Філософія вільного духу М. О. Бердяєва
У автобіографії, викладеній в книзі «Самопізнання», М. О. Бердяєв зізнається: «Моє мислення інтуїтивне й афористичне, в нім немає дискурсивного розвитку думки. Я нічого не можу до ладу розвинути і довести». У тому ж «Самопізнанні» філософ називає трьох мислителів, що здійснили найбільший вплив на його духовне становлення. Це – К. Маркс, Ф. Ніцше і Я. Беме. У центрі усіх роздумів зрілого М. О. Бердяєва лежить не система, а свобода. В цьому сенсі «Світогляд Достоєвського» – свого роду вступ до творів, написаних уже за кордоном в двадцятих роках, – «Філософії вільного духу» і «Духу і реальності». У цих двох книгах М. О. Бердяєв ясно вимовляє свою думку про те, що світ символічний, що «наша етика складається з парадоксів», що «її основне питання зовсім не про добро… а про стосунки між свободою в Богу і свободою в людині».
Ці думки, як і вчення про суб’єктивність духу, становлять основу всієї філософії М. О. Бердяєва. Він вважав себе екзистенціалістом і персоналістом. Матеріальна дійсність для нього – лише об’єктивність і символізм суб’єктивного особистого духу. «Таємниця особистості не може бути виражена мовою абстрактної метафізики, про особистість не може бути побудовано ніяких метафізичних вчень» – говорить він у «Філософії вільного духу». «Людина є дитя Боже, але і свободи», – говорить він там же.
Особистість для М. О. Бердяєва первинніша, ніж буття, особистість не народжується з лона буття. Світ духу – це світ особистості, світ суб’єкта. Цей світ інший, ніж об’єктивно сущий. Реальність духу та свободи є іншою реальністю, ніж міщанська повсякденність, що відкривається нам у результаті тілесного сприйняття. У книзі «Дух і реальність» М. О. Бердяєв пише про те, що світ схиляється до заперечення реальності духу. Він не сумнівається лише в реальності видимих речей, що змушують себе визнати. Але дух – не видима річ, він зовсім не є річчю серед речей. Це і не може бути інакше, тому що ті люди, які заперечують існування духу, все-таки його мають. Але в цьому випадку дух признається епіфеноменом матерії, породженням матеріальних процесів. Ніхто ніколи не міг пояснити, що це власне означає. Матеріалістичне заперечення духу є врешті-решт невірним описом даних у досвіді реальностей, наприклад, як неправильний опис світлових явищ дальтоніком. Матеріаліст приписує матерії усі властивості духу – розум, свободу, активність. Витонченіші філософські напрями бачать у дусі не епіфеномен матерії, а епіфеномен життя, що має невичерпну творчу силу. Це є віталістичне розуміння духу. Спіритуалістичні філософські напрями (ті, що в марксизмі називаються «ідеалістичними») зробили своєю спеціальністю захист реальності духу. На думку М. О. Бердяєва, спіритуалізм зазвичай розуміє дух як субстанцію, як реальність особливої якості серед речей природного світу.
Російський філософ розглядає дух не лише як об’єктивну реальність, але і як раціональну категорію. Духу ніде немає як реального предмета. Філософія духу має бути не філософією буття, не онтологією, а філософією існування. Дух – реальність об’єктів, проте реальність у зовсім іншому сенсі. Дух ніколи не є об’єктом, і реальність духу не є реальністю об’єкту. У так званому об’єктивному світі немає такої природи, речі, об’єктивної реальності, яку ми могли б назвати духом. Саме тому так легко заперечувати реальність духу. Бог є духом, відповідно є не об’єктом, а суб’єктом. В об’єкті немає духу, він лише в суб’єктові. Останній же є творінням Божим. Тому йому дано первородне існування.
У своєму описі духу М. О. Бердяєв виходить із площини гносеологічної суперечки між ідеалізмом і матеріалізмом, який служить основним критерієм для розрізнення філософських напрямів. Питання про те, чи визначає буття свідомість або навпаки, в цій площині не має ніякого сенсу.
