Людвіг Фейєрбах і завершення Німецької класичної філософії
Людвіг Фейєрбах (1804-1872 рр.)– останній представник німецької класичної філософії. Його можна розглядати і як останнього представника філософії Нового часу, і філософом, що належить до іншого пласта періоду історії філософії, до сучасної філософії.
У Л. Фейербаха проблеми пізнання, онтології, релігії ставляться так, як вони ставилися Р. Декартом, Б. Спінозою, І. Кантом, Ф. В. Й. Шеллінгом, Г. В. Ф. Гегелем – тобто це класична філософія. Тому Л. Фейєрбах вважається мислителем, що завершує німецьку класичну філософію. Не випадково одна з робіт Ф. Енгельса називається «Людвіг Фейєрбах і кінець німецької класичної філософії». Ф. Енгельс відмітив, що Л. Фейєрбах показав, до яких логічних висновків може призвести розвиток класичної філософії і як із одним з наслідків цих висновків є зростання атеїзму і матеріалізму. У цьому контексті Л. Фейєрбах вважається одним із передвісників філософії марксизму.
Народився Л. Фейєрбах він у Баварії, в сім’ї юриста – батько його був криміналістом; сім’я була багатодітною і Людвіг був не єдиним сином, що виділявся своїм розумом. Взагалі ця сім’я була достатньо інтелігентна і інтелектуальна. У 1823 році Л. Фейєрбах вступає до Гейдельбергського університету на богословський факультет. Батьки готували йому дорогу священнослужителя. Він вивчає теологію, але ще в молодості відчув, що теологія – не його професія. Він починає читати філософські книги, захоплюється модним тоді Г. В. Ф. Гегелем. У 1824 році виїжджає до Берліна, де тоді викладав Г. В. Ф. Гегель, слухає його лекції і повністю залишає теологію, присвячуючи себе вивченню філософії. Захищає дисертацію в типово гегелівському дусі «Про єдиний, загальний і нескінченний розум».
Уже в дисертації починається відхід від класичного гегельянства – Л. Фейєрбах вже тоді не визнавав християнства як дійсної релігії. У філософії Г. В. Ф. Гегеля дивне ставлення до релігії: з одного боку, його погляди ніяк не можна назвати християнськими, з якої б позиції ми до ним не підходили, навіть судячи не строго, з іншого боку, Г. В. Ф. Гегель сам себе вважав християнином і людиною, що відкрила дійсну сутність християнства. Л. Фейєрбах навіть такого собі не дозволяє, він заперечує християнство як дійсну релігію, бо, як він вважає, християнство принижує чуттєве пізнання світу природи.
Після закінчення університету Л. Фуйєрбах працює в Ерландському університеті, читає курс гегелівської філософії. Під час своєї педагогічної діяльності він піддає осмисленню філософію Г. В. Ф. Гегеля. У 1830 році виходить його робота «Думки про смерть і безсмертя», де піддається критиці християнське вчення про безсмертя душі і людини, поки з погляду гегелівської філософії. Через цю книгу Л. Фейєрбаха виганяють з університету, і він, ніде не працюючи, стає вільним літератором. У період з 1833 по 1838 рр. пише «Історію нової філософії». Із цієї роботи слід виділити лекції про Г. В. Лейбніца, де описана суть філософії Г. В. Лейбніца. Тут Л. Фейєрбах показав себе як прекрасний знавець філософії Нового часу.
У 1838 році після закінчення написання цієї роботи Фейєрбах пише дослідження «До критики філософії Гегеля», де заявляє про свій остаточний розрив із Г. В. Ф. Гегелем. Остаточний розрив означав визнання того, що гегелівська філософія, на його думку, є перевернута філософія – не матерія є інобуття духу, а навпаки, матеріальне первинно, матеріалізм історично прогресивніша філософія, а ідеальне є лише форма існування матеріального. Він дорікає Г В. Ф. Гегелю через його ідеалізм, який, на його думку, витікає із абсолютизації категорій. У 1841 році виходить основна робота Л. Фейєрбаха «Суть християнства». Ідеї, описані в цій книзі, він розвиває далі і в 1845 році виходить його «Суть релігії». У цей же час виходять й інші його роботи, в яких він висловлює в стислій формі суть своєї філософії; це «Попередні тези до реформи філософії», «Основні положення філософії майбутнього».
