НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОППЛЕКС 5 страница
Укладач:
доцент кафедри філософії права
та юридичної логіки НАВС,
кандидат філософських наук Г.М. Петрова
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ внутрішніх справ
Кафедра філософії права та юридичної логіки
“ЗАТВЕРДЖУЮ”
Начальник
кафедри філософії права
та юридичної логіки
полковник міліції
Гвоздік О.І.
“” 2012 року
ПЛАН-КОНСПЕКТ ПРОВЕДЕННЯ
ЛЕКЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ
ТЕМА №2 Професійна етика: сутність, основні принципи та категорії
З навчальної дисципліни:“Етика та естетика”
Категорія слухачів: курсанти (студенти, слухачі) навчально-наукових інститутів та факультетів НАВС
Навчальна мета: ознайомити навчанців зі специфікою професійної етики та основними принципами професійної етики, розкрити зміст основних категорій.
Виховна мета:допомогти навчанцям усвідомити зміст вищих моральних цінностей, відображених у категоріях етики, сприяти виробленню морально-ціннісних пріоритетів професійної діяльності.
Розвиваюча мета: продемонструвати відмінність між професійною етикою та професійною мораллю, розвести категорії «помста» та «справедливе покарання», показати взаємозв’язок та прямий вплив політики на змістовне наповнення принципів справедливості, законності та гуманізму.
Навчальний час: 2 години
Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.
Наочні засоби: малюнки та схеми, мультимедійні презентації.
Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:
Забезпечуючі дисципліни:логіка (юридична логіка), юридична деонтологія, культурологія, філософія.
Забезпечувані дисципліни: релігієзнавство, кримінологія, соціальна психологія, соціологія, конфліктологія, політологія, міжнародне право, сімейне право, філософія права актуальні проблеми теорії держави та права, філософські проблеми управління.
План лекції (навчальні питання):
1. Специфіка професійної етики працівників міліції.
2. Вираження основних принципів моралі у професійній діяльності працівників міліції:
а) справедливості;
б) законності;
в) гуманізму.
3. Сутність і специфіка моральних цінностей. Добро і зло як вихідні категорії етики.
4. Моральний вибір та моральний конфлікт у діяльності працівників міліції.
5. Морально-професійна деформація в міліції: причини та шляхи попередження.
Література:
1. Андрос Є.І. Бівалентність людського єства та проблема метафізичного зла.// Грані людського буття: Позитивні та негативні виміри антропо-культурного. – К.: Науково-виробниче підприємство «Видавництво «Наукова думка» НАН України», 2010. – С.6-86.
2. Вовк В.М., Кравець В.М., Симон Ю.С. та ін. Словник основних термінів з філософських дисциплін. – К.: Київський нац. ун-т внутр. справ, 2006. – 120 с.
3. Гнатиенко Г.М. Исход. Проблемы гуманизма. – К.: Стилос, 2009. – 462 с.
4. Гошовський Я. Ресоціалізація депривованої особи: Монографія. – Дрогобич: Коло, 2008. – 480 с.
5. Закон України “Про дисциплінарний статут органів внутрішніх справ” від 22.02.2006 р. № 3460-ІV.
6. Закон України “Про міліцію” від 20.12.1990 р. № 565-ХІІ зі змінами та доповненнями.
7. Етичний кодекс працівника органів внутрішніх справ України (схвалений колегією ВС України 5 жовтня 2000 року № 7 км/8).
8. Кобликов А.С. Юридическая этика: Учебник для вузов. – М.: Изд-во НОРМА, 2009. – С.22 – 63.
9. Кодекс честі працівника органів внутрішніх справ України (Додаток до наказу МВС України від 11 січня 1996 р. № 18).
10. Лазор О.Д., Лазор О.Я. Державна служба в Україні: навч. посіб. / Львівський регіональний ін-т держ. управління Національної академії держ. управління при Президентові України. — Вид. 3-тє, доп. і переробл. — К.: Дакор, 2009. — 560 с.
