Теми для рефератів та доповідей.
1. Проблеми і складності наукового вивчення свідомості.
2. Суттєві ознаки людської свідомості та її принципова відмінність від інтелекту тварин.
3. Порівняльний аналіз основних концепцій походження свідомості.
4. Свідомість і мова.
5 Функції свідомості та проблеми людського самовиховання.
Завдання для закріплення матеріалів теми.
1. Перерахуйте та охарактеризуйте суттєві ознаки свідомості.
2. Коротко охарактеризуйте основні концепції походження свідомості.
3. Окресліть основні складові структури свідомості.
4. Поясніть ті функції свідомості, які ви вважаєте найважливішими.
Література з теми.
1. В. Л. Петрушенко. Філософія. Навчальний посібник. К., “Каравела”. 2001. С. 302 – 328.
2. Філософія. Підручник для вузів. За ред. Г. А. Заїченко. К., “Вища школа”. 1995. С. 283 – 312.
3. Філософія. Підручник, За ред. В. Г. Кременя. Харків. “Прапор”. 2004. С. 349 – 371.
4. Бичко І. В. Філософія. Курс лекцій. – К., 1993.
Додаткова література.
1.Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. Мюнхен – Львів, 1995, Розд. 4.
2. Лой А. М. Проблема свідомості: історичний досвід. Філософська і соціальна думка. 1992. № 7.
3 Тайни сознания и бессознательного. Мн. 1998.
Основний зміст пізнавальної діяльності людини.
Мета вивчення:Ознайомити студентів з поняттям пізнавальна діяльність. Дати розуміння відмінності між чуттєвим та раціональним мисленням. Окреслити зміст принципів пізнання. Дати уявлення про істину, об’єктивність істини та критерії істини.
Після вивчення матеріалів теми ви повинні знати:
- основні види, рівні та форми пізнання;
- основні смислові наголоси поняття пізнання;
- існуючі у філософії тлумачення істини, її співвідношення із життєвою правдою людини.
вміти:
- наводити конкретні приклади реальних виявлень різних смислових наголосів поняття пізнання;
- співставляти між собою різні види пізнання;
- використовувати поняття істини для оцінки реальних знань.
розуміти:
- складність і неоднозначність зв’язку людини і пізнання;
- цілісний характер пізнавальної діяльності;
- багатоаспектність філософського поняття істина.
План
1. Предмет, акценти та види пізнання.
2. Принципи пізнання.
3. Структура знання. Єдність чуттєвого та раціонального в пізнанні.
4. Теорія істини. Об’єктивність істини.
5. Методи наукового пізнання.
Ключові терміни і поняття.
Агностицизм –позиція у підході до свідомості, яка заперечує можливість мати істинні знання.
Гносеологія- наукова дисципліна, яка вивчає пізнання.
Догматизм- надмірне наголошення на незмінності та цінності певних знань.
Істина – це співпадіння знань з реальним станом речей.
Метод- свідомо від фіксований шлях досягнення бажаних результатів.
Умови, механізми, принципи і форми пізнавальної діяльності людини вивчає гносеологія (з давньогрецької “гносис” – пізнання, “логос” - наука), або ще її називають теорія пізнання. Пізнання, це сукупність процесів отримання, переробки і використання інформації про світ і саму людину. У гносеології ключовими є поняття суб’єкта та об’єкта пізнання. Суб’єкт пізнання - це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії, передає їх новим поколінням. Об’єкт пізнання – фрагмент *частина) будь – якої реальності, який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність. Таке розуміння суб’єкта і об’єкта засвідчує, що об’єктом пізнання може бути будь – що, і що суб’єкт та об’єкт співвідносні: об’єкт набуває характеристик як саме об’єкт лише у відношенні до певного суб’єкта. Таким чином можна зробити висновок, що, гносеологія - це наука яка вивчає особливий тип відносин між суб’єктом і об’єктом - пізнавальний, між знаннями, які є, і тим , що поповнює нові знання.
Сучасна гносеологія виділяє три змістові акценти пізнання. Це: 1) процес здобування знань, створення образів, моделей, теорій реальності; 2) прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини; 3) бажання досягти найважливішого для людини стану досконалості. Найчастіше пізнання ототожнюють з процесом продукування знання. Знання та пізнання збільшують можливості людини у її взаємодії зі світом. У суспільному та індивідуальному розвитку пізнання виділяють дві стадії. а) стихійна (є консервативною і належним чином не усвідомленою); б) активна (дійова, яка є усвідомленою і спрямованою на продукування нових знань).
Багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнання. Види пізнання наступні:
1) Життєво - досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності. Воно є різним за формами існування.
2) Мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено а через переживання.
3) Наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання,
4) Релігійно – містичне пізнання окреслює джерела своїх відомостей як божественне об’явлення.
Таким чином, пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її життєві зацікавлення.
2. Принципи пізнання. Принцип об’єктивності стверджує: об’єкт пізнання існує поза і незалежно від суб’єкта і самого процесу пізнання. Звідси випливає методологічна вимога – речі і явища потрібно пізнавати об’єктивно, тобто такими, якими вони є самі по собі. Людина не повинна вносити своє суб’єктивне, тобто видавати бажане за дійсне.
Принцип пізнання - стверджує, що реальність можна пізнати такою, якою вона є.
