Психотерапія як напрям практичної психології.
Психотерапія - це широка сфера наукової і практичної діяльності фахівців (медиків, психологів та ін.). Буквальне значення терміну «психотерапія» було пов'язано з двома його тлумаченнями, що грунтується на перекладі грецьких слів psyche-душа і therapeia - лікування: «зцілення душі» або «лікування душі». Сам термін «психотерапія» був введений в 1872 р. Д. Тьюком у книзі «Ілюстрації впливу розуму на тіло» і став широко вживаним з кінця XIX ст.
Виділяють медичну, психологічну, соціологічну і філософську моделі психотерапії. Медична модель психотерапії – це комплексний лікувальний вербальний та невербальний вплив на емоції, думки, самосвідомість людини у випадку психічних, нервових і психосоматичних захворювань.
Психотерапія традиційно розглядалася як галузь медицини, тому і по сьогоднішній день багато клінічних психотерапевтів вважають, що психотерапією мають право займатися тільки лікарі. Проте, в науці є психологічна модель психотерапії, яка є самостійним напрямом діяльності практичного психолога. Психотерапія - це «надання психологічної допомоги здоровим людям (клієнтам), що мають різні психологічні труднощі чи їм потрібно поліпшити якість власного життя.
Поділ на нелікарську психотерапію і власне психотерапію, яка, у свою чергу, ділиться на клінічно - і особистісно-зорієнтовану є не цілком правомірною, оскільки в кожній з них присутні аспекти іншої. Так, наприклад, особистісно-зорієнтований підхід реалізується як в медичній, так і в немедичній психотерапії. При цьому саме в немедичній психотерапії він стає головним.
Останніми роками умовно розрізняють клінічно зорієнтовану психотерапію, спрямовану переважно на пом'якшення або ліквідацію наявної симптоматики, і особистісно-орієнтовану психотерапію, яка спрямована на допомогу людині змінити своє ставлення до соціального оточення і до власної особистості. При цьому слід пям'ятати про неоднозначне вживання останнього терміну: по-перше, як вузько-спеціалізованого підходу; по-друге - більш широко - як екзистенційно-гуманістичний напрям у психотерапії; по-третє - в найширшому значенні - як психотерапії, яка грунтується на положеннях основних напрямів сучасної психології: динамічному, поведінковому і гуманістичному.
Широке розуміння сфери психотерапії було закріплене в Декларації з психотерапії, прийнятою Європейською асоціацією психотерапії у Страсбурзі в 1990 році. В цій декларації було зафіксоване наступне:
1) психотерапія є особливою дисципліною у сфері гуманітарних наук, заняття якою представляє собою вільну і незалежну професію;
2) психотерапевтична освіта вимагає високого рівня теоретичної і клінічної підготовки фахівця;
3) у ній використовуються різноманітні психотерапевтичні методи;
4) освіта в сфері одного з психотерапевтичних методів повинна здійснюватися інтегрально: воно включає теорію, особистий терапевтичний досвід і практику під керівництвом супервізора, одночасно отримуються широкі уявлення про інші методи;
5) доступ до такої освіти можливий за умови широкої попередньої підготовки, зокрема, у сфері гуманітарних і суспільних наук.
Навіть в межах медичної моделі психотерапія відмінна від інших методів лікування. При її проведенні використовуються психологічні методи і засоби (а не, наприклад, фармакологічні). Пацієнтами виступають люди з тими чи іншими розладами психіки, а як фахівці - особи, що мають професійну підготовку з основ психології і медицини. В клінічно-зорієнтованій психотерапії традиційно використовуються такі методи, як гіпноз, аутогенне тренування, різні види навіювання та самонавіяння. В особистісно-зорієнтованій психотерапії використовуються різноманітні методи і прийоми, що грунтуються на теоріях різних шкіл і течій.
Головною ідеєю, яка об'єднує майже всі підходи у психотерапії - надання допомоги у розвитку особистості шляхом зняття обмежень, заборон, комплексів, звільнення її потенціалу. В її основі покладена ідея зміни, трансформації людського Я у світі, що сам динамічно змінюється. Психотерапевт впливає на ті або інші складові самосвідомості.
Практичний психолог використовує ті ж методи, що і клінічний психотерапевт. Відмінність полягає, перш за все, в їх спрямованості. Найважливіше завдання практичного психолога полягає не в знятті або полегшенні симптомів хвороби, а в створенні умов для оптимального функціонування особистості та її розвитку, наприклад, з метою поліпшення стосунків з іншими людьми (з членами сім'ї, колегами і ін.).
