Р.1 Своєрідність філософських категорій
Категорії філософії, їх зміст і функції
1. Своєрідність філософських категорій. Поняття категорій філософії, їх соціокультурна зумовленість та історичний характер. Категорії як роди буття, форми діяльності та мислення. Категорії як основоположні філософські поняття.
2. Категорії філософії як форми узагальнення та практичного освоєння дійсності. Категорії як форми відображення об’єктивної реальності в цілому. Категорії як засоби предметного поділу світу. Категорії як форми теоретичного пізнання та практичного перетворення дійсності.
3. Особливості розвитку та функціонування системи філософських категорій. Категоріальний лад людського мислення. Система філософських категорій як пізнавальний ідеал. Категоріальний апарат як функціонуюча система філософських категорій.
Ключові терміни: поняття, категорія, можливість, дійсність, сутність, явище, зміст, форма, якість, кількість, міра, протилежність, суперечність, загальне, одиничне, особливе.
Р.1 Своєрідність філософських категорій
Як будь-яка галузь людських знань, філософія значною мірою визначається системою своїх понять, завдяки яким здійснюється філософське осмислення предметів, процесів і явищ дійсності. Особливо важливе місце серед цих понять посідають категорії філософії як основоположні, найзагальніші, фундаментальні поняття, що виражають універсальні характеристики та відношення матеріального і духовного світу, в яких і через які здійснюється філософське мислення, і які слугують вихідними принципами пізнання й духовно-практичного перетворення світу та виступають відповідною мовою філософії.
1.1. Поняття категорій філософії, їх соціокультурна зумовленість та історичний характер
Кожна наука за допомогою своїх категорій здійснює пізнання світу. Разом в сукупності, вони утворюють систему наукових знань, в якій відображається об’єетина реальність в цілому.
Категорії (грец. Kategoria – вислів, вираз) – це універсальні форми мислення, узагальненя реального світу, в котрих знаходять своє відображення найбільш загальні властивості, риси і відношення предметів, процесів і явищ дійсності.
У своїй життєдіяльності людина постійно користується категоріями, які в буденній мові мають декілька значень. По-перше, категорії означають рід, групу, гатунок тощо (наприклад, ця особистість відноситься до категорії людей високоосвічених; вчитель вищої категорії). По-друге, під категоріями рзуміється фундаментальне, основоложне поняття тієї чи іншої науки (наприклад у математиці – це число, множина та ін., у фізиці – поле, маса). По-третє, це таке розуміння змісту категорій, який подано у філософській енциклопедичній літературі. Тобто, категорії – це філософські поняття, які мають найбільш загальні значення (наприклад буття, світ, дух). По-четверте, категорії – це об’єктивні універсальні форми мислення і буття (наприклад, це такі філософські категорії як об’єктивне і суб’єктивне, причина, наслідок).
У філософії категорії визначаються як загальні форми пізнавально-світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і власного буття. На відміну від понять, як форм мислення, що відображають загальні, специфічні ознаки об’єктів пізнання, філософія за допомогою категорій фіксує найбільш загальні властивості, зв’язки і відношення речей, закономірності розвитку, які діють і в природі, і в суспільстві, і в людському мисленні. Наприклад, у буденному слововжитку ми досить часто, відносно суб’єкта пізнання, вживаємо словосполучення – „має поняття”, „володіє поняттям” або „оперує поняттям”. Це означає, що людина має якісь часткові уявлення чи володіє знанням про специфічні властивості того чи іншого предмета, явища чи процесу. Філософське ж категоріальне мислення відображає не лише суттєві ознаки і зв’язки об’єктів дійсності, а насамперед фіксує найбільш загальні властивості, ознаки і зв’язки притаманні предметам, явищам і процесам об’єктивного світу.
Як приклад можна привести категорію „матерія”, яка відображає таку загальну властивість процесів, явищ і речей, як їх об’єктивне існування. Звідси випливає велика методологічна цінність категорій філософії для усіх наук. Оскільки вони застосовуються у пізнанні різних сфер дійсності на противагу конкретно науковим категоріям, які мають спеціальну, кінцеву сферу дослідження і тому зберігають свою значущість лише у відповідній (обмеженій) сфері (наприклад, спадковість і мінливість у генетиці).
