СУТНІСТЬ СИСТЕМ ЗЕМЛЕРОБСТВА ТА ЇХНІЙ ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК

Система землеробства — історично визначений спосіб установлення співвідношення між заходами і засобами викорис­тання земельних, рослинних, агрокліматичних та інших ресурсів у відповідній географічній зоні. Система землеробства — це су­купність взаємопов'язаних принципів, правил, прийомів, заходів організаційно-економічного, агротехнічного, меліоративного ха­рактеру із використання землі на визначеній території за земле­впорядкуванням для виробництва сільськогосподарської продук­ції, відтворення і підвищення родючості ґрунту за наявних кліматичних умов. Виникнення і зміни науки про системи землеробства пов'язані з розвитком у суспільстві виробничих сил та виробничих від­носин.

У примітивних системах землеробства — залежній, переліжній, вирубно-вогневій та лісопильній — в обробітку знаходилась частина орнопридатних земель. Ці системи відповідали рівню розвитку виробничих сил того історичного часу.

Новий помітний вклад у розвиток основ вчення про системи землеробства було зроблено в кінці XVIII ст. видатним вченим — агрономом і економістом Іваном Михайловичем Комовим.

На відміну від О. Т. Болотова, який стояв ближче до мінера­льної теорії живлення рослин, І.М.Комов обґрунтував «гумусову» те­орію живлення рослин та визначив найважливішим завданням землеробства відновлення і підтримку родючості ґрунту. Ним та­кож був рекомендований перехід від трипільної сівозміни паро­вої системи до розробленої семипільної сівозміни більш інтенси­вної плодозмінної системи землеробства. І. М. Комов вже в той час виступав за необхідність перетво­рення одноманітного польового господарства в багатогалузеве розвинуте господарство.

Вчені-аграрники О. Т. Болотов та І. М. Комов розглядали систему землеробства не тільки як засіб відновлення і підви­щення родючості ґрунту, а й як засіб одержання прибутку, розрізняючи два боки системи землеробства

– агрономічний (збереження і підвищення родючості землі) і

– –економічний (спів­відношення між культурами).

За цим визначенням системи зем­леробства слід розглядати як початок вчення про системи сіль­ського господарства.

Помітний вклад у зв'язку з новими вимогами часу було внесе­но агрономами О. В. Совєтовим і О. М. Енгельгардом, професо­рами О. П. Людоговським, І. О. Стебутом, О. С. Єрмоловим та О. І. Скворцовим.

В. Р. Вільямс вніс вагомий внесок в агрономічну науку, роз­робив прогресивне вчення про ґрунтотворний процес, про зако­номірності розвитку і порушення умов родючості ґрунту, про дрібно грудочкувату міцну структуру ґрунту як основу ґрунтової родючості, про відновлення структури ґрунту шляхом введення в сівозміни посівів багаторічних бобових і злакових трав. Ним бу­ли досліджені питання, які саме біологічні та фізико-хімічні про­цеси сприяють створенню або порушенню умов родючості ґрун­ту, що складає теоретичну основу для управління природними джерелами родючості ґрунту в землеробстві.

він вимагав:

1) раціональну організацію і використання усієї території госпо­дарства з системою двох сівозмін — польової та кормової;

2)правильну систему обробітку ґрунту і догляд за посівами;

3)правильну систему удобрень;

4)систему насінництва та по­сів відбірним насінням, пристосованим до місцевих умов високо урожайних сортів;

5)систему меліорації — зрошувальну в райо­нах недостатнього зволоження та осушувальну в районах надлишкового зволоження;

6)насадження полезахисних лісових смуг.

Теоретичною основою кожної системи землеробства є закони агрономії, творче використання яких в умовах виробництва за­безпечує високу агротехнічну і економічну ефективність кожної ланки та всієї системи землеробства в цілому.

За ступенем інтенсивності виділяють чотири групи систем зе­млеробства: примітивні, екстенсивні, перехідні та інтенсивні.

