візок із трупарні чи поховальні дроги. Ухопившись за ручки, він вивіз цей засіб пересування з сараю так швидко, як тільки міг. Решту міг зробити Діпейп. Причепити візок до коня і відтягти смер­дючу тушку старої відьми... куди? Хтозна. Може, Елдред знає.

Хитаючись, Рея вийшла з хатини. В руках у неї був мішок на шворці, в якому мисливці доправили їй кристал. Але зупини­лася, нашорошила вуха, дослухаючись, коли Рейнолдз поставив своє питання.

Джонас замислився, а тоді відповів:

— Для початку до Будинку-на-набережній. Атож, до завтраш­нього вечора нехай і вона, і ця скляна дрібниця побудуть там.

— Я ніколи там не була, — сказала Рея, підходячи до них. Опи­нившись біля Джонасового коня, котрий знову шарахнувся від неї, вона розв’язала мішечок. Після секундного вагання Джонас опустив кулю всередину. Вона випнулася внизу, і мішок набув форми сльози.

Рея підступно посміхнулася.

— Може, Торіна побачимо. Я йому щось покажу в іграшці Доброго Чоловіка, еге ж, його це дуже зацікавить.

— Навіть якщо ти й зустрінеш його, — сказав Джонас, спус­каючись з коня, щоб допомогти запрягти Діпейпового коня у ві­зок, — то лише в такому місці, де не потрібна жодна магія, щоб бачити на віддалі.

Вона ошелешено подивилась на нього. А тоді на її обличчя поволі повернулася хитра посмішка.

— Либонь, наш мер потрапив у халепу!

— Можливо, — погодився Джонас.

Вона загиготіла, а тоді заквоктала на всю горлянку. Коли вони виїжджали з подвір’я, вона досі каркала від сміху, сидячи у візку, прикрашеному кабалістичними знаками, неначе Чорна Королева на троні.

РОЗДІЛ VIII

ПОПІЛ

Паніка надзвичайно заразна, особливо в ситуаціях, коли нічо­го не відомо і довкола тебе вирують події. Сюзен покотилася вниз масним схилом паніки, щойно побачила старого того Міґеля. Він стояв посеред подвір’я Будинку-на-набережній, притискаючи до грудей мітлу, і з нещасним виглядом дивився на вершників, що мчали повз нього. Сомбреро хилиталося на мотузку в нього на спині. Сюзен охопив жах, коли вона поба­чила, що Мігель, зазвичай чистий, охайний і підтягнутий, на­дягнув свою накидку навиворіт. По його щоках текли сльози. Він повертався, як флюгер, намагаючись привітатися з вершника­ми, яких упізнав, і Сюзен мимохіть згадала малюка, якого ба­чила перед платформою сцени, що насувалася просто на нього. Той так само чеберяв ніжками, але його вчасно встиг забрати батько. А хто забере Мігеля?

Вона кинулася до нього, і повз неї галопом промчав якийсь ковбой верхи на очманілому чалому в яблуках, так близько, що шпорою зачепив її ногу, а кінський хвіст шмагнув її по руці. Сюзен нервово захихотіла. Хвилювалася за Міґеля, а сама ледь не втрапила під копита! Смішно!

Вона роззирнулася на два боки, зробила крок уперед і знову відсахнулася, коли з-за рогу вилетів, нахилившись на два коле­са, навантажений віз. Яким був його вантаж, вона не бачила — добро накрили брезентом, — але помітила, як, стискаючи мітлу, рушив йому назустріч Міґель. Сюзен знову подумала про дитину перед пересувною платформою і викрикнула якесь застере­ження. Останньої миті Мігель відскочив, і віз прокотив повз нього, перетнув подвір’я і зник у арці.

Мітель впустив мітлу, взявся обома долонями за щоки, впав на коліна і голосно заголосив молитву. Якусь частку секунди Сюзен ще на нього дивилася, а тоді притьмом побігла до стайні, більше не дбаючи про те, щоб триматися ближче до стіни бу­динку. Вона підчепила хворобу, яка до обіду мала охопити все містечко Гембрі. І хоча їй вдалося доволі швидко осідлати Пілона (за інших обставин коло неї вже крутилося б кілька молодих конюхів, змагаючись за те, хто допоможе вродливій сей сісти на коня), вона втратила будь-яку здатність тверезо мислити і могла лише пришпорити переляканого коня лівою п’ятою та помчати геть зі стайні.