Яким же чином виникають категорії? Відповідаючи на це запитання, слід зазначити, що змістом буденних або спеціальних понять ми оволодіваємо в повсякденному житті або в процесі відповідної діяльності. Натомість філософські категорії мають історичний характер формування. Вони виробляються у процесі суспільно-історичної практики людини і відображають об’єктивну дійсність у певних конкретно-історичних умовах. Разом з історичним розвитком пізнання здійснюється зміна і збагачення змісту кожної категорії, наповнення її новим змістом. Однак, філософське мислення існує не лише як проста сукупність категорій, а й як їх органічний взаємозв’язок. Тому можна сказати, що розвиток категорій означає розвиток їх зв’язку між собою, який має соціокультурну зумовленість.
Категорії філософії є продуктом тривалого розвитку суспільства. Вони не можуть бути вироблені окремою людиною, оскільки є узагальненнями не індивідуального, а суспільного духовно-практичного досвіду. Для кожного нового покоління чи індивіда ці категорії постають як щось задане наперед до досвідне (апріорне), тоді як щодо людства в цілому – вони мають досвідний характер виникнення і розвитку (апостеріорні). В означених формах філософського мислення культурний досвід не лише відображається, а й узагальнюється, акумулюється, зберігається і транслюється від покоління до покоління.
Філософські категорії постають як найважливіші знаряддя не лише духовно-теоретичного освоєння дійсності, а і як засоби духовно-практичного перетворення світу. У процесі створення і розвитку людської культури відбувається реальне узагальнення людиною навколишньої дійсності під час предметно-перетворювальної діяльності. Роль основоположних форм такого узагальнення саме і виконують категорії.
Залежність між категоріями і культурою можна пояснити наступним чином: культура є узагальненням дійсності, а категорії це форми узагальнення, а отже форми культури. Це значить, що категорії – не лише форми мислення, містять предметний зміст, але і форми (загальні схеми) матеріальної і духовної діяльності людини, без яких не можливе оволодіння природною і соціальною дійсністю.
Культура постійно розвивається і це дає можливість ставити питання про історичний розвиток категорій в культурі. Так, до найперших етапів їх розвитку відноситься категоризація речей. Історично першими категоріями були конкретно діяльні сні категорії, пов’язані з безпосередньою діяльністю людини. Пізніше з виникненням та розвитком науки виникають, розвиваються і відповідні мови наук, а отже і певні конкретно-наукові категорії. Своєї граничної загальності категорії набувають на більш пізніх етапах соціокультурного розвитку, з відокремленням розумової діяльності від фізичної, поділом на духовну та матеріальну культуру, виникненням філософії як форми суспільної свідомості.
Та чи інша форма категоріального бачення світу постає як категоризація світу як цілого до того часу поки сформується і почне реалізуватися нова наступна форма подібної категоризації. Таким чином ґенезу категорій філософії можна продемонструвати наступним ланцюгом – практична життєдіяльність людей – категорії культури – світоглядні категорії – категорії філософії, і цей процес набуває форм постійно відтворювального циклу.
У категоріях філософії отримують теоретичне осмислення категоріальні структури і проблеми реально-історичного буття людини. Теоретично не відокремлені поняття, що регулюють сферу безпосереднього життєвого процесу у вигляді смислових мотивацій людської поведінки, оформлюються у філософсько-категоріальному мисленні на мові «сутностей» у вигляді певних категоріальних зв’язків. Наприклад, категорії одиничного і загального виникли як перенесення на світ відношення «індивід-рід». Це ж стосується й інших категорій.
Тому розвиток пізнання і категорій є наслідком розвитку об’єктивних відношень суб’єкта до світу культурно-історичної реальності і до інших людей. Процес іде від історично змінних форм взаємодії суб’єкта зі світом природної і соціально-культурної предметності до їх ідеально-теоретичного усвідомлення у сфері пізнання і категоріального мислення.
Внаслідок «включеності» в культурно-історичний процес пізнавальна діяльність та її продукти – категорії пронизані детермінаціями, що виходять як за межі чистого знання, так і за сферу утилітарно-практичного його використання: вони визначаються всією сукупністю матеріальної і духовної культури. В силу залежності категорій від практики, культури стає можливим їх змістовна трансформація відповідно до змін, які відбуваються в науковому пізнанні, що також потребує розробки нових засобів і форм категоріального опису дійсності.
Таким чином, філософські категорії виконують свої функції в життєдіяльності людей завдяки їх органічному зв’язку з життєвим світом, з якого вони поступово викристалізовуються. Процес «кристалізації» відбувається дуже складним шляхом і далеко не відразу категорії постають в розвинутій формі вихідних і найзагальніших понять. Спочатку вони існують у вигляді своїх праформ категорій культури і світоглядних категорій, тісніше пов’язаних з життєвим світом людей. Для того, щоб філософські категорії набули своєї понятійної форми, необхідний відповідний досить високий рівень розвитку певних культур, цивілізацій, суспільств.