До примітивної системи землеробствавіднесені: вирубно-вогнева, лісопильна, заліжна і перелогова, вони відображали ни­зький рівень розвитку продуктивних сил суспільства — первіс­нообщинний, рабовласницький та феодальний.

У цей період розвитку суспільства на території, що заселялася людьми, значні площі землі залишалися вільними і в міру втрати родючості на розораних ділянках їх залишали й освоювали нові. Залишені площі під впливом природних процесів з часом віднов­лювали родючість ґрунту. Провідну роль у цьому відігравали ро­слинність, ґрунтова біота та інші чинники.

Вирубно-вогнева і лісопильна системи землеробства. Це примітивні системи землеробства. Сутність першої полягала в тому, що після вирубування лісу, корчування пеньків, спалюван­ня залишків деревини, освоєння ґрунту культурні рослини, пере­важно зернові, вирощували протягом 2—5 років. Після цього ріллю залишали для заростання лісом через зниження родючості ґрунту і сильну забур'яненість посівів.

В основі лісопильної примітивної системи землеробства лежа­ло використання для вирощування сільськогосподарських куль­тур площ після розкорчування лісу, що вже колись були у сільсь­когосподарському виробництві. Використовувалась у заліснених районах і була аналогом перелогової системи у степовій зоні. Ро­дючість ґрунту при ній відновлювалася під лісом природним шляхом та з допомогою спалювання решток лісу.

В умовах степу з потенційно родючими чорноземними ґрун­тами використовувалася перелогова системи землеробства.

Суть ЇЇ полягала у відтворенні родючості ґрунту за допомогою багаторічної трав'янистої рослинності. Внаслідок високої природної родючості ґрунтів степової зони і більш ефективної ролі трав у відтворенні родючості період їх росту для поліпшення ґрунту порівняно з лісовою рослинністю тривав значно менше. Сівбу сільськогосподарських культур проводили протягом 6—8, інколи 10 років, а потім, після виснаження і засмічення ґрунту, такі землі залишали на 20—ЗО років і переходили на нові цілинні ділянки.

На зміну примітивним прийшли екстенсивні системи земле­робства, до яких віднесеш зокрема паро-перелогова, парова і ба­гатопільна трав'яна або вигінна.

Історія землеробства показала, що пар без добрив (крім того ще й пізній, оскільки на ньому пасли худобу) не став засобом відновлення родючості ґрунту і очищення його від бур'янів. Гній на добриво в Росії, як правило, не використовували до кінця XIX ст., а коли і використовували, то рідко — раз в 6—9 років і неве­ликими дозами. Внаслідок цих причин середня врожайність зер­нових культур за парової системи була низькою і нестійкою.

У зв'язку з цим подекуди формувалася вигінна, або багатопільно-трав'яна система землеробства. За цієї системи половину ріллі займали сіяні багаторічні трави, які використовували на сі­но і випас, на решті площ вирощували зернові культури. Для під­вищення продуктивності природні трави змінилися сіяними, які в перші роки використовували на зелену масу і сіно, а потім — як вигін для худоби.

При перехідних системах землеробства — поліпшеній зер­новій, сидеральній, плодозмінній і травопільній — використову­ють усі орнопридатні землі, у сівозмінах переважають зернові з багаторічними травами або просапними культурами і чистим паром.

Поліпшені зернові системи землеробствавиникли в резуль­таті удосконалення парової і багатопільно-трав'яної систем зем­леробства.

Сидеральна система землеробства— це варіант подальшого удосконалення поліпшеної зернової системи, в якому чистий пар змінювався сидеральним. З метою відновлення родючості ґрунт) сидеральні рослини повністю заорюють. Спочатку в нашій країн для цього використовували озиме жито і гірчицю, пізніше, як більш ефективні, — сераделу, люпин та інші бобові рослини. Цю систему землеробства застосовували в районах з великою кількістю опадів з малородючими ґрунтами. Зараз її використовують в ряді районів нечорноземної зони і в прибалтійських країнах.

