Основні напрямки вдосконалення та реформування соціальної сфери держави. Програма реформ по підвищенню стандартів життя
Упродовж останніх років соціально-економічна ситуація в нашій державі характеризується як досить нестабільна. Це, звісно, не могло не датися взнаки на розвиткові соціальної сфери країни. Однак, зміна урядів кардинально не впливала на основні напрямки, за якими діяли соціально спрямовані міністерства та відомства з метою розвитку та підтримання життєдіяльності соціальної сфери держави. Так, урядами здійснювались правові та організаційні заходи щодо підвищення ефективності проведення економічних реформ, створення умов для утримання стабільності та підтримки динаміки економічного зростання, посилення конкурентної політики тощо, і на цій основі підвищення добробуту населення, соціальних гарантій та соціального захисту.
Пропонуємо до аналізу ті основні напрямки діяльності уряду, котрі спрямовані на розвиток соціальної сфери та забезпечення соціального добробуту громадян. Зазначимо, що матеріали, наведені нижче, взяті із Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Постановою КМУ від 16.01.2008р. № 14, а також з Програми економічних реформ на 2010 – 2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», розробленої Комітетом з економічних реформ при Президентові України.
Пропонована Програма реформ розроблена на виконання поставленого Президентом України В.Ф.Януковичем завдання з відновлення економічного зростання й модернізації економіки країни. Реформи будуть спрямовані на побудову сучасної, стійкої, відкритої й конкурентоспроможної у світовому масштабі економіки, формування професійної й ефективної системи державного управління, і зрештою – на підвищення добробуту українських громадян. Програма охоплює широкий набір стратегічних перетворень за п'ятьма напрямами:
1. Створення базових передумов економічного росту через утримання низького рівня інфляції, стабілізації державних фінансів і створення стійкої фінансової системи.
2. Формування режиму максимального сприяння бізнесу шляхом зменшення втручання держави в економіку, зниження адміністративних бар'єрів для його розвитку, модернізації податкової системи й поглиблення міжнародної економічної інтеграції України.
3. Модернізація інфраструктури й базових секторів шляхом усунення усталених структурних проблем в енергетичній, вугільній, нафтогазовій галузях і ЖКГ, а
також розвитку транспортної інфраструктури й ринку землі. Перехід від дотацій до самоокупності виробництва й соціальних послуг.
4. Збереження й розвиток людського й соціального капіталу шляхом підвищення ефективності й стабільності соціального захисту, поліпшення якості й доступності освіти й медичного обслуговування.
5. Підвищення ефективності державного управління шляхом реформування державної служби й виконавчої влади.
Стосовно розвитку соціальної сфери, зазначеними вище нормативними документами передбачені наступні напрямки діяльності.
1. Розвиток громадянського суспільства,що включає:налагодження плідногодіалогу між владою, неурядовими організаціями та громадянами; створення сприятливих умов для діяльності інститутів громадянського суспільства; вчасне і публічне реагування органів державної влади на ініціативи і звернення громадськості; приведення законодавства про неурядові організації у відповідність з європейськими стандартами.
Для реалізації зазначених пріоритетів Уряд зобов'язується вдосконалити нормативно-правову базу з питань діяльності громадських організацій, що передбачає розроблення таких проектів законодавчих актів: Про внесення змін до Закону України «Про об'єднання громадян» (спрощення та здешевлення процедур створення і реєстрації громадських організацій); Про відкритість та прозорість діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування (нова редакція); Про соціальні послуги (нова редакція; регламентація механізму та умов надання послуг неприбутковими організаціями); Про неприбуткові організації; Про громадський контроль за діяльністю органів державної влади та органів місцевого самоврядування; Про внесення змін до Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» (спрощення та здешевлення процедур реєстрації благодійних організацій, визначення особливостей правового статусу благодійних фондів, ендавментів та установ, волонтерів, спонсорів і меценатів).