У немедичній психотерапії можна виділити наступні загальні завдання:
• дослідження психологічних проблем клієнта і надання допомоги в їх вирішенні;
• поліпшення суб'єктивного самопочуття і зміцнення психічного здоров'я;
• вивчення психологічних закономірностей, механізмів і ефективних способів міжособистісної взаємодії для створення основи для ефективного і гармонійного спілкування з людьми;
• розвиток самосвідомості і здатності до самодослідження клієнтів з метою корекції або попередження емоційних порушень на основі внутрішніх і поведінкових змін;
• сприяння процесу особистісного розвитку, реалізації творчого потенціалу, досягненню оптимального рівня життєдіяльності і відчуття щастя та успіху.
У психотерапії виділяють психодинамічний (глибинний), екзистенційно-гуманістичний і поведінковий підходи.
У психодинамічному підході підкреслюється важливість розуміння вникнення та лікування емоційних розладів внутріособистісних конфліктів, які є результатом динамічної і часто несвідомої боротьби суперечливих мотивів всередині особистості. Існує кілька різновидів психодинамічного підходу (класичний психоаналіз 3. Фройда; індивідуальна психологія А. Адлера; аналітична психологія К.Г. Юнга; его-психологія (А. Фройд, Р. Хартман, Д Клейн, які розглядають Его особистості як творчу адаптивну силу); неофройдизм (Д. Хорні, Е. Фромм, Р. Салліван, які акцентують увагу на визначальній ролі соціального середовища у становленні особистості); теоретики об`єктних відносин (М Клейн, О. Кернберг, Г. Кохут, Т.Яценко).
Психодинамічна (глибинна) психотерапія зорієнтована на психоаналіз. Вона грунтується на принципі визначального впливу минулого досвіду на формування світовідчуття, певної манери поведінки людини, її внутрішніх і зовнішніх проблем. Засновником психодинамічного напряму психотерапії був 3. Фройд. В основі його психоаналітичного вчення є концепція неусвідомлюваного. Ним розроблені й спеціальні психотерапевтичні прийоми проникнення в неусвідомлюване.
Головною метою психоаналізу є виявлення і вивчення неусвідомлюваних сил, які зумовлюють життя та діяльність особистості. Робота психолога спрямована на усвідомлення клієнтом своїх глибинних внутрішніх процесів і оволодіння ними.
Закономірним явищем у психодинамічній терапії є протидія клієнта психотерапевтичному процесові як неусвідомлювана реакція на можливість зіткнення з болісними внутрішніми переживаннями. Тому на перших етапах роботи прихильники цього напряму звертають на це увагу клієнта, а потім інтерпретують (описують у термінах психоаналізу) опір клієнта та його конкретні захисні механізми. Одне із завдань психолога - показати дію цих механізмів не лише у процесі психотерапії, а й у повсякденному житті клієнта, його взаєминах з оточуючими. Ознайомлення клієнта з трьома компонентами структури особистості («Воно», «Я», «над-Я» згідно з теорією 3. Фройда) дає йому можливість зрозуміти суть психологічних захисних механізмів як намагання його Я регулювати взаємини між "Воно" та "над-Я", захистити особистість від травмуючих переживань і зберегти її цілісність.
Основними механізмами психологічного захисту є витіснення, придушення, раціоналізація, проекція, заперечення, заміщення, ізоляція, формування реакції, компенсація, сублімація, регресія, інтроекція, ритуал, аскетизм. Виділяють також нижчі захисні механізми — розщеплення, примітивну ідеалізацію, ідентифікацію. Механізми психологічного захисту виникають у ранньому дитинстві, виконуючи на цьому етапі важливі функції для збереження психіки. Але у дорослої людини ці механізми стають на перешкоді повноцінному розвитку особистості, формують основу невротичної поведінки.
У психодинамічній психотерапії використовуються такі основні психотехніки:
1) метод вільних асоціацій передбачає висловлювання мимовільних, таких, що випадково спадають на думку, висловлювань. Психолог аналізує їх зміст, послідовність, символіку, а також заблокованість у висловлюваннях. Можуть бути як довільні асоціації, так і асоціації на задану тему чи слово;
2) тлумачення сновидінь. Аналіз сновидінь 3. Фрейд назвав "царською дорогою до неусвідомлюваного". Цей метод включає розкриття символіки, домінуючих почуттів, вільних асоціацій з приводу змісту сну;
3) інтерпретація полягає у позначенні того чи іншого явища, його психоаналітичному тлумаченні та "перекладі" на мову клієнта. Основні правила інтерпретації: йти від поверхні вглиб; пояснювати те, що клієнт уже здатний сприйняти; перед інтерпретацією вказати на захисний механізм переживання.
Аналіз асоціацій і сновидінь, актуалізація дитячих спогадів допомагає виявити приховані ранні конфлікти, зрозуміти та пережити їх уже дорослою людиною, тим самим роблячи її більш свідомою, а значить вільною від тиску проблем дитинства.