З 1841 по 1845 рр. – найбільш плідний час у творчому житті Л. Фейєрбаха. Після цього він пише достатньо мало, читає лекції про суть релігії, але вже не в університетах, куди його не допускають, а в приватних навчальних закладах. У 40-і рр. до нього доходить звістка про появу його учнів – К. Маркса і Ф. Енгельса; він читає їх праці, навіть «Капітал» К. Маркса, схвально до них відноситься. Помер Л. Фейєрбах у 1872 році, будучи філософом-самітником, він мало що що писав і нікому вже не був цікавим. Це був час зовсім інших філософів і зовсім інших мислителів – час позитивізму, час філософії життя, марксизму й інших напрямів, що зароджувалася. Основне завдання своєї філософії Л. Фейєрбах вбачав у зміні акцентів. Філософія повинна відкрити сутність людини; саме в зведенні філософії до антропології він бачив головне завдання своєї думки. І в цьому ж він бачив недолік усіх попередніх філософських і релігійних систем.
Г. В. Ф. Гегель зробив логічні висновки із розвитку всієї попередньої філософської думки. Його філософія найближче з усіх підійшла до антропології. У Г. В. Ф. Гегеля видно, що людський розум і розум світовий, божественний, є одне і те ж. Оскільки вже із філософії Г. В .Ф. Гегеля видно, що божественний розум, об’єктивний, абсолютних дух, абсолютна ідея – всі вони співпадають із людським розумом, то, отже, первинним і основним предметом людської думки є розум людини або, кажучи ширше, людина. Тому, на думку Л. Фейєрбаха, нова філософія і є реалізацією гегелівської філософії, що повинна здійснитися шляхом заперечення Г. В. Ф. Гегеля, Гегелівська філософія суперечлива сама в собі. Ця суперечність полягає в запереченні теології з позиції самої теології. Г. В. Ф. Гегель намагався зрозуміти суть релігії і стверджував, що вся суть Бога повністю пізнавана. Саме із тотожності людського і божественного Л. Фейєрбах бачить те, що філософія його вчителя є запереченням теології з позиції власне теології. Теологія заперечує сама себе, тому що вона зводиться до людського розуму, божественний розум виявляється непотрібним. Але це заперечення у Г. В. Ф. Гегеля проводиться поки що із точки зору самої релігії, самої теології.
Л. Фейєрбах ретельно розбирає вказане протиріччя. На його думку, філософія Г. В. Ф. Гегеля є теологічним ідеалізмом, вивернутим навиворіт. Виносячи сутність людського «я» за межі цього «я», філософія Г. В. Ф. Гегеля перетворює людське «я» в Бога. Можна зробити звідси висновки і говорити, що окрім людського «я» ніщо не існує.
По Л. Фейєрбаху, не тільки криза філософії у формі гегелівської думки приводить до його філософії, а в першу чергу, криза релігії. Релігія, і особливо християнство, розвивається, показуючи, що це також є продукт думки, а не об’єктивна реальність. З огляду на те, що релігія є лише продуктом людської думки, Л. Фейєрбах наводить простий приклад: релігія існує тільки в людей. Жодна тварина не знає релігійності і ні для однієї тварини Бога не існує. Філософ міркує таким чином: об’єктивний предмет є об’єктивним тому, що він існує для будь-якої живої істоти. Скажімо, ударити палицею, що собаку, що людину – і тії, і іншій буде боляче. Отже палиця існує і для собаки і для людини. Але Бог є предмет тільки людського знання. Цей факт говорить про те, що Бог не є об’єктивною реальністю. Тварини його не знають, і це показує, що Бога не існує. Отже, суть Бога слід шукати в людині. Тут якраз Г. В. Ф. Гегель дуже корисний, оскільки він відкрив головну суть божественного розуму, який тотожний людському розуму.
Саме в цьому бачить заслугу Г. В. Ф. Гегеля Л. Фейєрбах. Тобто суть релігії існує в людині, тому антропологія є не тільки мета розвитку філософії, але і таємниця релігії, таємниця християнства. Бог – нескінченна істота, пише Л. Фейєрбах в «Основних положеннях філософії майбутнього», бо це є нескінченність самого розуму. Бог – необхідна істота, бо це відображає необхідність інтелекту, він – безумовна вічна істота, бо вічність і безумовність є також властивість розуму; Бог – незалежна істота, бо в думці мисляча істота відноситься із самою собою. Тому те, що є об’єктом у релігії, в релігії теїста, спекулятивній (тобто гегелівській) філософії, стає суб’єктом. Теїст мислить Бога з погляду чуттєвості, а спекулятивна філософія показує, що Бог повинен мислиться з погляду мислення. Тому теологія перетворює людську точку зору на божественну, а спекулятивна філософія, навпаки, перетворює божественну точку зору на людську. У теології Бог суперечить сам собі, бо він і людина, і не людина, він і став людиною, і перевершує будь-яке людське розуміння. Спекулятивна філософія в гегелівській діалектиці – це суперечність, яка є суперечністю самої людської думки, тобто суперечність, що існує не в Бозі, а в самій людині. Тому спекулятивна філософія – це Бог, тобто чистий дух, реалізований у вигляді акту думки. Отже, таємниця спекулятивного мислення, як стверджує Л. Фейєрбах, є єдність мислячого і мислимого.