2. Освіта та наука.Забезпечення рівного доступу до високоякісної загальноїсередньої та вищої освіти, що передбачає: випереджальне підвищення заробітної плати працівників освіти; надання цільової підтримки сільським школам, виконання
у повному обсязі державних програм «Вчитель», «Шкільний автобус» та інших державних цільових програм; оптимізацію мережі загальноосвітніх навчальних закладів; забезпечення до 2010 року оснащення комп'ютерною технікою всіх загальноосвітніх навчальних закладів та їх підключення до високошвидкісного
Інтернету; розроблення сучасних навчальних програм та їх українознавче
наповнення; створення умов для здобуття дітьми з обмеженими фізичними та розумовими можливостями загальної середньої освіти, розроблення навчальних програм для дітей, які на сьогодні з різних причин не навчаються; включення до навчальних програм такої складової, як формування усвідомлення проблем дітей із фізичними обмеженнями та соціальної інклюзивності;
Реформування системи вищої освіти відбувається шляхом: формування державного замовлення відповідно до потреб суспільства та забезпечення його фінансування з державного бюджету; розширення автономії вищих навчальних закладів та демократизації їх внутрішнього життя, в тому числі шляхом підвищення ролі вчених та наукових рад, студентського самоврядування; адаптації системи української вищої школи до європейських стандартів і вимог Болонського процесу із збереженням кращих досягнень національної освіти, забезпечення сумісності навчальних планів і програм вищих навчальних закладів як у межах України, так і з іншими країнами Європи; забезпечення реалізації пріоритетного права на здобуття вищої освіти за рахунок коштів державного бюджету обдарованими дітьми із малозабезпечених сімей та ін.
В аспекті вдосконалення наукової діяльності пріоритетами є збільшення обсягу фінансування наукових досліджень відповідно до європейських стандартів та неперервність зв'язку в ланцюгу: фундаментальні дослідження - прикладні дослідження - науково-технологічні розробки - інноваційне виробництво.
3. Розвиток культури, національно-мовного культурного простору.
Основою культурного розвитку має стати курс на примирення та єднання української нації, відродження духовних цінностей Українського народу, захист і примноження його культурних здобутків, забезпечення консолідації та розвитку українського суспільства, підвищення рівня його історичної свідомості та культури, утвердження власної ідентичності, відновлення та збереження національної пам'яті.
4. Медична допомога, здоровий спосіб життя та чисте довкілля.
Забезпечення високоякісної і доступної медичної допомоги з орієнтацією системи охорони здоров'я на попередження захворювань, безпечного і сприятливого для здоров'я середовища життєдіяльності людини (умов праці, проживання, навчання, відпочинку, харчування), здоровий спосіб життя населення і покращення демографічної ситуації. В рамках вдосконалення сфери фізичної культури і спорту Уряд бере на себе зобов'язання виконати Державну програму розвитку фізичної культури і спорту на 2007-2011 роки; забезпечити доступність всіх верств населення
до занять масовим спортом шляхом розвитку інфраструктури і організації
фізкультурно-оздоровчої та спортивно-масової роботи за місцем навчання, роботи, проживання та відпочинку громадян та ін.
Необхідно вдосконалити національну екологічну політику з метою забезпечення сталого розвитку, гармонізації економіки та довкілля, що дозволить ефективно реалізувати захист конституційного права громадян на безпечне навколишнє середовище.
5. Соціальний захист та соціальне страхування. Змістом соціальної політики повинна стати докорінна зміна системи соціального захисту населення, спрямована на безумовну реалізацію гарантованих Конституцією та законами України прав людини у цій сфері. Соціальні стандарти повинні відповідати потребам гідного життя людини та гарантуватися державою для кожного громадянина незалежно від місця його проживання.
Необхідно забезпечити вдосконалення Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги, і поступовий перехід до адресного надання пільг у грошовій формі. Перелік категорій отримувачів пільг за професійною ознакою повинен бути скорочений за умови, що цей процес супроводжуватиметься адекватним підвищенням доходів населення.
Україна відстає від країн пострадянського простору у проведенні пенсійної реформи і створенні адекватної ринковим умовам системи соціального захисту громадян, які втратили працездатність. З початку пенсійної реформи в 2004 р. більшість проблем в Україні залишаються невирішеними. А саме:
1) низький розмір пенсій переважної більшості пенсіонерів і нерівні умови пенсійного забезпечення. Пенсія 55 % пенсіонерів не перевищує 800 грн, а їх частка
в загальній сумі видатків на виплату пенсій складає усього 38 %. Разом з тим 12 % пенсіонерів з порівняно високими пенсіями (понад 1500 грн) одержують 28 % від загального обсягу місячних видатків на виплату пенсій. Тільки 3,2 тис. пенсіонерів одержують дійсно високі пенсії (понад 10000 грн), з них третину складають особи, які мають видатні заслуги перед Батьківщиною (Герої України);
2) пенсійні видатки зростають випереджальними темпами порівняно з можливостями економіки щодо їх забезпечення: питома вага пенсійних видатків у ВВП в Україні одна з найвищих у світі й має тенденцію до збільшення (у 2004-2007 рр. – 12-14 %, у 2008 р. – 15,8 % ВВП). У кризовому 2009 р. цей показник досяг 18,0 % ВВП, при цьому трансферти з держбюджету склали майже 40 % доходів Пенсійного фонду. Високі пенсійні зобов'язання відволікають ресурси економіки від цілей розвитку, ставлять під загрозу виконання державою своїх функцій.