Аналіз опору передбачає з’ясування всього того, що перешкоджає процесові психотерапії та усвідомленню справжніх проблем. Зокрема, сюди входить аналіз психологічних механізмів захисту.
Аналіз трансферу (феноменів перенесення на психотерапевта емоційних ставлень клієнта до значущих для нього людей – батька, матері) означає виявлення та інтерпретацію почуттів, думок, ставлень клієнта до психолога. Розрізняють позитивний трасфер – перенесення почуттів (любові, поваги, довіри, прив’язаності та ін.) і негативний – перенесення переживань (страху, ненависті, відрази, ворожості та ін.). Виникнення і аналіз перенесення є основним моментом психодинамічної психотерапії. Аналізується також і явище контртрансферу – ставлення психолога до клієнта.
Відкриття 3. Фройда (класичний психоаналіз) були розвинені та модифіковані іншими вченими, такими як Е. Фромм, К. Г. Юнг, А. Адлер, Е. Еріксон, К. Горні та ін. Їхні праці внесли значний вклад у розвиток психодинамічної теорії і практики, наблизили їх до вимог сьогодення.
Психодинамічна психотерапія проводиться протягом тривалого часу (від півроку до багатьох років) і потребує серйозної і тривалої психоаналітичної підготовки психолога.
У психоаналітичному напрямі застосовується груповий метод - груп-аналіз, засновником якого є відомий британський психоаналітик Зігмунд Фоулкс. Було висунуто три основні моделі психоаналітично зорієнтованої групової психотерапії, основні принципи яких дуже стисло можна виразити так: а) психоаналіз у групі; б) психоаналіз групи; в) психоаналіз через групу або з допомогою групи.
Першу модель розробляли американські психологи Вульф і Шварц, що намагалися відтворити індивідуальну аналітичну обстановку на групі. Психотерапевтичний процес протікає таким чином: аналіз по черзі проходили члени групи у присутності інших, і ведучий з кожним взаємодіяв індивідуально, не звертаючись до групи в цілому. На думку прихильників цього підходу, учасники групи, що спостерігають за індивідуальним психоаналізом, не є пасивними глядачами, а самі включаються у процес, внутрішньо співпереживаючи і емпатизуючи пацієнту, з яким працює груп-аналітик. У даний час від цієї моделі більшість фахівців відмовилося.
М. Клайн і В. Байон використовували іншу модель, основна ідея якої полягала в тому, що ведучий намагався проводити психоаналіз всієї групи відразу. Зараз деякі психоаналітики в США намагаються повернути до життя цю модель і привнести ідеї Байона у груп-аналіз.
Основна концепція 3. Фоулкса зводиться до взаємодії ведучого і групи як цілісності. В цьому випадку відбувається об'єднання трьох вказаних вище моделей: психотерапія в групі, психоаналіз групи і через групу.
Екзистенційно-гуманістичний підхід спирається на філософські ідеї екзистенціалізму і феноменології. Гуманістична психотерапія грунтується на наступних положеннях:
• лікування є зустріччю рівних людей;
• поліпшення у клієнтів наступає тоді, коли терапевт створює сприятливі умови - допомагає усвідомленості, самосхваленню і виразу клієнтом своїх відчуттів та переживань;
• якнайкращий спосіб - створення стосунків безумовної підтримки і схвалення;
• клієнти повністю відповідальні за вибір способу розмірковування та поведінки.
Для екзистенціально-гуманістичного напряму психотерапії (Р. Олпорт, А Маслоу, Ж. Роджерс, В. Франкл і ін.), що виник на початку п'ятдесятих років ХХ ст., головним є поняття Я як надзвичайно важливий феномен для особистісного розвитку (англійський термін «self» — «самозвеличення»). Р.Олпорт, який вперше ввів поняття “образ самого себе”, вказав на величезне значення “самозвеличення”. Безумовною заслугою Р.Олпорта є його ідея впливу майбутнього на розвиток особистості та її самосвідомості. Він, зокрема, вважав, що вищі мотиви, які породжують спрямованість у майбутнє, спрямованість до реалізації життєвих цілей, до вільної реалізації своїх потенцій, складають ядро особистості, або її Я.
Основоположними ідеями цього напряму стали уявлення про людину як активну істоту, що прагне до розширення простору свого буття, яка має безмежні можливості для позитивного особистісного зростання. А. Маслоу стверджував, що найвищою людською потребою є прагнення до самоактуалізації. Екзистенціальне єство людини розкривається перш за все у межовій ситуації між життям і смертю. Тому центральними категоріями людського буття виступають смерть, свобода, відповідальність, ізоляція, безглуздя, самореалізація
Гуманістична психотерапія, як і психодинамічна, у центр свого підходу ставить людину, її особистість. Проте на відміну від психоаналізу увага приділяється передусім не минулому клієнта з його травматичними деструктивними явищами, а теперішньому, самовідчуттю і досвіду в ситуації "тут і тепер", з вірою в його конструктивні сили. Завдання психолога гуманістичного напряму - сприяння особистісному зростанню клієнта не через пояснення його досвіду у спеціальних наукових термінах, а шляхом співпереживання і прийняття його внутрішнього світу. Видатними представниками гуманістичного напряму психології є А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл, Ф. Перлз.
Найбільш типовими течіями у гуманістичній психології е екзистенціальна, роджеріанська (або клієнтцентрована) психотерапія і гештальттерапія.
Завданняа психолога - допомогти клієнтові прийняти себе у всій повноті і взяти відповідальність за себе (своє життя, вибір, самопочуття тощо).
Методологічні засади екзистенціальної психотерапії пов'язані з філософською проблемою буття, зі створенням ключових понять і концепції людського існування. У наданні психотерапевтичної допомоги послідовники цього напряму прагнуть поєднувати своє розуміння клієнта і здатність до конфронтації з тим, що називається "обмеженим існуванням у клієнті".
Вважається, що однією з головних причин захворювання або серйозних психологічних проблем є «блокування» прояву людиною її собіподібності (автентичності), проживання (екзистенції), безуспішний пошук сенсу свого життя. Найважливішими цілями психологічної допомоги людині виступає створення умов для відновлення собіподібності особистості, реалізація нею своїх істинних можливостей, звільнення творчого потенціалу, відповідність її життя своїй істинній духовній природі.
До екзистенційно-гуманістичного напряму у психотерапії належать: клієнт-центрована психотерапія, гештальттерапія, логотерапія, психодрама, первинна терапія Янова, трансцендентальна медитація, екзистенціальна психотерапія, дзэн-психотерапія та ін.
Мабуть, найбільший вплив зі всієї зарубіжної психології на сучасний стан вітчизняної психологічної науки здійснили ідеї кліент-центрованої психотерапії К. Роджерса, який розвинув феноменалістичний підхід в розумінні Я-концепції, спираючись на наступні положення:
1) поведінка людини залежить від її суб'єктивного індивідуального самосприйняття;
2) самосприйняття віддзеркалюється у феноменальному полі її свідомості, центром якого є Я-концепція (сукупність уявлень про себе, ставлення до себе, а також самовплив);
3) Я-концепція - це одночасно і уявлення, і внутрішнє єство індивіда, центром якого є духовні цінності;
4) Я-концепція зумовлює досить стійкі способи, схеми поведінки.
За К. Роджерсом, дуже часто причиною внутрішніх психологічних конфліктів є розбіжність між уявленням людини про себе реальне (Я-реальне), і тим, ким вона хоче стати (Я-ідеальне). Тільки справжні, глибокі людські стосунки можуть, на думку Роджерса, подолати розрив між Я-реальним та Я-ідеальним. Основою лікування, за Роджерсом, є знаменита тріада: безумовне позитивне прийняття клієнта, емпатія (співчуття, співпереживання клієнту), конгруентність (тотожність).
Клієнт, ще звертається до психолога, почуває себе безпорадним, закритим для істинного спілкування, неадекватним своїм почуттям, відмежованим від значної частини свого внутрішнього світу. Аби стати зрілою й цілісною, він повинен виявити свої справжні почуття, дослідити і прийняти їх. У зустрічі зі своїм справжнім Я психолог виступає як дзеркало, друге Я клієнта. В атмосфері довіри й безпеки він виявляє і досліджує свій внутрішній світ, вчиться відділяти своє справжнє від привнесеного, штучного, несправжнього, дедалі більше спиратися на потреби розвитку й цілісності, виявляючи перепони на цьому шляху.
У клієнтцентрованій психотерапії основними засобами впливу є особистість психолога, зокрема його конгруентність (щирість, відповідність між почуттями і змістом висловлювань, неопосередкованість концепцією чи статусними іграми), особливості його спілкування з клієнтом, такі як активне слухання, повага, емпатія, неоцінювання, піклування.
Психолог уважно вислуховує клієнта, вступаючи у зовнішній діалог, активно долучаючись до почуттів клієнта (з метою дедалі більшого його занурення у внутрішній процес) або на прохання самого клієнта (висловити свою думку чи ставлення до чогось тощо). Самоприйняття клієнта є першим кроком в його особистісному зростанні, який визначатиме зміни й його поведінці.
