Політика коренізації: українізація і розвиток національних меншин

У квітні 1923 р. рішенням XII з'їзду РКП(б) в усіх радянських республіках впроваджувалася політика «коренізації». Вона пе­редбачала виховання кадрів із представників корінної національ­ності, впровадження в роботу партійного, радянського і госпо­дарського апаратів рідної для населення мови, розширення ме­режі шкіл та інших навчальних закладів із навчанням рідною мо­вою, розвиток національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Шумський Олександр Якович (1890-1946 рр.) — партійний і дер­жавний діяч. Народився у Волинській губернії в селянській родині. На­вчався у Московському ветеринарному інституті. Член ЦК Ук­раїнської партії соціалістів революціонерів (УПСР). У 1917 р. член Центральної Ради. Один із лідерів лівої течії УПСР, що в 1919 р. пере­формувалась в УКП(б). Після її саморозпуску (1920 р.) — член КП(б)У. Член Виконкому Комінтерну. В 1922-1924 рр. очолював пред­ставництво України в Польщі. Керував Закордонним бюро допомоги КПЗУ. В 1924-1927рр. — нарком освіти УСРР, член ЦК КП(б)У, ба­гато уваги приділяв питанням українізації. В 1927р. звинувачений у «націоналістичному ухилі» («шумськізм» ) відкликаний з України. У 1931-1933 рр. — голова ЦК профспілок працівників освіти. У1933 р., звинувачений в участі в «Українській військовій організації» та контреволюційній діяльності, засуджений до 10 років позбавлення волі, з 1935 р. — на засланні. В 1946 р. вбитий робітниками НКВС на шляху з заслання до України.

Здійснення цього курсу в національних республіках, у тому числі в Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в національ­них республіках. Українська національна культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянської влади мож­ливість для розвитку і значною мірою скористалася нею.

Початком «українізації» можна вважати декрет Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи у справі «українізації» шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та декрет від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови».

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Хвильовий (Фітільов) Микола Григорович (1893-1933 рр.) — пись­менник. Народився у м. Тростянці (Курської губернії) в родині вчи­телів. Учасник Першої світової війни та громадянської війни (воював у складі Червоної Армії). У 20-ті роки — один із найпопулярніших письменників. У 1925-1926 рр. лідер Вільної Академії Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ), яка стояла на засадах творення нової ук­раїнської літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. У своїх творах «Дві сили», «Вальдшне­пи» та інших Хвильовий показав драматизм громадянської війни, гостро реагував на розбіжності ідеалу і дійсності. Піддав критиці сталінські форми і методи будівництва соціалізму в духовному житті. Виступав за піднесення національної свідомості та самобут­ності; закликав не копіювати культурні надбання інших народів, зо­крема російського. За свої ідеї був звинувачений в націоналізмі ( «хвиль-овизм» ).У 1933 покінчив життя самогубством.

Центром українізації в республіці став наркомат освіти, який очолювали послідовно Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. На українську мову викладання до осені 1927 р. перейшло 25 % вузів, близько 50 % технікумів, 80 % шкіл (понад 92 % першо­класників починали навчання в українських класах). Ук­раїнською мовою видавалося більше половини книжок і газет, випускалися всі або майже всі кінофільми, ставилися вистави в чверті театрів, повністю транслювалося радіомовлення.

Одночасно створювалися можливості для всебічного розвитку національних меншин, які проживали в Україні. У жовтні 1924 р.у складі УСРР була утворена автономна Молдавська республіка, виділено 13 національних районів (7 німецьких, 4 болгарських, польський та єврейський), створено 954 сільських та 100 містеч­кових рад національних меншин. Працювали сотні шкіл із німецькою, татарською, болгарською, єврейською та іншими мо­вами навчання. Активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних національностей в органах радянської влади. Всього в держапараті всіх рівнів представники нацмен­шин становили 41,3 %.

Поширювалася українізація і на регіони компактного прожи­вання українців (окремі райони Курської, Воронезької, Брянсь­кої губерній, Кубань, Казахстан, Далекий Схід). Тут також відкривалися школи з українською мовою навчання, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.

Із 1925 р. відбулося посилення «українізації» партії та дер­жавного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Частка українців у КП(б)У збільши­лась у 1933 р. до 60 %, у ЦК КП(б)У в 1924 р. українці становили 16 %, 1925 р. — 25 %, 1930 — 43 %.

