Процес доказування
За своїм змістом доказування є досить складною формою діяльності, на яку впливає низка чинників. Це і вимога щодо виконання завдань кримінального судочинства, активна протидія учасників кримінально-процесуальної діяльності, які зацікавлені у вирішенні справи, втрата чи викривлення інформації, що має значення для розслідування, необхідність суворого дотримання процесуальної форми тощо. Умовами подолання труднощів, які виникають у процесі доказування, є висока професійна майстерність дізнавачів, слідчих, прокурорів і суддів, їхні ділові якості.
Зміст процесу доказування розкривається через його елементи. До них відносять: а) збирання (формування) доказів та їхніх процесуальних джерел; б) перевірка цих доказів і джерел; в) оцінка доказів та їхніх процесуальних джерел; г) прийняття процесуального рішення та його аргументація (мотивація).
У процесуальній літературі процес доказування іноді поділяється на два аспекти:
1.Доказування як діяльність щодо збирання, перевірки й оцінки доказів та їхніх процесуальних джерел.
2.Доказування як логічне і процесуальне формулювання та обґрунтування певної тези, ствердження, висновків у справі.
Розглянемо послідовно всі елементи, з яких складається процес доказування. Перший з цих збирання (формування) доказів та їхніх процесуальних джерел.
Правом збирати докази наділені лише ті державні органи та посадові особи, на яких лежить обов'язок доказування. До них належать органи дізнання, слідчі, прокурори та судді. Оскільки саме вони вирішують долю тієї чи іншої інформації або ж об'єктів матеріального світу, поданих іншими суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності, щодо їхнього залучення до доказового поля.
Способи збирання доказів в загальних рисах зазначені в ст. 66 КПК України, де вказано, що особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їхньому провадженні, вправі викликати будь-яких осіб як свідків і як потерпілих для допиту або як експертів для давання висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій.
Необхідно зауважити, що законодавець дає орієнтовні шляхи збирання доказів, які не слід розглядати як вичерпні. Цілком зрозуміло, що органи розслідування вправі вчинити будь-яку передбачену кримінально-процесуальним законом процесуальну дію, в тому числі й слідчу, для формування доказів у кримінальній справі.
Згідно з законом, докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, їх захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем і цивільним відповідачем, їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями.
У передбачених законом випадках особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, що перебувають в їхньому провадженні, вправі доручити підрозділам, котрі здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно-розшукові заходи чи використати технічні засоби для отримання даних, які можуть стати потім доказами у кримінальній справі.
Отже, сам законодавець вказує на три шляхи одержання доказів у кримінальному процесі України. Перший з них - це збирання доказової інформації за допомогою слідчих, судових та інших процесуальних дій. Перелік слідчих і судових дій визначено в кримінально-процесуальному законі. До них належать: допит свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, експерта, очна ставка, пред'явлення для впізнання, обшук, виїмка, огляд, освідування, відтворення обстановки і обставин події, проведення експертизи, ексгумація трупа. Кожна з цих слідчих дій оформляється протоколом, який складається відповідно до вимог ст. 85 КПК України і в ньому фіксується інформація, одержана в ході проведення названих дій, після чого окремі об'єкти матеріального світу приєднуються до справи як речові докази окремою постановою.
До числа способів закріплення доказів закон передбачає не тільки складання протоколів і постанов, але й фотографування, звуко- і відеозапис, складання схем, планів, малюнків тощо.
Під поданням доказів слід розуміти добровільну передачу особою предметів чи документів, що мають значення для справи.
Ще одним із способів збирання доказів та їхніх процесуальних джерел є використання результатів оперативно-розшукової діяльності оперативних підрозділів МВС, СБУ, податкової міліції та інших органів дізнання. Стаття 66 КПК України передбачає, що дізнавач, слідчий, прокурор і суд у тих справах, які знаходяться в їхньому провадженні, вправі давати доручення оперативним підрозділам про проведення оперативно-розшукових дій, наприклад щодо встановлення носіїв доказової інформації тощо.
Одержана оперативна інформація може бути використана в процесі доказування, але, з дотриманням певних умов:
а) оперативно-розшукова інформація має належати до справи і вказувати на обставини, що підлягають встановленню у ході розслідування;
б) ця інформація має бути доступною для процесуального оформлення;
в)вона може бути перевірена процесуальним шляхом.