На відміну від роджеріанської психотерапії у гештальттерапії, засновником якої є Ф. Перлз, використовується широкий спектр психотерапевтичних технік і прийомів. Можливо, завдяки тому гештальттерапія є досить популярною та ефективною школою психотерапії. Метою гештальттерапїї Ф. Перлз вважав допомогу здоровій особистості у виживанні в нездоровому суспільстві. Основні завдання цього напряму – посилення бажання самоствердження й незалежності особистості, розширення свідомості (поля усвідомлення себе і своєї життєвої ситуації) й довіри до стану актуального переживання, особистісна зрілість клієнта. У гештальтгерапії використовуються такі психотехніки: психодрама (для усвідомлення міжособистісних стосунків та для роботи зі сновидіннями – їх драматизація); сприйняття "тут і тепер" (розрізнення "трьох кіл" сприймання); діалог нападаючого й того, хто захищається. Цікавою є техніка «порожній стілець» (бесіда з відсутньою людиною), бесіда з частиною свого Я; робота з мовними змінами (наприклад: "Я повинен" - "Я хочу"); експериментальне перебільшення (техніка з розвитку самоусвідомлення шляхом гіперболізації поведінки, тестів) та ін.
В основі логотерапії (спрямованої на допомогу людині у знаходженні сенсу життя) В. Франкла є ідея, згідно якої форми неврозів виникають як реакції на втрату людиною сенсу життя. На відміну від А. Маслоу, В.Франкл вважав самоактуалізацію особистості не самоціллю, а засобом реалізації суті (сенсу). Не прагнення до самоактуалізації за Маслоу, не принцип задоволення за Фройдом, не прагнення до влади за Адлером, а прагнення до суті (сенсу) - ось що визначає людське життя. Звідси завдання психотерапевта є допомога людям у знаходженні сенсу життя у найскладніших ситуаціях.
За багатьма позиціями з підходом В.Франкла співпадає концепція екзистенційної психотерапії І. Ялома. Згідно поглядів останнього, людина боїться неминучої смерті, прагнення до свободи обертається для неї відсутністю опори, самотність стає неминучим супутником людини, не дивлячись на постійні контакти, неосмисленість життя породжує проблеми та переживання. Завдання психотерапевта полягає в тому, щоб допомогти людині усвідомити та подолати ці екзистенційні конфлікти.
Біхевіоральна (поведінкова) психотерапія. На відміну від гуманістичної психології, у центрі якої стоїть особистість, поведінкова психологія спрямована передусім на розв’язання певних конкретних психологічних проблем, зокрема, проблем поведінки. Основна мета поведінкової психотерапії полягає у створенні нових умов для навчання людини, завдяки чому вона може оволодіти своїми діями та змінити поведінку.
Поведінкові терапевти розглядають неврози та аномалії особистості як прояв виробленої раніше неадаптивної поведінки. Завдання психотерапії полягає у необхідності формування в людини оптимальних поведінкових навичок. Історично цей напрям має свій початок у біхевіоризмі Дж. Вотсона, Е. Торндайка, Б. Скіннера, а також у роботах російських учених І. Павлова, В. Бехтерєва, І.Сеченова. Поведінкова психологія як напрям психотерапії вперше знайшла своє оформлення в роботах Дж. Вольпе і А. Лазаруса. Людина у біхевіоральній психотерапії розглядається як продукт і творець навколишнього середовища. У ході психотерапії психолог намагається допомогти клієнтові вплинути на обставини, краще пристосуватися до них. Оскільки в основі концепції лежить експериментально обгрунтована ідея навчання, біхевіоральна психотерапія оптимістично ставиться до можливості розв'язання людських проблем.
У біхевіоральній психотерапії після встановлення контакту психолога з клієнтом відбувається процес конкретизації проблеми клієнта (операціоналізація поведінки). Психологічною проблемою для біхевіорального психолога є певна об'єктивна дія, акт, учинок. Наступним важливим кроком виступає функціональний аналіз проблеми – дослідження подій, що передували вчинку, сам учинок та його наслідки. Таким чином виявляються послідовність подій та зв'язки між причинами й наслідками.
Одним із завдань психотерапевта поведінкового напряму є спільна з клієнтом постановка соціально значущих для нього цілей та вироблення конкретного плану їх реалізації.
У поведінковій психотерапії застосовуються різноманітні методи і прийоми:
• позитивного та негативного підкріплень, спрямованих на розрив небажаного сталого зв'язку між умовним подразником і реакцією і /або заміну їх новим;
• покарання (поєднання неприємної дії з ситуацією, звичайно приємною);
Основними методами є тренінг релаксації, систематична десенсибілізація, функціональний тренінг поведінки. Метод релаксації спрямований на підвищення людських можливостей у подоланні стресу психофізіологічними способами саморегуляції. Основними елементами тренінгу релаксації є розслаблення, зосередженість на диханні. Цей метод використовується також як фон для навіювання та самонавіювання.
Систематична десенсибілізація спрямована на зниження тривожності, різноманітних острахів (фобій). Цей метод грунтується на поєднанні приємних стимулів (наприклад, розслаблення, комфорт) і травматичних стимулів. Фактори травмуючого впливу виділяються і розташовуються в ієрархічному порядку. Робота розпочинається з найменшими за силою факторам.
