Розділ сьомий. Піаніно, на якому я грав...

 

 

Усе має свій трагічний кінець. У вся­ко­го кінця є ме­жа трагічності, за яку не має пра­ва пе­рей­ти жо­ден ав­тор будь-яко­го текс­ту. Не маю пра­ва, по суті, і я, але, мен­ше з тим, до­лю трагізму до­дам, аби все не зда­ва­лось ме­дом. У прин­ципі, історія знає ба­га­то прик­ладів трагічно­го. Не­щас­не ко­хан­ня, смерть рідних, при­ни­жен­ня гідності, відчай та при­ре­чені на про­вал по­шу­ки се­бе, які приз­во­дять до са­мо­губств та ши­зоф­ренії, нез­во­ротність, ка­таст­ро­фи то­що...

Ще є жит­тя, де все ви­ще пе­реліче­не є невід’ємною час­ти­ною то­го са­мо­го жит­тя, де тра­гедія, зве­де­на до край­ності, є са­ме тою ме­жею, на якій ко­ли­вається лю­ди­на. У неї є вибір впас­ти на один бік ле­за, тим са­мим при­рек­ти се­бе на смерть, або на інший, де той са­мий трагізм має влас­ти­вості сти­му­лу, аби підня­ти­ся вго­ру і до­вес­ти собі та всім іншим, що ти спро­мож­ний на щось, нап­рик­лад, на вчи­нок чи ще на якусь му­ру, ти­пу честь свою відсто­яти, або за­ро­би­ти ба­га­то баб­ла, або прос­то вис­то­яти й вий­ти зі склад­ної си­ту­ації му­жи­ком.

Інша си­ту­ація з трагізмом у кіне­ма­тог­рафі, літе­ра­турі або ще яко­мусь там виді мис­тецт­ва. Мож­на от­руїти й за­ко­ло­ти го­лов­них діючих пер­со­нажів, але, тим не менш, у кінці з’являється Ло­рен­цо, який своїми сло­ва­ми зда­тен на­дих­ну­ти на якісь ви­сокі по­чут­тя, да­ти надію на надію, врешті-решт своїм прик­ла­дом по­ка­за­ти, що не все в житті так пе­чально, що на крайній ви­па­док мож­на піти в ченці й усе жит­тя прис­вя­ти­ти Бо­гу. Або ще та­кий прик­лад. Од­но­го тво­го бра­та відпра­ви­ли на ка­тор­гу за вбивст­во тво­го батька, яко­го той, по суті, не вчи­няв, інший брат з’їхав з глуз­ду, знай­шов­ши відра­ду в спілку­ванні з чор­том, але ти ря­туєш усю си­ту­ацію про­повідя­ми, ска­за­ни­ми біля Ілю­ши­но­го ка­ме­ня...

Моя трагічна історія зво­диться до декількох не­ве­лич­ких історій. Вирішив я їх на­пи­са­ти яко­гось ве­чо­ра, ко­ли до ме­не завітав один мій знай­омий. Він пра­цю­вав опе­ра­то­ром в одній те­ле­ком­панії, ба­га­то їв — пе­ре­важ­но морську ка­пус­ту — і но­сив ку­мед­ну не­дог­ля­ну­ту бо­ро­ду. Зва­ли йо­го Ян.

— Привіт, Ян, — ка­жу я йо­му.

— Привіт, — ка­же він мені.

Ми сідаємо пи­ти чай з тістеч­ка­ми, при­не­се­ни­ми Яном, роз­мов­ляємо пе­ре­важ­но про жінок і гроші, потім Ян про­по­нує ви­пи­ти.

Я біжу до ларька, куп­ляю пляш­ку коньяку, цу­ке­рок, а за­од­но і видз­во­нюю под­руг. Под­ру­ги пе­ре­ля­ка­но відмов­ля­ють, по­си­ла­ючись на го­лов­ний біль, зай­нятість та іншу біду, у яку я, чес­но ка­жу­чи, не ду­же й вірю.

Приходжу до­до­му, а Яна не­має. На столі записка. «Ви­бач, я пішов»...

Пішов то пішов, відкри­ваю коньяк і по­чи­наю пи­ти йо­го з гор­ла. Раптом щось дає зво­рот­ну ре­акцію — ледь всти­гаю добігти до нуж­ни­ка і вибльовую тістеч­ка, чай і кілька ковтків коньяку. Пляш­ку став­лю до хо­ло­дильни­ка, сідаю на ди­ван і по­чи­наю ди­ви­ти­ся те­левізор.

Сука, ду­маю я, в ме­не ж вимк­не­ний те­левізор, од­нак я все од­но сид­жу і про­дов­жую йо­го ди­ви­ти­ся. Ба­чу се­бе, свої не­ре­алізо­вані по­таємні мрії та му­зи­ку... Во­на по­чи­нає над­то го­лос­но гра­ти, я ро­зумію, що я ще мо­ло­дий і мені ця му­зи­ка бай­ду­жа, як ча­сом бу­ває бай­ду­же батькам до їхніх дітей, ко­ли ті діти, не­щасні та го­лодні, хо­ва­ють свої брудні ци­ганські ру­ки під фут­бол­ки та со­роч­ки, у ру­ках три­ма­ють па­ке­ти з клеєм, який смер­дить на весь тро­лей­бус. Ти ро­зумієш, що при­хо­ву­ють ці діти, усі все ро­зуміють, але дітям пофіг, що хтось щось ро­зуміє, то­му що їхнім батькам аб­со­лют­но нач­ха­ти на них, як, влас­не, і мені, і всім, хто їде цим тро­лей­бу­сом. Мені аб­со­лют­но нач­ха­ти, бо я знаю, що май­же ніщо не пе­ре­ви­хо­ває цих дітей, що дві тре­ти­ни з них не до­жи­вуть до пов­ноліття, не го­во­ря­чи вже до ста­рості, са­ме до тієї ста­рості, ко­ли без­кош­тов­ний проїзд у тро­лей­бусі ста­не невід’ємною скла­до­вою тіла, ко­ли, див­ля­чись на мо­лодь, по­чи­наєш її не­на­видіти не за те, що во­на над­то відвер­то зо­дяг­ну­та або не пос­ту­пається тобі місцем, а то­му, що ти ста­рий, а во­ни мо­лоді.

Я теж був мо­ло­дим, ска­жеш ти, я теж мав свої зу­би, зай­мав­ся сек­сом — то нічо­го, що над­то швид­ко кінчав, але, все ж та­ки, мав йо­го, — у ме­не бу­ли модні шта­ни, я їх пе­ре­шив зі ста­рих дідо­вих, усе бу­ло на­ба­га­то крутіше, ніж за­раз... Те­пер у ме­не є «моск­вич», але я їжджу тро­лей­бу­сом, у ме­не є дру­жи­на, але і во­на не пам’ятає, що та­ке секс, ми вже іноді за­бу­ваємо, як нас звуть і ко­ли у нас день на­род­жен­ня. І дру­жи­на нев­довзі ме­не по­хо­ває, і це нор­мально, бо ж я муж­чи­на, а муж­чи­ни жи­вуть мен­ше від жінок. Пра­вильно?

Правильно...

Кімнатою пробіга­ють тіні за­бу­тих предків, я встаю на но­ги, йду до кло­зе­ту, зна­ход­жу там дих­ло­фос і по­чи­наю пши­ка­ти йо­го собі у ро­та... Мені пе­че, мені бо­ля­че, але ж я ду­рак, і це здається мені нор­мальним, я маю на увазі спо­жи­ван­ня дих­ло­фо­су... Я хо­чу вит­ра­ви­ти всіх тар­ганів зі своєї го­ло­ви, щоб во­ни не за­ва­жа­ли мені жи­ти, ро­би­ти пра­вильні вчин­ки, пла­зу­ва­ти пе­ред сис­те­мою, ма­ти по­ряд­ну дівчи­ну, яка б пра­цю­ва­ла бух­гал­те­ром в ауди­торській ком­панії, роз’їжджа­ти на чер­во­но­му до­ре­во­люційно­му фіаті, взим­ку їзди­ти в Славське, а влітку — до Євпа­торії... Це бу­ло б до­сить нор­мально, ні?

Від дих­ло­фо­су мені па­мо­ро­читься у го­лові, я па­даю усім своїм обм’яклим тілом у фо­тель і на­ма­га­юся зас­ну­ти, але це у ме­не не ви­хо­дить, то­му свої дум­ки, на­че че­рез іржа­ву м’ясо­руб­ку, я ске­ро­вую до Яна, яко­го маю не­одмінно вби­ти або по­калічи­ти, на крайній ви­па­док — підста­ви­ти, влаш­ту­ва­ти йо­му таку под­лян­ку, щоб він ме­не прос­то-та­ки зне­на­видів...

Тоді я сидів і ду­мав про Яна, який, в прин­ципі, нор­мальний хло­пець, ста­рий, скривд­же­ний, але нор­мальний. І я йо­го люб­лю. Моя ана­логія з тим, що я хо­чу порівня­ти, здасться над­то примітив­ною, але тим не менш, я по­чав порівню­ва­ти Яна зі своїми ре­ча­ми, із ти­ми ре­ча­ми, які суп­ро­вод­жу­ва­ли ме­не якусь час­ти­ну мо­го жит­тя, ре­ча­ми, які ста­ли мною, які впи­су­ва­лись у мою дійсність до­сить гар­монійно, але за яки­хось не до­сить зро­зумілих мені обс­та­вин ку­дись зник­ли, яки­мось чи­ном роз­та­ну­ли, роз­би­лись, роз­летілись, за­ли­шив­ши по собі в моїй пам’яті важкі друз­ки сво­го ве­ли­ко­го зна­чен­ня для мо­го ди­тинст­ва та і жит­тя в ціло­му...

 

 

Колись у мо­го діда Во­ло був мо­тор­ний чо­вен. Дід йо­го стра­шен­но лю­бив. Тоді мені бу­ло три ро­ки, і я пам’ятаю, як дід ме­не ка­тав по Дніпру, за­во­зя­чи на ост­ро­ви, де ми ста­ви­ли на­мет, роз­па­лю­ва­ли вог­ни­ще, го­ту­ва­ли ма­ка­ро­ни з м’ясом... пам’ятаю га­мак, на яко­му я спав удень, бо ж тоді я ще спав удень, бо був ма­лим, а дід тим ча­сом щось ла­го­див у човні.

Той чо­вен був на­шою гордістю, гордістю на­шої ро­ди­ни, він мав діста­ти­ся моєму во­ло­ха­то­му та­тові, а не йо­го бра­ту, бо мій та­то більше за сво­го бра­та піклу­вав­ся про діда з ба­бою, до­по­ма­гав звес­ти но­вий цег­ля­ний пар­кан у про­вул­ку Ло­мо­но­со­ва, до­по­ма­гав діду Во­ло тяг­ти з за­во­ду якісь мікрос­хе­ми та ви­па­юва­ти з них кон­ден­са­то­ри, у яких у не­ве­личкій кількості зна­хо­див­ся який­сь до­ро­гоцінний ме­тал. А ще мій та­то був більш чем­ний і не та­кий вульгар­ний, як йо­го брат.

 

Окрім чов­на, у діда бу­ла ще і квар­ти­ра. Двокімнат­на, у ста­ро­му бу­дин­ку з чер­во­ної цег­ли. Окрім то­го, лю­бив­ши мо­го батька, дід із ба­бою лю­би­ли ще і мо­го дя­дю, то­му виріши­ли, що чо­вен діста­неться моєму батькові, а квар­ти­ра — моєму дяді. Од­нак дід із ба­бою тро­хи помірку­ва­ли й дійшли до дум­ки, що це над­то несп­ра­вед­ли­во, то­му про­да­ли чо­вен, а на ті гроші ку­пи­ли ха­ту у селі під да­чу. Та­ким чи­ном у нас з’яви­ла­ся да­ча.

