Проблема зла в творчості М. О. Бердяєва
Книгою М. О. Бердяєва про Ф. М. Достоєвського закінчується період дореволюційного руху російської думки, що розвивалася від марксизму до ідеалізму. Мислитель розкриває діалектику свободи Ф. М. Достоєвського. У цьому відношенні творчий шлях Ф. М. Достоєвського від «Злочину і кари» й «Ідіота» до «Бісів» і «Братів Карамазових» не вичерпується. Перевага книги М. О. Бердяєва ще і в тому, що він – чи не єдиний дослідник, що зумів підняти завісу над темою, яка лише намічалася в останньому творчому періоді Ф. М. Достоєвського, над його думками про диявольську основу зла.
У «Світогляді Достоєвського» М. О. Бердяєв кілька разів вживає слово «біси» не як заголовок роману. Але і він ледве торкнувся діалектики біснування. Для С. Булгакова, одного з першовідкривачів філософії Ф. М. Достоєвського, в його статті «Іван Карамазов як філософський тип» (1901 р.) карамазовський біс не більший, ніж «криве дзеркало душі Івана». Але і для М. О. Бердяєва «Іван Карамазов і Смердяков – два явища російського нігілізму, дві форми російського бунту, два боки однієї і тієї ж сутності. Іван Карамазов – піднесене філософське явище нігілістичного бунту; Смердяков – низьке – лакейське явище бунту. Іван Карамазов на вершинах розумового життя робить те ж, що Смердяков робить у низинах життя. Смердяков здійснюватиме атеїстичну діалектику Івана Карамазова. Іван здійснює батьковбивство подумки. Смердяков здійснює батьковбивство фізично, насправді».
Творчий розвиток Ф. М. Достоєвського не зупинився на «Злочині і карі» і не вичерпується діалектикою людини-божества та вседозволеності. Цей твір – найбільш досконалий, найбільш цілісний і найбільш переконливий із романів Ф. М. Достоєвського. Він присвячений ідеї людини-божества та діалектиці вседозволеності. Ця тема і після «Злочину і кари» продовжувала цікавити Ф. М. Достоєвського. «Легенда про Великого Інквізитора» лише новий варіант тієї ж теми. Але паралельно з нею Ф. М. Достоєвського почала займати тема бісів – активність зла.
Раскольников – передусім людина, не погана і не зла, така, що заблукала в діалектиці атеїзму, що втратила критерій розрізнення добра і зла. Злочин – його трагедія. Його провину можна спокутувати, і він спокутує її. Злочин Раскольникова розвивається за схемою людською – іманентною людині. Студент Раскольников розуміє, що якщо Бога немає, значить все дозволено, значить ніякого злочину немає, значить в ім’я гідної мети можна вбити нікчемну стару жінку, що позичає гроші під проценти. Він так і робить. У ньому все відбувається зсередини. Ззовні ніхто не штовхає його на злочин. Раскольников здійснює своє вбивство в стані одержимості. Замисливши вбивство як пограбування, він вбиває стару жінку не заради грошей, а щоб довести собі самому, що він правий, що вбивати можна, і що він, Раскольников, належить до числа тих, хто може безкарно вбивати.
Іван Карамазов – людина. Але Біс, що явився йому, – не людина і не «криве дзеркало душі Івана». Його немає, але він є. Він – «ніщо». Але він явився з небуття, яке, згідно слову Демокрита, «не менше, ніж буття».
У трактуванні біса Ф. М. Достоєвський не пішов шляхом Гьоте, Байрона, Лермонтова. До цієї теми повернувся потім М. Булгаков у «Майстрові і Маргариті». У Ф. М. Достоєвського біс – втілення бездарності і вульгарності. Ніякого романтизму, ніякої величі. Розмова біса з Іваном Карамазовим зовсім не продовження спокуси Христа в пустелі. С. Булгаков, а за ним і інші інтерпретатори Ф. М. Достоєвського вважають «Легенду про Великого Інквізитора» найважливішим документом для характеристики душі Івана. Функція цієї легенди та ж, що функція «Хвали чумі» в пушкінському «Бенкеті під час чуми».
На думку М. О. Бердяєва, образи Раскольникова й Івана Карамазова розкривають глибини світовідчуття Ф. М. Достоєвського. Але вони його не вичерпують. Безбожник – не останнє зло, не останнє джерело зла. Не будь біса, людина, можливо, могла би прожити і без Бога. Проблема в тому, що, зрікаючись Бога, людина впускає в себе бісів. Одержимість безбожною ідеєю перетворюється на біснування. Раскольников керується страшною, нелюдською, безбожною ідеєю, але його злочин скоєний у стані біснування. Окресленню бісівської природи зла за задумом присвячені «Біси». Ні назва, ні епіграф роману не випадкові. Вони символічні.
За переконанням М. О. Бердяєва, шлях людського свавілля, що спонукає до злочину, Ф. М. Достоєвський далі й глибше досліджує в «Бісах». Там показані рокові наслідки одержимості безбожною індивідуалістичною ідеєю та безбожною колективістською ідеєю. Петро Верховенський від одержимості помилковою ідеєю втрачає людський образ. Руйнування людини дуже далеко пішло в порівнянні з Раскольниковим. Петро Верховенський на все здатний, він вважає все дозволеним в ім’я своєї «ідеї». Для нього не існує вже людини, і він сам не людина.
Як стверджує М. О. Бердяєв, вбивство Шатова справляє приголомшливе враження. Щось віще, пророче є в картині, що розкривається в «Бісах». Ф. М. Достоєвський першим пізнав невідворотні наслідки відомого роду ідей. У Петрові Верховенському – одному з найпотворніших образів у письменника, людська совість, яка ще була у Раскольникова, цілком вже зруйнована. Він уже не здатний до покаяння, біснування зайшло занадто далеко. Тому він належить до тих образів Ф. М. Достоєвського, які не мають подальшої людської долі, які випадають з людського царства в небуття. Такий Свідригайлов, Федір Павлович Карамазов, Смердяков, вічний муж. Між тим, Раскольников, Ставрогін, Кирилов, Версилов, Іван Карамазов мають майбутнє, у них є ще людська доля.