Зародження трагедії, її структура. Арістотель про поетику трагедії
Трагедія (грец. «пісня цапів») — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свій творчий потенціал, з об'єктивною неможливістю його реалізації. Як же виникла трагедія – це питання й донині залишається складним й до кінця невирішеним. Цьому питанню (проблемі) присвячено десятки наукових досліджень, у яких висувалися найрізноманітніші гіпотези щодо походження трагедії. І все ж нині переважає думка , що не одне, а декілька джерел привели до появи драматичної дії, яку назвали трагедією. Безперечно, вона не могла виникнути відразу без створеної в попередні часи міцної основи. Такою основою - і про це свідчать усі гіпотетичні докази - була щедра й плідна народна творчість у вигляді культових обрядів, мімічних ігор і т.д. Найголовнішими джерелами трагедії є: народні свята на честь бога родючості й виноградарства Діоніса; народні свята на честь богині родючості й хліборобства Деметри; надзвичайно поширений культ героїв; суворий культ померлих.
Трагедія на шляху свого становлення проходить ряд стадій, розвиваючись, на думку більшості дослідників, із дифірамбічного хорового твору мешканців стародавнього Пелопоннесу. Арістотель пише про цей процес: "від заспівувачів дифірамба ... трагедія розрослася потроху, бо поети розвивали в ній її риси у міру виявлення. Нарешті, зазнавши багато змін, трагедія зупинилась, набувши нарешті притаманну їй природу. Що стосується числа акторів, то Есхіл перший довів його з одного до двох, обмежив хорові частини і надав головну роль діалогу, а Софокл ввів трьох акторів та декорації".
Структура античної трагедії:
1. пролог – виклад попередньої історії або коментар до того, що має відбутися
2. парод – урочистий вихід хору
3. епісодій – поява актора
4. ексод – фінальна пісня
За Арістотелем трагедія – наслідування, що відбувається засобами дії, а не розказуванням, і яке здійснює очищення пристрастей (катарсис) через співчуття і страх. Трагедія – наслідування важливої і закінчуваної дії, що має певний об’єм. У трагедії має суворо дотримуватися єдність сюжету, або органічна єдність структури, - ніякої іншої єдності Арістотель не вимагав.
Арістотель вважав, що кожна трагедія має складатися з шести частин, а саме: фабула (сюжет), характер, думка, сценографія, мова та музика. Найважливіша з цих частин — склад подій, оскільки трагедія є зображенням не людей, а дій і нещасливої долі. Поети піклуються не про те, щоб зображувати характери, а про те, щоб зображувати дії. Таким чином, дія і фабула є метою трагедії, а мета важливіша понад усе. А мета трагедії - зобразити якусь дію.
Аналізуючи елементи, необхідні гарній фабулі, Арістотель називає три такі елементи — це перипетія, пізнавання та страждання (пафос). Як перипетію Аристотель розуміє неочікувану зміну у ході подій, коли хід подій стає протилежним. Пізнавання — перехід від незнання до знання і відповідно - від дружби до ворожнечі. І страждання — це частина дії, коли на сцені герой помирає, страждає від болю тощо. Даючи рекомендації, Арістотель пише як правильно потрібно зображувати страждання і страх на сцені.