В основі згаданих вище проблем лежать такі ключові причини:
- численні пенсійні пільги за професійною й соціальною ознаками ставлять під сумнів справедливість пенсійної системи й знижують стимули участі у ній;
- низький рівень залучення населення до пенсійного страхування – внески сплачують тільки зайнятих або понад половину населення працездатного віку. На 10 платників внесків припадає 9 пенсіонерів. Внаслідок високого рівня тінізації зайнятості й доходів майже третина застрахованих осіб сплачує пенсійні внески із зарплати, яка не перевищує мінімальну;
- недостатня диверсифікованість механізмів пенсійного забезпечення. В Україні повною мірою функціонує лише солідарний рівень пенсійного страхування, тоді як впровадження II рівня (обов'язкової накопичувальної системи) постійно відкладається, розвиток добровільного пенсійного забезпечення обмежується нерозвиненістю фондового ринку, низьким рівнем доходів і недовірою населення до фінансових інститутів;
- пенсійний вік жінок на 5 років нижчий, ніж у чоловіків, що є однією з причин низького розміру їх пенсій, а також суперечить гендерній рівності в трудових і соціальних правах.
Отже, система пенсійного забезпечення потребує вдосконалення та подальшого реформування. Метою реформи пенсійної системи є посилення соціального захисту осіб, які втратили працездатність, забезпечення гідного рівня їх життя в результаті стійкого розвитку пенсійної системи на засадах збалансованості інтересів пенсіонерів та громадян, які працюють.
Для цього необхідно вирішити такі завдання:
- стабілізувати солідарну пенсійну систему;
- запровадити загальнообов'язкове накопичувальне й розвивати добровільне накопичувальне пенсійне страхування;
- поліпшити адміністрування пенсійної системи.
Необхідними кроками для впровадження розроблених планів реформ мають стати:
Для стабілізації солідарної пенсійної системи необхідно:
- підвищити мінімальну тривалість страхового стажу для одержання пенсії за віком з поточних 5 до 15 років;
- стимулювати більш пізній вихід на пенсію шляхом підвищення нормативної тривалості стажу з 20/25 років до 30/35 років з одночасним збільшенням коефіцієнта обліку кожного року наднормативного стажу або кожного року відстрочення виходу на пенсію;
- звільнити солідарну систему від невластивих для неї видатків (зокрема на фінансування дострокових та пільгових пенсій);
- обмежити максимальний розмір пенсій, що виплачуються з солідарної системи й/або за рахунок коштів державного бюджету;
- здійснювати виплату пенсій за віком для всіх пенсіонерів, які працюють, у розмірах, визначених Законом про обов'язкове пенсійне страхування;
- поступово перерозподіляти частку внеску на пенсійне страхування від роботодавця до працівника;
- визначити умови участі самозайнятих осіб у пенсійному страхуванні, відокремити внесок на соціальне страхування від єдиного податку;
- створити рівні умови індексації пенсій незалежно від закону, за яким призначена пенсія;
- скоротити пільги щодо дострокового виходу на пенсію й зі сплати внесків;
- вирівняти пенсійний вік для жінок і чоловіків (поступово, з кроком по 6 місяців щороку протягом 10 років).
Для введення й розвитку накопичувальних складових пенсійної системи необхідно:
- уточнення умов запровадження II рівня (у т.ч. розмір внеску, оцінювання величини одного року стажу в солідарній системі для учасників дворівневої системи тощо);
- наближення пенсійного віку до європейських стандартів (65 років) для учасників II-го рівня пенсійної системи;
- передання Пенсійному фонду України функцій збору й адміністрування коштів II рівня пенсійної системи, ведення системи єдиних пенсійних рахунків;
- забезпечення можливості залучення приватних компаній для управління активами й спрямування внесків II рівня до недержавних пенсійних фондів за бажанням і вибором застрахованих осіб;
- забезпечення виплат дострокових або підвищених пенсій для особливих категорій професій, пов’язаних із шкідливими або особливими умовами праці, за рахунок запровадження корпоративних (професійних) пенсійних схем;
- диверсифікація схем приватного недержавного пенсійного страхування.
Для поліпшення адміністрування пенсійної системи необхідними є:
- запровадження єдиного соціального внеску;
- удосконалення регулювання діяльності накопичувальних пенсійних фондів, у т.ч. перехід до пруденційного нагляду на основі оцінки й аналізу ризиків;
- забезпечення регулярної звітності фондів обов'язкового соціального страхування; регулярне інформування громадян про їхні права щодо виплат зі страхових фондів.
I етап (до кінця 2010 р.):
- запровадження фіксованого розміру пенсійного внеску для суб'єктів підприємницької діяльності, які працюють за спрощеною системою оподаткування;
- розробка системи інформування громадян про страховий стаж і коефіцієнт заробітної плати;
- обмеження максимальних пенсій;
- уточнення умов запровадження II рівня пенсійної системи, здійснення організаційно-підготовчої роботи.
II етап (до кінця 2012 р.):
- створення стимулів для пізнішого виходу на пенсію й збільшення мінімальної тривалості страхового стажу для одержання пенсії за віком;
- удосконалення порядку призначення й індексації пенсій;
- скасування необґрунтованих пільг щодо дострокового виходу на пенсію й зі сплати внесків;
- початок поступового вирівнювання пенсійного віку жінок і чоловіків;
- запровадження єдиного соціального внеску;
- поступовий перерозподіл ставки внеску на пенсійне страхування від роботодавця до працівника;
- підвищення ефективності нагляду за накопичувальними пенсійними фондами;
- запровадження накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;
- запровадження обов'язкових корпоративних пенсійних схем для фінансування дострокових і спеціальних пенсій для особливих категорій професій, пов’язаних з ризиком для життя.
III етап (до кінця 2014 р.):
- завершення переходу до сплати внесків на пенсійне страхування у повному обсязі всіма категоріями платників;
- створення механізмів розвитку недержавного пенсійного страхування;
- напрацювання механізмів пруденційного нагляду за діяльністю накопичувального пенсійного фонду;
- диверсифікованість схем приватного пенсійного страхування, його економічне стимулювання, запровадження програм спільного інвестування тощо.
Ще одним важливим напрямком вдосконалення соціальної сфери має стати
реформа системи соціальної підтримки.Соціальна підтримка населення,щоздійснюється у трьох основних формах (соціальних пільг, соціальної допомоги й субсидій), є надто складною й непрозорою. Проблемами чинної системи соціальної підтримки є:
- низький рівень охоплення бідного населення соціальною підтримкою. Усього 56,8 % бідних (згідно з критерієм прожиткового мінімуму) одержують принаймні один вид соціальної підтримки;
- низька адресність при наданні соціальної підтримки. Розподіл державних соціальних трансфертів є несправедливим: менше 23 % від їх загальної суми потрапляють до бідних, інші (майже 17 млрд грн щороку, тобто близько 6 % доходів бюджету) надаються небідному населенню;
- механізм надання житлових субсидій та пільг з оплати житлово-комунальних послуг побудований на завищених нормативах споживання цих послуг, що призводить до неефективного використання коштів бюджету.
Причинами вказаних вище проблем є:
- надання більшості видів допомоги відбувається без урахування рівня доходів і майна/власності у розпорядженні одержувача допомоги. Викривлена філософія соціальної підтримки: соціальна допомога орієнтована на максимальне охоплення населення;
- відсутність необхідної інформації для обліку й моніторингу фактично спожитої соціальної допомоги й оцінювання доходів претендентів на її одержання;
- відсутність у системі соціальної підтримки стимулів для ефективного використання виділених на неї коштів, завищені норми споживання комунальних послуг для населення. Так, в Україні норма споживання води 108 куб. м на рік на одну людину, тоді як у країнах Європи – 73 куб. м.
Метою реформи є підвищення охоплення соціальною підтримкою незаможних верств населення при раціональному використанні бюджетних коштів.
Для досягнення цілей на період реформи поставлено такі завдання:
- посилити адресний характер надання соціальної підтримки;
- підвищити ефективність управлінських рішень у системі соціальної підтримки населення;
- запровадити стимули до економічно відповідальної поведінки одержувачів соціальної підтримки.
Для посилення адресності всіх видів соціальної підтримки необхідними є такі заходи:
- аналіз та оцінка ефективності всіх видів соціальної підтримки;
- уніфікація (на принципах адресності та врахування доходів громадян) підходів до надання всіх видів соціальної допомоги (за винятком допомоги при народженні чи усиновленні дитини, інвалідам з дитинства й дітям-інвалідам) та з урахуванням доходів одержувачів допомоги;
- модернізація програми житлових субсидій шляхом вдосконалення механізмів їх надання та впровадження соціальних нормативів споживання житлово-комунальних послуг;
- запровадження непрямих методів оцінювання доходів громадян, які претендують на одержання соціальної підтримки;
- урахування рівня доходів при наданні всіх видів пільг (крім пільг для осіб, які мають виняткові заслуги перед Батьківщиною).
Забезпечення ефективності управління системою соціальної підтримки досягатиметься в результаті:
- створення єдиної бази даних одержувачів усіх видів соціальної підтримки, єдиного інформаційного середовища для органів праці й соціального захисту населення, Пенсійного фонду, Державної податкової адміністрації, МВС, органів реєстрації актів громадянського стану;
- створення Державної агенції соціальної інспекції при Міністерстві праці й соціальної політики для перевірки правильності надання соціальних виплат та супроводження соціально вразливих сімей із залученням інших соціальних служб (від допомоги в працевлаштуванні - до соціального обслуговування вдома);
- запровадження системи моніторингу та оцінювання програм соціальної підтримки на постійній основі.
Для формування економічно відповідальної поведінки одержувачів соціальної підтримки необхідно:
- розробити й запровадити систему економічно й соціально обґрунтованих нормативів споживання житлово-комунальних, транспортних та інших послуг з подальшим використанням їх при визначенні розмірів соціальної підтримки;
- встановити технологічне обладнання для обліку фактичного споживання послуг (в тому числі транспортних);
- планомірно привести регульовані тарифи для населення до економічно обґрунтованого рівня та визначити рівень соціальної підтримки, виходячи з
економічно обґрунтованих тарифів.
В документах пропонуються такі основні етапи реформи системи соціальної підтримки.
I етап (до кінця 2010 р.):
- внесення змін до законодавства щодо нормування споживання послуг при наданні соціальної підтримки;
- розроблення методики соціального моніторингу й аудиту програм соціальної підтримки, оцінки доходів претендентів на соціальну допомогу з використанням прямих і непрямих методів визначення доходів, а також з урахуванням майнового стану (власності у розпорядженні);
- розроблення матриці видів соціальної підтримки й проведення аудиту видів соціальної допомоги й пільг.
II етап (до кінця 2012 р.):
- перехід до принципу адресності для всіх видів соціальної підтримки, за винятком допомоги при народженні чи усиновленні дитини, інвалідам з дитинства й дітям-інвалідам, а також пільг особам, які мають виняткові заслуги перед Батьківщиною;
- інтеграція житлових пільг у систему житлових субсидій;
- створення єдиного соціального агентства (на основі структур Міністерства праці та соціальної політики) з комплексного обслуговування осіб, що потребують соціальної підтримки
III етап (до кінця 2014 р.):
- створення Державної агенції соціальної інспекції у складі Міністерства праці й соціальної політики;
- запровадження моніторингу соціальних програм та аудиту програм соціальної підтримки населення;
- забезпечення повного обліку в системі транспортування й споживання теплової енергії, холодної й гарячої води для учасників програм житлових субсидій, встановлення необхідного технологічного обладнання для обліку споживання послуг громадського транспорту.
- запровадження картки соціальної допомоги.
Система соціального страхування повинна бути реформована, зокрема шляхом прийняття Закону України «Про систему збору та обліку єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», перерозподілу в подальшому єдиного соціального внеску між роботодавцями та найманими працівниками, поступове зниження навантаження на фонд оплати праці, зменшення
кількості фондів соціального страхування, відмови від витрачання коштів для здійснення виплат нестрахового характеру.
