кандидат мистецтвознавства Кумеда Т.А.

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ внутрішніх справ

Кафедра філософії права та юридичної логіки

“ЗАТВЕРДЖУЮ”

Начальник

кафедри філософії права

та юридичної логіки

полковник міліції

Гвоздік О.І.

“” 2012 року

ПЛАН-КОНСПЕКТ ПРОВЕДЕННЯ

ЛЕКЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ

ТЕМА №5 Взаємодія етики, естетики і правознавства у вирішенні актуальних проблем сучасного суспільства

З навчальної дисципліни:“Етика та естетика”

Категорія слухачів: курсанти (студенти, слухачі) навчально-наукових інститутів та факультетів НАВС

Навчальна мета: ознайомити навчанців із основними морально-правовими проблемами, які постали на часі перед суспільством; продемонструвати залежність ефективності їх розв’язання від наявності високої громадянської самосвідомості у суспільстві та подолання правового нігілізму.

Виховна мета:привернути увагу навчанців до морально-естетичного боку їх життя; переконати їх, що мораль і право є в суспільстві основними формами регуляції дій та взаємовідносин людей.

Розвиваюча мета: продемонструвати складність і компромісність у підході до вирішення основних проблем естетики, моралі і права у сучасному суспільстві; показати значимість індивідуальної самосвідомості та персональної відповідальності у суспільному житті.

Навчальний час: 2 години

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Наочні засоби: малюнки та схеми, мультимедійні презентації.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни:логіка (юридична логіка), юридична деонтологія, культурологія, філософія.

Забезпечувані дисципліни: релігієзнавство, кримінологія, соціальна психологія, соціологія, конфліктологія, політологія, міжнародне право, сімейне право, філософія права актуальні проблеми теорії держави та права, філософські проблеми управління.

План лекції (навчальні питання):

1. Сучасний стан формулювання та розв’язання морально-правових проблем.

2. Біоетика як новий погляд на морально-правові проблеми сучасності.

3. Евтаназія як морально-правова проблема.

4. Естетика здоров’я та здоровий спосіб життя як цінність сучасності.

Література:

1. Берегова О.М. Культура та комунікації: дискурси культуро творення в Україні в ХХІ столітті/ Берегова О. – К.: Інститут культурології АМУ, 2009. – 184 с.

2. Булеца С.Б. Право фізичної особи на життя та здоров’я: порівняльно-правовий аспект./ Ужгородський національний університет. – Ужгород, Поліграфцентр “Ліра”, 2006.

3. Гошовський Я. Ресоціалізація депривованої особи: Монографія. – Дрогобич: Коло, 2008. – 480 с.

4. Єрмоленко А. Дискурс-етична легітимація соціальних інститутів сучасного суспільства// Філософська думка. – 2009. - № 5. – С.82-89.

5. Кавадло Г.П. Толерантність у конфлікті: суспільна практика та сучасні етичні обґрунтування поняття.// Грані людського буття: Позитивні та негативні виміри антропо-культурного. – К.: Науково-виробниче підприємство «Видавництво «Наукова думка» НАН України», 2010. – С.289-313.

6. Канке В.А. Современная этика. – М: Омега-Л, 2008. - 394 с.

7. Капиус О.С. Эвтаназия в свете права на жизнь. – М.: Издательский дом “Камерон”, 2006.

8. Копилов В.О. Влада і знання: генезис ідеї епістемократії: монографія/ Національний аерокосмічний університет ім. М.Є. Жуковського «ХАІ», 2009. – 512 с.

9. Корнилова Л.Е. Самоучитель стареющего человека: экскиз индивидуального подхода. – изд. 2-е, перераб. и доп. – К.: НИИ НБУ им. В.И. Вернадского, 2009. – 307 с.

10. Лютий Т.В. Маргінальність у людському бутті.// Грані людського буття: Позитивні та негативні виміри антропо-культурного. – К.: Науково-виробниче підприємство «Видавництво «Наукова думка» НАН України», 2010. – С.217-233.

11. Москаленко В.Ф., Попов М.В. Біоетика: філософсько-методологічні та соціально-медичні проблеми. – Вінниця: Нова книга, 2005.

12. Поттер ван Р. Биоэтика: мост в будущее./ Украинская асоциация по биоэтике/ Ю.В. Дубровин (пер. с англ.), Т.Г. Будковская (пер. с англ.), С.В. Вековшинина (пер. с англ.). – К.: Видавець Вадим Карпенко, 2002.

13. Трухин И.А. Прихотливые тропы современной морали. – К.: Центр учебной литературы, 2007. – 463 с.

14. Чешко В.Ф., Кулиниченко В.Л. Наука, этика, политика – социокультурные аспекты современной генетики. – К.: ПАРАПАН, 2004. – 277 с.

15. Шестовалова Л.М. Самогубство як явище: Науковий нарис. – К.: НАВСУ, 2000.

16. Яровой А.В. О Боге и о себе: Тайна Универсума внутри меня. – Х.: Фолио, 2010. – 318 с.

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ

Питання 1. Сучасний стан формулювання та розв’язання морально-правових проблем.

Глобальні зміни, що відбуваються в сучасному світі, неминуче позначаються на концептуальній моделі людини і світу, в якому вона живе. Традиційні уявлення про закономірності становлення особистості, розвитку інтелекту, творчого потенціалу збагачуються новими теоріями, концепціями, інноваційними технологіями, моделями, варіативними освітніми програмами, вимагають посилення уваги до фундаментальних основ розвитку теорії і практики. Дискусії з даного кола питань набули загострення наприкінці ХХ ст., що було пов’язано, перш за все, з фундаментальними змінами становища людини в сучасному світі, невизначеністю у ставленні до релігії, відсутністю єдиного методологічного підходу у сучасній філософії й інших соціально-гуманітарних науках тощо.