11. Лютий Т.В. Маргінальність у людському бутті.// Грані людського буття: Позитивні та негативні виміри антропо-культурного. – К.: Науково-виробниче підприємство «Видавництво «Наукова думка» НАН України», 2010. – С.217-233.
12. Ортинський В.Л., Бліхар В.С., Гетьманчук М.П., Ряшко В.І., Штангерт М.Й.Професійна етика та культура поведінки працівника органів внутрішніх справ України: метод. посіб. для працівників ОВС / Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. — Л.: ЛьвДУВС, 2009. — 128 с.
13. Основи професійної етики та естетичної культури: до проведення масових заходів та спортивних змагань: Навч. пос./ За заг. ред. Петрової Г.М., Кумеди Т.А. – К.: КНТ, 2012. – 192 с.
14. Тарасова Н.Ю. Соціальна справедливість як чинник соціокультурної ідентифікації суспільства// Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральнісної особистості: Матеріали XXVІІ Міжнародної науково-практичної конференції. – Донецьк: ІПШІ «Наука і освіта», 2010. – С. 114-116.
15. Тофтул М.Г. Етика: підручник / М. Г. Тофтул. — Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2010. — 448 с.
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ
Питання 1. Специфіка професійної етики працівників міліції.
Діяльність правоохоронних органів завжди знаходилася під пильною увагою суспільства, оскільки вона тією чи іншою мірою торкається інтересів усіх його членів і її результати самим безпосереднім образом позначаються на забезпеченні безпеки особистості, суспільства і держави, реалізації їхніх законних інтересів. При цьому особливого значення набуває чітка постановка суспільством завдань, що стоять перед правоохоронними органами, визначення їхніх функцій і повноважень, можливих і припустимих засобів боротьби з правопорушеннями. Надання суспільством співробітникам правоохоронних органів не тільки правовий, але і моральної санкції на проведення відповідної діяльності по охороні і захисту прав громадян з використанням владних повноважень накладає на цих співробітників високу відповідальність за строге і точне дотримання законності, з одного боку, і, з іншого боку — меж припустимості дій, пов'язаних з виконанням службових обов'язків.І в тім, і в іншому випадку йдеться про моральні вимогидо поводження працівників міліції, інакше кажучи, про професійну етику.
Професійна етика— галузь етичної науки, що вивчає систему моральних норм і принципів, які діють у специфічних умовах взаємовідносин людей у сфері визначеної професії; ця специфічна дія як загальноетичних норм, так і особливих норм професійної моралі, що носять аналітично-рекомендаційний характер, виникають і існують у даній професійній групі.
При цьому професійна етика працівників міліції принципово відрізняється від етики абсолютної більшості інших професій (виключення складають військовослужбовці, медики, моряки, льотчики, фахівці деяких інших професій, що працюють в умовах чи то ризику, чи то пов'язаних зі здоров'ям і життям людей) своїм переважно деонтологічним характером (від греч. deon — належне). Одне з основних відмінностей моралі від інших форм суспільної свідомості полягає в тому, що її норми не є суворообов'язковими, надають право широкого вибору і санкціонуються винятково силою впливу суспільної думки. Але щодо вимог, які висуваються до працівників міліції, ці умови виявляються в багатьох випадках недостатніми, і етичні норми здобувають тут виключно обов'язкового характеру і забезпечуються адміністративними санкціями.