 

Це бу­ло до­сить мальовни­че се­ло в со­ро­ка кіло­мет­рах від Чер­кас. Щоліта я приїздив ту­ди зі сво­го роз­пе­че­но­го міста, ви­ла­зив на ве­ли­чез­ний клен, який ріс по­се­ред дво­ру, і гор­ла­нив пісні — ко­ли мені наб­ри­да­ло гор­ла­ни­ти пісні, я йшов пас­ти­ся на го­род. За по­ра­дою ба­буш­ки, я не мив те, що зри­вав, і їв жме­ня­ми усе, що по­па­да­ло­ся під ру­ку. Заз­ви­чай, то бу­ли по­лу­ниці та со­лод­кий го­рох, пізніше — чор­на смо­ро­ди­на і ма­ленькі огірки, аґрус та ще біла, не­дозріла морк­ва... Ко­ли мені наб­ри­да­ло пас­ти­ся, я йшов на не­ве­лич­кий за­му­ле­ний ста­вок, де ло­вив на са­мо­роб­не вуд­ли­ще ка­ра­сиків, які під вечір заг­ни­ва­ли і відда­ва­ли­ся сусідським кішкам, ще я бігав у центр куп­ля­ти жу­вальні гум­ки й пря­ни­ки. Я пив мо­ло­ко і за­го­ряв під лип­не­вим со­неч­ком, я крав із чу­жих го­родів ка­бач­ки, з яких моя тур­бот­ли­ва ма­ма ро­би­ла смачні олад­ки, я пив дач­ний чай із ли­пи, чеб­ре­цю, звіро­бою, ма­те­рин­ки, меліси та м’яти. Що­ран­ку я нак­ру­чу­вав по де­сять-двад­цять кіло­метрів на своєму са­мо­роб­но­му «ліса­педі». Під ра­мою. Ме­не скру­тить, а я бо­си­ми но­га­ми пе­далі на­ярюю, суп­ро­вод­жу­ючи це все імітацією мо­то­цик­лет­но­го дви­гу­на... У Софійці я пе­рет­во­рю­вав­ся на ма­ленько­го сільсько­го ци­га­на. Мої ру­ки бу­ли чорні, мої но­ги бу­ли ще чорніші за ру­ки. І, чес­но ка­жу­чи, мені по­до­ба­ло­ся бу­ти ци­га­ном. У цьому було щось ди­ке, неп­ри­бор­ка­не і справжнє…

А іноді по­чи­нав­ся се­зон дощів, ко­ли три тижні поспіль іде дощ, по­де­ку­ди доз­во­ля­ючи со­неч­ку ви­зир­ну­ти бук­вально на па­ру го­дин, після чо­го не­бо зно­ву вкри­ва­ло­ся хма­ра­ми і зно­ву лив дощ. Че­рез проб­ле­ми з во­дою, вик­ли­кані тим, що ми не ма­ли ані ко­ло­дя­зя, ані на­со­су, який би ка­чав во­ду, до­во­ди­лось під стріхи та рин­ви ста­ви­ти ба­ня­ки й мис­ки, щоб на­пов­ню­ва­лись во­дою, якою ми і ми­ли­ся, і потім уже, після до­щу, де­який час по­ли­ва­ли го­род і пра­ли... Так от, са­ме у той час, ко­ли йшли дощі, я сидів на літній кухні або в хаті під прос­мерділою ми­ша­ми ковд­рою й чи­тав. Літе­ра­ту­ра мо­го дитинства — це літе­ра­ту­ра, яку зво­зи­ли на да­чу. Перш за все — це ди­тячі книж­ки ра­дянських ав­торів. Я пам’ятаю Все­во­ло­да Нес­тай­ка, яким учи­ту­вав­ся до сп’яніння, Ми­ко­лу Труб­лаїні, я пам’ятаю книж­ки про війну, про юнаків, піонерів, які своєю мужністю за­хи­ща­ли свою батьківщи­ну, книж­ки про ре­во­люцію та юних розвідників, якісь шкільні історії з ди­тинст­ва моєї ма­ми та інше... Та­кож моє пе­ре­бу­ван­ня у Софіївці, або, як ка­за­ли місцеві, Софійці, суп­ро­вод­жу­ва­ло­ся му­зи­кою. Між моїм і ма­ми­ним ліжка­ми сто­яла ста­ра родіола, яка, яс­на річ, прог­ра­ва­ла платівки. У нас їх бу­ло ба­га­то. У нас їх бу­ло мільйон з по­ло­ви­ною, як­що не більше, але мені не потрібен був той мільйон, то­му що бу­ло у ме­не десь із де­ся­ток улюб­ле­них, які кож­но­го ве­чо­ра пе­ред сном прог­ра­ва­лись, та­ким чи­ном за­ли­ша­ючи в моїй ще нес­фор­мо­ваній свідо­мості га­рячі сліди дитинства, щас­тя й ма­те­ринської лю­бові. Цією му­зи­кою бу­ла, в пер­шу чер­гу, Жан­на Бічевська зі своїми міськи­ми ба­ла­да­ми, пісня­ми про війну та пісня­ми на вірші Окуд­жа­ви. Я знав ба­га­то по­пу­ляр­них у на­роді російських пісень, по­пу­ляр­них у Росії на­род­них пісень, я знав їх і, ко­ли десь чув, ди­ву­вав­ся, звідки ж во­ни зна­ють ці пісні, це ж Бічевська, во­на ж ли­ше для об­ра­них...

А ще пам’ятаю, як не всти­гав у школі, то­му мені да­ва­ли ба­га­то зав­дань на літо, які ви­ко­ну­вав у затінку під горіхом або під аб­ри­ко­сою... Це бу­ли най­тяжчі го­ди­ни пе­ре­бу­ван­ня на дачі. Іноді моя тур­бот­ли­ва ма­ти по­чи­на­ла дик­ту­ва­ти мені якісь урив­ки з моїх улюб­ле­них кни­жок, а я на­ма­гав­ся охай­но й без по­ми­лок усе це на­пи­са­ти, то­му що у нас бу­ла пев­на ме­жа по­мил­ко­вості, здається, це бу­ло п’ять по­ми­лок. Як­що я зроб­лю більше п’яти по­ми­лок, ми по­чи­на­ли пи­са­ти но­вий дик­тант і аж до тих пір, по­ки не бу­де п’ять чи мен­ше... Після цих ек­зе­куцій я сідав на ліса­пед і їхав ку­ди за­ма­неться, я їхав, їхав, бу­ва­ло, їздив інши­ми се­ла­ми, іноді доїжджа­ючи аж до Дніпра, де на­решті мав змо­гу ви­ку­па­ти­ся, після чо­го за­до­во­ле­ний їхав на­зад, зри­ва­ючи до­ро­гою польові квіти для бу­ке­ту, який обов’язко­во по­да­рую мамі...

 

Коли на да­чу приїздив батько — для ме­не це бу­ло свя­то. То­му що са­ме він на­ма­гав­ся ме­не нав­чи­ти щось ро­би­ти ру­ка­ми... У нас бу­ла май­стер­ня, де бу­ло ба­га­то різних інстру­ментів, яки­ми я не вмів ко­рис­ту­ва­ти­ся. Батько нав­чив ме­не ко­рис­ту­ва­ти­ся ли­ше ру­бан­ком та до­ло­том, але, за іронією долі, я терпіти не міг сто­ляр­не діло, то­му батько нав­чив ме­не ще й фар­бу­ва­ти і ла­го­ди­ти дах. Усього іншо­го мені до­во­ди­ло­ся вчи­ти­ся са­мо­му. Мені бу­ло ціка­во, і я хотів, як дід, підпе­ре­зав­шись фар­ту­хом, сто­яти за стан­ком, щось там то­чи­ти, па­яти, то­му пер­ше, що я взяв­ся досліджу­ва­ти, — це па­яльник. Улюб­ле­ною спра­вою в ме­не бу­ло пла­ви­ти каніфоль і смердіти ним на всю ха­ту. Після каніфо­лю бу­ло ще оло­во, яке пла­ви­ти бу­ло не так ціка­во, але як­що за­ли­ти йо­го в якусь фор­моч­ку, то ви­хо­ди­ло не­по­га­не сер­це або зіроч­ка. Тоді я вже ду­мав ста­ти ста­ле­ва­ром, але рап­том по­ба­чив дриль. Він був як мінімум йоб­ну­тим, а все че­рез те, що ва­жив кілог­рам сім, ша­ле­но бив­ся стру­мом і постійно ви­па­дав із мої ди­тя­чих рук. Але, тим не менш, свої двад­цятьтрид­цять ти­сяч дірок я все-та­ки зро­бив.

І за­раз зав­дя­ки моєму батьку я нічо­го не вмію, а як­що щось і вмію, то ли­ше те, чо­му нав­чив­ся сам, але, як не прик­ро, я нічо­го так і не нав­чив­ся...

 

А од­но­го ра­зу мій во­ло­ха­тий та­то за­ко­пав ме­не в запліснявілу во­ло­гу зем­лю.

Він ду­же лег­ко, не вкла­да­ючи в це ве­ли­ких зу­силь, розстріляв моє ди­тинст­во, він розстріляв йо­го, не зак­ри­ва­ючи йо­му очі, у при­тул, у ло­ба, розстріляв йо­го спи­са­ним ка­ла­шом. Це ста­ло­ся од­ра­зу після то­го, як моя ма­ма поїха­ла до Києва.

Тоді я нав­чав­ся в дев’ято­му класі, ма­ли бу­ти ек­за­ме­ни, і в ме­не бу­ло кілька днів, аби підго­ту­ва­ти­ся. Ключі від дачі бу­ли в та­та, а на той час та­то вже зі мною не жив. Йо­го по­меш­кан­ня зна­хо­ди­ло­ся десь біля во­до­ка­на­лу, і я пішов до нього пішки. Черв­не­ва свіжість роз­гой­ду­ва­ла мої очіку­ван­ня що­до поєднан­ня ко­рис­но­го з приємним, тим більше я вже цілий рік не був у своїй Софійці...

Приходжу до та­та.

— Привіт, — ка­жу йо­му.

— Здоров, — відповідає він мені.

— Слухай, — ка­жу, — у ме­не за­раз ек­за­ме­ни, і я хо­чу поїха­ти до Софіївки, підго­ту­ва­ти­ся...

— Нема, — ка­же мені пап­ка.

— Чого не­має? — з ди­ким не­ро­зумінням пи­таю я.

— Дачі не­має, — відповідає він і якось несміли­во посміхається, — я її — про­дав.

— Як? — пи­таю я.

— Отак.

— Зрозуміло, — відповідаю я, роз­вер­та­юсь і тих­цем іду до­до­му.

Тоді це ме­не не так зас­му­ти­ло, як уже більш пізнє усвідом­лен­ня, що у ме­не вик­ра­ли і розт­ро­щи­ли об бруд­ний міський ас­фальт час­ти­ну мо­го ди­тинст­ва, а го­лов­не, що вже не бу­де то­го ліса­пе­да, тих ко­ма­ри­них ве­чорів, ба­гат­тя, май­стерні з дри­лем, а го­лов­не, що всі платівки Бічевської та ди­тячі книж­ки — невідо­мо ку­ди поділи­ся. Тоді це бу­ло не так важ­ли­во і я не ду­же цим пе­рей­мав­ся, не ціка­вив­ся, де ж ті мої книж­ки, платівки, моє сон­це і мої польові квіти ра­зом із польови­ми досліджен­ня­ми...

Я прий­шов до­до­му й подз­во­нив мамі, щоб роз­повісти про те, що ста­ло­ся...

Я роз­повів, і ма­ма пла­ка­ла, зро­шу­ючи своїми сльоза­ми но­вий етап мо­го жит­тя — підлітко­вий...

 

 

Перша моя ерекція, яку я свідо­мо за­пам’ятав, відбу­лась, ко­ли мені ви­пов­ни­ло­ся п’ять років. Із уже цілісної Німеч­чи­ни приїхав який­сь батьків знай­омий, привізши звідти чи­ма­ло різних не­ба­че­них мною ре­чей. Се­ред них бу­ло і те, що вик­ли­ка­ло у ме­не ерекцію...

Це бу­ла справж­ня армійська сиг­нальна ра­ке­та. Тоді я, щоп­рав­да, не ро­зумів, що то справж­ня армійська, при­чо­му сиг­нальна, та ще й ра­ке­та. Для ме­не во­на бу­ла гра­на­тою. І се­ред різних по­да­рунків, у то­му числі іграш­ко­во­го мо­ток­ро­су, яко­гось ту­по­го пісто­ле­та і надз­ви­чай­но­го конст­рук­то­ра, ота гра­на­та бу­ла ви­нят­ком, чи­мось особ­ли­вим, що збуд­жу­ва­ло ме­не кож­но­го ра­зу, ко­ли я на неї ди­вив­ся... Мо­ток­рос зла­мав­ся че­рез місяць, пісто­лет був виміня­ний на добірку жур­налів «Мо­деліст-конст­рук­тор», ос­новні де­талі надз­ви­чай­но­го конст­рук­то­ра роз­гу­би­ли­ся, а ось сиг­нальна ра­ке­та — ле­жа­ла. Во­на бу­ла цілко­ви­то моєю, во­на бу­ла Щас­тям із ве­ли­кої літе­ри. Ме­не не бен­те­жи­ло навіть те, що я не знав, як нею ко­рис­ту­ва­ти­ся, але, мен­ше з тим, я щод­ня на неї ди­вив­ся, ко­ли ля­гав спа­ти, і клав її на тум­боч­ку, аби, про­ки­нув­шись, зно­ву на неї ди­ви­ти­ся. Я брав її в ту­алет, я їв ра­зом із нею, я брав її з со­бою на ри­бал­ку і, як­би вмів дро­чи­ти, на­пев­но, дро­чив би на неї...

Через місяць у ме­не по­ча­ли­ся нев­ро­зи. Я був за­ко­ха­ним у свій фе­тиш. Батьки навіть по­ча­ли за ме­не не­по­коїти­ся, а знай­омий, що якось зай­шов до нас у гості, по­ду­му­вав про те, аби її за­пус­ти­ти, і тільки-но він об­мо­вив­ся про це, я про­ку­сив йо­му пальця. Зак­рив­шись у шафі зі своєю гра­на­тою, я ніко­го ту­ди не впус­кав і про­сидів там до ве­чо­ра, по­ки не пішов отой знай­омий. Уве­чері я взяв ар­куш па­пе­ру, по­пе­редньо підвуг­лив­ши йо­го краї, аби при­родніше виг­ля­да­ло, знай­шов олівця і на­ма­лю­вав кар­ту, поз­на­чив­ши хрес­ти­ком місце, де маю за­хо­ва­ти свою до­ро­гоцінність. Уночі, до­ла­ючи страх, я вий­шов надвір і під ста­рою вер­бою, біля ди­тя­чо­го май­дан­чи­ка, за­рив ра­ке­ту. Про­ки­нув­шись ран­ком, я був упев­не­ний, що ту гра­на­ту ніхто не знай­де і що, ко­ли я ви­рос­ту, обов’язко­во по­ка­зу­ва­ти­му її своїм дітям, за що ті по­ва­жа­ти­муть ме­не ще більше...

Десь із місяць я щод­ня навіду­вав­ся на місце, де бу­ла за­ри­та гра­на­та, істе­рич­но ма­цав той гор­бик, пе­ре­ко­ну­ючись, що все нор­мально і свя­ти­ня ніким не опо­га­не­на, а на­щад­ки та­ки ма­ти­муть змо­гу по­ба­чи­ти те, за­ра­ди чо­го вар­то жи­ти...

Одного прек­рас­но­го дня, ко­ли я чер­го­вий раз пе­ревіряв свій скарб, до ме­не підійшов хлоп­чик із до­му навп­ро­ти, яко­го зва­ли Толіком, і спи­тав, що там у ме­не...

— Що там у те­бе? — спи­тав він.

— Нічого! — за­нер­ву­вав я, прик­ри­ва­ючи ло­пат­кою те свя­щен­не місце.

— Не бре­ши, — ска­зав він, — там сун­дук із зо­ло­том.

— Дурак, — відповів я йо­му, — яке зо­ло­то? Зо­ло­то на ост­рові, а тут нічо­го ти не знай­деш.

— Давай спро­буємо, — ска­зав він і по­чав наб­ли­жу­ва­ти­ся до моєї гра­на­ти.

Я схо­пив ло­пат­ку і розсік йо­му бро­ву, звідки за­юши­ла кров... На­ос­та­нок штовх­нув йо­го в бік пісоч­ниці, борт якої він за­че­пив го­ло­вою. А я швид­ко ви­ко­пав гра­на­ту й побіг до­до­му, пе­рей­ма­ючись не че­рез те, що по­калічив то­ва­ри­ша, а че­рез те, що мою гра­на­ту мо­же хтось по­ба­чи­ти...

Буквально че­рез де­сять хви­лин прий­шла ма­ти то­го ма­ло­го, що мав наспіх зак­леєну бро­ву. Ко­ли ме­не по­ча­ли роз­пи­ту­ва­ти, чо­му я вда­рив Толіка, я не знав, що відповісти, і ска­зав, ніби­то прос­то так. Про гра­на­ту я роз­повісти не міг, то­му що знав — її у ме­не відбе­руть, а ра­зом із нею — все моє жит­тя...

Цілий місяць у знак по­ка­ран­ня я про­сидів удо­ма, але мені бу­ло бай­ду­же, то­му що у ме­не бу­ла моя гра­на­та, моя справж­ня армійська сиг­нальна ра­ке­та і, крім неї, мені не потрібне бу­ло ані свіже повітря, ані друзі з дво­ру, яких мій та­то так­тов­но на­зи­вав пісю­на­ми...

Я марнів. Я осу­вав­ся, в’янув і ли­няв. Я був схо­жий на Гор­лу­ма, і не пам’ята­ти скільки ча­су три­ва­ло оте маніакальне за­хоп­лен­ня ра­ке­тою, але приб­лиз­но че­рез рік во­на вже прос­то ле­жа­ла у тум­бочці і я знав, що во­на мені до­ро­га, во­на ніку­ди не дінеться і що нев­довзі я за­пу­щу її. Але обов’язко­вою умо­вою за­пус­ку цієї ра­ке­ти бу­ло те, що ма­ма по­вин­на не­одмінно по­ба­чи­ти це... Без ма­ми я її не за­пу­щу, ад­же як я мо­жу за­пус­ти­ти гра­на­ту без неї? Як це ма­ма, най­рідніша у світі лю­ди­на, і не по­ба­чить сво­го су­пер­ни­ка, теж най­до­рож­чо­го і най­ріднішо­го?!

Моя ди­тя­ча бо­жевільна фан­тазія уяв­ля­ла, як феєрверк, розліта­ючись ти­ся­ча­ми вогнів, осяє опівнічну темінь і ко­жен вог­ник бу­де нічим іншим, як ба­жан­ням, що я змо­жу за­га­да­ти, і яке не­одмінно збу­деться, то­му що у цю ра­ке­ту було вкла­де­но стільки лю­бові, стільки ніжності й рес­пек­ту, скільки не вкла­дав Са­ха­ров у свою бом­бу. З цією ра­ке­тою бу­ло пов’яза­но стільки ми­ну­ло­го, про­жи­то стільки прек­рас­них місяців, про­ве­де­но сотні ду­шев­них роз­мов, роз­би­то з де­ся­ток носів та по­дер­то зі сот­ню колін. І як­що плід моїх пле­кань не по­ба­чи­ла б ма­ма, світ прос­то тобі роз­ва­лив­ся би на не­ве­личкі шма­точ­ки, а моя ди­тя­ча психіка бу­ла би підірва­на ос­та­точ­но, що не­аби­яким чи­ном вип­лив­ло б у моєму по­дальшо­му сек­су­ально­му житті...

Пройшло яки­хось шість місяців чи, мо­же, більше, але ви­пов­ни­ло­ся мені сім років, і наб­ли­жа­лось свя­то Не­за­леж­ності. Це був дев’янос­то дру­гий рік. Хтось, здається, це був єврей-націоналіст дя­дя Ма­рик, мені по­яс­нив, що це ве­ли­ке свя­то, яке на­решті завіта­ло до на­шої домівки, що це свя­то ще ніко­ли не три­ва­ло так дов­го, що ця пер­ша річни­ця не­за­леж­ності має бу­ти відсвят­ко­ва­на мною гідно, аби мої пра­щу­ри зро­зуміли, що не згас у сер­цях мо­ло­до­го по­коління во­гонь сво­бо­ди, со­бор­ності, лю­бові до влас­ної нації і Та­ра­со­во­го За­повіту, що не за­рос­ли бур’яном Та­ра­сові шля­хи, а мо­лодь пле­кає в собі най­щиріші по­чут­тя до своєї нації, на­ро­ду, до неньки своєї... І вза­галі, син­ку, тряс­ця твоїй ма­тері, їба­ни ти ту ра­ке­ту і не зад­ро­чуй мізки ні собі, ні ото­чу­ючим...

І я твер­до вирішив, що хоч я до кінця не усвідом­люю цього свя­та, на яко­му навіть не­має па­ра­ду з гвоз­ди­ка­ми й на­дув­ни­ми кулька­ми і уп­ро­довж яко­го цілий день я про­сидів вдо­ма, а ма­ма не при­го­ту­ва­ла нічо­го смач­ненько­го, та й відчут­тя цього свя­та у ме­не до­сить по­верх­не­ве, але я все од­но маю увінча­ти йо­го, як­що во­но справді та­ке важ­ли­ве, своїм са­лю­том...

Увечері я зібрав та­та і ма­му на сімей­ну чор­ну ра­ду, де повідо­мив, що прий­няв над­важ­ли­ве рішен­ня і що дя­дя Ма­рик ме­не спо­ну­кав до цього рішен­ня, і во­но ос­кар­жен­ню не підля­гає.

— Добре, — ска­зав та­то, — да­вай за­пус­ка­ти.

Я мо­лив ма­му піти з на­ми, але во­на відмо­ви­лась, ска­зав­ши, що по­ди­виться все з бал­ко­на.

— Я по­див­лю­ся все з бал­ко­на. Ви мені гукніть, щоб я вий­шла, і я за­люб­ки по­див­люсь...

Я радів. Моєму щас­тю не бу­ло кінця, ад­же стільки нервів уже бу­ло вит­ра­че­но за­ра­ди нього, свя­та, яке три­ва­ти­ме вічно, і за­ра­ди ра­ке­ти в алюмінієво­му кор­пусі з до­сить сек­су­альним кільцем.

Ми вий­шли на ву­ли­цю, я чор­ним пта­хом про­летів усіма най­ближ­чи­ми засідка­ми, ба­ри­ка­да­ми, сто­ли­ка­ми, ку­ща­ми, де мог­ли стир­ча­ти мої од­нолітки. Ті, у свою чер­гу, пок­ли­ка­ли мен­ших братів, а ті вже — своїх друзів. Урешті, за яки­хось п’ять хви­лин наз­би­ра­ло­ся десь під п’ятде­сят оди­ниць дітва від трьох до восьми. Та­то, який не лю­бив дітей, по­чав де­що нер­ву­ва­ти. Я кли­кав ма­му.

Мама не ви­хо­ди­ла. Гу­ка­ти по­чав та­то. Навіть свистіти. Ма­ма все од­но не чу­ла. Хтось із моїх друзів зволів збіга­ти на­го­ру, пок­ли­ка­ти ма­му, а за­ра­зом і по­ди­ви­ти­ся все з на­шо­го бал­ко­на. Та­то нер­ву­вав ще більше. Ко­ли нав­ко­ло нього зібра­ло­ся чо­ловік зі сто (то­му що де­які пок­ли­ка­ли й своїх батьків), та­та по­ча­ло вже конк­рет­но теліпа­ти.

— Усе, — ска­зав він, — я за­пус­каю...

— Ні! — бла­гальним го­ло­сом зак­ри­чав я.

Мама так і не вий­шла...

— Усе! — зак­ри­чав та­то. — Не мо­жу!

— Давай не за­раз, да­вай потім, — бла­гав я...

Але та­то не міг, то­му що він підірвав би очіку­ван­ня ди­ва усіх, хто зібрав­ся...

— Усе! — не вит­ри­мав та­то і смик­нув за кільце...

 

У цей час повз наш бу­ди­нок пробігли коні, на яких верш­ни­ки, зо­дяг­нені в національну оде­жу, го­лос­но ви­гу­ку­ва­ли нез­ро­зумілі сло­ва. Діти ве­ре­ща­ли від зах­ва­ту, а до­рослі мовч­ки по­хи­ту­ва­ли го­ло­ва­ми, оціню­ючи по­ба­че­не. Замість очіку­ва­но­го мною са­лю­ту з сотні яск­ра­вих вогнів, з моєї ра­ке­ти ви­летіло три нез­ро­зумілих вог­ни­ки зе­ле­но­го й чер­во­но­го кольорів. Усе зміша­ло­ся. Лю­ди, коні, діти... Я з не­на­вис­тю ди­вив­ся на верш­ників, що зни­ка­ли в пітьмі про­вул­ку й досі ви­гу­ку­ва­ли сло­ва зах­ва­ту.

Додому я по­вер­тав­ся роз­би­тим, бо не знав, як гля­ну­ти мамі у вічі, ад­же я роз­ча­ру­вав її як син і не справ­див всіх її надій. Від со­ро­му я зак­рив­ся у ванній кімнаті і не ви­хо­див звідти, аж по­ки всі не по­ля­га­ли спа­ти... Відтоді двад­цять чет­вер­те серп­ня за­ли­ши­ло­ся для ме­не чор­ним чис­лом, аж по­ки я не виріс, не по­чав ужи­ва­ти ал­ко­голь і не зро­зумів, що це зай­вий привід ви­пи­ти.

Свою ра­ке­ту я по­хо­вав, як го­диться. На то­му місці, де ко­лись во­на бу­ла за­ко­па­на як скарб. Ма­ма ж на­ма­га­ла­ся за­пев­ни­ти ме­не, буцімто їй аб­со­лют­но пофіг, що во­на не по­ба­чи­ла ті не­до­лугі три вог­ни­ки, але цим во­на ще більше роз­би­ва­ла моє сер­це і зму­шу­ва­ла відчу­ва­ти про­ви­ну пе­ред нею, а за­ра­зом і пе­ред усім білим світом...

 

 

Його іронічні метр шістде­сят п’ять пря­му­ва­ли роз­би­тим ас­фальтом, усяк­час губ­ля­чи рівно­ва­гу. Толік на­га­ду­вав мо­ло­денько­го хлоп­чи­ка, який повільно ру­хав­ся, вва­жа­ючи це за ста­течність і бе­за­пе­ляційну важ­ливість своєї пер­со­ни. Ко­жен зустрічний бор­дюр був ним не поміче­ний, а то­му Толік об них спо­ти­кав­ся. Це йо­го тро­хи знічу­ва­ло, він відчував кеп­ку­ваті пог­ля­ди пе­ре­хо­жих, а інко­ли йо­му зда­ва­лось, що якісь абст­ракт­но сфор­мо­вані йо­го уявою ве­летні ше­по­чуть йо­му та­ке, від чо­го пітніло між но­га­ми.

— Хлопчик, — ше­потіли ве­летні.

Потім во­ни, зви­чай­но, зни­ка­ли, од­нак стан нев­пев­не­ності в собі постійно наш­тов­ху­вав Толіка на плечі та лікті, що, проп­ли­ва­ючи повз нього, штов­ха­ли й роз­вер­та­ли гра­дусів на со­рок йо­го хлип­ке тіло.

Спека роз­хо­ди­лась містом жов­ти­ми ко­ло­подібни­ми хви­ля­ми, не­на­че ядер­ний ви­бух, хіба що епіцент­ром ви­бу­ху бу­ло пруж­не біле сон­це, яке без­тур­бот­но висіло над роз­жа­ре­ною кам’яною пус­те­лею.

Я че­кав на нього вже го­ди­ну. Ав­то­бус запізнився, але ба­чи­ти Толіка я все од­но був ра­дий, тим більше, ми не ба­чи­лись десь півро­ку, а за­раз він мав пе­реїха­ти в Київ, роз­по­ча­ти но­ве жит­тя й пос­та­ви­ти крап­ку на своїх нев­да­чах і роз­би­тих ди­тя­чих мріях... Уже до­рос­ла мрія ма­ни­ла йо­го до се­бе, не­мов досвідче­на ко­хан­ка, і він ра­дий був до неї до­тяг­ти­ся, але чо­мусь пря­му­вав ту­по в іншо­му нап­рям­ку, ту­ди, де на нього че­ка­ли глу­па ніч, тю­ремні ґра­ти або по­хо­ронні вінки ра­зом із ла­тун­ною ого­ро­жею...

Він приїхав у Київ і мав на меті піти пра­цю­ва­ти стрип­ти­зе­ром. Він був над­то впев­не­ний у собі, і мої по­ра­ди піти пра­цю­ва­ти пси­хо­ло­гом ігно­ру­вав.

Толік був зму­ше­ний осе­ли­ти­ся у ме­не десь на тиж­день. Ска­зав, що ха­ту знай­шов, од­нак в’їде в неї на по­чат­ку міся­ця.

— Я в’їду в неї на по­чат­ку міся­ця, — ска­зав Толік, — так шо тиж­день ви­терпіти ста­ро­го во­ло­цю­гу для те­бе проб­ле­мою не бу­де, тим па­че, харчі у ме­не є, постіль — та­кож. І жод­них роз­мов про політи­ку.

«Базару нуль, — по­ду­мав я. — Хулі то­го тиж­ня?»

Потім він до­дав, що маємо зжи­ти­ся, тим більше хулі то­го тиж­ня, навіть озир­ну­ти­ся не встиг­ну.

— Озирнутися не встиг­неш, — ска­зав Толік.

Уже вве­чері ми зро­зуміли, що нап­ру­жуємо один од­но­го.

Ми пи­ли пи­во, їли пе­чи­во «до ка­ви», во­ди­ли пси­хо­логічні та релігійні роз­мо­ви, гли­бо­ко за­ну­рю­ючись у ґендерні пи­тан­ня. Але він усе од­но ме­не дра­ту­вав. Я звик жи­ти один, рідко ко­го підпус­ка­ючи до сво­го жит­тя настільки близько, щоб ба­чи­ти ме­не з мок­рою го­ло­вою та зас­па­ним об­лич­чям.

Зазвичай наші роз­мо­ви ма­ли до­сить сюр­ре­алістич­ний ха­рак­тер.

— Найкраще в цьому світі — мой­ва, — по­чи­нає од­ну з та­ких роз­мов Толік. — Мой­ва — най­прек­расніша тва­ри­на у світі, оди­но­ка, цнот­ли­ва, най­без­за­хисніша.

— Дурак, — з прис­ма­ком співчут­тя ка­жу я йо­му, — по-пер­ше, мой­ва не най­прек­расніша, а най­гидкіша; под­ру­ге, це не тва­ри­на, а ри­ба; по-третє, не оди­но­ка — во­ни згра­ями по декілька ти­сяч пла­ва­ють; ну і під кінець — де ж во­на цнот­ли­ва?

— Цнотлива, — стоїть на своєму Толік. — Ти ко­лись ба­чив, щоб во­ни ко­ха­лись? Во­ни ікру відкла­да­ють, а самці заплідню­ють мо­ло­ка­ми.

— Ага. Марія теж бу­ла цнот­ли­ва. Мо­же во­на теж ікру відкла­да­ла, а Йо­сиф мо­ло­ка­ми ту ікру запліднив?

— Нє, — за­пе­ре­чує Толік, — як­би Марія відкла­да­ла ікру, то мав би на­ро­ди­тись як мінімум легіон спа­си­телів. Уяв­ляєш, ти­сячі Ісусів біга­ють Іудеєю й чи­та­ють про­повіді.

— Тоді б і хрестів на них стільки не ста­ло...

— Я ж ка­жу, — про­дов­жує Толік, — Марія яй­це знес­ла, а вже звідти ви­лу­пив­ся Ісус. А чо­го, ти ду­маєш, на Ве­лик­день яй­ця кра­сять.

— Дурак, — нер­вую я, — на Ве­лик­день йо­го підвіси­ли.

— По-перше, не підвіси­ли, а при­ко­ло­ти­ли, а по-дру­ге, не до хрес­та, а до стов­па, — роз­важ­ли­во го­во­рить Толік. — І вза­галі, неп­ра­вильно на Ве­лик­день яй­ця кра­си­ти, тре­ба їх на Різдво. Мо­же, подз­во­ни­ти Філа­ре­ту і зап­ро­по­ну­ва­ти де­які зміни в цер­ков­но­му за­ко­но­давстві?

— І він те­бе пош­ле ку­ди по­далі.

— Не пош­ле, він же дру­гий після Па­пи Римсько­го.

— Другі після Па­пи Римсько­го, — ка­жу, — кар­ди­на­ли, потім єпис­ко­пи, а там і Філа­рет десь за­те­сав­ся.

— При чо­му тут, — уже нер­вує Толік, — Філа­рет до Па­пи? Па­па ка­то­лик, а Філа­рет — пра­вос­лав­ний. Тим більше, у Філа­ре­та є кон­ку­рент. Во­ло­ди­мир.

— Великий? — пи­таю я.

— Не знаю, — ка­же Толік, — не при­див­ляв­ся... Там, здається, вза­галі не Во­ло­ди­мир, а Олексій.

— І вза­галі, що це ми теїстичні роз­мо­ви роз­ве­ли? — пи­таю я.

— Я вза­галі-то про мой­ву по­чи­нав... — го­во­рить Толік і підпа­лює чер­го­ву ци­гар­ку.

 

Толік — це той ко­лишній ма­ленький хлоп­чик, яко­му я од­но­го ра­зу ло­пат­кою розсік бро­ву. Ми ви­рос­ли в од­но­му дворі. Толік завж­ди був у нас ета­ло­ном чо­ловічої гідності, але з тим і пред­ме­том на­ших зди­ву­вань. Усі йо­го вчин­ки знач­ною мірою відрізня­лись від учинків, які в тих чи інших обс­та­ви­нах ро­би­ли всі ми та наші од­нолітки з на­шою провінційною мен­тальністю. Толіку, нез­ва­жа­ючи на не­ве­лич­кий зріст, бу­ло зовсім не важ­ко відму­дох­ка­ти яко­гось п’яно­го ха­ма, що, блу­ка­ючи рай­оном, за­хо­див до на­шо­го дво­ру по­вий­обу­ва­тись. Та­ким ха­мам заз­ви­чай бу­ло років по п’ятде­сят...