1924 року 66 відомих діячів української еміграції схвалили ук­раїнізацію, заявивши про лояльність до радянської влади. З еміграції повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі, які включилися у процес національного відродження.

Література та мистецтво досягли значних успіхів завдяки та­ким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, В. Яловий, Л. Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка та бага­тьом іншим.

На початку 20-х років в Україні діяло три православні церкви: найчисельна Російська Православна Церква, Українська Автоке­фальна Православна Церква (УАПЦ), Українська Православна Автокефальна Церква «обновлінці» (УПАЦ), пізніше утво­рюється нечисленна Українська Православна Церква (УПЦ).

Ще до офіційного запровадження кампанії коренізації Рад-наркомом РСФРР було дозволено провести українізацію церкви. Це пояснювалося насамперед бажанням розколоти й послабити головного ворога — РПЦ.

У жовтні 1921 р. після двох невдалих спроб у 1919 та в 1920 рр., утворюється автокефальна (незалежна) національна церква — УАПЦ. Перший митрополит УАПЦ Василь (Липківський) був об­раний на зборах духовенства та висвячений за традиціями ранніх християн, які самі обирали собі єпископів. Згодом УАПЦ була визнана Константинопольським (Вселенським) патріархом та ря­дом помісних православних церков. Уже в 1924 р. вона була дру­гою, після РПЦ, за чисельністю парафії (1100). До неї почали приєднуватися українські парафії в Америці та Європі. УАПЦ стояла за відродження національної культури та обрядів, прово­дила богослужіння українською мовою.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Волобуев Михайло Симонович(1903-1972рр.) — вчений економіст. Закінчив Харківський інститут профосвїти. Працював у партійних органах, одночасно займався викладацькою діяльністю. У 1928 р. опублікував у журналі «Більшовик України» статтю «До проблеми ук­раїнської економіки», в якій переконував, що економіка України повин­на становити єдиний народногосподарський комплекс; захищав госпо­дарську самостійність українських підприємств; застерігав від надто великого вилучення прибутків поза межі України, вимагав збереження за республікою права дійсного контролю за діяльністю союзних органів. Стаття стала теоретичною платформою паціонал-комунізму, допов­нив політичні погляди М. Хвильового й О. Шумського. Погляди автора були засуджені («волобуєвщина»). У 1934 р. він був засуджений на п?ять років позбавлення волі. Під час Великої Вітчизняної війни був розвідником. Після війни очолив кафедру Ростовського фінансово-еко-помічного інституту. У 1957р. —реабілітований.

В кінці 20-х рр. радянський уряд розпочав наступ на церкву: митрополит Василь (Липківський) із 1927 по 1938 рр. перебував під домашнім арештом, пізніше його репресували; заарештовува­ли священиків, почалося переслідування віруючих. На початку 1930 р. синод УАПЦ прийняв рішення про саморозпуск.

Наприкінці 20-х-на початку 30-х рр. політика українізації під тиском міцніючої командно-адміністративної системи поступово згортається. Доки Сталін боровся за владу, йому важливо було забез­печити собі громадську і апаратну підтримку з боку УСРР, і він до-сяг свого. Після цього на передній план виступив інший чинник — потенційна загроза сепаратизму від потужного регіонального центру у Харкові (з 1934 р. — в Києві). Починається боротьба з націонал-ко­муністами. «Хвильовизм», «шумськізм», «волобуєвщина», «скрип-никівщина» були оголошені проявом «буржуазного націоналізму, небезпечним націоналістичним ухилом».

Жорстоким переслідуванням були піддані всі ті, хто, з точки зору Сталіна, відстоював «помилкові погляди». С. Косіор, В. Чу­бар, В. Затонський та інші керівники України були оголошені «ворогами народу» і знищені. Звинувачені в українському націоналізмі були заарештовані: у 1933 р. О. Шумський, а у 1934 р. М. Волобуєв, у 1933 р. М. Хвильовий наклали на себе руки.

У липні 1933 р., звинувачений у причетності до контррево­люційної організації, покінчив самогубством М. Скрипник. Заги­нула також величезна кількість рядових учасників українізації.

Остаточно політика українізації була згорнута у 1939 р.