Проїжджаючи повз Мігеля, котрий, звівши руки до ясного неба, досі молився, вона вже не помічала його так само, як перед тим — решта вершників.

Опинившись на Хай-стрит, вона повернула ліворуч. Підганя­ла коня ногами в чоботах без шпор, хоча великий жеребець і так уже мало не нісся над землею. Думки, питання, можливі пла­ни дій... не вирували в її голові. Її голова була порожня. Сюзен ледь помічала людей, що тупцяли на вулиці, дозволяла Піло­ну самому прокладати собі шлях. Єдине, що вона усвідомлю­вала на той час, — його ім’я. Роланд, Роланд, Роланд! — кри­ком дзвеніло в неї в голові. Усе перевернулося догори дригом. Хоробрий маленький ка-тет, який вони склали тієї ночі на цвинтарі, розпався. Троє його членів потрапили до в’язниці, й жити їм залишалося недовго (якщо взагалі вони були досі живі), а остання нетямилася від переляку й кидалася на всі боки, як пташка в коморі.

Якби паніка не відпустила її, все могло обернутися інакше. Проте шлях з центру міста привів її до будинку, в якому вони жили колись разом з батьком і тіткою. А Корделія саме її й виглядала.

Щойно Сюзен під’їхала до будинку, двері розчахнулися і Кор­делія, з голови до п’ят вбрана в усе чорне, вилетіла на вулицю, викрикуючи щось від жаху чи крізь сміх. А може, від того й ін­шого водночас. Її вигляд прорвався крізь пелену паніки в сві­домості Сюзен... але не тому, що вона впізнала тітку.

— Рея! — загорлала Корделія і так рвучко смикнула за віжки, що кінь похитнувся, став на диби і мало не перекинувся разом з вершницею. Але Пілон втримався на задніх ногах, і це вряту­вало Сюзен життя. Передніми ногами він бив у повітрі й голос­но іржав. Сюзен ухопилася за його, шию і відчайдушно намага­лася не впасти.

Корделія Дельґадо, вбрана в найкращу чорну сукню і мере­живну мантилью, що прикривала волосся, стояла перед ко­нем, наче у своїй вітальні, не звертаючи ні найменшої уваги на копита, що місили повітря під самісіньким її носом. В одній руці, обтягненій тканиною рукавички, вона тримала дерев’яну скриньку.

Сюзен запізніло збагнула, що перед нею не Рея, але те, що вона помилилася, можна було зрозуміти. Тітка Корд ще не бу­ла такою худющою, як Рея (принаймні, поки що), і її одяг був чистішим і охайнішим, якщо не брати до уваги брудних рука­вичок (Сюзен не могла зрозуміти, чому тітка взагалі натягла ці рукавички, не кажучи вже про те, чому вони такі заквецяні), але божевільний вираз її очей жахливо нагадував відьмин.

— Добрий день, міс О-Яка-Краля! — надтріснутим, надміру жвавим голосом привітала її тітка Корд, і в Сюзен стислося серце. Корделія присіла в реверансі, однією рукою притриму­ючи спідницю, бо другою притискала до грудей скриньку. — Куди прямуєш цієї погожої осінньої днини? Куди поспішаєш? Напевно ж, не до котрогось із коханців, бо один з них мертвий, а інші у тюрмі!

Корделія знову зловісно засміялася, і її тонкі губи розійшли­ся, оголивши великі білі зуби. Майже кінські. У світлі сонця її очі блищали.

«Вона збожеволіла, — подумала Сюзен. — Бідолашна. Бідо­лашна стара».