Перед працівником міліції висувається ряд специфічних моральних вимог. Частково вони містяться в службових нормативних документах - таких, як, наприклад, уже згадуваний Кодекс честі, і тоді вони носять деонтологічний характер, а частково виробляються в процесі набуття службового досвіду і утворення службових традицій морально-психологічним кліматом колективу працівників тієї чи іншої служби правоохоронних органів. В узагальненому вигляді моральні вимоги до працівника міліції полягають у наступному:
відношення до людини як до вищої цінності, повага і захист прав, свобод і людської гідності відповідно до міжнародних і вітчизняних правових норм і загальнолюдських принципів моралі;
глибоке розуміння соціальної значущості своєї ролі і високого професіоналізму, своєї відповідальності перед суспільством і державою як працівника правоохоронної системи, від якого значною мірою залежать суспільна безпека, охорона життя, здоров'я, правової захищеності багатьох людей;
розумне і гуманне використання наданих законом працівнику правоохоронних органів прав у строгій відповідності з принципами соціальної справедливості, цивільного, службового і моральногообов'язку;
принциповість, мужність, безкомпромісність, самовідданість у боротьбі зі злочинністю, об'єктивність і неупередженість під час прийняття рішень;
бездоганність особистої поведінки на службі й у побуті, чесність, непідкупність, турбота про професійну честь, суспільну репутацію працівника правоохоронних органів;
свідома дисципліна, ретельність та ініціатива, професійна солідарність, взаємодопомога, підтримка, сміливість і морально-психологічна готовність до дій у складних ситуаціях, здатність до розумного ризику в екстремальних умовах;
постійне удосконалювання професійної майстерності, знань в області службової етики, етикету і такту, підвищення загальної культури, розширення світогляду, творче засвоєння необхідного для служби вітчизняного і закордонного досвіду
Перераховані вимоги дають досить чітке уявлення про ті моральні якості, якими повинен володіти працівник правоохоронних органів. Водночас на різних рівнях ці моральні якості розрізняються за пріоритетністю. Це можна відслідкувати за їхньою класифікацією по групах:
1. Відношення до оточення: скромність, гордість за свою професію, повага, почуття гідності та честі - стосовно себе самого й інших, совість, справедливість, вимогливість, правдивість, ввічливість, порядність, доброзичливість, постійна готовність прийти на допомогу.
2. Відношення до виконання службових обов'язків: мужність, витримка, стійкість, рішучість, дисциплінованість, принциповість, сміливість, ініціативність, чесність, безкорисливість, ретельність, самостійність, діловитість, творчий підхід.
3. Ставлення до власної країни, суспільства, держави, народу: патріотизм, відданість, вірність обов'зку, відповідальність, самовідданість.
Питання 2. Вираження основних принципів моралі у професійній діяльності працівників міліції:
а) справедливості; б) законності; в) гуманізму.
Основними принципами професійної моралі та етики працівника міліції виступають справедливість, законність і гуманізм. Розглянемо кожен із цих принципів окремо.
а) справедливість
Категорія справедливості безпосередньо утримує у собі певну часову двозначність: моральне завдання на майбутнє і моральну вимогу до сьогодення.
СПРАВЕДЛИВІСТЬ
 |  | ||
Цілепокладання; те, що виступає Належне; те, що має
необхідною умовою співжиття бути (моральна вимога
людей (завдання на майбутнє) до сьогодення)
Справедливість – це одна з вироблених в історії людства форм надання індивіду належного в його соціокультурному бутті; позаяк, ідея справедливості керує соціальною практикою і задає орієнтири ідеального розвитку як суспільства в цілому, так і людини зокрема.
Справедливість – це незмінна форма пошуку рівноваги у суспільному житті, однак зміст цієї форми не є константою, а таким, що історично змінюється.
Практичний рівень вираження справедливості.
Що ж викликає обурення? З одного боку, це нерівним розподіл, який ми вважали неприйнятним, з іншого, недотримані обіцянки, які розхитували нашу первісну наївну довіру до слова; покарання, які нам здавалися надмірними у порівнянні з дрібними крадіжками, або ж похвали, які довільно одержував хтось, а не ми, - тобто оцінки, які не були справді заслуженими.
Перелічимо ці мотиви обурення: непропорційні винагороди, недотримані обіцянки, нерівні розподіли. Чи не віднайдемо ми в цьому згодом певні елементи правопорядку: карне право, право врегулювання договорів і обмінів, дистрибутивну (розподіляючу) справедливість? Навіть більше, чи не побачимо ми в обуренні чітко визначеного очікування, а саме – очікування слова, яке встановило б між антагоністами справедливу дистанцію, котра покладе край їхній сутичці? У цьому змішаному очікуванні перемоги слова над насильством і полягає моральна спрямованість обурення.
Належним можуть бути і винагорода, і покарання. Справедливість покарання вимагає дотримання таких трьох умов:
1) щоб покарання було накладене із застосуванням певних процедур тільки на тих, хто був визнаний винним у скоєнні правопорушення;
2) щоб покарання було однаковим для всіх, тобто міра покарання завжди має залежати від тяжкості правопорушення;
3) щоб покарання було пропорційним злочину: не надто суворим і не надто м’яким.
Витлумачення останньої умови залежить від ставлення до покарання взагалі: є воно засобом стримування чи засобом відплати. Тому ця умова є більш спірною, ніж дві перші.
Покарання, за якого нехтують якоюсь із цих трьох умов, є несправедливим. Менш очевидним є те, яку точку зору слід прийняти, коли всі умови дотримані, але правопорушник частково або й цілковито залишився непокараним. Традиційно це сприймається як акт милосердя або прощення, але постає питання, чи правомірно не зважати на справедливість у цьому випадку. Деякі мислителі вважали, що справедливість встановлює верхню межу покарання, але не стоїть на заваді прощенню, і це тільки додає їй досконалості. Ця ідея геніально виражена Шекспіром: «Владар земний стає подібним Богу, підсолоджуючи справедливість милістю».
Інші схилялися до позиції Канта: те, чого вимагає справедливість, мусить бути виконано незалежно від обставин. «Навіть якщо громадянське суспільство має саморозпуститися…, спочатку слід стратити останнього вбивцю, котрий залишився у в’язниці, аби кожен отримав те, чого заслужив своїми вчинками…»
Інший бік проблеми покарання: повертаючись до нашого «обурення» несправедливістю. Є суттєва перешкода, що заважає сприйняттю справедливої дистанції між мною як «позивачем» та «порушником» справедливості (тобто між антагоністами розподілів обмінами і винагородами, які наше обурення виголошує несправедливими). Ця перешкода полягає в бажанні помсти, тобто у прагненні вчинити справедливощодо самого себе, нехай навіть додаючи до насильства нове насильство і до страждань нові страждання.
Великим завоюванням у цьому стало розмежування між помстою і справедливістю. Замість короткочасності, одномоментності помсти справедливість вводить розведення протагоністів на певну відстань, символом якого у кримінальному праві виступає встановлення певного проміжку між злочином і покаранням. Але як інакше може бути встановлений такий проміжок, якщо не завдяки виходу на сцену певного третього, який не є жодним із протагоністів?
Головним критерієм, де справедливість починає себе вирізняти від несправедливості, є співставлення справедливості і безсторонності як неупередженості у сформульованому протистоянні. Справедлива дистанція, опосередковуюча роль третього, безсторонність, – виступають як великі синоніми чуття справедливості.
Цю роль відіграє/перебирає на себе судочинство у суспільстві. А ще глибше – закон як моральний принцип і принцип законності як основа співжиття людей.
Ми з вами визначилися, що справедливість є одним із принципів, які регулюють взаємовідносини між людьми з приводу розподілу (перерозподілу), в тому числі взаємного (в обміні, даруванні - віддаровуванні), а також соціальних цінностей. Соціальні цінності розуміються в дуже широкому значенні. Це – свобода, сприятливі можливості, прибутки і багатства, ознаки престижу і поваги тощо. Отже, справедливість – це принцип, що регулює відношення між людьми як членами співтовариства, які внаслідок останнього мають певний статус, наділені обов’язками і правами. Оскільки саме справедливість зміцнює зв’язки між людьми у спільноті на основі законності і гуманності, тому вважається, що справедливість – це те, що сприяє загальному благу.
б) законність
Сучасні концепції законності можна поділити на три типи:
- феномен законності має надприродне походження, або ж це такі закони, що відображають притаманні природі цілі (вони лежать поза сферою людської діяльності);
- сучасне життя має договірний характер; тому питання законності обмежується тими договорами, які впорядковують відносини між громадянином і державою і забезпечують таку законність шляхом досягнення раціональної згоди громадян;
- концепції, в яких стверджується, що запровадження умовних норм і стандартів охоплює всі сфери життя, а відтак у них намагаються застосувати критерій взаємної згоди до всього способу життя, а не лише громадянського.
Взагалі ж, в історії склалася тверда тенденція вбачати нерозривний зв'язок між справедливістю і законом: бути справедливим і для окремої людини, і для публічної влади означає бути законослухняним. Закон містить у собі загальні правила про те, як люди повинні поводитися один з одним, і в окремих випадках визначає, які права надає кожному його власність, заслуги і тому подібне, що загалом властиве для консервативних поглядів або ж поглядів, з позиції забезпечення функціонування традиційного суспільства.
Так, справедливість означає повагу до цих звичаїв і прав. Але для більшості мислителів цієї традиції для того, щоб вважатися справедливим, сам закон теж має відповідати певним моральним вимогам. Це часто висловлювалося мовою природного права: за позитивним правом стоїть моральне право, яке можна осягнути розумом, і в конфліктних ситуаціях справедливість визначається саме на основі морального права. Хоч прихильники цієї доктрини критично підходили до загального права, за змістом її зазвичай вважають глибоко консервативною. Припускається, що в більшості випадків наявні закони просто формулюють природне право більш чітко і точно. Справедливість, таким чином, теж має консервативний характер. Це чеснота, що захищає суспільний лад, у якому кожна особа посідає місце, визначене законом.
в) гуманізм
Як ми вже зазначали, гуманізм – це світоглядний принцип і принцип моральності, що означає визнання людини вищою цінністю, віру в людину, її здатність до самовдосконалення, вимога свободи і захисту гідності особи, ідею про право людини на щастя, про те, що розвиток і внутрішнє зростання особи має бути кінцевою метою суспільства.
Особливою сферою поєднання справедливості, законності і гуманізму виступають права і свободи громадян України, засвідчені в Конституції України. Не випадково, що вони започатковують текст Конституції, «відсуваючи» на задній план загальні положення та принципи, характеристику конституційного устрою тощо. З огляду на ці міркування, Конституція – Основний Закон держави, який закріплює на вищому законодавчому рівні основні структурні та функціональні характеристики держави. Саме Конституція закріплює загальні положення, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, причому в основі такого підходу є те, що усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах, а природні права і свободи людини є невід’ємними і становлять основу будь-яких інших прав і свобод особи і є невичерпними. Конституція закріплює принципи рівності конституційних прав і свобод громадян України незалежно від походження, соціального і майнового стану, посади, статі, раси, національності, мови, релігії, політичних та інших переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Ніхто не повинен користуватися перевагами і пільгами, не встановленими законом, причому здійснення особою своїх прав і свобод не повинно порушувати права і свободи інших осіб (принцип справедливості).
Загалом гуманізм пронизує практично всі галузі права і правоохоронної діяльності. Він яскраво характеризує структурні елементи правової діяльності, (її цілі, засоби, форми і методи), систему морально-правових відносин працівників міліції, суду, прокуратури до всіх громадян як у процесі правоохоронної діяльності, так і в побуті. Однак, у професійній моралі працівників органів внутрішніх справ загальні вимоги принципу гуманізму набувають певної специфіки: дотримуватись однієї з найважливіших вимог принципу гуманізму – непримиренності людей до всіх негативних відхилень від норм моралі, порушень громадських, державних, особистих законних інтересів громадян, їхніх прав та свобод. Ці високо гуманістичні вимоги проголошуються моральним обов’язком кожної людини. В Конституції України про це говориться: “Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”.
