Онтологія осмислення М. В. Гоголем проблеми державно-правових побудов
Релігійний переворот у душі М. В. Гоголя, що припадає на початок 1840-х років, вплинув і на державно-правові та соціально-політичні погляди письменника, а точніше, на його відношення до громадських проблем. Якщо в 30-і роки він намагався визначити свою долю, бажаючи служити суспільству, тобто працювати (чиновником у департаменті, викладачем в університеті, редактором у журналі), то в 40-і роки його служіння Росії мислилося йому вже як робота на літературному поприщі. Для цього потрібні були знання про людину і її стосунки в суспільстві. Це вимагало духовного зростання, морального очищення, узагальнення особистого досвіду і підведення його під закон необхідності, в якому і була прихована істина. М. В. Гоголь побачив це узагальнення в ідеалі Бога. Тому і його уявлення про громадські реформи в Росії набули релігійної форми.
Перша половина XIX століття в Росії була ознаменована становленням різноманітних ідей. Слов’янофіли (С. Т. Аксаков, І. С. Аксаков, К. С. Аксаков, О. С. Хом’яков, і ті, що їм співчували, історик М. П. Погодін, письменник Ф. М. Достоєвський) закликали до патріархально-релігійного ідеалу: мова, земля, релігія та селянська община з її соборною свідомістю повинні були забезпечити, на їх думку, прогрес Росії. Західники (В. Г. Бєлінський, О. І. Герцен, Т. М. Грановський, В. П. Боткін, М. С. Щепкін, близькі їм І. С. Тургенєв, П. В. Анненков та ін.) прагнули кардинальних змін у Росії: широкого впровадження в життя науки, розвитку інженерної справи, будівництва доріг, появи нових освічених і енергійних людей, далеких від релігії та чиношанування, – усе це призвело б до швидкого розвитку Росії шляхом капіталізму. Після знищення декабристського руху цар Микола I зробив спробу примирення різнорідних громадських сил у Росії. Міністром просвіти князем С. С. Уваровим була запропонована концепція офіційної народності з її формулою: «Православ’я – самодержавство – народність». Цар у цій схемі займав проміжне місце між церквою і народом. Він повинен був стати, як помазаник Божий, метою та рушієм російської історії, гарантом громадського спокою.
На цьому соціально-історичному фоні відбувався розвиток свідомості М. В. Гоголя. Він був знайомий і із слов’янофілами, і із західниками – у будинку історика М. П. Погодіна він часто жив, влаштовував там звані обіди, на яких бували актори М. С. Щепкін, П. М. Садовський, знаменитий гравер Ф. І. Іордан, С. Т. Аксаков, К. С. Аксаков, друг Пушкіна П. В. Нащокін, поет і критик С. П. Шевирьов та інші. М. В. Гоголь був своїм у сім’ї С. Т. Аксакова, дружив із родиною Вієльгорських, з О. О. Смирновою-Россет. Безперечно, якоюсь мірою вони впливали на його погляди. Але, зрештою, М. В. Гоголь став послідовником князя С. С. Уварова: релігійність привела його до виправдання влади царя і визнання станово-ієрархічного феодального суспільства як непорушного і законного. Соціально-політичну і державно-правову позицію М. В. Гоголя можна охарактеризувати як монархізм з опорою на Церкву і релігійну просвіту народу. М. В. Гоголь хотів громадського миру: освічена монархія і Церква могли існувати лише за згодою народу, лише при народній покорі.
Для створення такого стабільного суспільства були потрібні рушійні громадські сили. Ними могли стати дворянство, буржуазія, що народжується, чиновництво як особливий клас, закабалене селянство, інтелігенція, різночинці. Робочий клас в 30-і роки XIX століття в Росії ще не сформувався. Жодна з цих сил не була стійкою ні економічно, ні ідеологічно, ні організаційно – тобто не була оформлена в систему. Цар міг зберегти державу і суспільство за допомогою чиновницько-ієрархічної побудови громадських стосунків і посилення контролю за формуванням ключових ідей громадськості. Усі люди повинні були стати гвинтиками військово-бюрократичної машини – держави. Головною енергією для соціальних змін повинна була стати віра в розум освіченого монарха.