Основні ідеї своєї філософії відносно християнства Л. Фейєрбах висловлює в роботі «Суть християнства», в якій він детально вивчає особливості християнського богослов’я і заразом відповідає на існуючу вже критику його опонентів, яку він висловив у попередніх своїх статтях. Зокрема, в передмові до другого видання «Суті християнства» Л. Фейєрбах стверджує, що перше видання не зрозуміли. Вважають, що Л. Фейєрбах продовжив лінію критики християнства, але він стверджує, що це не критика християнства, а відкриття її суті. Він не критикує християнську релігію, а, як він стверджує, він уразив у серце і умоглядну, і позитивну християнську філософію.
На думку Л. Фейєрбаха, зараз релігія звиродніла настільки, що етичною залишилася одна лише брехня, істина ж аморальна і ненаукова. А істиною насправді є людина. Релігія (у Л. Фейєрбаха мається на увазі тільки християнська) розвивається, і це показує, що вона є проявом людського духу. І те, що врешті-решт виникає протестантизм, підтверджує, що релігія є продуктом людської думки. Протестантизм – спосіб олюднення Бога, бо він показує всі логічні висновки із християнства; протестантизм вірить в Бога тільки для людини, а не Бога, що існує сам у собі. Тому і розвиток християнства показує, що істиною є тільки людина.
Сучасні богослови, на думку Л. Фейєрбаха, самі не знають, що таке християнство, бо їх докори відносяться швидше не до нього, Л. Фейєрбаха, а до самого християнства. Перечачи філософу, вони розкривають ще раз суперечність релігії і тим самим підтверджують істинність доказів Л. Фейєрбаха. На думку ж мислителя, таємниця будь-якої релігії корениться в суттєвій відмінності людини від тварини. Це показує, що сутність християнства потрібно шукати в людині, а суттю людини є її розум. Оскільки відмінність людини від тварини полягає в її розумі, в свідомості, а функція розуму полягає в тому, щоб пізнавати суть (відомо ще з часів Платона й Арістотеля, що розум оперує поняттями і категоріями, які завжди шукають суть), то людина пізнає суть, зокрема власну, і живе двояким життям. З одного боку, вона живе як суб’єкт серед об’єктів, а з іншого, – представляє саму себе як об’єкт, а отже, людина є і суб’єктом, і об’єктом. Тому людина об’єктивує себе як суб’єкт. Звідси виникає суперечність її власної думки.
Людина об’єктивує свою власну суть, вона перетворює те, що насправді є лише суб’єктом, в об’єкті пізнання. Філософи робили саме цю помилку – об’єктивували свою власну суть і вважали, що ця ситуація відповідає дійсності. Об’єкт, яким є людина, вони вважали Богом. Тому власна суть людини виявляється, з погляду релігійних людей, абсолютною суттю, тобто Богом. Насправді релігійний об’єкт знаходиться всередині людини. Бог людини завжди такий, які його думки і наміри, і свідомість людини є самосвідомістю людини. Бог відкривається, за твердженням християн, людині, але це одкровення є одкровенням внутрішньої суті людини самій собі. Тому релігія є перша і непряма самосвідомість людини. Непряма, тому що пряма самосвідомість людини реалізується у філософії. Тому філософія виникає після релігії, виникає як наслідок релігії, тому що остання зростає із тих же самих передумов, що й філософія, із самосвідомості. Але в релігії людина мислить неусвідомлено, вона побічно усвідомлює, те, що пізнає свою суть, і це пізнання об’єктивує, перетворює на Бога. Для Л. Фейєрбаха нічого не залишалося робити, як закреслювати релігію, поставити на її місце філософію і навіть, більш того, потрібно звести все до людини, до антропології.
Таким чином, божественна суть – це людська суть, очищена від індивідуальних меж. Якщо люди і стверджують, що Бог незбагненний, то це насправді плід сучасної невіри. Ще Г. В. Ф. Гегель стверджував, і Л. Фейєрбах із ним згоден щодо повної зрозумілості Бога, бо Бог зводиться до своїх власних предикатів. Предикати такі: Бог є Трійця, Бог є любов, є розум, Логос і т.д. Тому все це показує, що Бог зрозумілий. Заперечення зрозумілості Бога є запереченням властивостей Бога, а це, відповідно, означає заперечення самої релігії. Тому твердження, що Бог незбагненний є деяка дивна форма релігії, це заперечення релігії.
