Активізація революційно-визвольної боротьби
Початок XX ст. в історії України характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострими класовими протиріччями, національним гнобленням, політичним безправ'ям населення. Ситуацію загострила загальноекономічна світова криза 1900-1903 рр., а в Російській імперії - і її поразка у війні 1904-1905 рр. з Японією.
Як у Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства:
- активізувався робітничий рух, перейшовши від економічної до політичної боротьби;
- посилився селянський рух, для придушення якого досить часто використовували війська;
- зросла активність студентської і учнівської молоді, яка протестувала проти обмежень її прав, виступала за соціальну справедливість. У 1901 р. за участь у студентському русі царський уряд віддав у солдати 183 студенти Київського університету. У цьому ж році виступили студенти Львівського університету, які вимагали відкриття українського університету;
- посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за проведення реформ.
У Наддніпрянській Україні центром опозиційної по відношенню до царизму діяльності стали земства - органи місцевого самоврядування. Земці-ліберали вимагали надання політичних свобод, ліквідації кріпосницьких пережитків, скликання Установчих зборів для вироблення конституції.
В умовах загального революційного піднесення посилився і національно-визвольний рух.
У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині:
- тут активізувалася діяльність політичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організаційної діяльності партій Наддніпрянської України. Так, у Львові знаходилася партійна друкарня Революційної української партії, було видано роботу М.Міхновського "Самостійна Україна";
- діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса. У 1914 р. товариство "Просвіта" мало 78 філій, 2944 читалень, курси для неписьменних. Кращі твори української літератури друкувалися на сторінках редагованого М.Грушевським та І.Франком журналу "Літературно-науковий вісник". Упродовж 1899-1917 рр. понад 300 видань випускала Українсько-руська видавнича спілка, популяризуючи як світову, так і українську літературу;
- зростала кількість українських представників у центральному парламенті та в крайових сеймах;
- розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації "Сокіл", "Січ", які розвивали в української молоді почуття патріотизму, дисциплінованість, знання;
- широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на економічне відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості.
У Наддніпрянській Україні національно-визвольний рух проявився в:
- процесі політизації українського руху, зростанні кількості національних партій. РУП, утворена в 1900 p., розкололася і дала початок трьом партіям:
- Народній українській партії (НУП, 1902 р.) на чолі з М.Міхновським. З націоналістичних позицій під лозунгом "Україна для українців" вона виступала за утворення незалежної української держави. Орієнтувалася на національну інтелігенцію;
- Українській соціал-демократичній спілці ("Спілка", 1904 р.) на чолі з М.Меленевським. Відстоювала марксистські позиції, прагнула виражати інтереси всіх робітників України незалежно від їх національності. У1905 р. влилася у меншовицьку фракцію РСДРП;
- Українській соціал-демократичній робітничій партії (УСДРП, 1905 р.) на чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою. Прагнула поєднати марксизм із націоналізмом. Орієнтувалася на селян і робітників, вимагала автономії для України;
- У 1904 р. були утворені дві ліберальні партії - Українська радикальна партія (Б.Грінченко, С.Єфремов) та Українська демократична партія (А.Лотоцький, Є.Чикаленко). Основні їх вимоги - конституційна монархія, земельні реформи, автономія України в складі Росії;
-активізації культурно-просвітницької діяльності прогресивної української інтелігенції. Найбільш масовими її акціями на початку XX ст. було відкриття пам'ятника І.Котляревському у Полтаві в 1903 p., куди з'їхалися тисячі представників, у тому числі із Західної України, і де, не дивлячись на заборону, лунала українська мова, а також святкування у цьому ж році 35-річчя музичної діяльності композитора М.В.Лисенка.
Але національний рух у Наддніпрянській Україні в цілому не набув масового характеру. У ньому брала участь, в основному, ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу, перш за все, за свої класові інтереси.
Українські партії були малочисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії України у складі Росії.
У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зросійщеній, більш масовими і впливовими були загальноросійські партії:
- Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП) - виникла в 1898 р., у 1903 р. розкололася на більшовиків і меншовиків. Стояла на позиціях ортодоксального марксизму, визнання керівної ролі пролетаріату в революції та диктатури пролетаріату. Партія діяла серед російських і зросійщених українських робітників;
- Партія соціалістів-революціонерів (есери) - утворилася на межі 1899-1900 рр. на основі поєднання народницьких ідей з марксизмом. Соціальну опору партії складало селянство;
- Конституційно-демократична партія (кадети) - утворилася в 1905 р., виступала за конституційну монархію з двохпалатним парламентом, за свободу культурного розвитку для всіх національностей;
- "Союз 17 жовтня" (октябристи) - утворилася в жовтні 1905 р., виступала за збереження царської влади, єдину і неподільну Росію;
- "Союз російського народу" - чорносотенна організація, виникла в 1905 р., стояла на позиціях націонал-шовінізму, проголошувала боротьбу з євреями і іншими національними меншинами.
Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії.