Засади керування організаційною системою 3 страница
Визначення організації за [110] наведено на рис. 1.5.
Рис. 1.5. Визначення терміна «організація»
Використовуватимемо далі поняття «організація» в першому і другому його значеннях, тобто як процес (друге значення) і як результат цього процесу (перше значення) Третє значення використовуватиметься при вивченні керування організаційними системами.
У загальних рисах цілі будь-якої організації охоплюють перетворення ресурсів для досягнення результатів. Основними ресурсами, що використовує організація, є люди (людські ресурси), капітал, матеріали, технологія, інформація.
Організацію вважають успішною, якщо вона досягла своєї мети. У менеджменті складовими успішної діяльності організації вважають виживання, результативність та ефективність, а також продуктивність.
Виживання, можливість існувати якомога довше є найпершим завданням більшості організацій. Це може тривати нескінченно довго, тому що організації мають потенціал для нескінченного існування. Однак для того, щоб залишатися сильними і щоб вижити, більшості організацій доводиться періодично змінювати свої цілі, обираючи їх відповідно до змін потреб зовнішнього середовища. Так, майже всі організації, що існують заради бізнесу, періодично розробляють нові види продукції або послуг для своїх споживачів.
Щоб бути успішною протягом тривалого часу, щоб вижити і досягти своїх цілей, організація має бути як ефективною, так і результативною. За словами Пітера Друкера [125], результативність є наслідком того, що «робляться потрібні, правильні речі» (doing the right things), а ефективність є наслідком того, що «правильно створюються ці самі речі» (doing things right). І перше і друге однаково важливе.
Результативність у тому сенсі, що «робляться правильні речі», є чимось недосяжним, що важко визначити, особливо якщо організація внутрішньонеефективна. Але ефективність зазвичай можна виміряти і виразити кількісно, оскільки можна визначити грошову оцінку її входів і виходів. Відносну ефективність організації називають продуктивністю. Продуктивність виражають у кількісних показниках. Продуктивність — це відношення кількості одиниць на виході до кількості одиниць на вході. Чим ефективніша організація, тим вище її продуктивність. Ключовою складовою продуктивності є якість.
Продуктивність на всіх рівнях організації є важливим чинником, що забезпечує організації вижити і домогтися успіху в умовах конкуренції. Потенційний споживач, у якого є свобода вибору, природно віддасть перевагу продукції більш продуктивної організації тому, що вона має вищу цінність. Більший обсяг продажу дає більш продуктивній організації більше грошей для того, щоб вкласти їх у ресурси і надалі сприяти підвищенню продуктивності.
Щодо терміна «продуктивність» важливо наголосити, що він відображає комплексну продуктивність, яка є результатом використання всіх видів ресурсів, а не тільки продуктивність праці, що характерно в аналогічних випадках для методології, прийнятої у традиційній практиці господарювання.
Для того щоб організація домоглася успіху, керівник має розуміти її загальні характеристики. Хоча всі організації мають багато спільних характеристик, відмінності між ними дуже часто вирішальною мірою впливають на те, що саме спрацює краще. Ці ситуаційні змінні можуть бути внутрішніми і зовнішніми. Всі ці змінні і всі функції керування взаємозалежні. Перетворення в одній з них певною мірою впливає на інші.
Ефективний керівник, беручи до уваги ці ситуаційні, розуміє, що не існує єдиного правильного способу вчинення чогось. Оптимальний вибір — це вибір того, що найбільш відповідає ситуації, що склалася на даний час. Для того щоб зробити такий правильний вибір, керівнику треба мати комплексний погляд на речі.
Безліч проблем у керуванні організаціями найрізноманітнішого масштабу і спеціалізації виникає через необґрунтованість заходів, спрямованих на досягнення поставлених цілей або через невідповідність їм. Отже, прийняття рішень має супроводжуватися розробленням механізмів реалізації встановлених цілей.