М. В. Гоголь по суті дотримувався тих же поглядів. Тільки у нього прогрес суспільства забезпечувався морально-релігійним переродженням людей. Гоголівські уявлення про суспільство включали наступні постулати:
1. Суспільство влаштоване за принципом системно організованої ієрархії.
2. Розподіл праці і розподіл обов’язків здійснюється за природним законом, спирається на давно встановлені традиції.
3. Таланти, здібності людей передаються їм генетично, від предків.
4. Кожен із громадян зобов’язаний виконувати свою справу, свою роботу з почуття обов’язку.
5. Просвіта допомагає духовному зростанню особистості.
6. Християнська релігія є шляхом морального переродження людини.
7. Людина, держава, церква і суспільство загалом спрямовані у своєму розвитку до Божественного ідеалу.
8. Мистецтво і релігія слугують у цьому суспільстві ідеологією.
9. Освічений монарх здійснює перетворення, спираючись на згоду народу.
10. Моральне перетворення людини є головним чинником громадського прогресу.
Щоб здійснити таку програму громадських змін, необхідно було знати Росію та її людей. На думку М. В. Гоголя, письменник і повинен був виконувати цю місію соціального пізнання. У статті «Треба поїздити по Росії» він пише, що посеред Росії російські люди не знають її. «Монастир наш – Росія»! – наголошує він і зве до її пізнання[114]. У цьому прагненні людина може виступити примирителем різних станів в їх взаємовідносинах і просвітником деяких з них. Наприклад, духовенству слід розкрити очі на непрямі гріхи людей, тобто не усвідомлювані ними як гріхи (обмани, накопичення багатств, захоплення ідеями західноєвропейських країн). «Життя треба показати людині, – пише М. В. Гоголь, – життя, узяте під кутом нинішніх забобон, а не колишніх, – життя, що розглянуте не поверхневим поглядом світської людини, але зважено оцінене таким оцінювачем, який поглянув на нього вищим поглядом християнина»[115]. Примирення і просвіта в знов пізнаній Росії повинні здійснювати чиновники, письменники, проповідники Церкви. Сама собою згода серед людей не прийде.
У статті «Що таке губернаторша» М. В. Гоголь навіть роль дружини чиновника розглядає як важливу соціальну роль. Губернаторша може виконувати важливу виховну роль, показуючи людям зразок поведінки своїм прикладом. У той же час для неї не є чужою і дипломатична місія, що полягає в турботі про людей, в доброчинності: вона може «дивитися на усе місто, як лікар дивиться на лазарет»[116]. М. В. Гоголь вважає, що губернатор може впливати на людей морально – через заохочення справ чесних людей і неприйняття та засудження хабарників і пустобрехів. Губернаторша не може засуджувати тих, що провинилися, а може лише стежити за їх долею здалека, спонукати їх на виправлення і служіння людям. «Є в російській людині сокровенні струни, – пише М. В. Гоголь, – яких вона сама не знає, по яких можна так ударити, що людина вся стрепенеться»[117]. Ці струни – благородні прагнення, бажання моральної чистоти. Губернаторша і може зіграти на цих струнах.
Заклик письменника до чиновників зробити Росію кращою за допомогою морального перевиховання людей для західників був консервативною утопією. Але для М. В. Гоголя він був дієвим засобом, реальним інструментом перетворення суспільства. Коли західники звали вперед, у світле майбутнє, митець полемізував із ними: «Тому і вся біда наша, що ми не дивимося в сьогодення, а дивимося в майбутнє. Забули всі, що шляхи до цього світлого майбутнього приховані саме в цьому темному і заплутаному сьогоденні, якого ніхто не хоче пізнавати»[118]. М. В. Гоголь зве не до консервативної утопії морального перетворення людини як рушія прогресу, але до врахування реалій Росії того часу. Не мріяння, а робота з людьми над виправленням негараздів у Росії можуть служити громадській користі.