З метою поліпшення соціального захисту дітей, розв'язання проблем дитячої бездоглядності і безпритульності, створення умов для здорового розвитку дітей, реалізації їх прав та досягнення конкретних результатів у зазначеній сфері планується:
– посилити відповідальність органів виконавчої влади за надання адресної допомоги сім'ям з дітьми, кризове становище яких зумовлює влаштування дітей до відповідного закладу;
– розробити законопроект щодо внесення змін до Сімейного кодексу України в частині захисту права дитини на виховання у сім'ї;
– сприяти прийняттю Закону України "Про приєднання України до Конвенції про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення";
– активізувати перевірку діяльності дитячих закладів незалежно від підпорядкування та форми власності з метою визначення їх спроможності виконувати функції з обслуговування дітей;
– забезпечити доступність закладів соціальної інфраструктури, культури, освіти та спеціальних закладів, які надають соціальні послуги дітям-інвалідам;
– розробити систему надання соціальної та матеріальної підтримки сім'ям, які всиновлюють дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;
– збільшити до двох розмірів прожиткового мінімуму обсяг виплат сім'ям, які виховують дітей, що перебувають під опікою, і до чотирьох розмірів прожиткового мінімумів - сім'ям, які виховують дітей-інвалідів, що перебувають під опікою;
– підвищити рівень надання державної підтримки для забезпечення розвитку сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;
– розробити законопроект щодо визначення механізму реалізації батьками-вихователями дитячих будинків сімейного типу права на відпустку та пенсійне забезпечення;
– забезпечити розроблення Програми реформування системи інтернатних закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, передбачивши створення нового типу закладів для таких дітей, наближених до сімейних форм виховання та з навчанням у загальноосвітніх школах (протягом трьох років реорганізувати третину існуючих шкіл-інтернатів та дитячих будинків у заклади нового типу; за рахунок розвитку прийомних сімей та дитячих будинків
сімейного типу, повернення дітей до біологічних сімей, які пройшли процес соціальної реабілітації, суттєво зменшити потребу дітей в інтернатному вихованні);
– запровадити позачергове надання соціального житла сім'ям та одиноким батькам, які мають п'ятьох і більше дітей, а також у разі народження одночасно трьох і більше дітей;
– запровадити пільгові умови вступу та звільнення від оплати за навчання у державних вищих навчальних закладах дітей із сімей, які мають п'ятьох і більше дітей;
– сприяти розвитку дитячих будинків сімейного типу та забороні продажу дошкільних закладів;
– забезпечити соціальний патронат випускників інтернатних закладів з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з метою їх соціальної адаптації;
– реорганізувати притулки для неповнолітніх у центри соціально-психологічної реабілітації дітей, передбачивши фінансування таких центрів з державного бюджету.
Одним з пріоритетів сімейної та демографічної політики має стати подолання демографічної кризи, досягнення сталого демографічного розвитку, докорінна якісна зміна ціннісних орієнтирів, створення умов для утвердження в суспільстві духовно і фізично здорової, матеріально забезпеченої, соціально благополучної сім'ї.
З цією метою планується здійснити:
– реалізацію Стратегії демографічного розвитку та запровадження механізму проведення соціально-демографічної експертизи проектів програм економічного і соціального розвитку України;
– підвищення розміру допомоги при народженні першої дитини до 12240 гривень; законодавче запровадження допомоги при народженні другої дитини - 25000, третьої і наступних - 50000 гривень;
– збільшення розміру допомоги на дітей багатодітним сім'ям до 50 відсотків розміру прожиткового мінімуму, встановленого для дітей відповідного віку;
– соціальний та правовий захист материнства і батьківства;
– запровадження механізму підвищення престижу сім'ї у суспільстві, в тому числі надання економічної підтримки сім'ї з використанням засобів податкової та кредитної політики;
– щорічне збільшення видатків державного бюджету на фінансування житлового будівництва для молодих сімей (першочергово багатодітних), а також
обсягу кредитів, що надаються молодим сім'ям для будівництва або придбання житла;
– розроблення механізму залучення позабюджетних коштів (додатково до бюджетного фінансування) для забезпечення насамперед багатодітних сімей житлом;
– запровадження у системі соціальної допомоги механізму, що передбачає сприяння у використанні членами малозабезпечених сімей можливостей для підвищення рівня власного добробуту і надання їм грошової допомоги лише у разі відсутності таких можливостей;
– надання державної підтримки сім'ям, які усиновили дитину незалежно від її віку, шляхом запровадження виплати одноразової допомоги, надання одному з батьків оплачуваної тримісячної відпустки для догляду за дитиною з дня набрання чинності рішенням суду про всиновлення дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування;
– раннє виявлення сімей з дітьми, які перебувають у складних життєвих обставинах, ведення їх обліку та соціального супроводження;
– розроблення та поширення соціальної реклами, спрямованої на інформування дітей, сімей та молоді про соціальні проблеми, причини їх виникнення, наслідки та шляхи розв'язання.