Стосовно організації механізм функціонування — це сукупність правил і процедур, що регламентують діяльність її учасників, у тому числі й їх взаємодію. Вужчим є поняття механізму керування як формалізованих процедур прийняття управлінських рішень, що враховують активну поведінку учасників організації.
Таким чином, механізми функціонування і керування визначають поведінку членів організації і процедури прийняття рішення. Саме наявність механізмів керування відрізняє організацію від групи (група — сукупність людей, об’єднаних спільністю інтересів, професії, діяльності тощо) і колективу (колектив — група осіб, об'єднаних спільною роботою) [62].
Діяльність — це цілеспрямована активність людини [9]. Серед наявних видів діяльності — ігрова, навчальна, професійна, практична — будемо розглядати саме останню, якою зайнято більшість людей і до якої належить саме управлінська діяльність.
Основні структурні (процесуальні) компоненти управлінської діяльності наведено на рис. 1.6 [80].
Рис. 1.6. Схема управлінської діяльності
Ланцюг «Потреби 
Мотив Мета Задачі Технологія Дія Результат» на рис. 1.6 відповідає одному циклу діяльності. Межі діяльності суб'єкта умовно позначені пунктирним прямокутником.
Потреби — це необхідність у чому-небудь, що вимагає задоволення для підтримки життєдіяльності особистості, соціальної групи, суспільства загалом. Потреби соціальних суб'єктів залежать від рівня розвитку суспільства і специфічних соціальних умов їх діяльності.
Потреби конкретизуються у мотивах, які є побудниками діяльності людини, соціальних груп, задля чого вона і здійснюється. Мотиви зумовлюють мету як суб'єктивний образ бажаного результату очікуваної діяльності, дії. Мета посідає особливе місце у структурі діяльності. Якщо мета задається людині ззовні, то діяльність має виконавчий, нетворчий характер і проблеми цілепокладання не виникає.
У разі ж продуктивної діяльності, навіть відносно нестандартної, а тим паче інноваційної, творчої діяльності, якою, зокрема, є діяльність керівника, мета визначається самостійно суб'єктом, і процес її встановлення стає вельми складним, що має свої власні стадії та етапи, методи і засоби [62].
З урахуванням умов, вимог, норм і принципів діяльності мета конкретизується у наборі задач. Далі з урахуванням обраної технології як системи умов, форм, методів, засобів і критеріїв вирішення поставленої задачі обирається деяка дія, спрямована на досягнення мети, яка з урахуванням впливу навколишнього середовища веде до певного результату діяльності. Він оцінюється суб'єктом за власними критеріями, а елементами навколишнього середовища (іншими суб'єктами) — за своїми критеріями.
Окреме місце в структурі діяльності займають ті компоненти, які у разі індивідуального суб'єкта називаються саморегуляцією, а у разі взаємодії суб'єктів — керуванням. Саморегуляцію у загальному сенсі визначають як доцільне функціонування діючих систем. У процесі саморегуляції суб'єкт на підставі оцінювання досягнутих результатів коригує компоненти своєї діяльності.
Взаємозв'язок із зовнішнім середовищем є однією з найзначущих характеристик організації, які повністю залежать від нього як щодо одержання ресурсів, так і щодо реалізації товарів і послуг споживачам.
Зовнішнє середовище визначають як сукупність усіх об'єктів / суб'єктів, що не входять до системи, але зміна властивостей і поведінка яких на неї впливає, а також тих об'єктів / суб'єктів, чиї властивості та поведінка яких змінюються залежно від поведінки системи.
Дослідники перших шкіл теорії керування концентрувалися на внутрішніх питаннях, оскільки були важливішими для ефективності та виживання організації. Однак сучасним організаціям доводиться пристосовуватися до змін у зовнішньому оточенні і відповідним чином проводити зміни всередині себе.
Зовнішнє середовище охоплює економічні умови, споживачів, урядові акти, законодавство, конкуруючі організації, систему цінностей у суспільстві, суспільні погляди, техніку і технологію тощо. Ці взаємопов'язані чинники впливають на все, що відбувається у межах організації.