А ще Толіка завж­ди тяг­ну­ло до див­них лю­дей, він чи­тав дивні книж­ки, зовсім не такі, які чи­та­ли ми, він ще у п’ято­му класі підсів на див­ну, не зро­зумілу для нас му­зи­ку, яку ми по­ва­жа­ли й навіть по­бо­юва­лись. Тою му­зи­кою був примітив­ний чор­ний реп. Примітив­ний, у пер­шу чер­гу, че­рез те, що якісної й ціка­вої му­зи­ки, а особ­ли­во ре­пу, у першій по­ло­вині дев’янос­тих прос­то не бу­ло. Ми ж слу­ха­ли за­кор­дон­ну поп­су, ди­ви­ли­ся «Хма­ро­чос» зі Сніжа­ною Єго­ро­вою, ви­лов­лю­ва­ли кайф від ви­пад­ко­вих у на­шо­му місті кон­цертів «Скрябіна» і «Ляпіса Трубєцко­го». Із кла­сиків слу­ха­ли «Квін», «Нірва­ну», «Ме­таліку», насліду­ва­ли стар­ших хлопців і слу­ха­ли «Пінк Флойд», «Де­пеш Модд», «Радіохед»... але реп — ніхто не слу­хав, бо то бу­ло ту­по.

Толік був сильним. Так вва­жа­ло­ся. Толік був най­ро­зумнішим. Так теж вва­жа­ло­ся. Толік був див­ним, і у цьому не бу­ло нічо­го див­но­го. У Толіка бу­ла див­на ро­ди­на, і це теж бу­ло зви­чай­но. Од­нак наш двір мав іншо­го ав­то­ри­те­та, яким Толік ніко­ли не був, то­му що ніко­ли не вий­обу­вав­ся, а ав­то­ри­те­том має бу­ти той, хто про­яв­ляє більш за всіх ініціати­ви, хто має нові джин­си й справжні (ма­лазійські) адіда­си або спранді. І, зви­чай­но, той, хто більше за всіх бре­ше. Толік був ав­то­ри­те­том ли­ше в іграх «ко­за­ки-розбійни­ки» або у дра­ту­ванні сто­ро­жа чи у битті скла в нашій школі. Чо­му так? То­му що Толік чи­тав книж­ки на те­му «спєцназ», «як ви­жи­ти в екст­ре­мальних умо­вах», «ви­жи­ван­ня по ме­то­ду САС» то­що. І потім, вже у восьмо­му-де­ся­то­му кла­сах, ко­ли ми май­же всім дво­ром всту­пи­ли до «Плас­ту», Толік був там най­успішнішим плас­ту­ном, швид­ше за всіх от­ри­мав «учас­ни­ка», а ко­ли ми от­ри­му­ва­ли «учас­ни­ка», Толік успішно зда­вав на «розвідни­ка». До речі, тільки я і Толік прот­ри­ма­лись у «Пласті» дов­ше за всіх. То­му нас іноді на­зи­ва­ли ска­ута­ми або бой­ска­ута­ми, що нас стра­шен­но дра­ту­ва­ло. І не че­рез те, що якось во­но вже об­раз­ли­во зву­чить, а прос­то що ви знаєте про ска­утів, ви, бля, пінгвіни не­до­роб­лені. Бой­ска­ут — це бу­ло, вза­галі, верх усіх об­раз... Бля, ну шо за «бой­ска­ут», це шо вам, північні аме­ри­канські шта­ти, по­си­деньки нав­ко­ло ба­гат­тя з ту­пи­ми й нест­раш­ни­ми стра­шил­ка­ми про ска­же­но­го гризлі? Чи, мо­же, дай харт ти­пу «у но­са чи під ди­ха­ло?»...

Та то та­ке, бо у де­ся­то­му класі віяння­ми мо­ди я за­хо­пив­ся чор­ною му­зи­кою і ми з Толіком відок­ре­ми­ли­ся від усіх на­ших двірських колєг. У нас бу­ли спільні інте­ре­си, і ми хо­ди­ли чіпля­ти дівчат, ко­ли хлопці з дво­ру про­ти­ра­ли свої в’єтнамські джин­си на за­са­ле­них і відполіро­ва­них лав­ках.

На відміну від ме­не, з Толіком ніко­ли не трап­ля­ло­ся серй­оз­них проб­лем, він ніко­ли не вла­зив у тра­фун­ки з кримінально-де­тек­тив­ним ха­рак­те­ром, йо­го амурні історії здебільшо­го закінчу­ва­ли­ся зви­чай­ним наб­ри­дан­ням один одному й безслізним роз­лу­чан­ням. У ме­не ж усе бу­ло бру­тально, кри­ва­во, по­де­ку­ди навіть жер­тов­но. Кілька разів я на­ма­гав­ся те­ат­рально покінчи­ти со­бою, прив­се­люд­но ви­ри­вав во­лос­ся, дря­пав­ся на да­хи, вда­вав дов­гот­ри­ва­ле оціпеніння, безп­росвітно про­гу­лю­вав за­нят­тя в школі, пи­сав па­фосні епа­тажні вірші, вів що­ден­ник, ла­яв­ся ма­том і чи­тав Олек­санд­ра Бло­ка. Толік усе ро­зумів, про­те моїх край­нощів не поділяв.

І ось те­пер до­ля нас з’єдна­ла зно­ву...

Я так де­тально роз­повів про Толіка не то­му, що він має відігра­ти в цій історії та­ку вже важ­ли­ву роль, а то­му, що він відіграє цю роль у моєму житті...

Наступного дня він по­ка­зав мені свої шта­ни для стрип­ти­зу, які зніма­лись од­ним ру­хом, ве­ли­ку ган­тель на двад­цять кілог­рамів, аби підтри­му­ва­ти фор­му, і ме­те­ли­ка, який при­да­вав пікант­ності йо­го зовнішності. Це, в прин­ципі, бу­ли май­же всі речі, які він із со­бою привіз.

— Толік, — звер­нув­ся я до нього, — мо­же, кра­ще пси­хо­ло­гом?

— Ні, — ска­зав Толік, — моє пок­ли­кан­ня — стрип­тиз.

Я і не за­пе­ре­чу­вав, тільки, зна­ючи Толіка, де­що ва­гав­ся що­до йо­го про­фесійних якос­тей стрип­ти­зе­ра...

На той час ме­не вже де-не-де дру­ку­ва­ли, у ме­не бу­ла порівня­но не­по­га­на ро­бо­та, по­ряд­на дівчи­на й чес­но за­роб­ле­ний гаст­рит на нер­во­во­му ґрунті. Не знаю, чи зазд­рив мені Толік, ма­буть-та­ки, що ні, але прий­шов час, ко­ли тре­ба бу­ло про­де­монст­ру­ва­ти свої здібності, і він поп­ро­хав ме­не піти ра­зом із ним до роз­ва­жально­го комп­лек­су, що на Лук’янівці. Я че­кав йо­го вни­зу біля вхо­ду. Охо­ро­нець жадібно роз­повідав мені про нев­дячність йо­го про­фесії, я роз­див­ляв­ся тупі гірлян­ди і з ро­зумінням плес­кав охо­рон­ця по спині.

Через півго­ди­ни вий­шов Толік. Роз­лю­че­ний і, ймовірно, роз­ча­ро­ва­ний у житті.

— Мене при­ни­зи­ли, — пла­кав Толік.

— То те­бе взя­ли чи ні? — пи­тав я.

— Ні, — плю­вав­ся він. — Йо­ба­на ху­дор­ба! Ме­не при­ни­зи­ли, ска­за­ли, щоб я підріс і підка­чав­ся...

Я знав, що цим усе і закінчиться...

Наступного ран­ку Толік склав свої шмот­ки, відмо­вив­ся від квар­ти­ри, яка ма­ла звільни­ти­ся за до­бу, за­ли­шив мені ган­тель, шта­ни і поїхав на­зад, до­до­му...

 

 

Після то­го як поїхав Толік, у ме­не бу­ло півто­ра ро­ку щас­ли­во­го спор­ту, то­му що у ме­не бу­ла ган­тель. Йо­го клас­на чор­на ган­тель, якою я зай­мав­ся що­ран­ку і що­ве­чо­ра. Ска­за­ти, що я на­рос­тив собі якісь м’язи — не мо­жу, але сил і здо­ров’я во­на мені до­да­ла. З нею я відчу­вав се­бе не­пе­ре­мож­ним, пе­рес­тав їжа­чи­ти­ся і гор­би­ти­ся, але че­рез півто­ра ро­ку Толік зно­ву приїхав до ме­не, то­му що хтось по­ра­див йо­му зня­ти фільм і ска­зав, що у Києві це на­ба­га­то де­шев­ше. Я йо­го пе­ре­ко­нав у то­му, що як­що він хо­че за­ро­би­ти гроші, не­хай це ро­бить без кіно, то­му що в нашій державі лю­ди продають власні нир­ки, аби зня­ти якусь по­га­неньку ко­рот­ко­мет­раж­ку. Толік об­ра­зив­ся, за­па­лив синій «вінстон», запх­нув у до­рож­ню сум­ку ган­тель і поїхав...

А я зно­ву по­чав гор­би­ти­ся, відчув де­яку нев­пев­неність у влас­них ру­хах, і навіть хо­да моя ста­ла де­що нес­ко­ор­ди­но­ва­на. Ко­рот­ше, був я май­же як та гор­ба­та дівчи­на, про яку хо­дять різні ле­ген­ди. Із уст в ус­та пе­ре­ко­чо­ву­ють ці ле­ген­ди, постійно ви­дозміню­ючись, здо­бу­ва­ючи собі все но­вих і но­вих колізійних обертів та по­во­ротів...

Цю історію, пев­но, зна­ють всі, але зна­ють її як історію з щас­ли­вим кінцем. У да­но­му ви­пад­ку не ба­чи­ти вам щас­тя, то­му що історія закінчується вельми трагічно, і я сам хо­чу, аби во­на так закінчи­ла­ся...

 

Вона бу­ла гор­ба­та і не­щас­на...

Без сумніву, її тро­хи бен­те­жи­ло те, що во­на бу­ла калікою. Той страш­ний горб, який псу­вав їй жит­тя, зда­ва­лось, прирік її на безг­луз­де, безцільне сно­ви­ган­ня по об­рос­ло­му би­тим склом жит­тю до кінця то­го са­мо­го жит­тя.

Одного чу­до­во­го ран­ку Каліка про­ки­ну­лась і ви­ру­ши­ла до су­пер­мар­ке­ту са­мот­ності прид­ба­ти вся­ку не­обхідну по­гань ти­пу прок­ла­док, ту­алет­но­го па­пе­ру, якоїсь їжі на сніда­нок...

Діти плю­ва­ли­ся в неї й драж­ни­ли її гор­ба­тою відьмою, гор­ба­тою го­рою, гор­бо­но­сом та інши­ми не ду­же приємни­ми прізвиська­ми. Од­нак во­на гор­до ми­на­ла ті квар­та­ли, де меш­ка­ли товсті жорс­токі діти та їхні товсті неп­риємні батьки.

При вході до су­пер­мар­ке­ту її ледь не збив із ніг білий кінь в яб­лу­ках, на яко­му сидів прек­рас­ний принц.

— Вибачте, — за звич­кою ви­ба­чи­лась Каліка.

— Дивись, ку­ди преш, гор­ба­та прош­ман­дов­ка!

— Вибачте, — ще раз ска­за­ла Каліка й зай­шла до тор­го­вельно­го за­лу.

Прекрасним прин­цом був ди­рек­тор су­пер­мар­ке­ту, а ко­ня­кою — йо­го ко­ха­на. У кож­но­го свої проб­ле­ми...

Усі ка­си­ри, ме­нед­же­ри, фа­соф­щиці та по­купці на мить зав­мер­ли, по­ба­чив­ши Каліку.

— Каліка, Каліка, — про­нес­ло­ся ря­да­ми.