Проте предикати Божественної істоти відомі. В першу чергу, це всеосяжність, невичерпність, нескінченна глибина і т.д. – все те, що затверджує позитивне катафатичне богослов’я. Воно зводиться до піднесення в абсолют різних позитивних характеристик – надрозумність, всезнання і т.д.
Але таємниця невичерпності Божественних властивостей є не що інше, як таємниця людської суті, яка нескінченно різноманітна і нескінченно визначувана.
У будь-якій релігії, і християнство не виключення, на думку Л. Фейєрбаха, Бог і людина протистоять одне одному, є крайнощами. Релігія розвивається таким чином, що людина все більше і більше намагається усунути це протистояння, людина все більше віднімає предикатів у Бога і все більше приписує собі. Скажімо, в порівнянні з ізраїльтянами, говорить Л. Фейєрбах, сучасний християнин і взагалі християнин, це дуже вільнодумна людина. Оскільки Бог і людина в релігії протистоять, є крайнощами, то потрібно довести, вважає Л. Фейєрбах, що розходження людини із Богом є розходженням людини зі своєю суттю. А розходження можливе лише там, де суть роздвоїлася, проте тим не менш становить єдність. Не може існувати в розладі те, що не представляє єдність, і ця єдність є єдністю людської суті. А суть людини полягає в розсудоку та розумі.
Чиста божественна суть – це самосвідомість розуму. Розум є безособова сила в людині; у людині не може мислити якийсь інший розум, окрім свого, тому і Бог об’єктивний один для всіх людей. А оскільки людський розум нескінченний, то і Бог представляється як нескінченний Дух, винесений за межі індивідуальності та тілесності. Людина не може пізнати сама себе, не можна об’єктивувати те, що є насправді суб’єктом, тому розум непізнаваний і наслідком цього є ствердження того, що Бог також непізнаваний.
На доказ того, що суть Бога є розумом, який об’єктивувався, Л. Фейєрбах приводить різні міркування, серед яких можна відзначити такі: Бог не може створити те, що суперечить розуму, – Бог не може відмінити сам себе, не може зробити гріх, не може створити сам себе, не може відмінити закони логіки, не може зробити те, що суперечить розуму та ін. Це показує, що суттю Бога також є розум, що Бог сам підкоряється законам розуму, тому достатньо сказати, що суттю Бога, так само, як і суттю людини, є розум. Отже, тільки про розум можна і говорити. «Міра твого Бога, – пише Л. Фейєрбах, – є мірою твого розуму».
Але Бог, як розум, – це ще не є власне Бог християн. Розум думає не тільки про себе, але і про інших людей і про інші об’єкти. Розум думає про все, тому, окрім розумної суті релігії, повинна бути і якась інша. Уявлення людини що діє серед інших людей, означає, перш за все, уявлення про людину як про істоту етичну. Це уявлення людини себе як істоти етичної приводить до наступних висновків: людина об’єктивує свою власну моральність. Вона уявляє моральність як те, що існує окремо від людини. Моральність, очищена від людських індивідуальностей і від людської тілесності, моральність здійснена і абсолютна об’єктивувалася людиною і перетворюється на Бога. Тобто Бог – це обернена в абсолютну суть власна моральна суть людини. Ця суть є совістю, бо совість говорить людині, чим вона повинна бути, указує людині, що вона не така. Суть людини показує їй, що вона істота суперечлива, діалектична, як говорив Г. В. Ф. Гегель. Цю суперечність людина намагається вирішити, виводячи за свої межі одну з своїх сутностей, показуючи себе як абсолютно гріховну істоту і Бога як абсолютно довершену істоту. Цього робити не можна, бо ця розбіжність є руйнуванням однієї єдиної гріховно-довершеної етичної суті людини. А людина намагається ліквідовувати цю розбіжність, розглядаючи абсолютну етично довершену істоту тільки в Богові, розглядаючи Бога як такого, що любить людину.
Бог у християнстві втілюється для того, щоб спокутувати гріхи людини. Втілення Бога в деяку тілесну оболонку у формі людини є не що інше, як прояв того, що суттю людини є не тільки розум, моральність, а людина є плотська істота, матеріальна й тілесна. Плотське уявлення себе (людини) виявляється в перенесенні цього ж плотського уявлення на Бога. Тому причиною втілення Бога насправді є уявлення людини про себе, це потреба людини. Потреба не тільки гносеологічна, тобто розуміння себе як істоти плотської, але й потреба людини у співчутті, оскільки людина є істотою не тільки етичною, мислячою, наділеною розумом і волею, а й такою, що має серце.