З метою утвердження в суспільстві гендерної рівності планується:
– удосконалити інституціональний механізм забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, утворення Національного гендерного ресурсного центру та розширення мережі гендерних ресурсних центрів у регіонах;
– забезпечити включення гендерної складової до Національної стратегії розвитку, державної, регіональних та галузевих програм соціально-економічного розвитку;
Основними завданнями державної молодіжної політики є створення необхідних умов для здобуття професійної освіти, зміцнення правових та матеріальних гарантій молоді, надання їй допомоги у реалізації творчих можливостей та ініціатив, залучення молоді до активної участі у соціальному, економічному та гуманітарному розвитку держави.
Основним напрямом реформ у соціальній сфері є трансформація політики у сфері зайнятості та ринку праці, що забезпечить не лише істотне підвищення рівня життя населення, а і формування середнього класу, соціальної структури відповідно до європейських стандартів.
Потребує реформування система соціальних стандартів та надання пільг окремим категоріям громадян. З метою впорядкування надання соціальних послуг та пільг, налагодження єдиної системи ведення обліку громадян, які мають право на пільги, адресності державної соціальної допомоги планується:
– завершити розроблення комплексу державних соціальних стандартів, передбачених Законом України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» і Державним класифікатором соціальних стандартів і нормативів;
– впровадити програми поетапної заміни пільг, що виконують функцію соціальної підтримки вразливих верств населення, адресною допомогою;
– здійснити перегляд пільг, надання яких є необґрунтоване, та за його результатами вжити заходів до їх скасування;
– нормативно-методично забезпечити диверсифікацію постачальників соціальних послуг шляхом: встановлення мінімальних стандартів надання соціальних послуг; переходу до формування замовлення на соціально-побутові, психологічні, соціально-медичні, соціально-економічні та інші соціальні послуги на контрактній основі на підставі конкурсу; автономізації закладів соціального спрямування шляхом їх перетворення з бюджетних установ на комунальні підприємства зі статусом неприбуткових організацій; запровадження методики формування замовлення на послугу соціальної сфери на контрактній основі; переходу від централізованого регламентування видатків місцевих бюджетів на виконання власних повноважень до встановлення мінімальних стандартів надання соціальних послуг; розроблення законопроекту щодо внесення змін до Закону України «Про соціальні послуги» в частині розширення визначення «соціальної послуги», залучення до надання соціальних послуг неприбуткових організацій, впровадження механізмів формування угод між замовниками і постачальниками послуг соціальної сфери.
Держава зобов'язана гарантувати повноцінний спосіб життя для осіб з обмеженими фізичними та розумовими можливостями. З цією метою необхідно впровадити:
– державну підтримку реабілітаційним та інтернатним установам для інвалідів і дітей-інвалідів;
– гарантований доступ осіб з обмеженими фізичними та розумовими можливостями до ринку праці та навчання професій, які користуються попитом на ринку праці. Формування державного замовлення для підприємств, де працюють особи з обмеженими фізичними та розумовими можливостями;
– надання інвалідам соціального житла;
– підписання, ратифікацію та започаткування реалізації Конвенції про права інвалідів;
– задоволення у повному обсязі потреби в технічних засобах реабілітації громадян, які цього потребують;
– створення безперешкодного доступу людей з інвалідністю до об'єктів соціальної інфраструктури.
Таким чином, дії уряду спрямовуються на створення умов щодо виконання зобов'язань держави перед громадянами стосовно реалізації прав і свобод людини, створення належних умов існування та повноцінного розвитку особистості, запобігання соціальному виключенню, стигматизації та дискримінації окремих категорій осіб.