— Це ти намовила Деаборна? — спитала тітка Корд. Вона підкралася до Пілона збоку і тепер зиркала на Сюзен знизу

вгору своїми блискучими очима. — Це ж ти, га? Еге ж! Либонь, і ножа того ти йому дала, на щастя провівши по лезу губами. Ви ж співучасники — ну ж бо, визнай це! Визнай хоча б, що ти злягалася з тим хлопцем. Я ж знаю, що це правда. Я бачила, як він дивився на тебе того дня, коли ти сиділа біля вікна, і як ти на нього дивилася!

— Якщо хочеш правду, то ось тобі правда, — мовила Сю­зен. — Так, ми з ним коханці. А до Кінця Року вже будемо чо­ловіком і дружиною.

Корделія здійняла руку в брудній рукавичці до синіх небес і помахала нею, наче вітаючись із богами. А махаючи, завере­щала від тріумфу й сміху.

— Вона думає, вони поберуться! Ууууууу! А на весільному олтарі ти питимеш кров своїх жертв, чи не так? О лишенько! Мені хочеться плакати! — та замість розплакатися вона знову зареготала, завила від радості в сліпе блакитне обличчя неба.

— Ми не замислювали вбивства, — відказала Сюзен, подумки проводячи межу між вбивствами в будинку мера і пасткою, яку вони збиралися влаштувати Фарсоновим солдатам. — І він нікого не вбивав. Це справа рук твого друзяки Джонаса. Це його брудна робота.

Корделія запустила руку в свою скриньку, і Сюзен одразу збагнула, чому її рукавички такі брудні. Вона копирсалася в печі.

— Проклинаю тебе попелом! — заверещала Корделія, жбур­нувши попелом у ногу Сюзен і руку, що тримала Пілонові по­води. — Проклинаю вас обох, прирікаю до пітьми!Будьте щасли­ві, зрадники! Вбивці! Шахраї! Брехуни! Блудливі свині! Загублені й вигнані!

З кожним криком Корделія Дельґадо набирала в жменю по­пелу і жбурляла ним у небогу. І з кожним кроком розум Сюзен прояснявся і тверезів. Вона трималася міцно і дозволяла тітці обсипати себе попелом. Навіть коли Пілон сахнувся, відчува­ючи на своїй шкірі дощ із твердих частинок, Сюзен зупинила його. Довкола них уже збирався натовп роззяв, що радісно ви­тріщалися на старовинний ритуал зречення (серед них був Шимі, його очі були круглі від подиву, рот сіпався), але Сюзен майже не помічала їх. Вона знову опанувала себе, знала, що має робити, і відчувала, що лише за це має подякувати тітці.

— Я пробачаю тобі, тьотю.

Скринька з попелом, майже порожня, випала з рук Корделії, неначе Сюзен дала їй ляпаса.

— Що? — прошепотіла вона. — Що ти сказала?

— Пробачаю за те, що ти зробила зі своїм братом і моїм бать­ком, — сказала Сюзен. — За те, до чого ти була причетна.

Вона витерла ногу рукою і нахилилася до тітки. Не встигла та відсахнутися, як Сюзен провела замащеною в попелі рукою по її щоці. Там лишився слід, широкий і темний, як шрам.

— Та все одно ти маєш носити на собі це, — сказала Сюзен. — Можеш змити, якщо схочеш, але я думаю, що в твоїй душі цей попіл залишиться. — Вона помовчала. — Хоча він там уже й так є. Прощавай.

— Куди це ти зібралася? — рукою в рукавичці тітка Корд не­стямно терла щоку зі слідами сажі, а тоді рвонула вперед, щоб ухопити Пілона за віжки, перечепилася через скриньку на зем­лі й мало не впала. Але Сюзен, котра ще не встигла випроста­тися, підхопила її за плече й втримала від падіння. Корделія са­хнулася від неї, наче побачила гадюку. — Не до нього! Зараз ти не поїдеш до нього, дурна ти гуско!

Сюзен розвернула коня.

— Це не твоя справа, тітонько. Ми з тобою більше не родичі, це кінець. Але затям мої слова: до Кінця Року ми вже будемо чоловіком і дружиною. Нашого первістка вже зачато.

— Якщо ти підеш до нього зараз, то ви одружитеся завтра ввечері! Поєднаєтеся в диму, одружитеся у вогні, ляжете в ложе попелу! В ложе попелу, ти чуєш?