Велике значення має той факт, що хоча організація і залежить повністю від зовнішнього середовища, однак воно перебуває поза сферою впливу менеджерів. Керівництву організації доводиться враховувати все більшу кількість чинників зовнішнього середовища, які мають глобальний характер. Для досягнення успіху організаціям доводиться конкурувати як на зовнішніх, так і внутрішніх ринках. На рис. 1.6 виділені чинники, що задаються зовнішнім середовищем:
умови діяльності (мотиваційні, кадрові, матеріально-технічні, фінансові, організаційні, нормативно-правові, інформаційні), що стосуються як зовнішнього середовища, так і самої діяльності, враховуючи можливості активного впливу суб'єкта на створення умов своєї діяльності;
вимоги до діяльності та її результатів;
наявні в суспільстві та в організації норми (правові, етичні та ін.);
принципи діяльності;
критерії оцінювання відповідності результату до мети.
Трактування понять «організація» і «діяльність» дають підстави розглядати «керування» як організацію діяльності. У цьому сенсі стосовно поняття «керування» існують багатоманітні визначення [57; 68; 93; 102; 105], згідно з якими керування розглядають як елемент, функцію, вплив, процес, результат, вибір тощо. Не вдаючись до них, лише підкреслимо, що якщо керування здійснює суб'єкт, то воно розглядається як діяльність.
Викладений підхід пояснює багатогранність керування і примиряє між собою різні підходи до витлумачування цього поняття. Інакше кажучи, якщо керування — це діяльність керівного органу, то здійснення цієї діяльності є функцією керівної системи, процес керування відповідає процесу діяльності (керівної), а керівний вплив — її результату [49, 58]. Якщо і керівний орган, і керована система — суб'єкти (рис. 1.7), то керування — діяльність (керівних органів) з організації діяльності (керованих суб'єктів).
Рис. 1.7. Структура системи керування
Наведена на рис. 1.7 так звана об’єктно-суб’єктна структура є типовою для теорії керування, що вивчає задачі керування системами багатоманітної природи. Стан керованої системи залежить від зовнішніх впливів, впливів з боку керівного органу (керування) і дій самої керованої системи, якщо суб’єкт керування активний. Задача суб’єкта керування полягає в тому, щоб робити такі керівні впливи (суцільна лінія), щоб з урахуванням інформації про зовнішні впливи (пунктирна лінія) забезпечити потрібний з його погляду стан керованої системи.
Очевидно, базова структура системи керування (рис. 1.7) має ґрунтуватися на схемі діяльності, наведеній на рис. 1.6, оскільки і суб'єкт керування, і керований суб'єкт здійснюють відповідну діяльність, яка може бути описана у межах даної схеми. У підсумку матимемо структуру управлінської діяльності, наведену на рис. 1.8 [80].
Суб'єкт керування є частиною зовнішнього стосовно об'єкта керування середовища,яке виконує цілеспрямовані дії на різні компоненти діяльності об'єкта керування. Частина впливів зовнішнього середовища може мати нецілеспрямований (випадковий, недетермінований, неконтрольований суб'єктом керування) характер. Вони можуть, разом з дією об'єкта керування, впливати на діяльність суб'єкта керування та її результат.
Рис. 1.8 Структура управлінської діяльності
Структуру, наведену на рис. 1.8, можна нарощувати, додаючи рівні ієрархії.
Об'єктом керування можуть бути діяльність підрозділів і окремих виконавців, бізнес-процеси і проекти організації, а також всі інші предмети керування, що розглядають у методології керування організаційними системами. Суб'єктами керування в організації є ланки керування, що реалізують адміністративно-керівні та інформаційні процеси і забезпечують вироблення і прийняття керівних рішень (рис. 1.9).