Питання 3. Сутність і специфіка моральних цінностей. Добро і зло як вихідні категорії етики
Етику спрощено називають вченням про добро і зло, тому що історичний процес формування понять добра і зла був процесом становлення та розвитку самої моралі; поняття “добро” і “зло” визнаються ключовими, вихідними категоріями етики. Добро і зло – це категорії етики і поняття моральної свідомості, що в найбільш загальній формі демонструють розмежування морального й аморального, належного і такого, що піддіється осуду, в мотивації діяльності і вчинках, моральних якостях і відношеннях людини, соціальних явищах.
У широкому розумінні ці категоріїрозуміються як позитивні та негативні цінності в цілому. При цьому добро і зло сприймаються як цінності,що не пов'язані з природними чи стихійними діями та явищами, які хоч і можуть мати добрі чи злі наслідки для людини, проте самі по собі не мають нічого спільного з тим, що містять категорії добра і зла.Добро і зло характеризують мотивовані дії, акції, що здійснюються у вільному виборі, тобто вчинки.
Крім того, добро і злоозначають не просто вчинки, а дії, свідомо співвіднесені з певним стандартом, з ідеалом. Якщо природі притаманні стихійні дії, людина якоюсь мірою може її приборкувати, у всякому разі - стихію свого характеру: не піддаватися гніву, спокусам, стримуватися від розбещеності тощо.
Отже, добро і зло обумовлено ідеалом морального вдосконалення: добро – це те, що наближає людину до ідеалу, зло, навпаки, віддаляє від нього. Через те, що існували різні думки відносно досягнення вдосконалення, зрозумілими видається розмаїття тлумачень добра і зла (як щастя і нещастя, насолода і страждання, користь та збиток і т. ін.). Проте поверхове осмислення такої різноманітності може спричинити висновок про відносність понять добра і зла і привести до релятивізму у моральних судженнях та рішеннях: одні обирають насолоду, інші доброчинність. У крайніх виявленнях така позиція небезпечна моральним волюнтаризмом, що врешті-решт може привести до байдужості стосовно добра і зла, яка породжує внутрішній хаос і потенційну відкритість злу (як писав Кант: “потураючи прихильності, ми припускаємося зла”), закладаючи основи наступної аморальності, заперечення моралі, тобто морального нігілізму.
У загальному значенні, добро – те, що оцінюється позитивно, розглядається як важливе, значуще в житті людини і суспільства, що є умовою життя, розвитку, гармонії та досконалості. У сучасній етиці поняття добра розкривається в кількох взаємопов’язаних аспектах: як сукупність позитивних принципів та норм моралі; як моральна якість вчинку; як моральний мотив та моральна мета вчинку; як людські чесноти (відповідальність, чесність, порядність тощо).
Зло – те, що руйнує, пригнічує, принижує, знищує. Моральне зло суб’єктивне за природою, це зло, яке чиниться за безпосередньої участі внутрішнього світу людини, її свідомості та волі – за своїм власним вибором.
Отже:
– добро і зло змістовно діалектичне взаємообумовлені і пізнаються у єдності, одне через друге. Проте, досвід зла може бути корисним лише як умова збудження духовної сили протистояння йому;
– без готовності протистояти злу недостатньо розуміння зла. Само по собі це не спричинить добра. Так би мовити, недостатньо пізнати дорогу до Пекла, щоб потрапити до Раю, однак знати її треба обов'язково, щоб не опинитися на ній у своїх благодіяннях;
– добро і зло є функціонально взаємообумовленими: справжнє добро утверджується у запереченні зла, у його протилежності.