Божевільна все наступала на неї, але Сюзен вже не мала часу слухати. Дорогоцінний час спливав. Вона ще могла зробити те, що від неї залежало, проте не можна було зволікати.

— Прощавай, — повторила вона і пустила коня в галоп. А на­вздогін їй неслися останні тітчині слова: «У попелі буде ваше ложе, ти чуєш?»

З

їдучи з міста Великим Шляхом, Сюзен помітила вершників, що мчали їй назустріч, і звернула з дороги. Вона вирішила, що

час для зустрічі з подорожніми невдалий. Неподалік видніло старе зерносховище, тож вона завела Пілона всередину, по­гладила його по шиї й пробурмотіла заспокійливі слова, щоб він поводився тихо.

Виявилося, що вершники були далі, ніж вона думала, тож порівнялися вони з тим місцем, звідки вона з’їхала, не так вже й скоро. І лише побачивши їх зблизька, Сюзен зрозуміла при­чину. З ними була Рея. Сиділа в чорному візку, розписаному магічними символами. Тієї ночі, коли на небі висів Місяць-Цілунок, відьма здалася Сюзен страшною, проте в ній ще мож­на було впізнати людину. А та істота, яку дівчина побачила зараз і яка розгойдувалася в чорному візку, стискаючи на ко­лінах якийсь мішок, була позбавлена статі, вкрита чиряками і більше схожа на троля, ніж на людину. Її везли Великі мис­ливці за трунами.

— До мера! — загорлала істота у візку. — Ворушіться, по­кваптеся! Сьогодні я спатиму в ліжку Торіна! Спатиму і сцятиму туди! Еге гей, ворушіться!

Діпейп — адже це його кінь був запряжений у візок — озир­нувся на неї з огидою та острахом.

— Стули пельку.

Відповіддю був новий напад реготу. Вона розгойдувалася, однією рукою тримаючи на колінах мішок, а другою тицяючи в Діпейпа покрученим вказівним пальцем з довгим нігтем. Від її жахливого вигляду Сюзен стало млосно, і вона відчула при­плив паніки, що, наче якась темна рідина, ладна була затопити її мозок, якби їй дали таку нагоду.

Вона щосили боролася з панікою, не дозволяючи їй знову захопити себе в полон і перетворити на безмозку пташку, що тріпоче крилами в хліві, б’ється в стіни й не помічає відчине­ного вікна, крізь яке залетіла всередину.

Навіть коли віз зник за наступним пагорбом, тільки курява в повітрі лишилася, Сюзен все ще чула дикий сміх Реї.

Хатини в Поганій Траві вона дісталася о першій дня. Трохи посиділа в сідлі, роздивляючись хижку. Невже вони з Роландом

були тут менш ніж добу тому? Кохалися і мріяли про майбут­нє? Важко було в це повірити. Але плетений кошик усередині, в якому вона прихопила з собою з дому їжу, розвіяв її сумніви. Кошик досі стояв на хисткому столі.

Глянувши на кошик, вона згадала, що з учорашнього вечора нічого не їла. Та й то — вечеря була так собі, їй шмат у горло не ліз через те, що Гарт Торін обмацував її тіло поглядом. Що ж, то був останній хтивий погляд Гарта Торіна. Вже ніколи їй не до­ведеться скрадатися коридором у Будинку-на-набережній, не знаючи, з котрих дверей він вигулькне, мов той чорт із таба­керки, тягнучись до неї загребущими руками і набубнявілим жагучим прутнем.

«Попіл, — подумала вона. — Все попіл. Але не ми, Роланде. Клянуся тобі, мій коханий, не ми».

Вона була налякана і напружена. Силкувалася робити все по порядку — як тоді, коли сідлала коня. Але їй було шістнадцять, і молодий здоровий організм потребував їжі. Один погляд на кошик, і в ній прокинувся лютий голод.

У кошику вона знайшла два сендвічі з холодною яловичиною, які вже обсіли мурахи. Зігнавши їх рукою, Сюзен ум’яла сендві­чі. Хліб зачерствів, але вона цього навіть не помітила. Ще в ко­шику лишалося півглечика солодкого сидру і шмат пирога.

