Співвідношення держави та нації в трактуванні М. О. Бердяєва

 

Заслуговують на увагу міркування М. О. Бердяєва про співвідношення держави та нації. Так, у роботі «Філософія нерівності» він пише, що держава не є визначальною ознакою буття нації. Але всяка нація прагне утворити свою державу, зміцнити і посилити її. Це є здоровий інстинкт нації. Через державу нація розкриває свої потенції. Втрата нацією своєї держави, своєї самостійності і суверенності є велике нещастя, важка хвороба, що калічить душу нації. З іншого боку, держава повинна мати національну основу, національне ядро, національну ідею (хоча населення може бути і багатонаціональним), інакше держава не може мати творчого життя. Хоча може бути також і стан, коли при сильній державі існує тяжке становище народу і занепад національної свідомості.

Національні рухи ХIХ століття, як стверджує філософ у вищезгаданій роботі, були боротьбою за незалежність націй малих і слабких і за об’єднання націй роздроблених. У цьому простежувалася історична тенденція до індивідуалізації, яка є безперечною частиною історичної правди. Але разом з цим відбувалася боротьба за велику імперіалістичну єдність, за великі історичні цілі; у цій боротьбі здійснювалася історична тенденція до універсалізації, це є інша частина історичної правди. У іншій своїй роботі «Про сучасний націоналізм» М. О. Бердяєв пише про те, що подвійний процес індивідуалізації і універсалізації, що відбувається в історії, знаходить своє помилкове відображення в націоналізмі й інтернаціоналізмі. У багатьох своїх роботах М. О. Бердяєв характеризує націоналізм та інтернаціоналізм як хвороби національної свідомості. Так, наприклад, у роботі «Царство Духу і царство Кесаря», мислитель пише про те, що національність є позитивною цінністю, яка збагачує життя людства. Без такого уявлення націоналізм є абстракцією, націоналізм є зле, егоїстичне самоствердження і навіть презирство і ненависть до інших народів. У роботі «Про сучасний націоналізм» М. О. Бердяєв характеризує націоналізм таким чином: це – не лише природна й елементарна любов до своєї Батьківщини та свого народу, свідомість історичної долі. Націоналізм – прикрита форма егоцентризму, гордості і зарозумілості, чванливості та вихваляння. Все, що визнається гріхом і вадою для окремої людини, визнається доброчесністю для національного колективу. Націоналізм користується елементарними інстинктами, але він є раціоналізацією та цілою ідеологічною доктриною.

Далі видатний філософ підкреслює, що сучасний націоналізм нерозривно пов’язаний із культом могутності держави; він статичний та мілітаристичний, позбавлений усякої національної оригінальності. Сучасний націоналізм відходить від істинних національних традицій, він є породженням безликої маси, культурним здичавінням, загальним знеособленням. М. О. Бердяєв – рішучий противник ідолопоклонства перед нацією і державою. Він стверджує, що національне почуття в націоналізмі – лише засіб, яким користуються для поклоніння державі. При цьому нація та держава стають ідолами, яким приносяться в жертву живі люди. Тут необхідно зупинитися на питанні про цінності. Націоналізму М. О. Бердяєв протиставляє персоналістичний соціалізм, де верховною цінністю є сама людина, її право на гідне життя і на реалізацію повноти її життєвих можливостей. Людина є цінністю більш високою, ніж нація та держава.

У той же час М. О. Бердяєв рішуче відрізняє націоналізм від патріотизму. Емоційне життя, пов’язане з національністю, дуже заплутане та складне. Відбувається об’єктивне здійснення людських емоцій і пристрастей. Виникнення колективних, надособових реальностей значною мірою пояснюється цим об’єктивним впливом сильних емоцій. Так створюються і націоналізм, і патріотизм, які відіграють значну роль в історії. У патріотизмі емоційне життя більш природне, він є, перш за все, виявленням любові до своєї Батьківщини, своєї землі, свого народу. Патріотизм є, безперечно, емоційною цінністю, відповідно не вимагає раціоналізації. Як переконливо доводить М. О. Бердяєв, повна відсутність патріотизму – це ненормальний, дефектний стан. Націоналізм же менш природний, він і є раціоналізацією емоційного життя. Він набагато більше пов’язаний із ненавистю до чужого, чим любов’ю до свого. Слід зазначити, що націоналізм відіграє величезну роль у виникненні воєн, він створює атмосферу війни. Але національність може бути знищена у війнах, що виникли на ґрунті національних пристрастей та інтересів. Війна передбачає атмосферу безумства. У війні, як і в революції, на перше місце виходять інстинкти людей.

М. О. Бердяєв критикує й інтернаціоналізм, вважаючи його абстрактною єдністю людства, небуттям, де відбувається відвернення від усього органічного, живого, індивідуального. Він вважає, що не можна винищувати конкретні реальності в ім’я абстракцій, необхідно стверджувати конкретну позитивну всеєдність. Інтернаціоналізм в роді людському розриває духовний зв’язок майбутнього з минулим, класу пролетаріату з іншою частиною людства. Необхідно ж прагнути до братерства народів, братерства людей, а це передбачає існування конкретних націй і людських особистостей. Істинна любов, за словами М. О. Бердяєва, завжди є ствердженням лику неповторної індивідуальності. Любов до будь-якої національності, братерські до неї відносини передбачають утвердження вічного буття цієї національності, не допускають зникнення її в абстрактному людстві. Інтернаціоналізм, як підкреслює М. О. Бердяєв, є абстрактною раціоналізацією істинної універсальної ідеї.

Насправді, як зазначає філософ, треба говорити не про інтернаціоналізм, а про наднаціоналізм, який вміщував би в собі всі індивідуальні національні форми. Коли народ сповнює своє життя універсальним змістом і творить універсальні цінності, то рухається вгору, при цьому зберігається його національна індивідуальність. Універсалізм є утвердженням багатства в житті національному. Усі великі народи, що мали свою ідею і своє покликання у світі, у вищих досягненнях своєї культури набули універсального значення. А. Данте, Л. М. Толстой, У. Шекспір та І. В. Гете однаково національні й універсальні.