Рис. 1.9. Суб’єкт і об’єкт керування
При аналізі та синтезі систем керування суттєвим є:
виділення суб'єкта та об'єкта керування;
розгляд процесу керування як:
реалізованого через прямі зв'язки цілеспрямованого впливу на об'єкт керування з боку суб'єкта;
реалізованого через зворотні зв'язки процесу врахування результатів керівного впливу;
реалізованого через прямі і зворотні зв'язки коригування впливу суб'єкта на об'єкт керування.
Залежно від призначення системи організаційного керування зміст прямих і зворотних зв'язків може бути багатоманітним, наприклад: стратегії і політики, регламенти і положення, плани, накази і розпорядження, пропозиції, узгодження, інформація про здобуті результати, нормативи, процедури тощо.
У кожному конкретному випадку компоненти цього списку ретельно уточнюють і фіксують у відповідних нормативно-методичних документах.
Отже,методологія керування — це логічна схема організації керівної діяльності, що передбачає взаємозалежне визначення цілей, орієнтирів, засобів і способів досягнення їх. Володіння методологією — це вміння бачити, розпізнавати, розуміти, оцінювати і враховувати залежності, які розкривають зміст проблем і підказують шляхи їх вирішення.
Вирізняють такі компоненти, що характеризують зміст методології керування: підходи, парадигми, проблеми, пріоритети, орієнтири, критерії, альтернативи, процедури вибору, засоби і методи керування, а також обмеження. Останні можуть входити до асортименту засобів керування, так само, як і будь-який інший компонент методології може частково входити до складу інших. Надто жорсткі межі тут непродуктивні.
Підхід — найважливіший компонент методології, що визначає вибір і використання інших її компонентів. Доволі поширеними у керуванні є програмно-цільовий, синергетичний і проектний підходи. У сучасному менеджменті можна говорити про маркетинговий підхід, орієнтований на споживача. Можна говорити про кібернетичний, інформаційний, гуманістичний підходи — у такому разі робиться акцент на переважному використанні окремих наук, типів ресурсів і відповідної методології загалом. Багато дослідників ведуть мову про інтеграційний і мережевий підходи. Сповідуючи той чи інший підхід, можна говорити про науку керування і про керування як мистецтво. Підхід у такому разі зазвичай конкретизують через ті чи інші принципи керування.
Процесний, системний, ситуаційний, біхевіористичний, кількісний і діяльнісний підходи розглянуті в п. 1.2.
Парадигма (від грец. рaradeigma — приклад, зразок) — вихідна концептуальна схема, система понять, що відображає осмислення суттєвих рис дійсності, модель постановки проблем і розв’язання їх, вибору відповідних методів, що панують у науковій спільноті протягом певного історичного періоду і знаменують собою певний етап у розвитку теорії. У сучасній парадигмі керування, незважаючи на багатоманітність конкретних формулювань, перевагу віддають людській особистості з урахуванням процесів глобалізації і з акцентом на керування знаннями, на мережеві, партнерські принципи взаємодії.
Проблема в управлінській діяльності — це головне протиріччя мети і ситуації (умов існування і розвитку системи), усунення якого дозволяє визначити зміну ситуації в напрямі прийнятої мети.
Пріоритети (від лат. рrior — перший, старший) зазвичай характеризують у керуванні акцент на ті чи інші сфери, з якими можуть бути співвіднесені результати управлінської діяльності. Пріоритети можуть означати послідовність розв’язання проблем у часі, зосередження уваги і ресурсів на тих чи інших об'єктах керування, благополуччя і перетворення яких може бути найістотнішим для функціонування і перспективного розвитку системи керування загалом, наприклад, пріоритет особистості працівника, пріоритет суспільних інтересів або навіть пріоритет збереження і збільшення чисельності апарату керування.
Орієнтири у керуванні встановлюють у тих чи інших сферах (передусім пріоритетних) як такі, що добре сприймаються (якісно визначені і кількісно вимірювані об'єкти), що дають змогу визначитися щодо мети діяльності і можуть бути кваліфіковані за рівнем співвіднесення з перспективою, тобто передусім як стратегічні або оперативні. Відповідно йдеться про стратегічне керування, керування функціонуванням або розвитком, про виконання поточних або перспективних завдань.
Критерії (від грец. кriterion — засіб для судження) у методології керування — це мірила оцінювання, зазвичай найсуттєвіші комплексні показники, що дають змогу визначити, класифікувати, оцінити різні аспекти управлінської діяльності. Критерії характеризують передусім ту або іншу якість керування. Критерії традиційно тісно взаємопов'язані з підходами. Наприклад, можна говорити про керування за цілями, результатами та ін., причому досягнення цілей, результатів слугує критеріями якості керування. Критерії оптимізації використовують у процесі реалізації так званого оптимізаційного підходу.
Альтернативи (від лат. аlter — одне з двох) становлять можливі, зазвичай взаємовиключні, протиставлені один одному варіанти майбутніх ситуацій, ролей, цілей і дій організації, механізмів і процедур керування. Керування може мати статус авторитетної професійної діяльності тільки тоді, коли перед керівником існують альтернативи, він бачить їх і професійно здійснює вибір. Протилежність цьому — керування за інструкціями як суворе однозначне виконання, трансляція «вниз» наказів вищого керівництва тощо.
Процедури вибору — це методики та технології оцінювання альтернатив. Методологія підказує (у тому числі на базі застосовуваних підходів, критеріїв та ін.) , які саме процедури доцільно задіяти. Тут можуть використовуватися як логічні, математичні, так і інтуїтивні процедури, залучатися внутрішньо-організаційні чи зовнішні, у тому числі незалежні експерти. Вирізняють бальну процедура, процедуру ранжування тощо. У руслі маркетингового підходу використовують процедури SWOT-аналізу, реалізують технології позиціонування товару чи фірми тощо.
Засоби керування — це його інструменти, важелі. У будь-якому разі це так чи інакше оформлені, конкретизовані (умовно кажучи, матеріалізовані) аспекти, компоненти функцій керування, що припускають використання конкретних методів керування.
Методи керування — це способи реалізації функцій менеджменту. Поняття «метод» походить від грецького слова «methodos» і буквально означає «шлях дослідження», спосіб досягнення якої-небудь мети, рішення задачі, сукупність прийомів або операцій теоретичного чи практичного пізнання й опанування дійсності. Методи керування є складовою методології, а більш конкретно — механізму керування. Механізм — це сукупність засобів і методів керування, це зчеплення, що визначає можливість цілеспрямованого руху системи. Якщо засоби керування, його важелі, інструменти становлять все те, за допомогою чого можна управляти (у тому числі орієнтири, передбачувані наслідки, критерії вибору та оцінки, обмеження, вимоги), то методи — це способи приведення у дію, використання засобів керування (а з ними і всього механізму керування). Водночас вони установлюють відповідальність, санкції за невиконання або недостатньо результативне, неефективне виконання функцій і обов'язків. Методи керування обирають і використовують залежно від поєднання функцій керування і вибору його засобів (інструментів). Багато що залежить від масштабу керування, його цілей, зовнішнього соціально-економічного середовища, якості персоналу і реальної наявності тих чи інших засобів керування.
Методи керування класифікуються за різними ознаками (критеріями):
за масштабами застосування — загальні, що застосовують до всієї системи, і особливі, що застосовують до окремих складових цієї системи або до зовнішнього середовища і його суб'єктів, включно споживачів, посередників, конкурентів тощо;
за галузями (видами економічної діяльності) і сферами застосування — у державному керуванні, бізнесі, торгівлі, промисловості, екології тощо;
за роллю на різних етапах життєдіяльності організації — методи дослідження організацій, що формують, упорядковують, стабілізують, розвивають, аж до методів ліквідації, банкрутства;
за рівнем опосередкованості впливу — прямі і непрямі;
за рівнем узагальнення знань — методи теорії і практики керування;
за керівними функціями, які ці методи дозволяють здійснювати: методи аналізу, планування, мотивації, контролю тощо;
за конкретними об'єктами керування і характером ситуації, проблеми, яку потрібно розв’язати.