Доївши все до останньої крихти, вона підійшла до північно­го кутка хижі й зсунула шкури, які хтось колись почав вичиня­ти, а тоді втратив до них інтерес. Під ними була ямка, в якій лежали Роландові револьвери, загорнуті в м’яку шкіру.

Якщо все піде шкереберть, ти маєш повернутися сюди, забра­ти їх і поїхати на захід до Ґілеаду. А там знайти мого батька.

Зі слабким, проте щирим інтересом Сюзен подумала: невже Роланд справді сподівався, що вона залюбки гайне в Ґілеад з його ненародженою дитиною в череві, поки він і його друзі волатимуть, згоряючи на святковому багатті.

Вона дістала револьвер із кобури. Кілька секунд знадоби­лося для того, щоб зрозуміти, як відкривається барабан, але зрештою він викотився, і Сюзен побачила, що він заповнений набоями. Клацнувши, вона закрила барабан і перевірила дру­гий револьвер.

Потім, загорнувши у ковдру, сховала їх за сідлом, як це робив Роланд, сіла на коня і знову попрямувала на схід. Але

не в бік містечка. Поки що ні. Їй треба було здійснити на шляху ще одну зупинку.

Близько другої години місто в Меджисі облетіла новина, що Френ Ленґіл виступить із заявою в міській залі зібрань. Назва­ти новину чуткою ніхто не міг — надто вже впевнено її поши­рювали. Невідомо звідки росли ноги, та людям було байдуже. Вони просто передавали її далі.

До третьої години залу зібрань вже було заповнено вщерть. Ще дві сотні люду зібралося надворі, слухаючи коротку промову Ленґіла, яку їм переказували пошепки. Корал Торін (в «Раю для по­дорожніх» саме вона почала ширити звістку про майбутній виступ Ленґіла) серед них не було. Вона й так добре знала, що скаже Ленґіл, адже вона сама підтримала Джонаса в тому, що промова має бути якомога стислішою і зрозумілішою. Потреби збурювати народ не було. Ще до заходу сонця в день Жнив вони матимуть розлючений натовп, який завжди обирає собі здібних ватажків.

Ленґіл говорив, тримаючи в одній руці капелюха. На грудях у нього висів срібний амулет із закляттями на добрий врожай. Він говорив стисло, грубо і переконливо. Більшість люду в за­лі знали його все життя, тож ніхто не ставив під сумнів жодне його слово.

Гарта Торіна і Кімбу Раймера вбили Деаборн, Гіт і Стокворт, повідомив Ленґіл натовпу чоловіків у джинсах і жінок у линялих картатих сукнях. Злочинців виказав грачиний череп, який вони впустили на коліна мерові Торіну.

Ці слова зустріли невдоволеним гомоном. Багато хто з тих, хто слухав Ленґіла, бачили цей череп: і на луці Катбертового сідла, і на мотузку в нього на шиї. Тоді вони сміялися з його дивацтва. А тепер згадали, що він теж сміявся, і збагнули, що це їх він вважав смішними. Їхні обличчя потемніли.

Ніж, яким перерізали горло канцлерові, належав Деаборнові, вів далі Ленґіл. Трьох молодиків схопили на світанку, коли вони збиралися накивати п’ятами з Меджису. Мотиви злочину були ще не до кінця зрозумілі, але вочевидь пов’язані з кіньми. Якщо так, тоді коні потрібні були Джонові Фарсону,

який, подейкували, щедро розплачувався за хороших коників дзвінкою монетою. Інакше кажучи, хлопці були зрадниками власної батьківщини й Альянсу.

У третьому ряду сидів син Брайана Гукі — Руфус. Ленґіл всадовив його туди заздалегідь. Тепер (у потрібний момент) Руфус вигукнув:

— Вони зізналися?

— Еге ж, — сказав Ленґіл. — Зізналися в скоєнні обох зло­чинів і похвалялися ними.