Наступним елементомпроцесу доказування є перевірка доказів та їхніх процесуальних джерел. Метою перевірки, є визначення придатності зібраних доказів та їхніх процесуальних джерел, для встановлення обставин, що мають значення для справи. Слід підкреслити, що в системі процесуального доказування перевірка доказів є самостійним елементом, і не може включати в себе інші елементи цієї діяльності.
Перевірка як елемент процесу доказування має місце на всіх стадіях кримінального судочинства і тісно пов'язана зі збиранням і оцінкою доказів та їхніх процесуальних джерел.
Як відомо, перевірка здійснюється двома шляхами: а) за допомогою розумової діяльності; б) шляхом проведення нових чи додаткових практичних дій.
Логічний шлях перевірки доказів та їхніх джерел полягає в аналізі та дослідженні змісту кожного доказу окремо, а також у зіставленні з іншими доказами у кримінальній справі. Починається перевірка із з'ясування надійності процесуального джерела. Наприклад, якщо джерелом доказів у нас виступає документ, то необхідно перевірити компетентність осіб, від яких виходить цей документ, наявність у ньому необхідних реквізитів, є документ оригіналом чи копією, чи немає в ньому явних слідів підробки тощо.
Іншим шляхом перевірки доказів та їхніх процесуальних джерел є проведення додаткових або нових практичних дій. До практичних дій необхідно віднести слідчі та судові дії, інші процесуальні дії та оперативно-розшукові заходи.
Необхідно підкреслити, що всі слідчі дії є засобом перевірки доказів, однак КПК України передбачає слідчі дії перевірочного характеру. До них можна віднести відтворення обстановки і обставин події, очну ставку, пред'явлення для впізнання тощо.
Оцінка доказів та їхніх процесуальних джерел - це розумова діяльність суб'єктів доказування з визначення допустимості та повноти процесуальних джерел, а також належності до справи наявних відомостей про факти, їх допустимості, достовірності та достатності для прийняття відповідних рішень.
Критерії оцінки процесуальних джерел -*(Д + П),
де Д - допустимість процесуальних джерел доказів;
П - повнота процесуальних джерел доказів.
Оцінюючи процесуальне джерело з точки зору допустимості, слідчий, прокурор, суддя або суд повинні з'ясувати ряд питань:
а) чи передбачене це процесуальне джерело в ч. 2 ст. 65 КПК України;
б) чи не було допущено порушення кримінально-процесуального закону в процесі формування цього процесуального джерела;
в) у випадку порушень закону при одержанні процесуального джерела наскільки вони вплинули на достовірність наявних у джерелі відомостей;
г) чи можливе взагалі використання цього джерела та відомостей, що в ньому містяться, в процесі доказування, при встановленні певних порушень процесуального закону в ході їх одержання.
Оцінивши процесуальні джерела доказів з точки зору їхньої допустимості та повноти, необхідно перейти до оцінки самих доказів. Означимо це теж відповідною формулою: Критерії оцінки доказів -(3Д + Н), де перше Д - допустимість доказів; друге Д - достовірність доказів; третє Д - достатність доказів; Н - належність доказів.
Оцінка належності доказів полягає у з'ясуванні їхнього зв'язку з обставинами, які підлягають доказуванню.
Під належністю доказів слід розуміти їхню властивість своїм змістом служити засобом пізнання фактів минулого. Докази визнаються належними до справи, якщо можуть бути використані для встановлення наявності чи відсутності обставин, що входять до предмета доказування у конкретній кримінальній справі.
Допустимість - це така властивість доказів, яка характеризується з точки зору законності джерела фактичних даних (відомостей, інформації), а також способів одержання і форм закріплення фактичних даних, що містяться в цьому джерелі, в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законом, тобто уповноваженими на те особою чи органом в результаті проведення ними слідчих дій при суворому дотриманні кримінально-процесуального закону, що визначає форму даних слідчих дій.
Належність процесуальної дії та порядку її проведення при одержанні доказів вказує на два важливих моменти: ця процесуальна дія має бути відзначена в КПК і при її проведенні орган дізнання, чи особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, а також суддя або ж суд зобов'язані суворо дотримуватися процесуальної форми, тобто порядку її провадження, регламентованого законом. Недотримання хоча б однієї з цих умов може потягти за собою недопустимість використання одержаних доказів в процесі доказування.
Слід наголосити, що важливість питання про допустимість доказів підкреслюється ще й тим, що це положення одержало конституційне закріплення. Відповідно до частини 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають матеріальні та нематеріальні (ідеальні) сліди.
