Співвідношення держави і церкви в трактуванні М. О. Бердяєва
Але в той же час, як відмічає М. О. Бердяєв у багатьох своїх роботах, і, зокрема, в роботі «Царство Духу і царство Кесаря», необхідно проводити розрізнення і розмежування двох царств: держави і церкви, царства кесаря і царства духу. Російський філософ підкреслює, що держава, як царство кесаря, стає царством зла лише тоді, коли його боготворять, коли воно посягає на глибину людського духу, на нескінченну його природу.
Автор підкреслює, що держава повинна мати справу лише з оболонкою людини, регулювати лише зовнішні стосунки людей. Держава не має бути самодержавною, необмеженою, не підпорядкованою ніяким зовнішнім, наддержавним началам. Держава не може бути ґрунтована лише на любові. На любові ґрунтована церква. Церква – інший вимір буття, ніж держава. Ці два царства співіснують, стикаються, але ніколи не ототожнюються і не виключають одне одного. Монізм у суспільному житті як виняткове переважання лише одного начала завжди веде до тиранії, до згасання різноманіття та багатства життя.
М. О. Бердяєв критикує абстрактно-соціологічне трактування нації, намагається показати її основні характеристики та роль в історичному розвитку, а також зміст таких понять, як «націоналізм», «патріотизм» і «інтернаціоналізм». Так, він пише, що нація – категорія конкретно-історична, а не абстрактно-соціологічна. Ніякі раціонально вловимі ознаки не вичерпують її буття. Буття нації не визначається і не вичерпується ні расою, ні мовою, ні релігією, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча всі ці ознаки більш-менш суттєві для національного буття. Найбільш праві ті теоретики, які, на думку М. О. Бердяєва, визначають націю як єдність історичної долі. Свідомість цієї єдності і є національною свідомістю, що за своєю суттю – ірраціональна таємниця. Усвідомлювати її можуть люди змішаної крові, що походять від складного расового злиття. Як вважає М. О. Бердяєв, раса відіграє визначальну роль в утворенні нації, в ній природна дійсність переходить у дійсність історичну.
У тій же роботі М. О. Бердяєв говорить, що нація не є емпіричним явищем того чи іншого проміжку історичного часу. Нація – містичний організм, ноумен, а не феномен історичного процесу. Нація не є поколінням, що живе, не є і сумою всіх поколінь, додатком, вона є чимось первинним, вічно живим суб’єктом історичного процесу, в ній живуть і перебувають усі минулі покоління не менше, ніж покоління сучасні. Національне буття перемагає час. Дух нації протистоїть поглинанню минулого сьогоденням і майбутнім. Нація завжди прагне до нетлінності, до перемоги над смертю, вона не може навіть припустити виняткового торжества майбутнього над минулим. Ось чому в національному бутті та національній свідомості є релігійна основа, релігійна глибина. Релігія є встановленням зв’язку та спорідненості, подоланням чужого інобуття. Лише у батьківщині, перш за все, знаходить людина цей зв’язок. Всяка спроба відірвати національність від релігійної глибини викидає її на поверхню і загрожує небезпекою розпаду. Істинна національна свідомість є глибинною, вона становить не нищівну і смертоносну силу історичного процесу, а таку, що охороняє, що надихає в нього життя і силу, що воскрешає його. Національна свідомість консервативна не тому, що вона ворожа творчості, а тому, що вона охороняє справжнє життя, цінне життя від смертоносних винищувань прийдешнього. Життя нації, національне життя передбачає нерозривний зв’язок із предками і шанування їх заповітів. У національному дусі завжди є традиційне.
У той же час всяка нація по своєму здоровому інстинкту прагне до максимуму сили та цвітіння, до розкриття себе в історії. Це творчий бік національної свідомості.