Каліка поп­ря­му­ва­ла до ря­ду з гігієнічни­ми при­на­леж­нос­тя­ми. Усі пог­ля­ди, вичіку­ючи, бу­ли при­куті до Каліки.

Каліка хотіла бу­ла діста­ти з су­моч­ки ре­вольвер і заст­ре­ли­ти­ся, але не бу­ло у неї су­моч­ки, а був пож­ма­ка­ний це­ло­фа­но­вий па­кет, і не бу­ло у неї ре­вольве­ра, а бу­ла ли­ше дідо­ва брит­ва, яку во­на на всяк ви­па­док тя­га­ла з со­бою, але і це нав­ряд чи до­по­мог­ло б — шкря­ба­ти ве­ни по­се­ред тор­го­вельно­го за­лу діло нев­дяч­не. Не­хай нег­ри шкря­ба­ють...

Так во­на і по­ду­ма­ла.

Одна з ка­сирів по­жаліла не­щас­ну Каліку й зап­ро­по­ну­ва­ла їй пра­цю­ва­ти в су­пер­мар­кеті. Каліка по­го­ди­лась і нас­туп­но­го ран­ку пішла пра­цю­ва­ти. І ста­ла Каліка м’ясни­ком. Її ро­бо­та по­ля­га­ла в роз­ру­бу­ванні сви­ня­чих та яло­ви­чих туш. Кож­но­го ран­ку Каліка, прок­ли­на­ючи своє похмілля — во­на бу­ха­ла, — бра­ла у ру­ки со­ки­ру і по­чи­на­ла ру­ба­ти за­мо­ро­жені стег­на і го­ло­ви то­го, що ко­лись без­тур­бот­но му­ка­ло і рох­ка­ло. Її фар­тух був геть за­ля­па­ний зас­тиг­лою кров’ю, по­верх якої зно­ву ля­па­ла кров, а з нею і всі її ілюзії що­до щас­ли­во­го май­бутнього у пе­редгір’ї Анд чи Піре­неїв. Во­на, як і ма­ло ста­ти­ся, за­ко­ха­ла­ся у прин­ца на біло­му коні. Цей грьоба­ний принц, ди­рек­тор су­пер­мар­ке­ту, час від ча­су спус­кав­ся у підвал, аби по­ню­ха­ти ко­каїну або ще якоїсь крис­талічної мер­зо­ти. Во­на ди­ви­лась на нього і пла­ка­ла. Во­на мог­ла зро­би­ти все що зав­год­но, аби він звер­нув на неї ува­гу, але такі прин­ци частіше не звер­та­ють свою ува­гу на та­ких-от не­до­роб­ле­них, як во­на. А Каліка мріяла про те, як во­на пра­вильно за­пов­нить йо­го звіт про спра­ви в ма­га­зині, як за­пов­нить йо­го дек­ла­рацію до по­дат­ко­вої, як уря­тує йо­го при­ре­че­ну до вічно­го ско­то­лозт­ва сра­ку від ве­ли­ких проб­лем, які, в прин­ципі, мог­ли б упас­ти йо­му не тільки на го­ло­ву, але й на ту са­му сра­ку... І після цього він би взяв її у свої помічни­ки, виділив би їй ма­леньку ко­ну­ру, а во­на б хо­ва­ла йо­го світли­ну з пас­пор­ту у своїй ки­шені, а він би і не здо­га­дав­ся, а потім на цей су­пер­мар­кет наїха­ли б по­датківці, і во­ни б зас­ну­ва­ли ще один, але фіктив­ний, з подвійною бух­гал­терією су­пер­мар­кет, який би фак­тич­но не пра­цю­вав, а тільки б відвер­тав ува­гу по­дат­ко­вої поліції від то­го, ос­нов­но­го, і він зро­бив би її ди­рек­то­ром, і білий кінь в яб­лу­ках бри­кав­ся б від рев­нощів, а принц, у підсум­ку, за­ко­хав­ся б у неї, у цю грьоба­ну Каліку, але він не при­ду­рок і знає, що не має мо­рально­го пра­ва лю­би­ти її, він би не уявив собі, яким би чи­ном він під час інтим­ної близькості пес­тив би той горб, цілу­вав би її у гнилі яс­на, тор­кав­ся б її шер­ша­вих рук, ло­вив би аро­ма­ти її во­лос­ся, прос­мерділо­го кров’ю за дов­гий час пе­ре­бу­ван­ня у підвалі... То­му він да­ру­вав їй де­шеві ки­тай­ські іграш­ки і тупі жлобські листівки з на­мальова­ним вед­ме­ди­ком, який сам собі што­пає лап­ку... І це б за­тяг­ну­ло­ся на довгі й бо­лючі серії їхнього жит­тя. Зви­чай­но, зго­дом з’яви­ла­ся б доб­ра фея з па­ра­солькою, яка б бол­гар­кою відпи­ля­ла їй гор­ба і при­ве­ла б до ла­ду її об­си­па­не мідни­ми фу­рун­ку­ла­ми об­лич­чя, по­вез­ла б її до об­лас­но­го цент­ру, де б Каліка че­рез те, що дізна­ла­ся, що принц тільки вда­вав, що ко­хає її (а насп­равді, то йо­го кінче­ний друг підго­во­рив йо­го, бо та мог­ла б за­во­лодіти цілим су­пер­мар­ке­том, а потім задешево йо­го про­да­ти, щоб принц на­чеб­то за­ко­хав­ся у неї, але принц і насп­равді за­ко­хав­ся, але що те­пер до­ве­деш?), всу­пе­реч своїй долі і на зло во­ро­гам по­лю­би­ла б трош­ки нев­пев­не­но­го у собі па­ца­на, який зби­рається відкри­ти забігай­лівку, і Каліка, зви­чай­но, до­по­мог­ла б йо­му у цій справі, і фея до­по­мог­ла б, і всі до­по­ма­га­ли б, але щоб ти не ро­бив усу­пе­реч долі, во­на все од­но те­бе наз­до­же­не і зро­бить все на свій роз­суд... Ко­рот­ше, в кінці всієї історії ко­ня­ку відда­ли б на іпод­ром у ла­пи кро­во­жер­ли­во­му жо­кею, а Каліка, пе­рет­во­рив­шись на прек­рас­ну прин­це­су, вий­шла б заміж за то­го де­ге­не­ра­тив­но­го прин­ца, і всі бу­ли б щас­ливі. Бу­ли б, зви­чай­но, ще якісь прохідні дійові осо­би, ти­пу брат тої білої ко­ня­ки, який за­хотів би за­во­лодіти су­пер­мар­ке­том, або под­руж­ка тої ко­ня­ки, ве­ред­ли­ва і підступ­на су­ка, яка закінчи­ла два кур­си МГІМО, але то все не вар­те навіть зга­ду­ван­ня...

Коротше ка­жу­чи, гор­ба­та Каліка пра­цю­ва­ла у підвалі, до­но­шу­ва­ла свої потріпані буз­кові шльопки, що­ве­чо­ра чов­га­ла до­до­му че­рез дво­ри, у яких під вла­дою сутінків на неї че­ка­ли оз­лоб­лені й не­без­печні діти, які плю­ва­ли в її бліде об­лич­чя своєю ніко­ти­но­вою сли­ною і на­зи­ва­ли її гор­ба­тою го­рою, а вдо­ма на неї че­ка­ла ма­ти-алко­голічка... І кож­но­го ра­зу під час ве­чері Каліка ста­ви­ла мамі од­не й те са­ме пи­тан­ня:

— Мама, чо­му я урод?

І ніхто не змо­же да­ти відповідь на це пи­тан­ня, то­му що це не зви­чай­не пи­тан­ня і навіть не пи­тан­ня ча­су, а ри­то­рич­не пи­тан­ня. На такі пи­тан­ня ли­ше роз­губ­ле­но зво­дять пле­чи­ма й при­ре­че­но відво­дять бай­ду­жий, як усе на цій пла­неті, пог­ляд...

 

 

У ме­не ніко­ли не бу­ло рідних братів чи сес­тер і вже нав­ряд чи бу­дуть. Я ніко­ли не знав, як це відчу­ва­ти радість від то­го, що ти віддаєш свій шма­ток ко­мусь іншо­му, ділиш свої іграш­ки з кимсь іншим, дбаєш іще про ко­гось, крім се­бе. Це я відчув уже пізніше, ко­ли пізнав утіху діли­ти щось із ко­ха­ною тобі лю­ди­ною... Я виріс один, але у ме­не був та­кий собі бра­то­замінник, який відіграв ве­ли­чез­ну, прос­то грандіозну роль у роз­вит­ку моєї внутрішньої культур­но-мис­тецької кісти...

Замінником мо­го бра­та бу­ло піаніно. Я йо­го ніко­ли інак­ше, як піаніно, не на­зи­вав. Це був не ро­яль, не фор­тепіано, не інстру­мент із жлобською наз­вою «фо­но». Це бу­ло піаніно.

Вітальня моєї квар­ти­ри й мо­го ди­тинст­ва на­завж­ди за­ли­шиться у моїй пам’яті ви­раз­ною фрес­кою, об­луп­ле­ною, як і моя вітальня, по кра­ях своєї сут­ності... Ці ре­ально при­го­ломш­ливі своєю га­мою кольорів і ма­люн­ка­ми шпа­ле­ри, які бу­ли пок­леєні в серпні 68-го ро­ку, під час Че­хос­ло­вацько­го конфлікту. Ве­ли­чезні ма­лахітові фо­телі, які на­ле­жать до чесько­го гарніту­ру, на­си­че­ний зе­ле­ним і жов­ти­ми кольора­ми ліно­ле­ум, пос­те­ле­ний літом то­го ж ро­ку. І, бе­зу­мов­но, піаніно. Во­но бу­ло ру­до­го кольору, обк­леєне кед­ро­вою ла­ко­ва­ною шпо­ною. Австрійське, здається, 1887-го ро­ку ви­пус­ку. Йо­го ку­пи­ли моїй тур­бот­ливій мамі у 1970-му, вит­ра­тив­ши на нього чо­ти­ри дідові ви­кон­робські зарп­латні...

Усе своє раннє ди­тинст­во ма­ти мріяла про те, як гра­ти­ме на піаніно, як підко­ря­ти­ме своєю му­зи­кою міста, країни, под­руг, чо­ловіків та чо­ловіків своїх под­руг… Ко­ли у неї ще не бу­ло піаніна, во­на пішла на ба­лет, то­му що там во­но було. Що­ра­зу після за­нять ба­ле­том ма­ма залишалась хо­ча б на де­сять хви­лин і, псу­ючи і без то­го психічно неврівно­ва­же­но­му аком­паніато­ру нер­ви, бренька­ла на галімо­му фор­тепіано «Україна», вда­ючи з се­бе досвідче­но­го піаніста. Піаністки з неї не вий­шло. Навіть тоді, ко­ли їй ку­пи­ли піаніно. У му­зичній школі ма­ма не­дов­чи­лась два ро­ки, зарікшись ніко­ли не сіда­ти за цю пе­кельну ма­ши­ну. Про­те по­са­ди­ла ме­не. Мені бу­ло п’ять, і відбу­ло­ся моє пер­ше знай­омст­во з піаніно. Пер­ше, що я зіграв, бу­ла но­та «до» пер­шої ок­та­ви. Во­на бу­ла поз­на­че­на ма­ленькою вос­ко­вою пля­мою, яку моя тур­бот­ли­ва ма­ма зу­мис­не пос­та­ви­ла, аби не заб­лу­ка­ти у цій довгій клавішній прерії...

Через рік ме­не відда­ли вик­ла­да­чу му­зи­ки Жалбі Ірині Во­ло­ди­мирівні. Та­то ска­зав, що по­за­очі я мо­жу сміли­во її на­зи­ва­ти жа­бою, а Ско­та Джоплінга — жопліном. Я так і ро­бив. Жал­ба, по­чув­ши як я на­зи­ваю її джа­зо­во­го ку­ми­ра, розп­ла­ка­лась, а ма­ма, ко­ли по­чу­ла, як я на­зи­ваю Жал­бу, да­ла мені по пис­ку.

