КАТЕГОРІЇ МОРАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТИ

 

Самосвідомість — це усвідомлення людиною свого знання, інте­ресів, ідеалів, мотивів поведінки, самооцінка себе як діяча.

Завдяки самосвідомості людина виокремлює себе з оточуючого світу і визначає своє місце в системі природних зв'язків і суспільних відносин. Самосвідомість щільно пов'язана з рефлексією, в якій вона піднімається на рівень теоретичного мислення. Самосвідомість форму­ється під впливом певного способу житгя. Вона є духовною сферою, в якій здійснюється самоконтроль за вчинками і діяльністю людини, їх моральна самооцінка і визнається відповідальність та провина.

Важливими функціями самосвідомости є самоконтроль і само­оцінка. Ці функції значною мірою залежать від рівня інтеріоризації(формування розумових дій і внутрішнього плану пізнання через засвоєння індивідом зовнішніх зв’язків із предметами та соціальних форм спілкування)моральних цінностей, вимог, норм і перетворення їх на внутрішні пере­конання особистости. Абстрактно-теоретичне відображення ціннісних стандартів і санкцій самооцінки відбувається в таких основних категоріях етики: совість, сором,покаяння, честь, гідність.

Центральне місце серед цих категорій посідає совість (сумління). Перефразуючи відомий вислів Канта, можна сказати, що є дві нескін­ченності, які людина сприймає як виклик: нескінченність зоряного неба і власного духовного світу. Першу нескінченність людина прагне подолати збільшенням швидкости пересування, а другу — все більшим підпорядкуванням голосу сумління. Що таке совість? Люди­на пізнає совість тією мірою, якою вона живе сумлінним житям. Це той самий випадок, коли пізнання безпосередньо збігається із само­вдосконаленням.

Етимологічно поняття «совість» означає «спільне знання» (рос. со-весть; укр. со-відання; в англ. conscience, в нім. Gewissen).

 

Совість — етична категорія моральної самосвідомости, що характеризус здатність особистости здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і робити самооіцнку власних учинків.

Совість може проявлятися не лиш у фор­мі раціонального усвідомлення людиною морального сенсу власних дій, але й у фор­мі чуттєвих переживань, наприклад, у доко­рах сумління. Совість — це суб'єктивне усвідомлення особистістю свого морального обов'язку й відповідальности перед собою.

Совість — це моральний катарсис людини, вона очищує душу. Вона утримує від спокуси і спонукує до каяття. 3. Фрейд визначав совість через поняття Super-Ego, яке протидіє підсвідомим потягам, придушуючи їх. Людині притаманна амбівалентність (подвійність) почуттів, неузгод­женість, суперечливість деяких емоцій, що переживаються одночасно, наприклад, любов і ненависть, жалість і агресія.

Совість існує не лише на рівні свідомого. Її витоки сягають несві­домого. Це, зокрема, не дозволяє звільнитися від докорів совісти зусил­лями волі чи розуму. Вона містить у собі певну раціональну інтенцію. Дж. Фрезер в праці «Фольклор у Старому Заповіті» подає свідчення, що римському імператору Нерону після того, як він убив свою матір Агриппіну, постійно здавалося, що її тінь матері переслідує його. Прагнення заглушити голос сумління нерідко приводить до алкоголізму, наркоманії, а то й самогубства.

Совість змушує людину шукати виправдання, насамперед, у власних очах, перед собою. Для морального виправдання негідних вчинків досить часто використовується перенесення власних негативних якостей на всіх оточуючих по типу: всі крадуть, всі п'ють, всі палять. Інший спосіб самовиправдання протилежний - я не такий як всі, особливий, тому мене не розуміють. Ще один спосіб — це звинувачення інших людей чи обставин в своїй аморальності чи непослуху — мене спокусили, звабили, змусили тощо. Інколи совість намагаються прилаштувати до рівня моралі якоїсь «еталонної групи», в якій перебуває людина на роботі чи дозвіллі.