На думку мислителя, помилковим було б визнавати лише два напрями в теорії пізнання – реалізм, для якого сприйняття і пізнання визначається цілком об’єктом, та ідеалізм, для якого світ є лише створінням суб’єкта. Є третя точка зору, яка і є для нього єдиною істиною. Реалістичні критики ідеалізму, які захищають філософію об’єкта, забувають, що активність останнього зовсім не тотожна мисленню, що сам суб’єкт властивий буттю, він екзистенціальний (тобто існує як реальність), через суб’єкт можливе справжнє пізнання реальності. Російський мислитель не стоїть перед дилемою – чи визнати справжньою реальність об’єкта, що входить до суб’єкта пізнання, чи зовсім заперечувати реальність, розкладаючи її цілком у відчуття і поняття, що створені суб’єктом. Сам суб’єкт є буттям, якщо вже вживати це слово, і єдине справжнє буття є буттям суб’єктивним. Суб’єкт не є тільки мисленням, суб’єкт хоче і відчуває. Воля відіграє величезну роль у пізнанні. Зовсім неправильно, що світ твориться суб’єктом. Світ твориться Богом, але Бог творить не об’єкти – не речі, а живих творчих суб’єктів. Суб’єкт не творить світ, але він покликаний до творчості у світі. Реальність у справжньому значенні слова твориться не в пізнанні, а пізнання є творчим актом. Дійсність в об’єкті залежить від пізнання суб’єкта, пізнання ж залежить від дійсності в самому суб’єктові, від характеру його існування.
Дух перебуває по той бік того, що протиставило загальне, родове і приватне, індивідуальне. Знання про дух відрізняється від знання про об’єктивну природу, воно іншої якості. Дух і духовність знаходяться поза тим, що протиставило суб’єктивне й об’єктивне, загальне та приватне, родове й індивідуальне. Не можна переносити на дух ознак, взятих із пізнання природи. Дух не є ідеальною, універсальною основою світу. Дух конкретний, суб’єктивний, він розкривається в особистому існуванні. Дух треба розуміти, передусім, як персону. Особистість же належить зовсім іншій сфері, ніж сфера тих, що протиставили загальне і приватне, універсальне й індивідуальне. Особистість індивідуальна, неповторно особлива, відмінна від всього іншого світу, але універсальна за своїм змістом, здатна осягнути світ своєю любов’ю та пізнанням. Тільки у цій сфері пробуджується життя духу, його ще немає ні в яких ідеальних началах. Особистий дух вкорінений не в універсаліях, не у світі ідей, Він – образ Божого, тобто особистого духу. Дух і духовність лежать поза родовим поняттям, але можуть впливати на родове буття. Розуміння духу як заснованого на універсаліях, на родовому бутті, веде до заперечення свободи, до детермінізму, хоча й витонченого. Але дух – це свобода.
Пошуки А. Н. Бердяєва спрямовані на персоналізм та екзистенціалізм. Він відкидає не лише матеріалізм, але й «об’єктивний ідеалізм», що приймає за закони духу «універсалії» – ідеальні начала, не стаючи при цьому суб’єктивним ідеалізмом. Для філософа існують реальності різних порядків: є така реальність, як світ фізичний, органічний, психічний, соціальний. Але є така реальність, як істина, добро, краса, цінність, творча фантазія. Останній тип реальності відноситься до духу, до духовної дійсності. Істина не реальна як природа, як об’єктивна річ, а реальна як дух, як духовність у людському існуванні.
Дух є суб’єктом, оскільки суб’єкт протилежний речі. Дух стверджує свою реальність через людину. Людина є маніфестацією духу. Свідомість і самосвідомість пов’язані з духом. Свідомість не є лише психологічним поняттям, у ній є духовний елемент, що конституює її. І тому тільки можливий перехід від свідомості до надсвідомості. Дух є дією надсвідомості у свідомості. Духу має пріоритет і над свідомістю, і над буттям.
У бердяївській філософії духу багато проблематичного та спірного. Він іде в ній за своїми прозріннями. Його дескриптивний і суто описовий виклад не потребує обґрунтувань, доказів.