Натовп погрозливо загомонів. Гомін прокотився залою і хви­лею вихлюпнувся назовні. Слово переходило з уст в уста: по­хвалялися, похвалялися, скоїли вбивство під покровом ночі й похвалялися цим.

Роти міцно стулялися. Стискалися кулаки.

— Деаборн сказав, що Джонас і його друзі дізналися про те, що вони замислили, і повідомили про це Раймера. Канцлера Раймера вони вбили, щоб змусити його мовчати про їхню брудну оборудку, а Торіна — за компанію, бо канцлер міг йому розповісти.

Латіґо вважав, що ця вигадка безглузда. Джонас усміхнувся і кивнув. «Так, — сказав він, — безглузда. Але це вже не має значення».

Ленґіл приготувався відповідати на питання, але їх не було. Люд у залі лише гомонів, похмуро дивився з-під лоба, жнив’яні амулети стиха цокотіли на шиях, коли люди переминалися з но­ги на ногу.

Хлопці сиділи за ґратами. Ленґіл не сказав, що на них чекає, та ніхто й не поцікавився. Він повідомив, що деякі розваги на­ступного дня, як-от: ігри, скачки, індичі перегони, змагання з різь­блення по гарбузах, свинячі бої, загадування загадок й танці, з огляду на трагедію, скасовуються. Звісно, справді важливі за­ходи відбудуться, як завжди: оцінка великої рогатої й іншої свій­ської худоби, кінні заїзди, збори скотарів і аукціони — продаж коней, свиней, корів і овець. А на сході місяця — багаття. Ба­гаття і спалення опудал. Цей ритуал із незапам’ятних часів сим­волізував завершення Ярмарку Жнив, і ніщо в світі, крім його кінця, не могло його скасувати.

— Святкове багаття буде, і на ньому буде спалено опудала, — сказав Елдред Джонас Ленґілу. — Це все, що ти маєш повідо­мити. Решту вони додумають самі.

1 Джонас не помилявся. Ленґіл побачив, що це написано в усіх на обличчях. Не просто рішучість довести справу до кін­ця, а нездоровий ентузіазм. Існували стародавні звичаї, старо­давні ритуали, складовою яких були опудала з червоними ру­ками. Los ceremoniosos': чар’ю. Гори. Відтоді, як їх виконували, минуло багато століть (звісно, крім випадків, коли ці ритуали здійснювали в потаємних гірських місцинах), та коли світ зру­шив з місця, люди повернулися до них.

«Багато не розпатякуй», — порадив Джонас. І порада справді виявилася цінною. У мирний час Ленґіл не хотів би мати спра­ву з таким, як він. Проте зараз він виявився незамінним.

— Нехай боги подарують вам мир, — сказав Ленґіл, відсту­паючи на крок назад і перехрещуючи руки на грудях, аби по­казати, що він закінчив. — Нехай усім нам боги подарують мир.

— Довгих днів і мирних ночей, — тихим механічним хором пробурмотіли люди. А тоді просто розвернулися й вийшли, піш­ли у своїх справах, що чекали на них перед святом Жнив. Ленґіл знав, що більшість із них вирушать у «Рай для подорожніх» чи готель «Бейв’ю». Він витер рукою піт з чола. Терпіти не міг виступати перед збіговиськом людей, а надто таким великим, як сьогодні, проте, здається, він непогано впорався. Насправді навіть чудово.

Людський потік мовчки розділився на маленькі струмки. Як і передбачив Ленґіл, більша частина люду попрямувала до шин­ків. Їхній шлях пролягав повз в’язницю, проте мало хто на неї поглянув... а ті, хто дивився, робили це мигцем і одразу відво­дили погляди. На ґанку не було нікого (крім пухкого червонорукого опудала, що зайняло собою все крісло-гойдалку шерифа Ейвері), і двері стояли прочинені, як зазвичай у теплі й соняч­ні дні. Хлопці були там, ніхто в цьому не сумнівався. Але, схоже, їх не надто ретельно охороняли.

Якби чоловіки, що проминали в’язницю, ідучи до «Раю» і «Бей­в’ю», об’єдналися в один загін, то спокійно могли б напасти на

Роланда і його друзів. Проте вони, похнюпивши носи, мовчки йшли туди, де їх чекала випивка. Того дня вони не збиралися нічого робити. І ввечері теж.