Оцінка доказів, з точки зору їхньої достовірності, полягає в тому, що:
1) вивчається особа, яка володіє відомостями (свідок, потерпілий тощо) з позицій її здатності давати правдиві та повні показання;
2) вивчається характер та умови виявлення матеріального носія інформації (предмет, документ);
3) аналізується зміст відомостей (послідовність і повнота викладення, наявність суперечностей, неточностей, прогалин, обґрунтованість висновків);
4) інформація, яка одержана з певного процесуального джерела, зіставляється з інформацією, що отримана з інших процесуальних джерел.
Під достатністю доказів слід розуміти таку їхня сукупність на певному етапі провадження, яка дозволяє прийняти законне і обґрунтоване рішення у справі. Достатність зібраних доказів для достовірного висновку у кримінальній справі визначається внутрішнім переконанням слідчого, прокурора чи судді.
Внутрішнє переконання при оцінці доказів може розглядатися в різних аспектах. Так, в психологічному аспекті воно означає відчуття впевненості, переконаності в правильності своїх висновків. Морально-етичну сторону внутрішнього переконання характеризують дії, вчинки, що скоєні відповідно до своїх переконань.
Юридичний зміст принципу вільної оцінки доказів у кримінальному процесі включає такі положення:
1. Докази та їхні процесуальні джерела оцінюються органами розслідування та судової влади за своїм внутрішнім переконанням.
Внутрішнє переконання - це тверда впевненість зазначених органів (посадових осіб) у правильності своїх знань та висновків, оскільки вони ґрунтуються на фактичному матеріалі. Будь-який сторонній вплив на формування внутрішнього переконання названих осіб тягне за собою певні правові наслідки і може призвести до слідчої чи судової помилки.
2. Висновки органу розслідування, прокурора і суду мають випливати з всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їхній сукупності.
З.При оцінці доказів та їхніх процесуальних джерел необхідно керуватися тільки законом та професійною правосвідомістю.
Внутрішнє переконання осіб, що здійснюють оцінку доказів та їхніх процесуальних джерел, органічно пов'язане з їхньою професійною правосвідомістю. Під професійною правосвідомістю слід розуміти сукупність правових поглядів особи, ідей, а також практичний і життєвий досвід, які допомагають формувати внутрішнє переконання, сприяють правильному визначенню ступеня суспільної небезпечності вчиненого діяння.
4.Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили.
Слід підкреслити, що ці положення є загальнообов'язковими для державних органів і посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, і носять орієнтовний, рекомендаційний характер для інших суб'єктів доказування (потерпілих).
Отже, четвертим елементом доказування є прийняття процесуального рішення та наведення аргументів для його обґрунтування.
Правила збирання і перевірки доказів визначені в законі таким чином, щоб забезпечити необхідний пізнавальний результат для тих, хто приймає на основі цієї інформації відповідне рішення. Межі доказування при цьому особа, яка веде кримінальний процес, визначає самостійно. Отже, рішення спочатку народжується у свідомості особи, що застосовує норми кримінально-процесуального закону, а потім втілюється в певному письмовому документі, який має офіційне значення.
Умови законності кожного рішення у кримінальній справі:
- рішення приймається компетентною особою і своєчасно;
- прийняттю рішення мають передувати проведені відповідно до закону процесуальні дії, завдяки яким встановлені обставини, що визначають необхідність винесення рішення;
- рішення має бути прийняте в установленій законом процесуальній формі;
- рішення повинне містити необхідні реквізити правового акту.
Рішення слідчого класифікуються на такі, що:
1)визначають виникнення і спрямування справи (про порушення кримінальної справи, зупинення і відновлення провадження);
2)констатують залучення до справи суб'єктів процесу та визначають їхнє процесуальне становище (постанова про притягнення як обвинуваченого);
3)спрямовані на збирання і перевірку доказів (про провадження слідчих дій, витребування документів тощо);
4 Забезпечують належну поведінку суб'єктів процесу (про застосування запобіжних заходів, відсторонення обвинуваченого від займаної посади);
5)спрямовані на реалізацію прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у справі (про роз'яснення прав, вирішення клопотань);
6 Забезпечують відшкодування збитків, заподіяних злочином, та можливу конфіскацію майна (накладання арешту на майно, цінності, вклади тощо).
Таким чином, ті процесуальні рішення, які приймаються слідчим, прокурором чи суддею під час провадження у справі, мають бути мотивованими, обґрунтованими наявними у справі доказами. Тільки тоді вони можуть бути визнані правильними по суті, законними, такими, що забезпечують досягнення завдань кримінального судочинства, захист прав і свобод громадян України.