Можна стверджувати, що М. В. Гоголь передбачав принципи просвітницького руху народників 60-70-х рр. XIX ст., для яких майбутнє Росії полягало в перетворенні і просвіті величезних мас реального селянського населення.
Слід зауважити, що в XIX столітті такі старі та надто романтичні засоби громадських перетворень, як розум, моральна чистота, християнське братерство, були явно недостатніми в Росії. Це був людський ресурс, якому бракувало двох основних інструментів соціальної дії – матеріальної бази й особистої мотивації. В умовах феодалізму їх важко було помітити. І слов’янофіли, і прихильники офіційної народності розглядали землю як основний вид національного багатства в Росії. Землі в Росії було багато, і при її правильному перерозподілі та обліку вона могла забезпечити життя численного народу. Харчування за рахунок землі здійснювалося у більшості сімей. Кількість дітей в селянських сім’ях упродовж XVIII-XIX віків коливалася від трьох-чотирьох до десяти. Земля і люди розглядалися як Божий дар і головні види соціального багатства. З цієї точки зору М. В. Гоголь дотримувався сучасних йому поглядів. Вони були стійкі, оскільки існувала деяка інерція в соціальному розвитку народів, життя яких забезпечували географічні чинники: родючість землі, теплий клімат, володіння зручними морськими шляхами. Цю інерцію підтверджує відомий російський історик і політик початку ХХ століття П. М. Мілюков. Він вважав, що для кожного народу суттєвим є його географічне розташування. Воно впливає і на швидкість соціальних змін, і на передачу артефактів культури. Для Росії її географічне положення визначається лісовою смугою, що тягнеться із Західної Європи аж до східного краю Сибіру. На думку П. М. Мілюкова, «існує закон запізнення історичного розвитку при переході від Заходу Європи до її центру, від центру в європейську Росію, звідти в західний Сибір, різко відокремлений від східного, і, нарешті, від західного Сибіру на далекий схід Росії»[119]. Закон підтверджується характерними елементами культури, які виявляються в археологічних розкопках, такими, що зменшуються за часом їх історичної приналежності по мірі просування зі сходу на захід.
М. В. Гоголь, звичайно, не спирався на географічний підхід у розумінні соціальної відсталості Росії, проте негаразди Росії, її відставання від Заходу він пропонував усунути не шляхом механічного перенесення неприйнятних для неї методів розвитку, а найпростішим і очевиднішим для того часу способом – перетворенням людини. Це не було утопічним мрійництвом. Насправді, якщо, на думку соціолога М. Вебера, протестантська етика з її ригоризмом та ідеєю ощадливості могла породити дух капіталізму, що надав прискорення розвитку Європи, то чому російське православ’я з його соборністю й ідеєю морально-релігійного піднесення особистості не могло призвести до соціального прогресу? Такого питання М. В. Гоголь не ставив. Але логіка в соціально-політичній орієнтації письменника була цілком визначеною: починати відродження країни треба саме з людей і зі способів управління ними та країною загалом.
Ідеалом соціального облаштування Росії для М. В. Гоголя стала освічена монархія. На чолі суспільства стоїть все розуміючий мудрий цар разом з Церквою, що піклується про народ, який любить його і мирно працює на землі. Це було ідилією. Ніякого наукового і технічного прогресу при цьому не потрібно – усе це повинно здійснюватися само собою. Таким чином, суспільство, що склалося, ставало б патріархальним співтовариством землеробів, об’єднаних любов’ю до Бога і царя як його законного представника.
Звичайно, такий варіант розвитку суспільства був абсолютно непривабливим для прогресивно мислячих людей: адже на той час вже працювали і фабрики з паровими машинами, були винайдені пароплав і паровоз, пущена залізниця, відбувалися великі соціальні потрясіння у вигляді революцій та політичних рухів. Проте відхід М. В. Гоголя в релігійність і створення ним своєї утопічної концепції суспільства мав і має політичне виправдання. Адже досі ні в одній країні світу науковий і технічний прогрес не призвів до щастя людей, до стабільного і соціально стійкого розвитку. Моральні і релігійні проблеми громадського життя, як і раніше, залишаються найважливішими.