Функціональний тренінг поведінки полягає у навчанні клієнта адекватної поведінки і впевненості в собі у різних ситуаціях спілкування. З цією метою використовуються прийоми візуалізації (зображення), рольової гри, аналізу альтернативних рішень, навчання певним конструкціям висловлювань та навичкам поведінки у конфліктних ситуаціях тощо.
У сучасній поведінковій психотерапії використовуються також методи самоспостереження, самодослідження, самооцінки, яка визначає поведінку, ведення записів у щоденнику.
Психотерапевт цього напряму виступає в активній ролі наставника, вчителя. Він заохочує клієнта до активності, сігівробїіншггва, експериментування з новими формами поведінки. Важливими моментами психотерапії е передбачення і підготовка клієнта до можливих рецидивів (негативних наслідків), психотерапевтична робота з опрацювання (поведінковий і когнітивний аналіз).
Останнім часом намітився значний вплив когнігивної психології на поведінкову психотерапію. Відтак значна увага приділяється не лише аналізу дії, виробленню потрібних навичок поведінки, а й засвоєнню стратегії раціонального мислення, пошукам тих думок, що призводять до емоційної реакції та відповідної поведінки клієнта.
Зараз у багатьох країнах, включаючи й Україну, став популярний психотерапевтичний підхід, який отримав назву нейролінгвістичного програмування, який має корені в поведінковому напрямі. Нейролінгвістичне програмування (НЛП), авторами якого є Р. Бэндлер і Д. Гриндер, це процес моделювання внутрішнього людського досвіду і міжособистісної комунікації шляхом виділення структурних елементів цього процесу. НЛП є синтезом успішних стратегій навчання та використовує методи, які застосовуються кращими психотерапевтами всіх напрямів.
Однією з головних відмінностей НЛП від інших психологічних напрямів є відсутність будь-якого інтересу до процесів комунікації, а натомість – вся увага спрямована на аналіз структури процесу: його послідовних кроків програми або внутрішньої дії у найбільш ефективно комунікативних людей. Опис цієї структури здійснюється, спираючись тільки на чуттєвий (сенсорний) досвід людини, в якому нейролінгвістичні програмісти виділяють три основні модальності - зорову (візуальну), слухову (аудіальну) і рухову (кінестетичну). «Очищення» сенсорних каналів фахівцем-психотерапевтом, що працює у сфері НЛП, є найважливішою умовою адекватного розуміння невербальних відповідей на проблеми клієнта. Вважається, що методи НЛП можна ефективно використовувати у всіх інших сферах людської життєдіяльності.
Вивчення структури суб'єктивного досвіду необхідне нейролінгвістичним програмістам для того, щоб допомогти людині змінити свою поведінку. Як вважають Бендлер і Гриндер, практично всі психологічні проблеми виникають у людей через суб'єктивну неможливість вирватися з ланцюгів звичних стереотипів поведінки. У людини в будь-якій ситуації повинно бути не менше трьох можливостей вибору, інакше вона стає рабом однієї-єдиної програми.
Завдяки перепрограмуванню поведінки з допомогою спеціальних психотехнік у людини формується широкий спектр можливостей, з яких вона робить якнайкращий вибір. При цьому безумовна перевага віддається підсвідомому вибору варіантів поведінки. Якщо психологи і психотерапевти інших шкіл вбачають своє завдання у допомозі людям в усвідомленні проблеми, причин їх виникнення, і свідомому пошуку шляхів їх вирішення, то нейролінгвістичні програмісти вважають головним вплив на підсвідомість клієнта, обминаючи його свідомість. Ставиться завдання змінити стратегію підсвідомості, не вникаючи у зміст проблем конкретної людини.
Тілесно-зорієнтована терапія А. Райха має свої корені у класичному психоаналізі, нейролінгвістичне програмування - походить від сучасного необіхевіоризму, клієнт-центрована психотерапія К. Роджерсаабсолютно грунтується на ідеях екзистенціально-гуманістичного підходу. Проте академічна наука довго не сприймала групові форми психологічної і психотерапевтичної роботи всерйоз, вважаючи більш вагомими фундаментальні дослідження.
Групова психотерапія. Психотерапія здійснюється індивідуально і в групі. Виникнення групової психотерапії відноситься до 1904—1905 рр. та пов’язується з лікарською діяльністю І.В. Вяземського (Росія) і Дж. Претта (США). Першою спробою дати науково-теоретичне пояснення того, що відбувається у групі під час процесу лікування, - є теорія «тваринного магнетизму» Франца-Антона Месмера, - австрійського лікаря, що практикував в Парижі у кінці XVIII ст. Суть цієї теорії полягала у наступному: існує якийсь магнетичний флюїд, який у разі нерівномірного розподілу усередині організму людини породжує хворобу. Завдання лікаря - з допомогою спеціальних маніпуляцій гармонійно перерозподілити флюїди і тим самим вилікувати хворого.