Постмодернізм як позначення специфічних тенденцій духовного життя західної цивілізації другої половини ХХ століття переходить від констатації неспроможності глобальних “зазіхань розуму” до спроб окреслити орієнтири “пост-некласичного” інтелектуального досвіду. Констатуючи занепад тоталітарних ідеологій, екстремістсько-революційних спроб підпорядкувати їм хід історії і суміжних “партизанських” технологій модернізму, постмодернізм висуває в якості головного творчого принципу радикальний плюралізм стилів і художніх програм, світоглядних моделей та мов культур. “Природній”, справжній світ культури, згідно з постмодернізмом, позбавлений звичної для нашої свідомості ієрархічності. Всі елементи культурного простору абсолютно рівноцінні і рівнозначні, будь-який поділ на “високе” і “низьке”, “елітарне” і “масове” є визначально абсурдним.

Так, з 1960-х років прихильники фемінізму та постмодернізму, які критикують ліберальні і марксистські теорії вивільнення індивідів, намагаються розвінчати міф про однорідність та універсалізм, що ствердився у політичній думці починаючи з доби Просвітництва. Замість “громадянина”, “особистості” або ж “пролетаріату”, “партії” ці критики говорять про людські суб’єкти, які мають різні й неспіввимірні ідентичності, що неможливо “примирити” у межах єдиного дискурсу.

Найсильніша форма толерантності – вільне визнання іншого, його інаковості – ґрунтується на гідності і свободі кожної людської особистості. До позиції толерантності належить той, хто визнає самовизначення (право на життя, прагнення до розвитку і свободу) інакомислячого. Толерантність виходить із визнання іншого як вільної і повноправної особистості, яка має людське достоїнство і право формувати свої власні переконання, жити у відповідності з ними самостійно або разом із однодумцями. Вона виходить із того, що це право не завдасть шкоди й іншим.

Толерантність закінчується там, де порушуються свобода і достоїнство людини. Толерантність не веде до стабілізації наявних відношень, до збереження статус кво і ще менше – до мазохістської терпимості до безправ’я. Якщо є необхідність у захисті свободи і людського достоїнства, толерантність перетворюється на звинувачення, критику і протест. Критерієм межі толерантності може слугувати вимога: нікому не дозволяй обмежувати свою свободу, якщо вона не обмежує свободу інших.

Означені проблеми не стоять осторонь громадського життя і знаходять своє відображення не лише в політичних, ідеологічних, філософських системах, а й у системі виховання, запровадженої у певному суспільстві. Так, кожна культурно-історична доба репрезентувала власний підхід і власне вирішення проблеми виховання “справжньої людини” відповідно до ідеалу свого часу.

У сучасній культурі, як справедливо зазначив В.Біблер, в одному просторі свідомості знаходяться різні духовно-культурні спектри. Різні спектри цінностей – східний, західний, середньовічний християнський, гуманістичний доби Відродження, новочасовий просвітницький смисли буття – не відходять у минуле, не розподіляються за гегелівською “драбиною зняття” і “сходження”, в якій одне – нижче, друге – вище, третє – сходинка до вищого. Ці культурні спектри одночасові, вони мають сенс лише один щодо одного, у справжньому діалогічному спілкуванні один із одним, лише в актуальній культурі для мого культурного буття.

Однак, як справедливо відмічає Е.Макінтаєр, жоден соціокультурний конструкт чи спільнота, з якими пов’язаний чи просто контактує індивід, не може бути проігнорованим чи знищеним. Як зазначає філософ, критикуючи моральний універсалізм і максималізм Нового часу, “втеча від конкретних культурних форм моралі до цілковито універсальних максим, притаманній людині як такій (що є характерним і для філософії Канта, і для деяких напрямів сучасної аналітичної філософії моралі) – це ілюзія, причому ілюзія з болісними наслідками. Коли люди беззастережно ототожнюють те, що насправді є їхньою особистою й особливою справою, з якимсь універсальним принципом, вони зазвичай поводяться значно гірше і небезпечніше, ніж у разі, якби вони цього не робили”. Дана позиція ще раз наголошує на тому, що проблема співіснування і взаємозв’язку колективної й індивідуальної ідентичності не втрачає своєї актуальності.

Риторика “відмінності”, “багатоманітності” (навіть “мультикультура-лізму”) є центральною для сучасної культури. Проте в окремих формах цей дискурс схиляється до ствердження вибору як такого. Ідея свободи самовизначення частково відповідає за наголос на виборі як вирішальному міркуванні; однак необхідним є усвідомлення, що незалежно від суб’єктивної волі існують певні межі, стандарти, модуси тощо для надання форми індивідуальному життю.

Ціннісні орієнтації – це, насамперед, надання переваги або відкидання певних смислів як життєорганізуючих начал і (не) готовність вести себе у відповідності з ними. Зміст даного поняття задає: загальну спрямованість інтересам і прагненням особистості; ієрархію індивідуальних уподобань і взірців; цільову і мотиваційну програми; рівень амбіцій і престижних уподобань; уявлення про належне і механізми селекції за критеріями значущості; міру готовності і рішучості (через вольові компоненти) до реалізації власного “проекту” життя.

Несуперечність і цілісність систем ціннісних орієнтацій може розглядатися як показник стійкості й автономності особистості. Відповідно, їхня суперечливість і “розірваність” – як свідоцтво незрілості і маргінальності особистості, що фіксується через нездатність людини винести оцінку і прийняти рішення (або, навпаки, готовність діяти за раз і назавжди встановленим стереотипом), з одного боку, і розбіжність вербальної та невербальної поведінки – з другого.

Яке ж визначення біоетики, на наш погляд, є найбільш прийнятним?

Біоетика або етика життя — це розділ прикладної етики, філософської дисципліни, що вивчає проблеми моралі насамперед стосовно людини та всього живого, визначає, які дії щодо живого з морального погляду є припустимими, а які — неприпустимими. Або іншими словами: біоетика — це органічне поєднання новітніх досягнень біологічної науки та медицини з духовністю. У сучасному суспільстві вона стала ознакою цивілізованості.

Проблеми біоетики мають міждисциплінарний характер, до них причетні біологи, медики, екологи, філософи та правознавці, представники релігійних конфесій. Узагальнюючи наукові, суспільні, релігійні погляди, національні особливості, традиції, вони розробляють сукупність моральних принципів, норм і правил, яких необхідно дотримуватись у професійній діяльності. Найважливіші з них закріплюються відповідними законодавчими актами, знаходять відображення у міжнародних документах і конвенціях, деклараціях, хартіях. Ці принципи, норми та правила з часом змінюються відповідно до змін соціально-економічних умов суспільства, державної політики та громадської думки.

Сучасні проблеми — такі, як пересадка органів і тканин, стовбурових клітин, екстракорпоральне запліднення, використання для лікування ембріональних тканин, генна терапія, штучна зміна статі, застосування трансгенних організмів з метою отримання харчових продуктів і, нарешті, клонування тварин і людини, про що так багато говорять сьогодні навіть у парламентах та урядах розвинених держав, — дуже ускладнили стару тезу, сформульовану ще Гіппократом, — "Не нашкодь!". Діапазон лікарських втручань, або, як тепер кажуть, медичних технологій, неймовірно розширився, зросла їхня віддача у лікуванні різних хвороб.

Проте разом з користю зріс і ризик. Лікарю нині часто не під силу розв'язати одвічну і дуже відповідальну та складну проблему "користь-ризик". До нових медичних технологій, що несуть багато невідомого та не завжди передбачуваного, слід додати деградацію навколишнього середовища внаслідок техногенних впливів, яка ставить під загрозу саме життя на Землі.

Отже, бурхливий науково-технічний прогрес у галузі біології та медицини, зміна середовища проживання людини спричинили безліч нових проблем, які не вкладаються у традиційну медичну етику та деонтологію, їх коло значно ширше. Можна сказати, що біоетика є сучасним етапом розвитку медичної етики. Проте таке визначення буде неповним. Біоетика — то філософське усвідомлення нових можливостей медичної і біологічної науки та їх співвідношення з правами людини. Це також пошук шляхів подальшої гуманізації медицини, досягнення справедливості.

Найважливіші біоетичні принципи не повинні залишатися тільки добрими намірами. Суспільство загалом і кожна людина зокрема зацікавлені в тому, щоб дотримання цих принципів регулювалося законом та жорстко контролювалося.

Потребу повсюдного етичного контролю за проведенням медико-біологічних досліджень в Україні ще доведеться усвідомити. На превеликий жаль, в нашій країні біоетику інколи трактують як своєрідну вуздечку для лікарів і біологів, як стримуючий фактор. Це не так. Насправді біоетика в багатьох випадках не має права вето, водночас дотримання біоетичних принципів сприяє зміцненню авторитету біологічної і медичної науки та системи охорони здоров'я, їх тіснішому зв'язку з громадськістю. До того ж, відкритість ученого-експериментатора, лікаря, наукових закладів, лікарень не тільки підвищує їх відповідальність за свої дії, а й захищає права і гідність усіх діючих сторін, у тому числі лікарів і пацієнтів.

Зарубіжний досвід свідчить, що насамперед треба мати належну правову базу, яка б не тільки декларувала самі принципи, а й передбачала механізми контролю за їх здійсненням. Такої бази в Україні поки що не існує, її доведеться створювати. Проте чекати ми не маємо права. Тому слід використовувати окремі статті "Основ законодавства про охорону здоров'я". Кожен науковий проект, який передбачає дослідження на людині нових діагностичних засобів, нових медичних технологій, потребує біоетичної експертизи. Як правило, її здійснюють комітети з біоетики, які повинні функціонувати при всіх наукових закладах, де проводяться такі дослідження, а також в усіх лікувально-профілактичних установах. До складу таких комітетів входять не тільки найавторитетніші працівники цих установ, а й представники громадськості.

Наше сьогодення ставить ще одне важливе завдання перед біоетикою — активно протистояти знахарству, так званому цілительству, відвертому шаманству, що набули в державі значного поширення і завдають величезної шкоди здоров'ю населення.

Основним принципом, яким мають керуватися у своїй діяльності біоетичні комітети, є повага до життя та гідності людини (здорової чи хворої). В усіх випадках без винятку інтереси людини мають бути вищими за інтереси науки і суспільства, вона повинна бути надійно захищеною від народження і до смерті. Саме це положення часто викликає дискусії. Проте не може бути сумніву, що коли відбувається жертвування інтересами особистості заради будь-яких суспільних інтересів, то це прямий шлях до перетворення людей на гвинтики, як уже траплялося в нашій історії.

Інститути та окремі групи вчених, які беруть участь у проектах на здобуття міжнародних грантів, напевно, вже стикалися із ситуацією, коли їхнє замовлення без належної біоетичної експертизи взагалі не розглядається. Так, у США Конгрес заснував національний Комітет при Президентові країни. Саме цей Комітет розробляє систему державного контролю за дотриманням етичних норм і правил. Згідно з федеральним законом на місцевому рівні (Institutional Review Board — IRB) у складі комітетів, крім професіоналів, обов'язково мають бути правознавці, представники громадськості. Експертиза здійснюється за спеціальною процедурою і охоплює всі без винятку дослідження, які проводяться на людях. Закон наділив такі комітети правом відхиляти проекти і навіть забороняти проведення досліджень, коли виявляються порушення біоетичних норм і правил.

У більшості європейських держав комітети з біоетики не мають права вето, їхні повноваження мають більше дорадчо-консультативний характер. Незважаючи на це, їх авторитет достатньо високий, щоб впливати на суворе дотримання біоетичних принципів у дослідженнях на людях, а також у клінічній практиці. Окрім того, високого рівня цій роботі надає "Конвенція про захист прав і гідності людини", яку прийняла Рада Європи ще в листопаді 1996 року. В країнах Східної Європи, де комітети з біоетики вже діють (Угорщина, Чехія, Польща), хоч і запозичується досвід інших країн, однак не копіюються існуючі там моделі, а формується власна практика, яка враховує національні особливості і традиції.

Комітет ВООЗ узагальнив досвід діяльності біоетичних комітетів різних країн та різних рівнів і на цій основі розробив детальні рекомендації стосовно їх організації, функцій, прав та обов'язків.

Останнім часом роботу в цьому напрямі розпочато і в Україні. Діють комітети з біоетики при президіях НАН та АМН України, підготовлено проект закону про біоетику та біоетичну експертизу, налагоджуються зв'язки з громадськістю, встановлено контакти з міжнародними організаціями, які опікуються цією справою, а також з комітетами окремих країн. Основоположна ідея біоетики — захист прав, свободи і гідності людини — є новою, до неї поки що не звикли не тільки медики та біологи, а й наше суспільство в цілому.

Питання 3. Евтаназія як морально-правова проблема

Поняття «евтаназія» походить від грецького «eu» – «хороший» і «thanatos» – «смерть». Вперше цей термін застосував в XVI ст. англійський філософ Ф.Бекон.

З огляду на становище сучасної моралі з поширенням суспільного песимізму, з одного боку, та бурхливим розвитком біології, медицини, психології – з іншого, науковий інтерес до евтаназії стрімко зростає. Пожвавлення обговорення цієї проблеми пов’язане і з прогресом реаніматології, що дає змогу тривалий час боротися за життя людини. Водночас розгляд зазначеного питання стимулює «світоглядний плюралізм», який визначає існування різних типів ціннісних орієнтацій, враховуючи позицію, що припускає вбивство та «право на смерть». У зв’язку з цим актуальними є аспекти особистих прав людини: на здоров’я, гідне життя, гідну смерть, а також з’являєтьcя нове поняття «якості життя».

З-поміж ряду дефініцій найбільш визнаними вважають твердження, що евтаназія – це:

ті умисно вчинювані діяння (дія чи бездіяльність) медичного працівника, які спрямовані на припинення нестерпних фізичних чи психічних страждань пацієнта та здійснюються за неодноразовим чи однаразовим проханням пацієнта або його законного представника, які є повністю, об’єктивно та своєчасно інформовані про наслідки такого втручання, з метою припинення цих страждань, що спричиняє смерть пацієнта;

припинення (чи скорочення) життя людини або тварини, яка страждає невиліковним захворюванням, відчуває нестерпні муки, в задоволенні прохання без медичних показників у безболісній чи мінімально безболісній формі, для скорочення страждань.

Розкриваючи класифікацію, варто зазначити, що залежно від поведінки медичного працівника, евтаназія поділяється на активну («метод наповненого шприца» – здійснення певних дій, введення лікарських засобів, які пришвидшують настання смерті важкохворого пацієнта) та пасивнy («метод відкладеного шприца» – процедура незастосування засобів та невиконання медичних маніпуляцій, які підтримували б певний час життя важкохворого пацієнта. Виокремлюють також і «автоевтаназію» – добровільне припинення пацієнта свого життя з метою припинення власних страждань.

У свою чергу активна евтаназія іноді набуває певних форм, таких як:

вбивство з милосердя» – відбувається, коли лікар через нестерпні страждання безнадійно хворої людини та будучи не в силах їх усунути, вводить йому над дозу знеболюючого препарату, внаслідок чого настає бажана смерть;

самовбивство, що асистується лікарем» – відбувається, коли лікар лише допомагає хворій людині покінчити з життям;

власне активна евтаназія» – може відбуватися і без допомоги лікаря, коли пацієнт сам накладає на себе руки.

Від можливості висловити свою згоду на проведення евтаназії розрізняють добровільну (здійснюється за вільною згодою), недобровільну (здійснюється без згоди людини) та примусову (попри волю). Інколи останні два види іменують криптоназією (від грец. kryptos – таємний, thanatos – смерть).

Окремо в літературі є класифікація залежно від мотивації професійних рішень – на пряму та непряму. «Пряма евтаназія» застосовується, коли лікар має намір скоротити життя пацієнта, а «непряма евтаназія» наступає, коли смерть хворого прискорюється як побічний наслідок дій лікаря, що мав на меті іншу мету.

Проблема евтаназії вже давно не є темою дискусій лише в наукових колах, перегляд споконвічних загальнолюдських цінностей в наш час зумовив активну популяризацію в громадськості цього явища, що спричинило утворення організацій відповідно прихильників і противників евтаназії, які озброївшись взаємними контраргументами, відстоюють власні позиції. Зрештою перевагою останніх виступають релігійні та морально-етичні засади, що мають беззаперечний авторитет у сучасному суспільстві і зазвичай покладені в основу законодавства країн.

Історично перша спроба легалізації евтаназії відбулась в Австралії, коли в 1996 р. було прийнято відповідний закон. Проте ця спроба виявилась невдалою, оскільки цей законопроект був відкликаний через дев’ять місяців. На сьогодні в Австралії евтаназія є забороненою, а за порушення цієї заборони винна особа може бути за вироком суду довічно позбавлена волі.

У світі є ще декілька країн, які на сьогоднішній день не визнають за евтаназією злочинності діяння. До таких, зокрема, слід віднести Швейцарію, Німеччину, Швецію та Фінляндію, де пасивна евтаназія перебуває за межами правового переслідування, Колумбію, яка дозволяє здійснювати за окремих обставин пасивну евтаназію, Японію, яка має спеціальну процедуру здійснення пасивної евтаназії. Окремо слід зазначити, що перший крок до легалізації пасивної евтаназії зробили також парламентарі Франції. Так, у грудні 2004 року вони переважною більшістю голосів схвалили законопроект, яким пропонують легалізувати пасивну евтаназію. Суттєвою особливістю закону є наявність у ньому права невиліковно хворого пацієнта вимагати припинити лікування, а також можливість застосування лікарями сильних знеболюючих засобів, навіть коли ті пришвидшують смерть пацієнта.

Проте наразі більшість схиляється до переконання про недопустимість застосування евтаназії. До рахунку міжнародних нормативно-правових актів, що регулюють права на життя і опосередковано порушують питання про евтаназію, належать: Загальна декларація прав людини від 16 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права віл 4 листопада 1966 року та ін. Зокрема Європейський суд з прав людини у всіх розглянутих ним справах, що стосувалися права на життя, послідовно робив акцент на обов’язку держави захищати життя. У зв’язку з цим ст. 2 Конвенції захисту прав та основних свобод людини не може бути розтлумачена як така, що передбачає діаметрально протилежне право – право на смерть. А Рада Європи (25 червня 1999 р.) визначила пріоритетним не легалізацію евтаназії, а розвиток паліативної допомоги, усунення болю та всебічна підтримка пацієнта, членів їхніх сімей та інших осіб, які здійснюють догляд за хворими, що помирають [8].

Долучається до цієї думки і попередньо затверджена «Венеціанська декларація щодо невиліковних хвороб» (жовтень 1983 року), «Декларація про евтаназію» (39-та Всесвітня медична асамблея 1987 року), а також «Положення про самогубство з допомогою лікаря» (44-та Всесвітня медична асамблея, вересень 1992 року), де зазначається, що евтаназія як акт навмисного позбавлення життя пацієнта, навіть на його прохання або на основі звернення з подібним проханням його близьких – неетична!

В Україні є декілька дискусійних думок з приводу цього питання. З одного боку, згідно зі ст. 27 Конституції України «кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини». Отже, право на життя належить до сфери відповідальності держави за його здійснення, а тому на державу покладається обов’язок захищати це право. Не вважається етичною евтаназія і згідно з «Етичного кодексу медичної сестри України» (ст. 10). Крім того, ч. 4 ст. 281 ЦК України містить положення, відповідного до якого «забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя», а ст. 52 Основ законодавства України про охорону здоров’я вже прямо і остаточно встановлює, що «медичним працівником заборонено здійснювати евтаназію – навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань».

Також слід зазначити, що в Україні немає традицій правдивого інформування хворого щодо його хвороби. Доказом є ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я «Пацієнт має право ознайомитись з історією своєї хвороби та іншими документами для подальшого лікування, але в особливих випадках, коли повна інформація може зашкодити його здоров’ю, лікар в праві її обмежити. В такому випадку він інформує членів сім’ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси пацієнта. Таким же чином лікар діє, якщо пацієнт знаходиться в непритомному стані».

Великий вплив на вирішення проблеми евтаназії відіграє і релігійний чинник, який, як вже зазначалося, формує основу моралі в суспільстві. Християнське віровчення виступає проти евтаназії. Основне твердження базується на тому, що життя дано Богом, народження і смерть – також у руках Божих. Тому людина не має права забирати життя, навіть якщо сама прагне померти. Процес помирання духовно важливий і не може перериватись. Для навколишніх вмирання і смерть людині, яка страждає, – духовний подвиг любові і милосердя. Ісус страждав до кінця і відмовився полегшити муки на Голгофі…

До заперечення евтаназії вдається й іслам. Мусульмани вірять, що лише Аллах вирішує, скільки людині жити. «Не вбивайте людину, крім лише як за правом, адже це заборонив Аллах» – засвідчує Коран (17, 33). Згідно з Ісламським кодексом медичної етики, «вбивство з милосердя, як і суїцид, знайде підтримку лише в атеїстичному способі мислення, за яким після земного життя наступає пустота». Проте штучно підтримувати життя у тілі з згасаючим розумом, кодекс також не вважає необхідним.

Буддизм чи не єдине віровчення, де в зазначеному питанні думок більше, ніж в будь-якій іншій традиційній релігії. Найпоширенішим твердженням сучасного буддизму виступає переконання, що смерть як етап переродження дуже важлива, однак наступне перевтілення не буде сприятливим, якщо самовільно перервати нинішнє, тим паче евтаназія обтяжує карму.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що боротьба між противниками і прибічниками евтаназії безкінечна, кожного разу знаходяться нові і нові аргументи на підтримку тієї чи іншої сторони, однак на думку Г.Ш. Чхартішвілі, можливо цинічно і прагматично, ці баталії – не що інше, як «майновий конфлікт» через право власності на життя.

Очевидно, що специфічність проблеми передбачає максимальне залучення дослідників немедичних спеціальностей з метою вивчення евтаназії як явища, головне ж, щоб таке довгоочікуване для багатьох право на смерть не перетворилося в обов’язок померти.

Питання 4. Естетика здоров’я та здоровий спосіб життя як цінність сучасності

Вільний час є одним з важливих засобів формування особистості людини; саме в умовах вільного часу найбільш сприятливо відбуваються рекреаційно-відбудовні процеси, що знімають інтенсивні фізичні та психічні навантаження. Використання вільного часу є своєрідним індикатором культури, кола духовних потреб та інтересів конкретної особистості або окремої соціальної групи. Як частина вільного часу дозвілля залучає особистість своєю нерегламентованістю і добровільністю вибору його різних форм та демократичністю.

Вільний час набуває цінності лише тоді, коли використовується для всебічного розвитку особистості, він призначений для того, щоб людина мала можливість розкрити себе, піднятися до вищого рівня прояву своїх здібностей, повніше задовольнити свої постійно зростаючі потреби. У вільний час ми вчимося, виховуємо дітей, читаємо книги, дивимося телевізор, ходимо в кіно, театр, на концерти, займаємося самоосвітою, спілкуємося з товаришами і друзями, буваємо на природі і т.д.

Дозвілля – це сукупність занять у вільний час, за допомогою яких задовольняються безпосередні фізичні, психічні і духовні потреби, в основному відновлювального характеру. На відміну від природної основи відновлення сил людини, дозвілля є специфічним, соціальним способом регенерації цих сил. До дозвілля імовірніше всього можна віднести такі види занять, як читання, перегляд телепередач, відвідування кінотеатрів, театрів, концертів, спілкування з друзями, заняття спортом, розваги, прогулянки, ігри, пасивний відпочинок і т. ін. Для занять у години дозвілля характерна в основному самоособистісна спрямованість їхнього змісту. У межах дозвілля в основному здійснюється споживання культури, а не її творення: людина прагне задовольнити свої потреби в насолоді, задоволенні, розвазі. Дозвілля розвиває особистість.

Всебічний розвиток людині необхідний для того, щоб мати можливість брати участь у всіх напрямках діяльності (професійній, громадській, спортивній, художній та ін.). Але для цього потрібно розвинути структуру особистості, зробити її комунікативною, здатною до перетворюючої художньої діяльності, сформувати ціннісні орієнтації. Це можливо за умови різноманітності змісту, форм і способів діяльності людини та їх оптимального поєднання у процесі її культурного розвитку.

Поняття здорового способу життя. З позицій викладеного розуміння феномена здоров`я людини походить визначення поняття здорового способу життя: це все в людській діяльності, що стосується збереження і зміцнення здоров`я, все, що сприяє виконанню людиною своїх людських функцій через діяльність з оздоровлення умов життя - праці, відпочинку, побуту.

Складові здорового способу життя містять різноманітні елементи, що стосуються усіх сфер здоров`я - фізичної, психічної, соціальної і духовної. Найважливіші з них - харчування (в тому числи споживання якісної питної води, необхідної кількості вітамінів, мікроелементів, протеїнів, жирів, вуглеводів, спеціальних продуктів і харчових добавок), побут (якість житла, умови для пасивного і активного відпочинку, рівень психічної і фізичної безпеки на території життєдіяльності), умови праці (безпека не тільки у фізичному, а й психічному аспекті, наявність стимулів і умов професійного розвитку), рухова активність (фізична культура і спорт, використання засобів різноманітних систем оздоровлення, спрямованих на підвищення рівня фізичного розвитку, його підтримку, відновлення сил після фізичних і психічних навантажень).

Для усвідомлення здорового способу життя важливі поінформованість і можливість доступу до спеціальних профілактичних процедур, що мають уповільнювати природний процес старіння, наявність належних екологічних умов, інших складових здорового способу життя, що стосуються переважно не тільки фізичного і психічного, а також соціального і духовного здоров`я.

Проблема формування здорового способу життя досить ретельно висвітлюється в багатьох соціально-філософських, педагогічних, соціологічних, медичних працях. Особливої актуалізації ця проблематика набула у другій половині ХХ століття як у світі в цілому, так й в Україні.

Загальноприйняте у міжнародному співтоваристві визначенняздоров`я, викладене в Преамбулі Статуту ВООЗ (1948 р.): "Здоров`я - це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб або фізичних вад".

Поняття сфер або складових здоров`я.Світова наука розробила цілісний погляд на здоров`я як феномен, що інтегрує принаймні чотири його сфери або складові - фізичну, психічну (розумову), соціальну (суспільну) і духовну. Всі ці складові невід`ємні одна від одної, вони тісно взаємопов`язані і саме разом, у сукупності визначають стан здоров`я людини. Зрозуміло, що у реальному житті всі чотири складових - соціальна, духовна, фізична, психічна, і діють одночасно і їх інтегрований вплив визначає стан здоров`я людини як цілісного складного феномена.

Поняття передумов здоров`я. До основних передумов здоров`я зараховують вісім чинників: мир, дах над головою, соціальна справедливість, освіта, харчування, прибуток, стабільна екосистема, сталі ресурси. Ті з передумов, наявність (відсутність, недостатність) яких у цілому або частково можливо було визначити засобами опитування, відбивають відповідні індикатори.

Ще однією важливою проблемою, на яку хотілося б звернути увагу в цій темі – є проблема культурно-етичного песимізму та правового нігілізму у сучасному суспільстві, що пов'язаний із «дорослішанням» «старої Європи».

Феномен культурно-етичного песимізму та його причини є ледь не правилом гарного тону сьогодні (як і протягом майже всієї людської історії) є невдоволення сучасністю. Побутує невиразне, але досить поширене й активно діюче у сфері іміджу уявлення, ніби людина культурна, інтелігентна, духовна просто-таки повинна бути незадоволена сучасною культурою — інакше сумнівною стає її власна претензія на високий культурний рівень.

Значна частина людей старшого віку завжди була схильна вважати, що "колись", тобто за часів їхньої молодості, люди були кращими (більш порядними, працелюбними, добрими тощо), мистецтво ліпшим, розваги пристойнішими і т.д.

Не секрет, що на суто психологічному рівні багатьма людьми категорії людської молодості і старості сприймаються як позитивний (молодість) і негативний (старість) члени ціннісної опозиції. Молодість асоціюється з цінностями краси, здоров'я, можливістю продовження ролу, значною свободою життєвого вибору (професії, стилю життя, партнера і т.д.). Старість же пов'язана із значними втратами фактично в усіх зазначених позиціях. З віком часто приходять хвороби, які суттєво можуть впливати на індивідуальне емоційне тло світосприйняття і світорозуміння. З роками в людини, як правило, поступово зменшується кількість варіантів різноманітних життєвих виборів, а на виправлення зроблених помилок залишається все менше часу і, відповідно, можливостей. Крім того, з віком часто приходить розчарування від невиконаних життєвих планів, життєвий досвід позбавляє численних оптимістичних ілюзій.

У молодому віці людина, можливо, не мала необхідності вирішувати занадто важливі справи: не мала настільки відповідальної посади, щоб хтось міг хотіти скористатися її довірою з нещирими намірами; не розпоряджалася такими матеріальними благами, щоб ризик обману був значним. Скажімо, вирішити повірити приятелю-студенту в тому, що він післязавтра віддасть позичені у вас сьогодні чотири гривні, значно легше, ніж буде колись через тридцять років довіритись тому ж самому колишньому співкурснику в тому, що без особливих вагань і ризику, і навіть без нотаріального оформлення ви можете позичити йому на два місяці ті гроші, що їх ви кілька років збирали на придбання квартири для власної родини (навіть те, що він таки вчасно повернув колись ті чотири гривні, видаватиметься недостатнім аргументом, щоб беззастережно повірити на слово і в цій ситуації). Або: цілком зрозуміло, що в молодої людини можуть бути й інші потреби та пріоритети, крім власної безпеки, які змусять її вийти пізно ввечері на вулицю, навіть не згадуючи про цілком реальні ризики. Слід ураховувати й те, що молода людина справді може почуватися іноді безпечніше від літньої хоча б з тієї причини, що в разі небезпечної ситуації їй суто фізично легше постояти за себе або хоча б утекти від нападника.

Висновки. Отже, як ми бачимо, будь-яка проблема сучасного суспільства має як морально-правове підґрунтя, так і своєрідну естетичну складову, від усвідомлення яких залежить як бачення всієї площини даної проблеми, так і наявність найбільш доцільних варіантів їхнього розв’язання в певних соціокультурних умовах.

Усвідомлення вихідних морально-етичних основ будь-якої проблеми у площині правоохоронної діяльності є запорукою найраціональнішого підходу до їх розв’язання для працівника міліції, а розуміння естетичної складової є запорокою креативності роботи правоохоронця.

Укладач:

доцент кафедри філософії права

та юридичної логіки НАВС,

кандидат філософських наук Г.М. Петрова

Плани семінарських занять містять

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ ПРАВА ТА ЮРИДИЧНОЇ ЛОГІКИ

ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник кафедри

філософії права та юридичної логіки

полковник міліції

Гвоздік О.І.

“” 2012 року

ПЛАНИ

проведення семінарських занять

з курсу “Етика та естетика”

Київ – 2012
ТЕМА № 1. Етика як наука про мораль. Сутність, структура, функції моралі

Навчальна мета: ознайомити навчанців з етикою як філософською дисципліною, продемонструвати місце етики в ряді наук про людину і світ; визначити структуру і функції моралі, роль моралі в житті суспільства та людини.

Виховна мета:звернути увагу навчанців до морального боку їхнього життя; переконати їх, що мораль є в суспільстві альтернативною стосовно права формою регуляції дій та взаємовідносин людей у колективі.

Розвиваюча мета: продемонструвати відмінність між практичною, етичною та моральною доцільністю дії;через аналіз категорій “етика”, “мораль”, “моральність”; розкрити включеність індивіда до суспільного життя, утвердження його соціальних зв’язків у площині моральних обов’язків та моральної відповідальності.

Навчальний час: 2 години

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, комп’ютер.

Наочні засоби: малюнки та схеми, мультимедійні презентації.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

логіка (юридична логіка), юридична деонтологія, культурологія, філософія, релігієзнавство, кримінологія, соціальна психологія, соціологія, конфліктологія, політологія, міжнародне право, сімейне право, філософія права актуальні проблеми теорії держави та права, філософські проблеми управління.

Навчальні питання:

1. Мораль як форма суспільної свідомості. Мораль та інституційна регуляція. Формування морально-правової свідомості.

2. Мораль і право. Вплив моралі на правову систему суспільства. Мораль як ціннісний критерій права.

Література:

1. Адорно Т. Проблемы философии морали. – М.: Республика, 2000. – 239 с.

2. Апресян Р.Г. Понятие общественной морали: опыт концептуализации.// Вопросы философии. – 2006. - № 5. – С. 13-29.

3. Бродецький О.Є. Етика й естетика: Навч.-метод. посібник. – Чернівці: Рута, 2005. – 315 с.

4. Вовк В.М., Кравець В.М., Симон Ю.С. та ін. Словник основних термінів з філософських дисциплін. – К.: Київський нац. ун-т внутр. справ, 2006. – 218 с.

5. Этика: Словарь афоризмов и изречений. – М.: АО “Аспект-Пресс”, 1995. – 386 с.

6. Этика: Учебник для ВУЗов./ Под ред. А.А. Гусейнова, Е.Л. Дубко. – М.: Гардарики, 2010. – 542 с.

7. Етос і мораль у сучасному світі / Аболіна Т.Г., Єрмоленко А.М., Кисельова О.О. та ін. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2004. – 200 с.

8. Зеленкова И.Л. Этика: Учебное пособие для студентов учреждений, обеспечивающих получение высшего образования. – 3-е изд. – Мн.: ТетраСистемс, 2008. – 351 с.

9. История этических учений: Учебник./ Под редакцией А. Гусейнова. –М.: Гардирики, 2007. – 456 с.

10. Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації. – К.: Лібра, 2001. - 400 с.

11. Канке В.А. Современная этика: учебник. – 2-е изд., стер. – М.: Омега-Л, 2008. – 394 с.

12. Кант И. Лекции по этике. – М.: Республика, 2000. - 237 с.

13. Малахов В.А., Мулярчук Є.І., Жулай В.Д., Савєльєва М.Ю. Цивілізаційні виміри моральності: Зміна парадигм / НАН України, Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди. – К.: Наукова думка, 2007. – 676 с.

14. Малахов В.А. Три этики: к типологии этического сознания.// Малахов В.А. Уязвимость любви. – К.: Дух і Літера, 2005. – С. 121-129.

15. Мовчан В.С. Етика: Навчальний посібник. – 3-тє вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2007. – 412 с.

16. Попович М. Бути людиною. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2001. – 223 с.

17. Розин В.М. Конституирование себя и реальности как способ жизни новоевропейской личности и философа// Вопросы философии. – 2009. - № 7. – С. 91-106.

18. Тофтул М.Г. Етика: Підручник / М.Г. Тофтул – Житомир: Видавництво ЖДУ ім.І.Франка, 2011. – 448 с.

19. Трухин И.А. Прихотливые тропы современной морали. – К.: Центр учебной литературы, 2007. – 463 с.

20. Франкл В. Человек в поисках смысла. – М.: Прогресс, 1991. – 412 с.

ХІД ЗАНЯТТЯ:

1. Привітання (2 хв)

2. Перевірка наявності курсантів (студентів, слухачів) на занятті (3 хв)

3. Визначення теми семінарського заняття та основних питань, які виносяться на його розгляд (5 хв)

4. Розгляд основних питань (20 хв)

5. Опрацювання додаткових питань теми (20 хв)

1. Що є предметом етики? Як предмет етики співвідноситься з предметом філософії моралі?

2. Чи поширюється регулятивний вплив моралі на виробничу, побутову, політичну сферу? На які сфери суспільного життя не поширюється дія моральних принципів?

3. Якими засобами забезпечується виконання моральних норм?

4. Чи існує моральна відповідальність? В яких формах вона може знаходити прояв?

5. Чи можуть моральні почуття вступати в конфлікт між собою?

6. Завдання для самостійного вивчення (заслуховування рефератів, доповідей) (20 хв):

1. Етика як філософська наука.

2. Загальне та конкретно-історичне в моралі.

3. Типи держави і мораль.

4. Мораль і право як основні регулятори суспільних відносин.

5. Моральні норми як цінності особи та права.

6. Етика і духовність.

7. Тестовий контроль (10 хв)

8. Короткий підсумок опрацьованого матеріалу (5 хв)

9. Оголошення отриманих оцінок (5 хв)

10. Оголошення про закінчення заняття.

2. Перевірка наявності курсантів (студентів, слухачів) на занятті (3 хв)

3. Визначення теми семінарського заняття та основних питань, які виносяться на його розгляд (5 хв)

4. Розгляд основних питань (30 хв)

5. Експрес опитування щодо розуміння змісту основних термінів та понять теми (10 хв)

6. Завдання для самостійного вивчення (заслуховування рефератів, доповідей) (20 хв):

1. Співвіднесеність особистого та суспільного блага у професійній діяльності.

2. Взаємозв’язок принципів гуманізму, законності, справедливості.

3. Тема долі у світогляді особистості.

4. Проблема сенсу життя людини.

7. Тестовий контроль (10 хв)

8. Короткий підсумок опрацьованого матеріалу (5 хв)

9. Оголошення отриманих оцінок (5 хв)

10. Оголошення про закінчення заняття.

2. Перевірка наявності курсантів (студентів, слухачів) на занятті (3 хв)

3. Визначення теми семінарського заняття та основних питань, які виносяться на його розгляд (5 хв)

4. Розгляд основних питань (20 хв)

5. Опрацювання додаткових питань теми (10 хв)

1. Чи може сумлінне виконання службових обов’язків бути моральним вчинком? За яких обставин?

2. Що, на Вашу думку, означає бути людиною ввічливою? Чи можна вважати ввічливість суто зовнішньою характеристикою моральної вдачі людини?

3. У чому полягає моральна відповідальність людини за свої вчинки? Чи кожній людині притаманна моральна відповідальність?

4. Поясніть, як Ви розумієте вислів: «Хороші манери складаються з маленьких самопожертвувань» (Р.Емерсон). Чи згодні Ви із цим?

5. Що таке культура мовлення працівника міліції, яке значення має вона у його професійній діяльності?

6. Чи повинен працівник міліції у позаслужбовий час дотримуватись норм службових відносин?

6. Завдання для самостійного вивчення (заслуховування рефератів, доповідей) (20 хв):

1. Основні вимоги до зовнішнього вигляду працівника міліції.

2. Роль самовиховання та самоосвіти в житті сучасної людини.

3. Етикет як історичне явище: історія виникнення та розвитку.

4. Проблеми етики спілкування у сучасній філософській думці.

5. Моральна культура спілкування та службовий етикет.

6. Індивідуальна бесіда як форма ділового спілкування.

7. Експрес опитування основних термінів та понять теми (10 хв)

«Поведінка», «спілкування», «дресс-код», «манери», «стиль», «культура почуттів», «тактовність», «ввічливість», «скромність», «звички», «етикет», «стиль поведінки», «імідж» .

8. Короткий підсумок опрацьованого матеріалу (5 хв)

9. Оголошення отриманих оцінок (5 хв)

10. Оголошення про закінчення заняття.