У країнах Західної Європи внаслідок бурхливого розвитку промисловості, росту чисельності міського населення, а отже, зростання попиту на продукти тваринництва, перехід від перело­гової і парової зернової систем землеробства до більш інтенсив­них систем здійснювався значно швидше ніж у Росії. Найпоши­ренішою була плодозмінна, або плодоперемінна, система землеробства.

Початок цій системі було покладено в Бельгії та Голландії (> сучасному географічному вимірі) в XVI—XVII ст. Вона швидке поширювалась до Англії та Франції і дещо пізніше — в Німеччи­ну (XIX ст.).

Травопільна система землеробствавимагає розробки конк­ретних заходів щодо підвищення продуктивності всіх без винят­ку сільськогосподарських угідь і родючості ґрунту. Всю терито­рію кожного конкретного господарства поділяють на вододіли, схили і долини. Для кожного з цих трьох типів рельєфу місцевос­ті (названих трьома групами угідь) повинна розроблятися само­стійна система заходів щодо відновлення родючості ґрунту.

Травопільна система обов'язково вимагала, щоб травостій ба­гаторічних трав польової сівозміни складався з однакової кілько­сті стебел бобових і злакових рослин.

До інтенсивних і сучасних систем землеробства відносять просапну, зернопросапну, зернопарову, зернопаропросапну, зернотрав'яну, плодозмінну та ін.

Інтенсивні системи землеробства — це сучасні системи, які забезпечують ріст урожайності культурних рослин, відновлення, збереження і підвищення родючості ґрунту за рахунок факторів інтенсифікації землеробства — застосування добрив, меліорації, зрошення, механізації, автоматизації, ґрунтозахисних, ресурсо­зберігаючих та екологічно чистих технологій, вдосконалення знарядь тощо з урахуванням найновіших досягнень сільськогос­подарської науки і передового досвіду. Вони передбачають висо­копродуктивне використання придатних земель для вирощування районованих високопродуктивних культур, сортів і гібридів. Співвідношення між окремими культурами у сівозміні за інтен­сивної системами землеробства встановлюється з врахуванням державних та власних потреб у різних сільськогосподарських продуктах, спеціалізації господарства і природних умов.

Просапна або промислово-заводська система землеробстває найбільш інтенсивною і енергоємною. Понад 50 % площі ріллі за цієї системи відводиться під інтенсивні просапні культури, які потребують застосування високих норм органічних (50—60 т/га) і мінеральних (до 1 т/га) добрив, пестицидів, доброї вологозарядки ґрунту. Крім того, застосовуються повторні і проміжні посіви. У господарствах передбачається вирощування високопроду­ктивних просапних культур — цукрових буряків, соняшнику, ку­курудзи на зерно, рицини, картоплі тощо.

За зернопарової системи землеробства переважають зернові продовольчі (озима та яра пшениця) і фуражні (ячмінь, овес та ін.) культури. Значні площі, від 5 до 25 %, відведені під чисті па­ри. Ця система забезпечує високий вихід зерна з 1 га сівозмінної площі. Родючість ґрунту підтримується і підвищується шляхом внесення органічних та мінеральних добрив, застосування ґрун­тозахисних заходів, вологонагромадження і очищення ґрунту від бур'янів у пару, відповідної системи механічного обробітку ґрунту.

За умов зернопросапної системи землеробства зернові і про­сапні культури займають основну частину ріллі. Цей вид систем зе­млеробства більш інтенсивний, ніж зернопарова, і сприяє найбіль­шому виходу рослинницької продукції з 1 га сівозмінної площі, що супроводжується високим виносом елементів живлення із ґрунту.

Введення зернопаропросапної системи землеробства перед­бачає використання більшої частини ріллі під зернові і просапні культури та чистий пар.

Враховуючи грунтово-кліматичні умови розробляють зональ­ні або адаптивні системи землеробства, які передбачають ефек­тивне використання не тільки ріллі, а й усіх без винятку сільсько­господарських угідь. Ланки адаптивної системи землеробства повинні передбачати врахування та реалізацію грунтово-кліматичних, матеріально-технічних і трудових ресурсів конкре­тних умов зони і господарств.