Принцип відображення. Матеріалісти пояснюють цей принцип так: за своєю суттю пізнання об’єкта є процес відображення в голові людини. Відчуття хоч і не мають нічого спільного з об’єктом, але виникли в результаті дії об’єкта. Ідеалісти пояснюють це так: знак є конструкцією, яка служить для систематизації чуттєвих даних. В цьому принципі закладена методологічна плідність поняття відображення.
Принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання. Практика є основою пізнання, кінцевою метою пізнання і критерієм його істинності.
Принцип творчої активності суб’єкта в пізнанні. Відображення і творчість – дві найважливіші функції мислення. Це означає, що суб’єкт виробляє у своїй свідомості образи, абстракції, гіпотези, теорії на основі набутих знань.
3. За традицією філософія виділяє два основні джерела знання і пізнання: відчуття (або чуття) та мислення. Відповідно виділяють наступні рівні пізнання: перший рівень пізнання - чуттєве пізнання. Це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини. Цей рівень пізнання ще не творить нові знання, але дає пізнанню той компонент, без якого пізнання неможливе. Чуттєве пізнання здійснюється в таких формах: відчуття (фіксує окремі властивості предметів); сприйняття(поєднання відчуттів і створення певних образів); уявлення (відтворення образу без безпосереднього контакту з річчю). З відчуттям розпочинаються розумові операції в голові людини. Дякуючи чуттєвому пізнанню створюється образ реальності. Але чуттєвий рівень пізнання має ряд недоліків: 1) відчуття мають свої межі (не все ми можемо бачити); 2) відчуття мінливі, нестійкі; 3) самі відчуття не дають критерію розмежування суттєвого і несуттєвого.; другий рівень пізнання раціонально - логічний (або абстрактний ). Він має наступні форми: поняття (слова, що фіксують суттєві характеристики класу предмета, наприклад “фашизм”, “комунізм” і т. п.); судження (речення, які зв’язують між собою поняття так, що хід мислення в суттєвих моментах збігається з процесами реальності) ; умовиводи (сукупність речень, суджень, пов’язаних між собою законами логічного виведення , такими як індуктивний та дедуктивний.) Але абстрактне, раціональне мислення має свої недоліки. Це, перш за все, дистанціювання від наявної реальності. Наприклад, одна справа вивчити теорію медицини, а інша річ лікувати хворих. І все ж раціональне пізнання допомагає продукувати нові знання, поняття, теорії. 3) поєднує попередні рівні пізнання так званий синтезувальний рівень пізнання. Він проявляється в наступних формах: досвід (особисте свідоме нагромадження умов та обставин, як збігання так і не збігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів, експеримент (дослідження певних , спеціально виділених властивостей і характеристик речей у спеціально організованих умовах), практика (свідомо фіксований досвід застосування теорій, вчень в реальному історичному житті). Таким чином пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до Їх синтезу.
4. Велике значення у пізнавальному процесі відіграє істина. Відомі наступні висловлювання видатних філософів про істину: Конфуцій “Я пізнаю усе за допомогою істини”; Аристотель – “Істина - це відповідність думки і предмета, знань та дійсності”; Піфагор – “Істину корисно бачити голою, нехай брехня вкриває себе одягом”; Джон Локк – “Не існує істини, яка б користувалась визнанням всього людства”.
В сучасній філософії існують наступні концепції істини: відповідності (істинними вважаються висловлювання, що відповідають дійсності); когерентності(істинними вважаються узгоджені, несуперечливі висловлювання); прагматична (істинними є ті висловлювання, які перевірені практикою).
У філософії існують різні визначення істини. Одним з найбільш поширених є наступне визначення істини. Істина – це адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке відтворює об’єкт таким, яким він існує.
Основні ознаки істини наступні. Вона: об’єктивна (точно відображає дійсність); суб’єктивна (кожна людина пізнає світ по своєму); конкретна (об’єкт потрібно розглядати в тих умовах місця і часу, в яких він виник); відносна (істина може змінюватись з подальшим пізнанням); абсолютна (істина може не змінюватись з подальшим пізнанням).
Критерієм істини (те що, підтверджує об’єктивну істинність пізнання) є: підтвердження фактів; підтвердження експеримен-тальними перевірками; узгодженість із принципами наукової теорії; коректність і точність застосування термінології; логічна несперечливість.
5.Пізнання перш за все використовується в наукових дослідженнях, адже наука перш за все продукує нові знання. Наука– це не тільки система знань, а й діяльність, підкорена виробництву знань. Методами емпіричного пізнання є: спостереження (різновид діяльності, який має смисл, мету і засоби, за допомогою яких суб’єкт переходить до предмету діяльності); порівняння; вимірювання (спостереження яке фіксує не лише якісні характеристики об’єктів і явищ, а й кількісні аспекти, передбачає одиницю вимірювання, воно є пряме і непряме); описування; експеримент (потрібний, коли виникає необхідність скасувати або підтвердити ті чи інші наслідки теорії.
Формами емпіричного пізнання є: описи, зведення, протоколи. Найбільш поширеними методами опрацювання фактів є: аналіз (розкладання фактів на складники); синтез (поєднання елементарних складників у цілісне явище); індукція (рух думки від окремих фактів до ідей, узагальнень); дедукція (рух думки від загальних ідей до фактів); ідеалізація (доведення параметрів певних фактів до гранично можливих меж); формалізація (застосування символічних позначень для виявлення фактів).