Неоплатонізм
Школи епікуреїзму і стоїцизму, що набули широкого поширення в республіканському, а потім і в імператорському Римі до III ст., незадовго до падіння останнього, практично зникли, за винятком платонізму. Увібравши в себе містичні ідеї послідовників давньогрецького філософа і математика Піфагора, деякі ідеї Арістотеля та інших учень, платонізм виступив в пізньоантичну епоху як неоплатонізм. Найбільш відомим його представником вважається Плотін (204/205-270 рр.). Він народився в Лікополі (Єгипет), протягом 11 років був учнем засновника александрійської школи неоплатонізму Амонія, брав участь у поході римського імператора Гордіана до Персії, щоб познайомитися із східними містичними вченнями, потім переселився до Риму, де заснував власну філософську школу. Спочатку він висловлював свої погляди усно, потім став їх записувати. Учень Плотіна і редактор його творів Порфирій після смерті вчителя (у Мінтурне, Італії) розділив його трактати на шість розділів, кожен із яких містив дев’ять трактатів. Порфирій назвав трактати «Енеади» («дев’ятки»). Структура «Енеад» відповідає тій структурі універсуму, яка була виявлена Плотіном в текстах Платона і «по той бік» цих текстів. Для неоплатоників (крім Плотіна, головними представниками цієї течії вважаються Ямвліх, 245 р. – близько 330 р., і Прокл, 412-485 рр.) весь світ постає ієрархічною системою, в якій кожен нижчий ступінь зобов’язаний своїм існуванням вищому. На самому верху цих сходів поміщається єдине (воно ж Бог, воно ж благо, або те, що по той бік усього сущого). Єдине є цільова причина всякого буття. Все суще існує постільки, поскільки прагне до єдиного, або до блага. Саме суще не причетне буттю і тому незбагненно ні для розуму, ні для слова. Про Бога не можна не сказати нічого. Другий ступінь – це розум і умоглядні сутності, що знаходяться в ньому, – ідеї. Розум та ідеї – це чисте буття, породжене єдиним. У платонічній традиції мислення і буття тотожні. Нижче – третій ступінь – душа. Вона вже не єдина, як розум, але розділена між живими тілами. Оскільки космос для платоніків жива істота, існує єдина душа космосу. Існують душі демонів, людей, тварин, рослин. Крім того, душа рухається. Душа – джерело всякого руху і, отже, всіх хвилювань і пристрастей. Ще нижче – четвертий ступінь – тіло. Як душа набуває кращої властивості – розумність, гармонію – від розуму, так і тіло одержує завдяки душі форму. Інші ж якості тіла – безжиттєвість, відсталість, інертність – тотожні матерії. Матерія – це субстрат чуттєвих речей, сама інертність, відсталість, відсутність якостей. Матерії не існує. Вона ні в якому ступені не причетна до розуму, а значить і буття. Виходячи з вищесказаного, матерія не може бути усвідомлена розумом і словом. Про її наявність ми дізнаємося зворотним шляхом. Якщо від усіх тіл відняти їх форму – всі наявні характеристики: якість, кількість, положення та інші, тоді те, що залишиться, і буде матерія.
Людина в системі неоплатонічної філософії мислилася відповідно як поєднання божественного, самототожного розуму із відсталим тілом за допомогою душі. Мета і сенс життя у такому разі – звільнити свій розум, дух від полону матерії, або тіла, для того, щоб відокремитися від нього і злитися з єдиним великим розумом. Джерело усілякого зла – матеріальне і тілесне. Джерело блага – умоглядне – знання, філософія. Людина повинна вчитися мислити і шляхом вправ – аскези підпорядковувати собі своє тіло.
Неоплатонізм здійснив великий вплив на західну (Августин) і східну (Псевдо-Діонісий Ареопагит) християнську філософію. Ідеї неоплатонізму проникли у філософію Відродження (Флорентійські платоніки), а також Нового часу (кембріджські платоніки). Ідеями неоплатонізму цікавилися представники німецького ідеалізму та філософії романтизму.