Я що­чет­вер­га і що­по­неділка при­хо­див до Іри­ни Во­ло­ди­мирівни й ста­ран­но вив­чав спо­чат­ку нот­ний стан, потім іншу му­зич­ну терміно­логію, історію му­зи­ки, життєпис різних відо­мих ком­по­зи­торів. Іноді я бренькав і зай­мав­ся примітив­ним сольфеджіо. Май­же те са­ме, що і в му­зичній школі, тільки індивіду­ально і за більші гроші.

Ще у Жал­би був син Кос­тя, який ви­рос­тав гоп­ни­ком. Він рев­ну­вав свою ма­му до ме­не, — і після за­нять мені час­тенько до­во­ди­ло­ся з ним з’ясо­ву­ва­ти сто­сун­ки на мок­ро­му ас­фальті.

Шлях до бу­дин­ку мо­го вик­ла­да­ча про­ля­гав че­рез ба­зар­ну пло­щу, де по чет­вер­гах та по­неділках роз­гор­тав­ся ба­зар­ний день. Це був по­ча­ток дев’янос­тих. На той час бу­ли до­сить роз­пов­сюд­жені різні роз­во­ди, на які до­сить охо­че ве­лись до­мо­гос­по­дар­ки та інший цивільний люд. На то­му ба­зарі двоє бо­ро­да­тих чу­ваків зай­ма­лись роз­пов­сюд­жен­ням ло­те­реї. Во­ни самі ку­пу­ва­ли при­зи, самі наріза­ли ло­те­рей­ні біле­ти. Кош­ту­ва­ла ло­те­рея три ку­по­но-кар­бо­ванці. Мені завж­ди бу­ло ціка­во, хто ж виг­рає ляльку барбі, або шо­ко­лад­ку, або конст­рук­тор, або ва­зу. При­зо­вий фонд, чес­но ка­жу­чи, скла­дав­ся з суцільно­го мот­ло­ху, але мені той мот­лох зда­вав­ся ди­во­виж­ним і надз­ви­чай­но потрібним у гос­по­дарстві. Мені бу­ло вісім років.

Ті, хто нічо­го не виг­ра­вав, от­ри­му­ва­ли за­охо­чу­вальний приз — цу­кер­ку дю­шес.

Відробивши го­ди­ну на му­зичній ниві, я стир­чав біля тих двох бо­ро­да­тих му­жиків, які постійно пе­решіпту­ва­лись.

Один ка­зав:

— Шо то за при­ду­рок стоїть?

— Малий який­сь.

— А чо’ він стоїть?

— А я знаю?

— То про­же­ни йо­го.

— Сам і про­же­ни.

Я їм відвер­то не по­до­бав­ся.

Два ра­зи на тиж­день по кілька го­дин товк­ся біля тих двох, а во­ни не мог­ли збаг­ну­ти, чо­го ж я від них хо­чу. Од­но­го ра­зу во­ни не ви­терпіли.

— На тобі, — ка­же один з них, — дю­шес­ку.

— Дякую, — ка­жу.

— А те­пер іди на хуй.

Я, об­ра­же­ний, пішов і більше ніко­ли до них не підхо­див. Ме­не впер­ше у житті пос­ла­ли.

У той вечір я пішки пош­кан­ди­бав до­до­му, чов­га­ючи і чва­ка­ючи своїми кри­це­ви­ми, куп­ле­ни­ми на виріст, че­ре­ви­ка­ми. Ме­не мож­на бу­ло по­ба­чи­ти з гелікоп­те­ра. Са­мотнього, зап­ла­ка­но­го, у зшитій із клап­тиків різної за­лиш­ко­вої ма­терії моєю тур­бот­ли­вою ма­мою кур­точці. Я йшов дов­гим бульва­ром Шев­чен­ка під го­ли­ми груд­не­ви­ми каш­та­на­ми, розг­ля­да­ючи своє розк­ра­де­не і за­бу­те, а скоріш, нез­на­не провінційне місто. У ста­ро­му дер­ма­ти­но­во­му ранці сиріла чи­тан­ка за дру­гий клас. Зи­ма дев’янос­то третього ро­ку за­пам’ята­лась мені го­лод­ною і зли­дарською...

 

 

Якщо го­во­ри­ти далі про моє му­зич­не ви­хо­ван­ня, то в пер­шу чер­гу хо­четься при­га­да­ти свої сльози й нер­ви ма­тері. Після дру­го­го ро­ку нав­чан­ня в Іри­ни Во­ло­ди­мирівни я по­чав пот­ро­ху не­на­видіти му­зи­ку. Та­то мені ка­зав, що Фреді Мерк’юрі — то ле­ген­дар­на лю­ди­на, і я в це вірив, то­му що мені по­до­ба­лось, як він співає, і по­до­ба­лись очі на йо­го чер­во­но­му кос­тюмі, а от про Римсько­го-­Кор­са­ко­ва чи про Шо­пе­на ніхто нічо­го не го­во­рив — прос­то на­ка­зу­ва­ли роз­би­ра­ти твір і гра­ти, то­му для ме­не во­ни бу­ли як мінімум во­ро­га­ми.

Я му­сив гра­ти щод­ня по дві, а іноді — замість по­ка­ран­ня за мої ди­тячі гріхи — три го­ди­ни. Замість то­го, щоб сіда­ти за зне­на­вид­же­не мною піаніно, я волів би го­дин де­сять про­сидіти в кут­ку, по­ло­ви­ну з то­го ча­су — нав­колішках на гречці, на рисі, на пшоні врешті решт... Але я грав. Щод­ня моя тур­бот­ли­ва ма­ти вит­ра­ча­ла нер­ви, щоб по­са­ди­ти ме­не за інстру­мент. Я за­ко­чу­вав істе­ри­ки, я кри­чав, я пла­кав, ри­дав, ку­сав­ся, ста­вив ульти­ма­ту­ми, обіця­ючи стриб­ну­ти з п’ято­го по­вер­ху, піти до дит­бу­дин­ку або у «бєспрізор­никі». Я все од­но грав. У цьому відчу­ва­лась якась бісо­ва нез­во­ротність, при­ре­ченість. Щод­ня. Я навіть хо­вав­ся, але все од­но зна­хо­див­ся і че­рез па­сок йшов роз­би­ра­ти чер­го­во­го Мо­цар­та або етюд невідо­мо­го ком­по­зи­то­ра. Ось цих невідо­мих я більш за все не­на­видів, то­му що во­ни на­ма­га­лись про­яви­ти свою індивіду­альність і нас­та­ви­ти цілу ку­пу дієзів, бе­молів, нот із крап­ка­ми та іншої важ­кої му­зич­ної нуді...

Коли вдо­ма ніко­го не бу­ло, я мо­ло­тив інстру­мент но­га­ми. Я йо­го не­на­видів, я мо­лив Бо­га, щоб та час­ти­на бу­дин­ку, де сто­яло піаніно, об­ва­ли­ла­ся, щоб моя ма­ма замість батька їзди­ла у Моск­ву на за­робітки, щоб я став ве­ли­ким і мав змо­гу са­мо­му ви­би­ра­ти собі хобі. Бог ме­не не чув або, мож­ли­во, чув, од­нак ма­мині мо­лит­ви бу­ли на­ба­га­то сильніші. Во­на хотіла зро­би­ти з ме­не дип­ло­ма­та міжна­род­но­го кла­су, а для цього я мав бу­ти всебічно роз­ви­ну­тою ди­ти­ною.

За вікном стріля­ли один у од­но­го з іграш­ко­вих пісто­летів мої од­нолітки, і мені зда­ва­лось, що у них більше шансів ста­ти дип­ло­ма­та­ми. Во­ни світ ба­чать, а я — окрім цієї грьоба­ної зеб­ри не ба­чу нічо­го...

У два­над­цять років я став до­рос­лим і до вісімнад­ця­ти років жод­но­го ра­зу не сідав за піаніно, я на­ма­гав­ся на нього не ди­ви­тись і вза­галі на­ма­гав­ся нав­чи­ти­ся гра­ти на гітарі. На гітарі ме­не вчив мій учи­тель Олек­сандр Гри­го­ро­вич Шнай­дер. Це бу­ла ди­во­виж­на лю­ди­на. Він, ба­ча­чи мою скру­ту, відмо­вив­ся бра­ти з ме­не гроші і вчив не тільки гра­ти на гітарі, але й на сопілці, на ба­ра­бані, на конт­ра­басі, на козі і руб­лях. Він вчив ме­не не ли­ше му­зиці, він по­ка­зу­вав мені де­що інше, іншу сто­ро­ну му­зи­ки: він нав­чив ме­не лю­би­ти джаз, ро­зуміти й не бо­яти­ся жит­тя, він утішав ме­не, ко­ли мені бу­ло бо­ля­че, він го­ду­вав ме­не, ко­ли я хотів їсти. Я міг роз­повісти йо­му все що зав­год­но, і все що зав­год­но я роз­повідав, а він ділив­ся зі мною на­бу­тим досвідом. Шнай­де­ру бу­ло трид­цять років, і два ро­ки він прис­вя­тив мені, по суті, чужій йо­му лю­дині. Я був най­гіршим йо­го уч­нем, то­му що за два ро­ки я не нав­чив­ся бра­ти ба­ре і знав хіба що па­ру примітив­них акордів. Ме­не це ніскільки не зас­му­чу­ва­ло, а йо­му, я це ба­чив, бу­ло бо­ля­че.

— Що мені з то­бою ро­би­ти? — ка­зав він своїм м’яким канівським го­ло­сом.

— Вибачте, — ка­зав я, і мені стра­шен­но хотіло­ся пла­ка­ти.

Іноді я пла­кав. Тоді ми мог­ли сидіти в хо­лодній не­опа­лю­ваній ауди­торії, пи­ти га­ря­чий де­ше­вий чай, пус­ка­ти ро­том па­ру й мов­ча­ти.

— Ти хо­ро­ший хло­пець, — ка­зав мені Шнай­дер.

— Дякую, — ка­зав я і зно­ву по­чи­нав пла­ка­ти...

Із му­зич­ної шко­ли я йшов до тро­лей­бус­ної зу­пин­ки. Мій шлях про­хо­див повз шко­лу, звідки ма­ми ве­ли своїх дітей до­до­му. Я пам’ятаю, як лис­то­па­до­во­го ве­чо­ра, ко­ли сутінки нак­ри­ли місто, я шкан­ди­бав у літніх туф­лях із вен­ти­ляційни­ми діроч­ка­ми до тої кля­тої зу­пин­ки Сєдо­ва. Мої но­ги су­до­ми­ло від хо­ло­ду, роз’ятрені від сліз що­ки до­да­ва­ли ще більшо­го смут­ку, а по­пе­ре­ду, як на зло, йшли діти, взяв­ши за ру­ки своїх мам. Ме­не вже дав­но ніхто не брав за ру­ку, вдо­ма на ме­не че­ка­ла ли­ше ба­буш­ка і ве­че­ря з вівсян­ки. На сніда­нок — теж вівсян­ка, в обід ме­не підго­до­ву­вав Шнай­дер.