А от завтра...

Неподалік Смуги К, на похилому пасовищі баронії, Сюзен по­бачила щось таке, що змусило її натягнути поводи і завмерти в сідлі, мов укопаній, від подиву розтуливши рота. Далеко на схід, внизу, щонайменше за три милі від неї, ватага з дюжини ковбоїв зганяла докупи найбільший табун коней, який вона ба­чила за все своє життя. Близько чотирьох сотень голів. Вони бігли ліниво, виконуючи накази ковбоїв.

«Певне, вони гадають, що їх заганяють на зимівлю», — по­думала Сюзен. Але їх вели не в бік ранчо на гребені Крутояру. Табун, такий величезний, що плив по траві, як тінь від хмари, гнали на захід, у бік Скелі Вішальників.

Сюзен вірила словам Роланда. Але, побачивши це, сприйня­ла правду як щось особисте, бо ж вона була пов’язана з її по­кійним батьком.

Звісно, правдою були коні.

— Покидьки, — пробурмотіла вона. — Мерзенні конокради. — Вона розвернула Пілона і помчала до згорілого ранчо. Праворуч від неї росла тінь. А над головою примарно мерехтів у світлому небі дня Місяць-Демон.

Вона побоювалася, що Джонас міг залишити в Смузі К людей, хоча сама достоту не розуміла причини свого страху. Зрештою він виявився безпідставним. Ранчо стояло порожнє, як і всі п’ять чи шість років між пожежею, що поклала край його існуванню, і появою хлопців із Серединного світу. Втім, вона помітила сліди ранкової боротьби. А коли зайшла до барака, де спали хлопці, то їй одразу впала у вічі діра в підлозі. Забравши револьвери Алана і Катберта, Джонас не завдав собі клопоту її закрити.

Вона пройшла повз ряди ліжок, опустилася на коліно й за­зирнула в отвір. Нічого. Втім, вона сумнівалася, що те, по що вона прийшла, взагалі було там. Отвір для цього був замалий.

Біля трьох ліжок вона зупинилася. На котрому з них спав Роланд? Вона могла б відчути це нюхом, бо ж добре знала запах його волосся і шкіри. Але вирішила не піддаватися чуттєвому поривові. Зараз їй треба було бути жорсткою і спритною, руха­тися, не зупиняючись і озираючись.

«Попіл», — майже нечутно прошепотіла тітка Корд у її голо­ві. Сюзен нетерпляче похитала головою, наче відганяючи той голос, і вийшла надвір.

За бараками було порожньо, біля вбиральні й по обидва боки від неї теж нічого. Вона обійшла кругом старої кухні й знайшла те, що шукала. Дві діжки, які вона бачила на спині Капризного, стояли на виду. Ніхто не намагався їх сховати.

Думка про мула нагадала їй про Шимі, високого Шимі, який з надією дивився на неї згори вниз. Я хотів би поцілунок, бо це ж кінець року.

Шимі, якому врятував життя «Артур Гіт». Шимі, що ризику­вав накликати на себе гнів відьми, віддавши Катбертові записку, що призначалася її тітці. Шимі, котрий привіз сюди ці діжки. Щоб частково приховати, їх обмазали сажею. Знімаючи криш­ки, Сюзен замастила собі руки й рукава. Знову попіл. Але фе­єрверки були там, усередині: круглі, завбільшки з кулак великі бахкалки і менші дамські пальчики.

Вона набрала повні кишені феєрверків, нагребла їх і в обе­ремок. Потім напхала сідельні сумки й подивилася у небо. Пів на четверту. До Гембрі вона хотіла повернутися під покровом сутінок, а це означало, що треба було ще годину перечекати. Зрештою, ще лишався час побути наодинці зі своїм почуттям.

Сюзен повернулася до барака і доволі легко знайшла ліжко, в якому спав Роланд. Стала біля нього навколішки, як дитина, що хоче проказати молитву перед сном, притулилася обличчям до його подушки і глибоко вдихнула.