У цьому контексті категорії філософії постають як похідні реального соціально-історичного процесу, їх формування, розвиток пов’язаний не лише з розвитком попередніх форм категоризації дійсності, а й чималою мірою – з достатнім рівнем культурного і цивілізаційного прогресу.
Соціокультурна зумовленість категорій філософії також виявляється не тільки через відношення категорії з відповідною сферою дійсності, а через взаємозв’язок категорій в структурі філософського знання. Кожна філософська категорія характеризує світ як ціле, але взяте в якомусь одному визначенні. Світ же є живою і багатоманітною цілісністю, котра може отримати адекватне вираження лише в такій же багатогранній і водночас цілісній системі філософських категорій, яка розвивається, удосконалюється, ускладнюється і конституюється як цілісність в історичному розвитку. Філософія намагається вийти за межі буденної очевидності, щоб з’ясувати, як сформувався цей звичний для нас порядок, в основі якого лежать категорії.
1.2. Категорії як роди буття, форми діяльності та мислення.
Сутність категорій філософії може бути описана у двох вимірах в історичному становленні їх та у функціональному їх значенні. Категорії не надані філософії в готовому вигляді, вони формувалися у свідомості в міру того як людина постійно стикалася і усвідомлювала реальні причинно-наслідкові, просторово-часові відношення речей, їх якісну і кількісну характеристику тощо. Історичний розвиток категорій означає насамперед зміну і збагачення змісту кожної категорії, наповнення її новим змістом. Досить наприклад порівняти як розуміли матерію в давнину і як ця категорія осмислюється в системі сучасного знання. Теж стосується й інших категорій.
Зміст і функції категорій були встановлені в працях Арістотеля (…..), І. Канта (…..),Г. Гегеля(…..) та інших класиків філософської думки.
Так, в античності одним із перших мислителів хто спробував з’ясувати як виникають, яку роль виконують категорії в житті людини був відомий мислитель цього періоду Арістотель, одна із робіт якого так і називається „Категорії”. На думку мислителя досліджувані логікою смисли дають розгорнуте поняття про суще, кожен з яких може розглядатися як певний різновид буття. У кожному з них дається все буття, але кожного разу по своєму. Зокрема це виявляється в мові, у тих різноманітних значеннях, яких набуває слово „буття” в процесі його вживання. Арістотелем суще висловлюється багатьма способами, це смисли що називаються категоріями. У Арістотеля категорії це загальні типи висловлювань про суще і водночас загальні роди самого сущого.
Арістотель розумів під категоріями родові висловлювання про буття, оскільки одні висловлювання позначають суть речі, інші якість, кількість, відношення, дію, місце, час, тому відповідно з кожним із них ті самі значення має і буття. Всього Арістотель виділив десять таких категорій: сутність (відповідає на питання „Що?”); кількість (відповідає на питання „Скільки?”); якість (відповідає на питання „Яке?”); відношення (Відносно чого?); місце (Де?); час (Коли?); положення (В якому положенні?); стан (Володіння); дія; страждання. Перелічуючи категорії Арістотель вдається до розділового «або»: хоч би що ми говорили чи то запитували про якусь річ, ми завжди згадуємо або про її сутність, або про її якість, або про її кількість, або про місце, де вона є, або про час, коли вона є, або відносно чого вона є, або в якому положенні вона є чи діє, або, навпаки, зазнає дії (страждає) тощо. Категорії вичерпують наше знання про речі, про суще взагалі, вони виражають зміст усіх наших можливих запитань про нього, в загальній формі визначають те, що можемо сказати про буття. Отже, головна функція категорій – бути значеннями сущого як такого. До онтологічних визначень буття філософ прийшов, таким чином, через форми або загальні способи висловлювань про нього. У своїй роботі „Категорії” мислитель сформулював принципову ідею, що поклала початок багатовіковим філософським розвідкам щодо цієї проблематики.
Отже за Арістотелем категорії є загальними родами буття. Чому саме родами, а не видами? Відповідь полягає в тому, що рід і вид – категорії, що виражають різні рівні узагальнення. Вид становить підклас роду як ширшого класу визначення загального. Вид має одиничні різновиди, що розкривають багатоманітність змісту роду, до якого він входить. Рід включає всю багатоманітність різновидів. Категорії як найзагальніші значення буття є тією межою, до якої ми можемо здійснювати процес узагальнення. Вони є найзагальнішими, найвищими родами сущого. Власне, вони і є саме це суше, буття як таке у його значеннях, або смислах. Категорії не можна вважати видами буття, тому що вони не є його частинами, особливими його підрозділами. Буття як таке неподільне, єдине і кожна категорія є все буття (вона є узагальненням усього сущого), але у певному значенні. Серед категорій Арістотель виділяє одну, яка стає головною, центральною для них, своєрідним уособленням буття як такого. Це — сутність, або суть буття. Серед категоріальних визначень сушого вона — перша. Про суше мовиться у різних значеннях, але завжди відносно одного начала — сутності. Перед тим, як казати яке?, скільки?, де?, коли?, ми маємо з’ясувати що? Сутність стає основою для решти категоріальних визначень сущого.