Для систематизації етичних підходів до проблеми добра і зла можна запропонувати таку класифікацію:
– натуралістичний підхід, що виходить із природи людини, її задоволення і насолоди (гедонізм), щастя і нещастя (евдемонізм), прагнення користі й зиску (утилітаризм), ділового успіху (прагматизм);
– суб'єктивістський підхід, що інтерпретує добро і зло як акт вільного вибору (екзистенціалізм), вираження мовлення та емоцій (неопозитивізм);
– метафізичний підхід з пошуками безумовного зовнішнього джерела добра і зла, в ролі якого виступає космос, абстрактна ідея Блага, природа, вічні ідеї, Бог, апріорний моральний закон, абсолютний дух;
– соціальний підхід, що пояснює добро і зло особливостями суспільної практики, системою конвенцій. Добро і зло виступають як нормативно-оціночні поняття та явища.
При тому, що ці поняття взаємопов’язані і обумовлюють одне одного, критерієм їх розмежування може вважатися визнання абсолютної цінності життя і самоцінності індивідуальності людини.
Специфіка правоохоронної діяльності передбачає роботу для загального добра, однак суспільне добро нерідко передбачає міру зла для конкретної особистості. Добро і зло, власне, і утворюють проблему морального вибору, яка у професійній діяльності ускладнюється тим, що не завжди альтернативою доброго вчинку може бути зло у буквальному розумінні, наприклад, нею може бути здоровий ґлузд, що виправдовує кар'єру як запоруку службового, професійного успіху, або особисте щастя. Йдеться про те, що інколи працівник міліції опиняється у ситуації вибору між позитивними цінностями або змушений діяти за принципом "найменшого зла", що ускладнює сам вибір, бо, обираючи найменше зло, правоохоронець все одно змушений чинити зло. Такий вибір є непередбачуваним за своїми наслідками як для самої людини, що потрапила у ситуацію морального вибору, так і для оточення, тому потребує практичної мудрості.
Питання 4. Моральний вибір та моральний конфлікт у діяльності працівників міліції.
Моральний вибір — визначений вид доцільної людської діяльності. Вибір будь-якої дії можливий в тому випадку, якщо існує кілька варіантів останнього. Коли ж мова йде про варіанти дія-наслідок, створюється ситуація морального вибору. Різна за масштабом, характером і значимістю (від вибору одиничного вчинку до «задуму життя», від елементарних стереотипних рішень до болісних коливань, зважувань «за» і «проти» у складних конфліктах), ситуація морального вибору жадає від людини відповідального і самостійного рішення і дії, у яких реалізуються її (людини) моральний обов’язок, переконання, уявлення про моральне й аморальне. Перевага одного вчинку над іншим зобов'язує співвіднести вибір з обставинами, злити доцільність з моральною принциповістю, гуманністю, вибрати необхідні засоби, що забезпечують не тільки досягнення мети, але й органічно поєднують мотив і наслідки учинку.
Суб'єктом морального вибору можуть бути: індивід, який вибирає певний вчинок; колектив людей, що формує норми взаємини своїх членів; клас, що прагне змінити чи зберегти соціально-політичну систему; суспільство в цілому. При цьому індивідуальний моральний вибір втілює в собі істотні риси вибору групи, колективу, соціальної верстви і всього суспільства.
У етиці в основу рішення питання про свободу морального вибору, про співвідношення об'єктивних можливостей поступати так чи інакше і суб'єктивної здатності приймати самостійне рішення лежить розуміння свободи і необхідності.
Свобода морального вибору — це здатність приймати рішення про учинок відповідно до пізнаної історичної необхідності, яка приймає форму моральної необхідності. Моральна необхідність — вираження детермінації людських вчинків існуючими в суспільстві системами моральних норм і цінностей. Вона відбивається у свідомості у вигляді мети, яку людина повинна реалізувати у своєму вчинку.