Мені бу­ло два­над­цять, і я не поспішав жи­ти. Без сумніву, ко­ли тобі два­над­цять, ти не поспішаєш жи­ти, ти тільки-но на­би­раєш обертів, вирішуєш для се­бе, що є доб­ро, а що є зло, по­чи­наєш розділя­ти прав­ду й крив­ду. Ду­же час­то рішен­ня твої по­мил­кові, а розділ пев­ним чи­ном змішується у го­лові, ти блу­каєш ву­ли­ця­ми, за­по­ро­ше­ни­ми по­пе­лом із кре­ма­торіїв, чер­во­на цег­ла ста­рих будівель на­но­сить на те­бе перші штри­хи ще не зро­зумілої для те­бе до­рос­лості, і, в прин­ципі, це са­ме те, що тобі тре­ба, те, до чо­го ти нев­пин­но пря­муєш, за­бу­ва­ючи це­хи з ке­рамічною плит­кою, яку ти мужньо крав се­ред біло­го дня, за­бу­ва­ючи хо­лодні до­ти­ки ве­ло­си­пед­ної ра­ми до твоєї спи­ни, ос­танні ди­тячі стра­хи і, врешті-решт, за­бу­ва­ючи піаніно, яке прой­шло з то­бою крізь тов­щу сумнівних що­до си­ли тис­ку на твою свідомість, але ре­альних вип­ро­бу­вань, те піаніно, яке вик­ли­ка­ло у те­бе ну­до­ту й хо­лод­ний піт, ерекцію й ди­тя­чий зах­ват, який ви­ни­кає пе­ред чи­мось грандіозним і сильнішим за те­бе, те піаніно, на яко­му ти грав.

Грав я на ньому вісім років.

 

 

Історія з моїм піаніно закінчи­лась до­сить трагічно, так, як, в прин­ципі, і ма­ла закінчи­ти­ся.

Був у ме­не сусід. Він відсидів на­ба­га­то дов­ше, ніж мож­на бу­ло собі уяви­ти. Вий­шов­ши з зо­ни, був неп­риємно вра­же­ний тим, що ніхто не підпо­ряд­ко­вується за­ко­нам, за яки­ми він звик жи­ти. Мені постійно до­во­ди­лось від нього чу­ти сло­ва роз­па­чу, які він прох­ри­пу­вав у роз­палі своєї тю­рем­ної люті.

— Да я на ма­ло­лет­ке! — кри­чав він. — Да семь ку­по­лов без крес­тов, — не вга­мо­ву­вав­ся він. — Ты, бля, пе­тю­ня му­сорс­кой, — ввічли­во звер­тав­ся він до ме­не.

Якось прий­шов поп­ро­ха­ти чаю. У цей час я нарізав помідо­ри для са­ла­ту. По­ба­чив­ши у моїй руці ку­хон­ний ніж, він не вит­ри­мав:

— Взялся — режь!

— До чого тут? — на­ма­гав­ся з’ясу­ва­ти щось для се­бе я.

А він:

— Да я те­бя под шкон­ку за­го­ню, кры­са! Пом­нишь, как я лю­то­вал?

— Ні, — ка­жу, — не пам’ятаю.

— Да я сам се­бя бо­юсь!

Від усвідом­лен­ня гло­бальної, з по­рожніми очи­ма несп­ра­вед­ли­вості в су­час­но­му суспільстві, яке очис­ти­ти здат­на ли­ше смерть, мій сусід по­дав­ся у нар­ко­ма­ни. Як не див­но, це йо­му до­по­мог­ло, зро­бив­ши з нього нор­мально­го, цілком прис­той­но­го нар­ко­ма­на. Уже ко­ли я пе­ре­би­рав­ся до сто­лиці, він вирішив ор­ганізу­ва­ти мені про­во­ди, але моя ба­буш­ка відмо­ви­ла йо­го від цієї по­га­ної ідеї, че­рез що той трош­ки об­ра­зив­ся, але прой­шов де­який час, і він ско­рив­ся долі й став до­по­ма­га­ти моїй бабці. Ко­ли був не вма­за­ний, міг по­ла­го­ди­ти злив­ний ба­чок або по­че­пи­ти но­ву люст­ру, іноді по­зи­чав у ба­би гроші, іноді не відда­вав, але потім приїжджав я, і він, відчу­ва­ючи де­яку по­ва­гу до ме­не, все по­вер­тав, ви­ба­чав­ся, зно­ву брав у борг, ма­зав­ся, на­пи­вав­ся, ду­ба­сив свою дружину, з якою ми ще зовсім ма­ли­ми кра­ли в са­дах яб­лу­ка, ви­га­няв свою дру­жи­ну з квар­ти­ри, потім втру­ча­ла­ся моя ба­буш­ка, він зно­ву ви­ба­чав­ся, впус­кав дру­жи­ну в квар­ти­ру, ду­ба­сив, по­зи­чав гроші, десь щось крав, знов ре­мон­ту­вав злив­ний ба­чок і ніяк не міг зас­по­коїтись...

Одного чу­до­во­го літнього ран­ку ба­буш­ка виріши­ла зро­би­ти ре­монт.

Нехай собі, по­ду­мав я, ба­буш­ка роз­ва­житься, зро­бить ре­монт, тим більше, у цій квар­тирі ре­монт не ро­бив­ся з шістде­сят восьмо­го ро­ку. Зви­чай­но, я б де­якою мірою шко­ду­вав за шпа­ле­ра­ми, за ліно­ле­умом, за тою незрівнян­ною ав­тен­тич­ною не­ви­му­шеністю застійно­го сов­ка. У нас навіть був пи­лос­мок, теж, до речі, куп­ле­ний у шістде­сят восьмо­му, у формі пла­не­ти Са­турн: це, пев­но, пов’яза­но бу­ло з гон­кою озб­роєння і космічни­ми успіха­ми над­дер­жа­ви.

Перед тим як ба­буш­ка по­ча­ла ку­пу­ва­ти будівельний ма­теріал і зап­ро­шу­ва­ти робітників, я її по­пе­ре­див, щоб робітни­ки, та без­по­се­редньо ба­буш­ка, бу­ли мак­си­мально обе­режні із моїм піаніно. Тим більше, я зби­рав­ся йо­го рес­тав­ру­ва­ти й відвез­ти до Києва.

— І не при­ве­ди Гос­подь! — до­дав я.

На по­чат­ку серп­ня од­ру­жу­вав­ся мій друг ди­тинст­ва. Я поїхав на істо­рич­ну батьківщи­ну по­гу­ля­ти на весіллі, провіда­ти ба­буш­ку, по­ди­ви­ти­ся на ре­монт, на свіжу квар­ти­ру. Квар­ти­ра справді ви­яви­лась свіжою, але до дідька чу­жою. Навіть квар­тир­ний за­пах змінив свій відтінок на більш бур­жуй­ський. Спо­чат­ку я не помітив, але че­рез де­який час в око за­па­ла див­на, не влас­ти­ва моїй квар­тирі по­рож­не­ча. У квар­тирі не бу­ло піаніно. Пер­ша моя дум­ка бу­ла та­кою, що ба­буш­ка відда­ла його ко­мусь, у ко­го є ди­ти­на, аби та нав­чи­лась му­зи­ки. Але це бу­ла ідіотська дум­ка.

— Бабушка, — ка­жу, — а де моє піаніно?

— Я йо­го ви­ки­ну­ла, — стоїчно відповіла ба­буш­ка.

— Куди? — спокійно за­пи­тав я, роз­ду­му­ючи, що бу­ло б не­по­га­но йо­го звідти заб­ра­ти.

— На смітник. Сергій, сусід, до­поміг.

— Як до­поміг? — не міг нічо­го збаг­ну­ти я.

— За ме­тал.

— Який, нафіг, ме­тал?

— Той, що був у піаніно. Там бу­ла мідна пли­та.

Моєму відчаю не бу­ло меж. Я ле­жав на но­во­му жлобсько­му ліно­ле­умі, зроб­ле­но­му під пар­кет, і уяв­ляв собі страшні кар­ти­ни то­го, як Сергій, цей нез­до­ро­вий на­рик зі своїми закінче­ни­ми дру­зя­ми, ло­мом, а во­ни це ро­би­ли са­ме ним, роз­ку­ро­чу­вав моє піаніно, я уяв­ляв собі, як во­но вми­ра­ло, стог­ну­чи й бла­га­ючи до­по­мог­ти. Во­но од­ноз­нач­но кли­ка­ло ме­не. Во­но зна­ло, що я йо­му до­по­мо­жу, але я був да­ле­ко. Над­то да­ле­ко від цього місця, де чи­ни­лась бру­тальна розп­ра­ва над без­за­хис­ним моїм бра­том, при­ре­че­ним на смерть, гідну хіба що фор­тепіано «Україна»...

У моїй роз­жа­реній го­лові про­дов­жу­ва­ли про­но­си­ти­ся кар­ти­ни людської без­жалісності. Як му­дак, який прий­має лом кольоро­вих ме­талів, про­фесійним пог­ля­дом оцінює мідну пли­ту, як дру­жи­на цього Сергія розк­ру­чує мідні стру­ни, як при­хо­дить до на­шої квар­ти­ри підрос­та­юча ту­по­го­ло­ва шпа­на і до­розк­ру­чує те, чо­го не розк­ру­тив сусід.

— Бабушка! — не вит­ри­мав я. — Як ти вза­галі до­ду­ма­лась до цієї ідіотської ідеї?

— А що? — ска­за­ла ба­буш­ка тро­хи ви­ну­ва­тим го­ло­сом, — ти в Києві, а твоя ця бан­ду­ра...

— Це не бан­ду­ра!

— А твоя ця шту­ка мені за­ва­жає...

— Як піаніно мо­же за­ва­жа­ти?

Говорити ще щось бу­ло мар­но.

Я без ен­тузіазму по­гу­ляв на весіллі. І навіть не бу­хав. Та і друг че­рез півро­ку розвівся...

 

Я прий­шов до­до­му й подз­во­нив мамі, щоб роз­повісти про те, що ста­ло­ся...

Я роз­повів, і ма­ма пла­ка­ла, зро­шу­ючи своїми сльоза­ми но­вий етап мого життя. Який етап — мені байдуже.

Тому що то бу­ло піаніно, на яко­му я грав, то бу­ло жит­тя, яке жив, то бу­ли мрії, які ма­ли здійсни­ти­ся, то був вес­ня­ний по­дих моєї влас­ної історії, розстріля­ної без яки­хось мож­ли­вих у цьому ви­пад­ку пра­во­вих норм, без жа­лю, але з іронічною посмішкою до­рос­лих, які цинічно ігно­ру­ва­ли мої ди­тячі об­ра­зи, сни, за­па­лен­ня ле­гень після жовт­не­во­го до­щу, мої ди­тячі не­винні фан­тазії...

Я про­щав­ся з усім, з усім конк­рет­ним й абст­ракт­ним, з усім, чо­го не знай­деш у Ян­дексі, з усім, що ото­чу­ва­ло ме­не та мою психіку, я впев­не­но кро­ку­вав на­зустріч ней­мовірно­му, но­во­му світосп­рий­нят­тю, яке відне­се ме­не по­далі від ди­тя­чих травм, хронічно­го не­до­си­пан­ня й від трагізму, що су­хим мо­гильним піском ук­ри­ває той проміжок ча­су, що суп­ро­вод­жує моє існу­ван­ня.

Я не зби­рав­ся по­чи­на­ти но­ве життя. То­му що це ту­по — кож­но­го ран­ку прокидатися з дум­кою, що цей день — по­ча­ток но­во­го жит­тя. Я знав, що все бу­де. Бай­ду­же, що до­ве­деться страж­да­ти і вми­ра­ти, на­род­жу­ва­тись і за­ну­рю­ва­ти­ся з го­ло­вою в чан із гівном...

Воно прий­де са­ме. Че­ка­ти безг­луз­до...

 

Епілог

 

Справа в то­му, що все, вик­ла­де­не ви­ще, не має логічно­го кінця, тоб­то текст не є логічно сфор­мо­ва­ним, не має логічної розв’язки, і епілог мав би бу­ти тою са­мою розв’язкою, яка за­ли­шить у чи­та­ча цілісне вра­жен­ня про за­гальний текст...