Завдяки тому, що категорії визначають себе щодо сутності, вони набувають у Арістотеля не тільки семантичного, а й логічного значення. Категорії утворюють загальну структуру мислення. Приміром, ті опосередкування, що мислитель відкриває у сфері категоріальних значень сущого, визначають, на його думку, логічну структуру судження. У судженні сутність постає як його суб’єкт, а решта категорій — як загальні предикати. Розуміння Арістотелем категорій як таких предикатів, що визначають суть речі, стає важливим кроком на шляху становлення логіки як науки. Проте тут важливо підкреслити виявлену філософом єдність логіки і онтології, те, що категорії як онтологічні визначення сущого водночас постають і як форми мислення.
Таким чином, Арістотель, виділивши десять категорій, показав десять вичерпних на його думку способів опису сущого. Відомий дослідник філософської спадщини Арістотеля середньовічний мислитель Боецій (V-VІ ст.) вказував на те що Арістотель сформулював свою систему категорій з тією метою, щоб за допомогою родових визначень сприяти пізнанню дійсності. Узагальнюючи арістотелівське вчення про категорії, можна констатувати, що вже цей мислитель фіксує своєрідну їх багатовимірність, розглядаючи категорії і як роди буття, і як відображення об’єктивної дійсності, і як граничне узагальнення останньої. Тобто категорії у мислителя постають як висловлювання, кі відображають такі загальні властивості буття, за допомогою яких воно членується у мові і знанні на рубрики, що не зводяться одна до одної.
Якісно новий підхід до вивчення категорій запропонував основоположник німецької класичної філософії кінця ХVІІІ ст.- поч. ХІХ ст. Іммануїл Кант (1724-1804 рр.). У своїй праці „Критика чистого розуму” він інтерпретував категорії не як форми відображення, а як апріорні (позадосвідні) форми діяльності розсудку, призначені для впорядкування цього досвіду. Категорії, за Кантом, характеризують не світ „речей у собі”, а сам суб’єкт пізнання, лад його мислення, визначають структуру нашої думки, надаючи їй необхідного і загального характеру. Відносно чуттєвого матеріалу, що його людина отримує в чутгєвому досвіді, категорії виконують роль апріорних (позадосвідних) форм мислення, завдяки яким цей матеріал осмислюється і набуває раціональної форми. В основі кожного типу судження, вважав Кант, лежить певна категорія. Наприклад, коли ми говоримо троянда біла, то поєднуємо уявлення про цю рослину з білим кольором на підставі поняття якості (Яка?). За Кантом існує стільки таких понять, скільки в нашому мисленні існує типів судження. Свою таблицю категорій німецький філософ виводив, спираючись на їхні логічні функції. Усього до цієї таблиці входило 12 категорій, які об’єднувалися в чотирі групи: кількість (єдність, множина, цілісність); якість (реальність, заперечення, обмеження); відношення (субстанція і властивість, причина та дія, взаємодія); модальність (можливість і неможливість, дійсність і недійсність, необхідність і випадковість).
Серед тих функцій, що їх виконують категорії в процесі пізнання і логічного осмислення дійсності, Кант виділяв дві найголовніші: синтез уявлень, завдяки якому вони набувають раціональної форми судження і об'єктивація цих уявлень. Стосовно другої функції слід зазначити, що логічні категорії як загальні визначення буття стають тими необхідними засобами, за допомогою яких наше мислення виражає свій об'єктивний зміст, зв'язок з об'єктивною реальністю. І головним серед них є поняття самого буття, призначення якого полягає у тому, щоб відрізнити об'єктивну єдність чуттєвих даних від суб'єктивної. Коли я, приміром, кажу: троянда біла, то тим самим стверджую, що зв'язок цих двох уявлень має об'єктивний характер, що троянда сама по собі (а не лише в моїй уяві) біла. Проте не тільки буття як таке, а й кожна його категорія відносять наші думки, уявлення про речі до самих цих речей, надають їм об'єктивного значення. Всі вони є формами зв’язку суб’єкта і об’єкта, мислення і реальності.