У лікарській діяльності Месмера виявилися важливі соціально-психологічні ефекти, пов'язані з міжособовою взаємодією лікаря і хворого (навіювання), з цілющим впливом групи (часто учасники групового сеансу були пов'язані один з одним мотузком для кращої «циркуляції флюїда»). Лікування у групі відбувалося краще в результаті психічного „зараження”.
Фактично до середини XIX ст. ці ефекти спеціально не вивчалися дослідниками. Шотландський лікар Дж. Брейд запропонував замість терміну «тваринний магнетизм», що викликав багато словесних баталій, термін «гіпнотизм», пов'язуючи психологічний механізм месмерівського лікування зі сном. Гіпнотичні явища у цей період викликали величезний інтерес - психіатри, які інтерпретували процеси, що відбуваються у стані гіпнозу, трактували їх абсолютно по-різно. Так, добре відома дискусія між Сальпетрієрською і Нансійською психіатричними школами про значення і психологічні механізми гіпнозу (1880—1890 роки). У цій дискусії перемла точка зору І. Бернгейма, який стверджував, що гіпнотичний стан - це звуження свідомості в результаті концентрації уваги під впливом навіювання (лідер Сальпетрієрської школи Шарко вважав гіпнотичний стан ніби штучно сформований невроз). Причому навіювання як психологічний феномен, що виявляється у міжособистісних стосунках особистісно у формі взаємо- і самонавіювання, призводить до некритичного засвоєння переконань, думок, почуттів.
Хоч в офіційній медичній науці ставлення до гіпнозу тривалий час залишалося досить скептичним, практики активно застосовували його. Так, гіпноз застосовувався у груповому лікуванні алкоголіків (В.Веттерстранд), у лікуванні неврозів, розумово недорозвинених хворих з деякими соматичними захворюваннями (В.М. Бехтєрєв). У першій світовій війні в німецькій армії гіпноз застосовувався для лікування солдатів з симптомами «військового неврозу», викликаного істерією.
Отже, один з найважливіших чинників, що здійснили вплив на виникнення групової форми психотерапії, що грунтується на використанні гіпнотичних дій.
Групові методи психотерапії використовувалися і в психоаналізі, хоч сам 3. Фройд ніколи навіть не намагався проводити групову психотерапію, але його послідовники активно використовували психоаналітичне лікування або його варіанти у групах. Так, А. Адлер, який, на відміну від свого вчителя, надавав велике значення соціальним умовам розвитку особистості і формуванню її цінностей і життєвих цілей. Саме група, на його думку, впливає на мету і цінності та допомагає їх модифікувати. Під впливом власних лівих переконань А.Адлер створює центри групових занять, що зорієнтовані не на елітарну психоаналітичну роботу (як це було поширено в Європі), а на лікування представників пролетаріату - хворих на алкоголізм, неврози, людей з сексуальними порушеннями. Він організував дитячі терапевтичні групи, в яких застосовувалися методи загальної дискусії та обговорення проблем за участю батьків.
Американські психоаналітики активно застосовували групові методи у приватній медичній практиці на відміну від своїх європейських колег, що звернулися до групової психотерапії тільки під час другої світової війни з необхідності лікування великої кількості пацієнтів з психічними зрушеннями. У груповій психотерапії активно застосовувалися методи емоційного реагування у групі, реалізовувалася ідея демократизації стосунків пацієнтів і персоналу, що призвело до концепції «терапевтичного співтовариства».
Відомий практик - груповий психотерапевт С. Славсонорганізував психоаналітичні групи для дітей і підлітків. В основі їх функціонування була ідея про «групову психотерапію через активність» - лікуванні через участь у взаємодії.
Велику роль у становленні груповоїпсихотерапії відіграв Джекоба Морено, легендарна людина, що створила психодраму, як метод терапії. У 1932 р. він запропонував термін «групова психотерапія». Ним була організована перша професійна асоціація групових психотерапевтів, що заснувала перший професійний журнал з групової психотерапії. Тому послідовники Моренно вважають його батьком групової психотерапії (що, втім, не зовсім справедливо, бо - групові методи лікування психічних розладів виникли задовго до нього).
Отже, більшість шкіл групової психотерапії виникла у руслі основних напрямів світової психологічної науки - психоаналізу, біхевіоризму, гештальдпсихології, гуманістичної психології - або в результаті поєднання різних теоретичних підходів. Так, наприклад, гештальттерапію Ф. Перлза можна вважати гармонійним поєднанням і розвитком ідей психоаналізу, гештальтпсихології і феноменологічного підходу).