Методи керування за останнім критерієм є особливо багатоманітними. Існують методи інноваційного менеджменту, ризик-менеджменту, антикризового, фінансового менеджменту, керування виробництвом, збутом (включно логістику), комунікаціями, якістю, зайнятістю, персоналом, знаннями, проектами, малими і великими підприємствами, а також методи керування бізнес-процесами, методи керування взаємодією бізнес-структур між собою та з клієнтами тощо.
Традиційна загальновизнана класифікація групує методи менеджменту за характером впливу, а саме:
адміністративні (організаційно-розпорядчі);
економічні;
соціально-психологічні.
Цей розподіл є умовним, позаяк чітко розмежувати методи важко: вони взаємно проникають один в одного і мають чимало спільних рис. Водночас властиві їм відмінності у способах впливу на об'єкти керування дозволяють розглядати кожен з них окремо.
Діяльність із керування неможлива без розумного застосування адміністративних методів керування, які нерідко називають організаційно-адміністративними або організаційно-розпорядчими. З їх допомогою формують основні системи керування у вигляді стійких зв'язків і відносин, положень, що регламентують права і відповідальність підрозділів і окремих працівників. Адміністративні методи реалізують способом прямого впливу керівників на підлеглих. Така дія може провадитися на підставі укладених угод, через адміністративні накази, розпорядження і вимоги, статути і регламенти, правила, нормативи, інструкції та інші документи, що організаційно регламентують діяльність підлеглих осіб. Методи адміністративного впливу спираються на владу керівника і становлять, по суті, методи владної мотивації, що мають в основі реальний примус або на можливість примусу і з тим чи іншим рівнем деталізації описують процедури одержання потрібного результату.
Сутність економічних методів полягає у тому, щоб завдяки впливу на економічні інтереси працівників та економічних контрагентів за допомогою цін, оплати праці, кредиту, прибутку, податків та інших економічних важелів створити ефективний механізм роботи. Дані методи ґрунтуються на використанні економічних стимулів, що передбачають зацікавленість і відповідальність керівних працівників за наслідки прийнятих рішень і спонукають працівників домагатися ініціативного виконання поставлених завдань без спеціальних на те розпоряджень. У ході використанні економічних методів починають результативно функціонувати зворотні зв'язки, з'являється підстава для більш ефективного контролю. Менеджмент позбавляється від потреби долати інертність персоналу в реалізації нових завдань, керовані процеси стають гнучкішими і адаптивними, зникає потреба в адміністративному контролі. Поширення економічних методів зазвичай поєднують з відносним виокремленням окремих підрозділів і підвищенням рівня саморегулювання.
Адміністративні та економічні методи керування мають багато спільного, доповнюючи один одного. Зазвичай адміністративні рішення — це не просто певні директиви, а рішення, обґрунтовані з погляду їх економічної доцільності, у той же час економічні заходи впливу нерідко застосовують у межах запровадження тих чи інших директив.
Сутність соціально-психологічних методів полягає у тому, щоб через вплив на неекономічні інтереси працівників та економічних контрагентів задіяти ефективний механізм роботи. Соціально-психологічні методи діють на потреби й інтереси людини та групи, їх ієрархію, активізують творчу чи виконавську діяльність, поглиблюють спілкування. Ці методи припускають застосування моральних стимулів, особливих способів та умов комунікації, образів, метафор та інших прийомів впливу на психологічні настанови і емоційну сферу психіки людей. Серед цих методів — переконання, навіювання, «зараження», демонстрація прикладів поведінки. Сучасна діяльність з керування неможлива без широкого застосування соціально-психологічних методів керування, які завжди доповнюють як адміністративно-командні, так і економічні методи менеджменту.