Трансцендентальна логіка І. Канта, в якій досліджується застосування категорій до даних чуттєвого досвіду набуває, таким чином, значення філософської онтології. Категорії розглядаються як розсудкові апріорні поняття, які об’єднують, синтезують матеріал чуттєвості.
Результати, отримані Кантом, були високо поціновані його наступнками. Оригінальну для розвитку світової філософської думки версію трактування категорій, запропонував інший представник німецької класичної філософії – Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). Гегель, у цілому позитивно оцінив кантівське вчення про категорії однак, вказував на його серйозні вади. Одна з них полягала в тому, що І. Кант розглядає категорії лише як апріорні форми суб'єктивного мислення, а не як об'єктивні визначення самих речей. Гегель же вважав категорії найбільш загальним поняттями, «щаблями» розвитку як Абсолютної Ідеї, так і мислення, оскільки «об’єктивний розум» дійсності має ту ж логіку, і складається з тих самих понять, що і «суб’єктивний розум». До того ж Кант дає лише таблицю категорій, не досліджує необхідні логічні зв'язки між ними. Гегель будує систему, в якій категорії пов'язані між собою закономірним процесом розвитку. Такою системою стала його відома праця «Наука логіки», в якій автор вперше розглядає категорії як динамічну систему. Її предметом є мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії: водночас поняття й об’єктивні визначення світу.
Основний принцип «Науки логіки» - тотожність мислення і буття, яка не статична, збіг із буттям розвивається, що визначає структуру діалектичної логіки. Вона складається з трьох розділів: вчення про буття, сутність, поняття. Ця послідовність відображає процес людського пізнання, який починається з безпосередніх, зовнішніх властивостей речей – буття, потім заглиблюється в їхню сутність і, створивши поняття, перетворює їх на предмет дослідження. Тому діалектична логіка збігається з теорією пізнання і є системою філософських категорій, кожна з яких – (конкретне визначення принципу, ланки його розгортання) не лише засіб і знаряддя людського пізнання, а насамперед ніби щаблі повернення до себе, самонародження й самоусвідомлення Абсолютної Ідеї, а тому постають як логічні форми, які передують матеріальній дійсності й становлять її внутрішню сутність та є щаблями пізнання світу.
Крім цього, Гегель приписував категоріям розчленувальну, рубрикаційну природу. Прикладом може слугувати відома теза „Категорія покладає буття у деякій визначеності як у границі”. У той же час він наголошував на їх синтетичному характері. Гегель вважав, що не лише в науці, але й у житті ми користуємось категоріями і тут вони постають як скорочення для виразу однорідних явищ, речей, подій, видів діяльності (народ, Бог, любов та ін.) і як засоби для визначення і знаходження предметних відношень (причинність, взаємодія тощо).
Гегель вперше ввів у розуміння категорій ідею становлення. Категорії у мислителя вже живе ціле, яке розвивається. Вони пов’язані єдністю походження і розвитку: кожна з категорій випливає з усього попереднього руху як його необхідний результат. Гегель виявив логічну основу, рушійну причину у розвитку категорій. Цей розвиток здійснюється силою внутрішніх суперечностей, які приховані у природі самого поняття, так що мислення в цілому постає як постійне виникнення і вирішення суперечностей. Тобто можна чітко прослідкувати тенденцію діалектичності категорій. Однією із основних рис яких є їх парність, що характеризує взаємообумовленість, взаємодоповнюваність (наприклад сутність-явище, можливість-дійсність, ціле-частина, зміст-форма, причина-наслідок, одиничне-особливе-загальне, необхідне-випадкове тощо). На парний характер категорій Гегель звернув особливу увагу, вважаючи основною метою діалектичного методу установлення смислового зв'язку між категоріями.
На думку Гегеля, парні категорії, а це особливо стосується категорій, за допомогою яких розкривається сутність речей (внутрішнє — зовнішнє, сутність — явище, зміст — форма, причина — наслідок (дія), необхідність — випадковість, одиничне — загальне та ін.) перебувають у суперечливому відношенні. Ця суперечність виявляється в тому, що одна категорія передбачає іншу: одне є, оскільки є інше: внутрішнє є, оскільки є зовнішнє, і навпаки. Крім того, парні категорії взаємовиключають, заперечують одна одну: необхідність — це невипадковість, рух — неспокій і навпаки. Отже, зміст однієї категорії полягає в запереченні її протилежності. Це свідчить про те, що між парними категоріями існує діалектичний зв'язок. Вони водночас доповнюють (через одну можна пізнати іншу) і взаємозаперечують одна одну. Саме на цій особливості зв'язку між категоріями ґрунтується діалектичний метод.