У СРСР найбільшого поширення набула патогенетична психотерапія неврозів, в основі якої лежать принципи психології відносин В. М. Мясищева. Суть патогенетичної психотерапії полягає у зміні деформованої системи поведінки хворого, в корекції неадекватних емоційних реакцій і форм спілкування, необхідною передумовою яких є досягнення хворим розуміння причинно-наслідкових зв'язків між особливостями його системи стосунків і захворюванням. Внаслідок спотворень у сфері соціального сприйняття, що виникають у результаті конфліктності самооцінки, хворі неправильно трактують мотивацію партнерів у спілкуванні, недостатньо адекватно реагують на виникаючі ситуації міжособистісної взаємодії. Уся їх увага зосереджується не на вирішенні реальних проблем, а на збереженні уявлення про значущість свого Я як у власних очах, так і в очах оточуючих. Розуміння цього аспекту невротичних порушень дозволяє широко використовувати патогенетичний метод не тільки в індивідуальній психотерапії, але і в груповій формі.
Психотерапія ставить особливі вимоги до підготовки і рівня кваліфікації психолога. Виправданою є спеціалізація практичного психолога на психотерапевта, діагноста, консультанта, корекціоніста з тим, щоб у межах єдиної психологічної служби кожен виконував одну з вказаних основних функцій. У сфері психотерапії психолог неминуче використовує сукупність підходів. Бажаною є спеціалізація в якомусь певному психотерапевтичному напрямі: психоаналітичному, поведінковому, екзистенційно-гуманістичному чи іншому.
Отже, предметом вивчення курсу «Вступ до спеціальності для психологів і практичних психологів» є наукові уявлення про практичну психологію як наукову основу діяльності психолога-дослідника і психолога-практика, головними напрямами та особливостями їх професійної діяльності. Окрім того розглядаються соціальні, моральні та духовні проблеми цієї діяльності, а також вимоги до особистості психолога та шляхи його професійного становлення. Констатується, що становлення психологічної практики невіддільне від становлення психологічної практики, а впливи психолога на іншу людину можуть здійснюватися у різних сферах: психологічній профілактиці, психологічній діагностиці, психологічній корекції, психологічному консультуванні, психотерапії.
Запитання. Завдання.
1. Охарактеризуйте предмет курсу «Вступ до спеціальності».
2. Які види знань представлено у курсі «Вступ до спеціальності»?
3. Назвіть поширені основні міфи, що стосуються діяльності практичного психолога.
4. Порівняйте особливості наукових і життєвих психологічних знань.
5. Наведіть приклади психічних станів людини.
6. Наведіть приклади психічних властивостей людини.
7. Які психологічні знання називаються життєвими?
8. Сформулюйте основну мету наукової психології.
9. Які особливості науково-психологічних знань?
10. Сформулюйте основну мету практичної психології.
11. Охарактеризуйте особливості знань практичної психології.
12. Яких людей можна назвати психологами за професією?
13. Де і коли появилися перші системи знань про душу?
14. Назвіть найвідоміших давньогрецьких психічних явищ.
15. Назвіть арабських вчених, що внесли у УІІІ- ХІІ ст. н.е. найбільший вклад у розвиток психологічних ідей.
16. Які галузі психології почали розвиватися у кінці ХІХ на поч. ХХ ст.?
17. Назвіть найвідоміші психологічні напрями ХХ ст.
18. Перерахуйте основні галузі практичної психології.
19. З якими науками найбільше пов’язана психологія?
20. Назвіть основні сфери діяльності практичного психолога.
21. Сформулюйте основні завдання практичної психології.
22. Дайте визначення понять «психологічна допомога», «психологічне сприяння», «психологічна підтримка», «психологічний супровід».
23. Назвіть основні розділи практичної психології.
24. Дайте визначення поняття «психічне здоров’я людини».
25. Які причини психічного нездоров’я людини?
26. Охарактеризуйте особливості психологічної діагностики?
27. Якими уміннями необхідно володіти психологу-діагносту?
28. Охарактеризуйте особливості психологічної корекції.
29. Які є методи і прийоми психокорекції?
30. Охарактеризуйте психоконсультування як напрям практичної психології.
31. У чому полягає суть психологічного консультування?
32. Перерахуйте принципи психологічного консультування?
33. Якими уміннями необхідно володіти психологу-консультанту?
34. Які є методологічні підходи до консультування?
35. Які є види психологічного консультування?
36. Де працюють психологи-консультанти?
37. Яких помилок можуть допускатися початкуючі психологи у проведенні консультативної бесіди?
38. Охарактеризуйте особливості психотерапії як напряму практичної психології.
39. Сформулюйте завдання немедичної психотерапії.
40. Назвіть основні підходи до психотерапії.
41. Якими уміннями необхідно володіти психологу-терапевту?
42. Що таке «супервізія»?