Співчуття також об’єктивувалося. Втілення, на думку Л. Фейєрбаха, це «сльоза Божественного співчуття», тобто поява людини, істоти, що відчуває, тому Бог втілюється в людину, адже він і є любов. Це означає, що Бог і любов – це різні речі. Бог сходить до людини, тому що Він підкоряється цій любові. Оскільки Бог і любов різняться, то цілком можна сказати, що суттю самої людини є любов, оскільки Бог підкоряється любові. Тобто любов перемагає Бога. Ця любов – любов до людини, тобто людська любов; людина любить в Богові, перш за все, любов Бога до людини. Це означає, що людина хоче, перш за все, щоб її саму любили. Тому втілення Бога є не що інше, як прояв любові Бога до людини, а ця любов є підставою любові людини до Бога. Тобто любимо ми в Богові, перш за все, любов до людини.
Суть християнства слід бачити в єдності трьох іпостасей людської суті – розуму, волі та серця. Дійсна суть християнства витікає саме із нескінченної суті розуму, із об’єктивування людської моральності і із внутрішньої потреби до добра. Бог страждає для інших, отже страждання божествене – той, хто страждає, є Богом. Бог страждає – означає Бог є серце, тобто джерело всіх страждань.
Християнство, міркує далі Л. Фейєрбах, стверджує, що Бог є потрійна єдність. Це також сягає корінням у свідомість людини; людина сама себе уявляє як єдність «я» і «ти» – людина пізнає себе як суб’єкт, тобто як «я», і як об’єкт, тобто як «ти». Ця єдність «я» і «ти» насправді представляє нерозривну єдність – це той самий приклад, коли можна бачити роздвоєння того, що існує в єдності. Унаслідок цієї єдності «я» і «ти» існують в деякому спілкуванні, що є потребою людського серця. Тому і самотній Бог виключає потребу любові. У об’єктивуванні людиною своєї власної суті відбувається роздвоєння: окрім Бога Батька, тобто «я», з’являється Бог Син, тобто «ти», а разом у взаємодії вони утворюють Дух. Тобто, за Л. Фейєрбахом, насправді є тільки два Обличчя, а третя Особа є їх взаємодія.
Батько і Син в християнстві розуміються плотськими, зі всіма антропоморфними характеристиками, отже, повинна з’явитися ще і жіноча особа. Таким чином виявляється таємниця Матері Божої. Бог Син є Логос, тобто Слово. Це також невипадково, бо мислячи себе, свою власну суть, людина мислить саме образами; головним засобом для думки людини є слово, мова. Слово є образна думка. Таким чином відбувається знов обожнювання своєї власної суті, обожнювання слова. Релігія уявляє собі дійсну суть слова як особливу, відмінну від людського слова суть.
Такі основні, суттєві риси філософії Л. Фейєрбаха, бо він розглядає безліч інших положень християнства, зводячи їх послідовно до людської суті. На думку філософа, головне завдання полягає в розкритті суті релігії. Атеїзм для Л. Фейєрбаха був синонімом аморальності, тому потрібне не ствердження атеїзму, а заміна помилкової релігії істинною. Дійсна релігія – дійсне знання про людину, а це знання включає знання її розуму, знання її моральності, її серця, тобто вміння страждати та співчувати.
Така релігія повинна бути основою справжнього суспільства. Людина повинна бути метою будь-якої думки, будь-якої дії. А оскільки люди існують в суспільстві, та єдність людини із людиною є головною метою суспільства, все інше – лише форми цієї єдності. Саме для цього Л. Фейєрбах і намагається розвинути свою власну філософію, бо найвищим принципом філософії є єдність людини із людиною. Тому нова філософія суттєво відрізняється від старої. Стара завжди об’єктивувала те, що було насправді суттю людини, нова фейєрбахівська філософія показує дійсну природу цього. Тому нова філософія є сама мисляча людина.
Вражає логічність і переконливість думки Л. Фейєрбаха. Для будь-якого християнина зрозуміло, що людина є образ Божий, тому уявлення про людину будується на основі знань про Бога. Ми знаємо, що саме так міркували отці Церкви, коли в суперечках про Божественну суть, про таємницю з’єднання двох природ в одній іпостасі, розв’язувалася й інша проблема, яка для Церкви була не головною, але проте, саме вона і розв’язувалася, – це проблема визначення суті людини. Таким чином можемо вирішити якнайглибшу таємницю, таємницю людини, таємницю з’єднання в нім двох природ – душі і тіла, таємницю єдності її особи.