Взагалі категорії в Гегеля являють собою скоріше не засіб і знаряддя людського пізнання, а насамперед сходинки Абсолютного Духу. Таке тлумачення категорій диктувалося новим способом розуміння, а також створеною Гегелем, діалектико-ідеалістичною логікою. Категорії постають у нього одночасно і як смислові характеристики самих речей, і як необхідні етапи в їх пізнанні. Вони — своєрідні сходинки у пізнанні істини, а їх послідовність, на думку Гегеля, має відтворювати цей закономірний рух. Закономірний процес пізнання взагалі полягає в тому, що в бутті ми розкриваємо сутність і на підставі цієї сутності пояснюємо різноманітні вияви (явища) буття і, отже, осягаємо їх дійсність. Оскільки Гегель визнає можливість осягнення істини, то логіка постає наукою про всі речі й одночасно про форми думки. Звідси виникає і розуміння категорій як універсльних форм мислення і буття. Гегель визначає категорії трьома способами: як буттєві форми Абсолютної Ідеї; як стихійні, неусвідомлені, інстинктоподібно діючі форми людського мислення, зафіксовані у мові; як усвідомлені форми змісту, зовнішні та байдужі до самого змісту; як чисті поняття діалектики як логіки (буття, сутність, поняття).
Безумовним прогресом у розгляді Гегелем категорій як форм мислення і буття є виокремлення останніх у самостійний предмет дослідження, які постають основоположними, фундаментальними поняттями філософії.
1.3. Категорії як основоположні філософські поняття.
За допомогою свого понятійного апарату кожна наука проникає в сутність предметів, явищ і процесів. Категорії і є гранично широкі поняття науки, котрі відображають внутрішні, найбільш загальні і сутнісні сторони й зв’язки певної сфери дійсності. Категорії – це наукові поняття, на відміну від тих понять, які використовуються в повсякденному мисленні.
Філософські ж категорії являють собою особливі, основоположні, фундаментальні поняття, оскільки на них спирається увесь пізнавальний процес. Вони активно використовуються у всіх сферах наукового пізнання і є універсальними характеристиками світу, відображають найбільш суттєві властивості і закономірності об’єктивної дійсності.
У даному контексті безумовна заслуга, у визначенні категорій як основоположних філософських понять, належить Г.Гегелю. Хоча історія розгляду категорій як фундаментальних понять філософії починається, щонайменше, з вчення Арістотеля, який виокремив форми мислення в самостійні предмети пізнання. За Гегелем досвідні науки постійно використовують категорії (частина, ціле, річ, властивості), тому необхідним є розробка і розвиток нових понять як фундаменту будь-якої науки – це власне є справою логіки і філософії. Подібної точки зору дотримувався М. Хайдегер, який під категоріями розумів основоположні поняття метафізики, оскільки саме в них суще розкриває свій зміст.
Філософські категорії ґрунтується на всьому пізнавальному досвіді людства і являють собою складний синтез знань про світ, оскільки відображають його в певній цілісності, а взяті разом вони складають систему базових понять – фундамент філософії. Слід зазначити, що всі категорії є поняттями, оскільки є формами мислення, що відображають суттєві і необхідні властивості та закономірності дійсності. Однак, не всі поняття є категоріями, такими є лише ті поняття, що відображають найбільш загальні, універсальні властивості, ознаки, закономірності функціонування і розвитку відповідних об’єктів; постають основоположними засобами теоретичного і практичного пізнання світу; якщо вони є узагальненнями знань тієї чи іншої науки.
Категорії є основоположними поняттями філософії, оскільки виконують щонайменше дві засадничі функції – з одного боку, як квінтесенція людського досвіду і знань про світ, категорії є репрезентаторами рівня розвитку філософського осмислення дійсності. З іншого боку категорії в системі філософського знання виконують дуже важливу методологічну роль, виступають засобами, інструментарієм пізнавальної діяльності, здобуття знання та його подальшої кристалізації в нові категорії. Недарма зрілість філософії детермінується досконалістю, наповненістю, особливістю взаємозв’язку її категорій, в основі якого лежить історичний спосіб їх розгляду, відповідні методи мислення, що і визначають місце і роль категорій у системі філософського знання в якості основоположних понять.
Р. 2 Категорії філософії як форми узагальнення та практичного освоєння дійсності.
Теоретичне осмислення сутності категорій, їх функціонального значення з необхідністю передбачає з’ясування питання в чому ж полягає відношення категорій до дійсності.