Методологія керування схильна до постійних змін. Вона безперервно збагачується, підкоряючись вимогам глибшого пізнання управлінських відносин і процесів, які також перебувають у постійному розвитку.
Засади керування організаційною системою
Дослідження системи керування організацією спрямовано на вдосконалення ефективності управлінських рішень. Система керування відіграє визначальну роль у діяльності організації, від неї залежать кінцеві показники. Вона багато в чому визначає конкурентоспроможність організації в умовах ринкової економіки. Тому дослідження систем керування є важливим та актуальним завданням для будь-якої організаційної системи.
Досліджуючи процес керування організаційною системою, прийнято вважати її учасниками керівний орган — GB (governing body) і виконавців як керованих суб’єктів (бригада, відділ, участок, цех, окремий виконавець) — CE (controlled entities). При цьому сукупність процедур і правил, що визначають взаємодію учасників організаційної системи (ОС), називають механізмом її функціонування, частиною якого є система (механізм) керування — сукупність процедур прийняття управлінських рішень.
Управлінське рішення — це вибір найкращої за обраним критерієм дії з множини можливих альтернатив. Система керування визначає поведінку учасників організації, прийняття ними управлінських рішень.
Функціонування організації складається з таких етапів:
збирання, аналіз і систематизація даних;
прийняття рішень керівним органом щодо плану дій;
реалізація плану дій керівного органу виконавцями;
підбиття підсумків, стимулювання виконавців.
Для дослідження організаційної системи слід побудувати її опис або модель. Для опису організаційної системи використовують п'ять параметрів [12; 79; 91]:
1) склад ОС (перелік учасників, що входять до ОС); визначає «хто входить до системи»;
2) структура ОС — сукупності інформаційних, керівних, технологічних та інших зв'язків між учасниками ОС; визначає «хто і з ким взаємодіє»;
3) множини допустимих стратегій учасників ОС, що демонструють інституціональні, технологічні та інші обмеження їхньої спільної діяльності; визначають «кому і що дозволено»;
4) цільові функції учасників ОС, що відображають їхні уподобання та інтереси; визначають «хто і у чому зацікавлений»;
5) інформованість — та інформація, якою володіють учасники ОС на момент прийняття рішень; визначає «хто і що знає».
Цим параметрам моделі організаційної системи відповідають п'ять типів керування (рис. 1.10).
Рис. 1.10. Типи керування організаційною системою
Предметом керування може бути будь-який з п'яти розглянутих параметрів моделі організаційної системи:
1. У процесі керування складом організації керівний орган вирішує завдання, з ким із виконавців укласти контракт, з ким розірвати [62; 88].
2. Керування структурою відбувається паралельно з керуванням складом; воно дає змогу відповісти на запитання, хто й які функції має виконувати, хто і кому має підкорятися, хто і кого контролювати, яку інформацію передавати й отримувати тощо [25; 62].
3. Інституціональне керування є найжорсткішим і полягає в тому, що суб'єкт керування цілеспрямовано обмежує множину можливих дій і результатів діяльності об'єкта керування. Таке обмеження може здійснюватися явними або неявними впливами — правовими актами, розпорядженнями, наказами або морально-етичними нормами, корпоративною культурою тощо. [12; 17; 62].
4. Мотиваційне керування є м’якішим за інституціональне і полягає в тому, що керівний орган впливає на цільові функції виконавців, які виражають їхні інтереси. Це досягається шляхом розроблення керівним органом планів, системою штрафів і заохочень за вибір тих чи інших дій. За мотиваційного керування вирішують задачі планування і стимулювання [17; 62; 88; 116].
5. Інформаційне керування є найбільш «м'яким» (непрямим) порівняно з інституціональним і мотиваційним. Воно полягає у формуванні в об'єкта керування такої інформованості, щоб прийняті ним на його підставі рішення були найбільш вигідними для суб'єкта керування [62; 87].