Поняття про методологію наукового дослідження.

Тема 1. Теоретичні основи наукового пізнання світу

План

Світогляд людини і форми пізнання світу.

Сакральне пізнання світу.

Світогляд людини і форми пізнання світу.

Будь-яка форма пізнання передбачає набуття знань у процесі взаємодії суб’єкту і об’єкту для осягнення особливостей і закономірностей розвитку світу. Пізнавальна діяльність людини свідомо або підсвідомо спрямована на отримання, розуміння і засвоєння істини. Результатом цього процесу може бути нове знання про навколишній світ і саму людину. Нове знання часто виникає інтуїтивно і є результатом творчого прозріння. Тому «продуктивна діяльність, спрямована на отримання об’єктивно нового результату називається творчістю». У пізнанні може міститися оцінка об’єкту або отриманого знання, яке зазвичай спирається на результат досвіду. Таким чином, через чуттєво-емпіричне відображення зовнішнього світу, пізнання може проявлятися у взаємозв’язку між суб’єктом і об’єктом, починаючи від звичайного спостереження і закінчуючи науковим експериментом. При цьому той, хто пізнає (суб’єкт) прагне проникнути у сферу пізнаваного (об’єкту), формує образ і переносить його у свій власний зміст, відбиваючи у своїй свідомості. В результаті нове знання завжди виникає «у взаємозв’язку з попереднім знанням, навіть при його повному запереченні»

Світогляд (світоспоглядання) зазвичай визначається як сукупність або система узагальнених поглядів на навколишній світ і місце (значення) людини в цьому світі. Фактично світогляд проявляється через уявлення особистості та соціальної спільноти про сутність та устрій світу, з урахуванням відношення людини (людей) до свого оточення і до самих себе. Залежно від поглядів на навколишню дійсність формується переконання як основа світогляду, а також ідеали і принципи пізнання, які визначають цілі й характер діяльності людини та суспільства. У результаті існує певна ієрархія цінностей, яка характеризує світогляд як своєрідну вісь координат, за допомогою якої людина пізнає навколишній світ, визначає суспільні та особисті цілі, розпізнає сутність подій, вчинки інших людей і в цілому стан суспільства.

За змістом і суспільній значущості можна виділити такі типи світогляду людини: релігійний, міфологічний, філософський, науково-теоретичний і буденно-життєвий світогляд (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Основні типи світогляду людини

На основі даної типології виділяємо найважливіші форми пізнання світу: сакральне пізнання світу (СПС); наукове пізнання світу (НПС) і буденно-життєве пізнання світу (БЖС).

Сакральне пізнання світу.

У сучасному значенні «сакральний» передбачає зв’язок відповідного об’єкту з релігійно-трепетною, божественною і дорогою святинею. При цьому сакральність припускає причетність людини, навколишнього світу і різних його проявів до Божественно-Абсолютної Першооснови. Прояв такого Абсолюту в соціальній практиці пов’язаний із духовними і символічними аспектами дійсності. Будь-яке пізнання світу відбувається на основі взаємозв’язку з теоретичними та емпіричними джерелами інформації. У результаті поєднання абстрактного і тілесного сприйняття буття в свідомості людини формуються різні знання про себе і навколишню дійсність. Особливо звертаємо увагу на той факт, що проявляється етимологічний зв’язок між словами «теорія», «теоретичний» і Бог, Божественний. Спільна коренева основа цих понять пов’язана з грецькими словами theoos (theon) (), подібно до того, як похідне слово «богиня» ( – фея, тея).

У результаті можна виділити два взаємопов’язаних об’єкта пізнання і джерела інформації, по-перше, Божественна Першооснова (Сущий), по-друге, природа як прояв Сущого та відображення Абсолюту в багатьох формах природничо-матеріального світу. Таким чином, через пізнання природного (фізичного) і надприродного (метафізичного), формувалася сакральна (священна) свідомість всіх народів світу, як в доісторичну епоху, так і в більшу частину тривалості наступних періодів розвитку людства. Сакральне пізнання світу (СПС) з цього приводу підводить людину до сприйняття Бога як всемогутнього Творця, який абсолютно перевершує світ і людину. Термін «трансцендентний» походить від латинських слів «transcendere» і «transcendens», які перекладаються як «перевершувати», «перетинати кордон», «виходити за межі» кінцевого світу, чуттєвого досвіду та емпіричного пізнання. Отже, трансцендентність або «позамежовість» Бога може проявлятися як в його здатності бути поза матеріальних об’єктів, залишаючись при цьому в межах створеного світу, так і в можливості виходу за межі буття, але із перспективою повернення та перебування в цьому світі.

Таким чином, через пізнання створеного буття людині відкривається таємничий і рятівний світ Бога – Творця: «Бо невидиме Його, вічна сила і божество, від створення світу через творіння видимі ...» (Біблія: Послання апостола Павла до Римлян -- гл. 1, ст. 20). Аналізуючи предметне співвідношення релігії та науки російський філософ А. Г. Пирін (2012) приходить до висновків про те, що в сучасній цивілізації необхідність релігії швидше зростає, ніж зменшується. «Некоторые результаты человеческой деятельности страшнее для людей, чем действие природных факторов. Этот страх усиливается по мере развития технической цивилизации. Человек психологически легче справляется с неприятными событиями, если они порождены природой (землетрясение, цунами и т. д.) Гораздо сложнее пережить события, за которыми стоят технические, политические, врачебные и т. д. ошибки и преступления. Как результат развития технической цивилизации в настоящее время возможна смертность не только индивида, но человеческого рода. Итак, не религия оказалась иллюзией, а её критика является иллюзорной. Религия – часть культуры, которая психологически направлена на бесконечное существование человеческого индивида. Человеку в его стремлении к бесконечности необходим партнер, им является воображаемый Бог»

Поняття про методологію наукового дослідження.

Об’єктивне знання проявляє можливість знаючого «бути в курсі чого-небудь», «відрізняти і пізнавати» істинне першоджерело та відповідний напрямок розвитку об’єкта. У цьому сенсі слова «знання» і «знати» індоєвропейського походження, при цьому вони співвідносяться з двома основними значеннями: 1) «різати» та 2) «зв’язувати» Ми вважаємо це древнім прообразом того, що згодом філософи назвали «аналіз», як розкладання цілого (у тому числі речовини) на початки, основи, стихії, тобто на його складові частини. «Права анализа безусловны в истинной философии, ибо философия есть прежде всего анализ, анализ по преимуществу, предполагающий интуицию и синтез»

Духовна та матеріальна діяльность особистості передбачає взаємозалежне поєднання ідеального змісту, ідеї, сутності, призначення і кінцевої мети як можливості досягнення найвищої цінності, доступної людині. Тому, в першу чергу вченому, необхідно пам’ятати і усвідомлювати сенс науки як важливого і особливо значущого засобу для пізнання і осягнення істини. Для цього необхідна методологія науки (наукового дослідження). Вона розроблена і розвивається як складова частина гносеології та епістемології, за допомогою яких вивчаються можливості і закономірності пізнання, форми, методи, засоби пізнавального процесу, умови та критерії істинності наукового знання. Сама ж методологія науки визначається як вчення про організацію науково-дослідної діяльності, тобто цілеспрямованої активності людини на основі впорядкованості та системної цілісності у сфері наукового пізнання світу. При цьому «наукове пізнання» розглядається як суспільно-історичний і просторово-територіальний процес, який є предметом дослідження гносеології (епістемології), але об’єктом вивчення методології науки. У той же час «наукове дослідження» визначається як суб’єктивна діяльність людини для отримання нових об'єктивних знань і є предметною специфікою методології науки (методології наукової діяльності). Суб’єктивність вченого припускає можливість помилки і неточності у процесі наукового дослідження. Це означає, що навіть офіційно визнане наукове знання не завжди і не в усьому відповідає істині, а тому може бути тільки частково або в основному істинним, а в багатьох випадках навіть однозначно хибним (дивись співвідношення наукових теорій еволюціонізму та креаціонізму).