По-перше, категорії узагальнюють, поєднують в класи, групи, рівні предмети, явища дійсності за відповідною загальною (спільною) ознакою. Тут категорії виконують синтезуючу роль.
По-друге, за допомогою категорій людина аналізує (членує у свідомості) дійсність, у зв’язку з тим, що різним категоріям відповідають різні групи, або класи предметів об’єктивної реальності.
2.1 Категорії як форми відображення об’єктивної реальності в цілому.
Об’єктом філософського пізнання є світ як ціле. Перше, що тут привертає до себе увагу – це його мінливе якісне і кількісне різноманіття. Світ єдиний, але він існує у вигляді сукупності різних речей, явищ, подій, що мають свої індивідуальні, неповторні ознаки. Всі ці характеристики світу, охоплюються завдяки категоріям. Останні утримують у мисленні найбільш важливі, найсуттєвіші ознаки предметів, дозволяють людині не перелічувати множину конкретних ознак для характеристики предметів, а охоплювати її цілком через якусь її загальну властивість.
Саме тому Гегель та інші мислителі, з’ясовуючи сутність філософських категорій, безпосередньо вказували на розкриття їх інваріантної природи як смислових вузлів, в яких нагромаджується і передається від покоління до покоління життєво практичний досвід людства. Виконуючи в життєдіяльності людини різні функції, – категорії філософії, в першу чергу є формами відображення у свідомості людини оточуючого її світу. Однак, не просто дзеркальним відображенням об’єктивної дійсності, а насамперед виступають результатом творчого осмислення сутності сущого та визначення відношення людини до світу. Фіксуючи в категоріях універсальні зв’язки, закономірності об’єктивної реальності в цілому людина намагається теоретично обґрунтувати можливість переходу від світу об’єктивно реального до світу духу і навпаки обґрунтувати можливість пізнання світу та подальшого його перетворення відповідно до своїх потреб та інтересів. Оскільки філософія являється теоретичною формою вирішення світоглядних проблем людства і в цьому сенсі є надзвичайно абстрактною наукою, її категорії виступають універсальними засобами узагальнення об’єктивної реальності через виявлення подібності, загальності між окремими предметами, процесами тощо.
У даному контексті слід вказати на існуючі у філософії два підходи до розуміння загального. Так загальне має два основні різновиди – це розуміння загального як однакового, як результат фіксації у багатьох предметах однієї чи декількох спільних характеристик ( наприклад за родовою ознакою – рослини, тварини) та розуміння загального як цілого, виступаючи як органічна залежність і взаємодоповнюваність частин, що не існують самостійно у рамках певної цілісності. Варто зазначити, що ці підходи органічно доповнюють один одного, і кожен з них є не менш необхідний ніж інший.
Категоріальне осмислення дійсності відбувається насамперед в результаті абстрактного сприйняття світу. У такому разі людиною сприймаються не конкретні речі у вигляді їх образів, а лише їх найхарактерніші властивості, ознаки. Тому у людській уяві постає не образ окремого об’єкта, скажімо дерева, а уявлення про всі об’єкти даного типу: як рослини, що мають стовбур, розлоге гілля, кореневу систему.
Абстрагування – це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги на інших. Найпростіший акт пізнання – розрізнення двох речей – вже передбачає абстрагуючу діяльність людини. Якщо нам потрібно встановити відмінність між ними, то ми не беремо до уваги те, що є подібним, відхиляємось від нього, а якщо нам необхідно з’ясувати, що для них є спільним, то ми відсторонюємося від того, що для нас є відмінним. Це відхилення і є процесом абстрагування.
У категоріях філософії фіксується, відображається загальне в речах, вони є результатом дуже високого рівня абстрагування і є універсальними оскільки відображають зовнішній світ як єдине і динамічне ціле. Скажімо сюди можна віднести такі категорії як «буття», «час», «матерія», які відображають єдиний і динамічний світ, взятий незалежно від людини.
Для прикладу візьмемо категорію «матерія», яка відображає найбільш загальні властивості об’єктивної реальності, і простежимо шлях абстрагування. Візьмемо слово троянда (воно має конкретну визначеність), долучаємо слова квіти (охоплює всі квіти), рослина (включає увесь рослинний світ), живе (включає рослинний і тваринний світ), матерія (фіксує найзагальніше, бо у ній зібрано все те що існує об’єктивно), тобто поняття матерія має найвищий рівень узагальнення і тому має статус категорій.