— Роланде, — сказала вона в подушку. — Як же я тебе кохаю. Як я кохаю тебе, любий.

Вона лягла на його ліжко і дивилася у вікно, спостерігаючи, як помалу гасне світло дня. Один раз піднесла руки до очей, розглядаючи сажу на пальцях. Подумала, що варто було б піти

до колонки перед кухнею й помити руки, але вирішила не ро­бити цього. Нехай лишається так. Вони були ка-тетом, одним з багатьох, одним цілим. Вони вміли прагнути здійснення мети і кохати.

Нехай попіл лишиться і зробить свою брудну справу.

«У моєї Сюзі є свої недоліки, але вона завжди все робить вчас­но, — любив повторювати Пат Дельґадо. — Моя дівчинка над­звичайно пунктуальна».

У ніч перед святом Жнив ці слова справдилися. Через десять хвилин після того, як сонце нарешті сховалося за пагорбами й на Хай-стрит згустилися пурпурові тіні, вона стороною об’їхала будинок, у якому жила, і попрямувала до «Раю для подорожніх».

Вулиця була моторошно безлюдною, зважаючи на те, що то був вечір перед Жнивами. Оркестр, що грав у «Зеленому серці» впродовж останнього тижня, тепер мовчав. Періодично гахка­ли феєрверки, але ніхто не викрикував і діти не сміялися. На вулиці горіло лише кілька з численних кольорових ліхтариків.

З кожного темного закутня біля ґанків витріщалися опудала, їхні білі, гаптовані хрестами очі змусили Сюзен здригнутися.

В «Раю» теж коїлося щось дивне. Коло конов’язі ніде яблуку було впасти (ще більше коней були прив’язані біля крамниці через дорогу), в усіх вікнах світилося. Весь освітлений, шинок нагадував велетенський корабель у темному морі. Але звичного п’яного піднесення й бучних з’ясувань стосунків Сюзен не чу­ла, та й Шебового роздовбаного піаніно було не чутно.

Але уявити собі, що відбувається всередині, вона могла. Сотня чоловіків (може, більше) просто стоять і мовчки п’ють. Не роз­мовляють, не сміються, не кидають фішки на Алею Сатани, не викрикують переможно і не зітхають від розчарування. Ніхто не пестить повій і не щипає їх за сідниці, не краде жнив’яних поцілунків, не влаштовує п’яних сварок, що закінчуються бій­кою. Чоловіки містечка просто п’ють неподалік від тюрми, в якій було замкнено її коханого та його друзів. Чоловіки, що пили всередині, цього вечора нічого не робитимуть. І якщо їй пощастить... якщо вона буде хороброю і їй пощастить...

Коли вона, тихо промовивши до Пілона, зупинила його перед шинком, з тіней вийшла якась фігура. Вона напружилася, проте швидко заспокоїлася: перші світло-помаренчеві промені міся­ця, що сходив, вихопили з мороку обличчя Шимі. Сюзен навіть тихо розсміялася — з себе самої. Він був часткою «нього ка-тету, і вона це знала. Тож хіба дивно, що йому це теж було відомо?

— Сюзен, — пробурмотів він, знімаючи солом’яного бриля й притискаючи його до грудей. — Я тебе чекав.

— Чому? — спитала вона.

— Бо я знав, що ти прийдеш, — він кинув через плече погляд на «Рай», чорне громаддя, що порскало на всі сторони світу бо­жевільним світлом. — Треба звільнити Артура і тих, інших, так?

— Маю надію, що нам це вдасться.

— Ми повинні. Люди там, вони не розмовляють, але їм і не тре­ба. Я знаю, Сюзен, дочко Пата, я знаю.

Сюзен у цьому не сумнівалася.

— А Корал там?

Шимі похитав головою.

— Пішла до мерового будинку. Сказала Стенлі, що допоможе підготувати покійників до завтрашнього похорону. Але я думаю, на похороні її не буде. Великі мисливці за трунами їдуть геть, і во­на з ними. — Він витер рукою очі, в яких уже бриніли сльози.

— Твій мул, Шимі...

— Уже осідланий, і в мене довгий повід.