Осмислюючи процес пізнання світу, людина осмислювала спочатку його окремі, відокремлені один від одного предмети та їх характеристики – колір, розмір, вагу тощо. Так наприклад з часом сформувалася категорія властивість, яка позначає таку особливість об’єкта, способу його буття, що притаманна об’єкту як самостійній цілісності, дозволяє його ідентифікувати й відрізнити від інших об’єктів (холод, тепло, протяжність).
Отже категорії філософії допомагають пізнати всезагальні, єдині для всього світу властивості і закони, фіксуючи безкінечне багатоманіття світу, представлене в окремих речах. Тобто категорії постають не лише формами відображення об’єктивної реальності в цілому, а й слугують важливими засобами пізнання світу через його рубрикацію, предметний поділ.
2.2 Категорії як засоби предметного поділу світу.
Як вже неодноразово зазначалося пред людиною світ постає як всеосяжний, багатоманітний, складний, багатофункціональний і у своїй сутності становить органічне ціле. Його пізнання суб’єктом можливе через його рубрикацію, поділ на частини (роди), знаходження предметних взаємозв’язків. Найчастіше цей поділ здійснюється за носієм, змістом, принципами, функціями, формою існування, цінностями, мовою тощо. Тобто пізнання світу не можливе без встановлення відповідних опосередкувань між суб’єктом і об’єктом. Призначення думки якраз і полягає у виявленні певних відношень у смисловій структурі сущого. Таке опосередкування з’являється на рівні категоріальних визначень. Спосіб, завдяки якому суб’єкту дається об’єкт називається спогляданням, яке існує в багатоманітних формах. Філософія вивчає їх з боку всезагальних властивостей: якості, кількості, міри, причинності, форми і змісту тощо, котрі зафіксовані у філософських категоріях. Ці категорії і є всезагальними формами споглядання і засобами предметного поділу світу.
На рубрикаційну функцію категорій, у свій час, вказував Арістотель, для якого категорії – це компоненти «активної форми», що забезпечують формоутворення пасивної «матерії». За допомогою категорій суб’єкт членує загальне буття до конретного, досліджує розвиток від чистої можливості до сутності, відокремлює сутність будь-якого явища від хибного, ілюзорного його образу.
Здійснюючи категоріальний аналіз, суб’єкт об’єднує спільні в тому чи іншому відношенні об’єкти, досліджує один об’єкт, екстраполюючи зання про нього на інші споріднені йому предмети.
У цьому відношенні світ з необхідністю існує у вигляді сукупності різних речей, явищ, подій, що мають свої індивідуальні і неповторні ознаки. Всі ці характеристики предметів охоплюються за допомогою філософських категорій, наприклад завдяки діалектичній єдності таких категорій, як «загальне –особливе-одиничне».
Існування окремих предметів, що мають індивідуальну якісну і кількісну визначеність позначається категорією одиничного. Таким одиничним у будь-якої людини є її риси обличчя, темпераменту, поведінки. Тобто категорія одиничного позначає у кожному об’єкті ті ознаки, завдяки яким предмети розглядаються як неповторні, єдині у своєму роді.
Однак у кожному предметі є також ознаки подібні, тотожні з ознаками інших предметів. Спільність цих ознак чи властивостей фіксується у категорії «загального», що характеризує об’єктивно існуючу подібність між об’єктами у межах конкретної якісної визначеності. Наприклад у кожної людини загальними ознаками будуть здатність до розумової і фізичної праці, до творення суб’єктивних образів об’єктивної реальності, до спілкування за допомогою мови тощо. Отже категорія «загального» відображає подібність властивостей, сторін об’єкта, зв’язок між елементами, частинами даної системи, а також між різними системами. Ніби сполучною ланкою між «одиничним» і «загальним» є «особливе». Ця категорія виражає діалектичний взаємозв’язок загального й одиничного. Наприклад у людини особливим є неповторні фізіологічні й психологічні якості, що відрізняють одну людину від інших (особливості пам’яті, уяви, характер). Категорія «особливе» позначає певну сукупність специфічних ознак, притаманних тому чи іншому предмету.
Відмінність між загальним, особливим і одиничним відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного, загального і особливого. Ці категорії мають важливе значення в процесі пізнання. Вони відображають його рух, логіку, послідовність. Пізнання рухається від одиничного (конкретного) до особливого і далі до загального (абстрактного), потім навпаки, починаючи від загального, до пояснення і уточнення особливого і одиничного. Категорії в цьому процесі виступають і як форми відображення об’ктивної реальності, оскільки являють собою гранично високий рівень абстракції (рух думки від одиничного через особливе до загального), і в той же час категорії використовуються як мисленнєві засоби предметного поділу світу (шляхом сходження думки ві загального до особливого і одиничного).