ПАЛАЦ КНЯГИНІ ФОН ШРУБОТЯГ 10 страница
- А що, там є скарб? - наївно спитав Бумблякевич.
Пани радці розсміялися, це їх починало бавити. Як же
це важливо мати на озброєнні талант логічних доказів! Вміло провадити диспут - це не абищо.
- Ану, пане Бумблякевич, тільки чесно: що ви
насправді потребуєте найбільше - таємницю чи чотири
тисячі корон?
Бумблякевич тут не помітив для себе пастки і, щиро намагаючись представити себе в іншому світлі, бовкнув:
- Мені дуже потрібні ці гроші.
Добродії перезирнулися: їм тепер усе ясно.
- Гм... Це не така й страшна сума - сказав пан Кузеля. - Гадаю, нам вдасться стати для вас добрими самаритянами.
- Що ви маєте на увазі?
- Маємо на увазі грошову допомогу. Коли приїде пан бургомістр, ми обговоримо це питання і, гадаю, вирішимо
його позитивно. Ви отримаєте чотири тисячі, і вам не доведеться дертися кудись на ті скелі, де можна так легко зламати собі карк.
Такого вирішення наш герой не сподівався і, м'яко кажучи, отерп, налякавшись, що так дбайливо ви-будувана конструкція може ось-ось обвалитися.
- Я щиро зворушений, панове, але то вже було б
надуживанням вашої гостинности. Подумайте самі, яку
зливу шахрайства це може породити! До вас почнуть іти,
мов на прощу, і кожен удаватиме, що йому страх як
хочеться попасти до замку. В той час, коли насправді він
лише прагне отримати винагороду. Та це ж вас, панове,
зубожить до краю! Подумайте добре.
Обидва радники мовчки жували сир. Ще хтозна, як до їхньої ідеї поставиться пан бургомістр. Може, й справді взяли на себе забагато. Ну, що ж, вони можуть і не квапитися. Часу ще доволі, а доки не прибуде пан бургомістр, про мандрівку до замку нема чого й думати.
- Гм-м... е-е... м-м... - видушив пан Кузеля. - Може, маєте рацію. Зачекаємо пана бургомістра.
- Дозвольте вас запитати щось не зовсім скромне... -звернувся до них Бумблякевич. - У мене таке враження, що вам би дуже не хотілося, щоби я потрапив до монастиря і розкрив його таємницю. Чи не так?
- Але ж ми вже казали - жодної таємниці не існує. Це все вигадки, - спробував викрутитися пан Курделя.
- Е ні, існує. І особливо вночі, - завдав їм остаточного удару.
Панів радників, мов струмом прошило.
- Ага! То ви вже бачили! - вигукнув пан Кузеля.
- Ага! То ви вже чули! - вигукнув пан Курделя.
- Але це ще нічого не означає! - помахав пан Кузеля пальцем перед самісіньким носом у Бумблякевича. -Нічогісінько не означає! Це звичайне марево! Галюцинація!
- А музика? Музика - теж галюцинація?
- І музика. Та ви-но лише згадайте, чи мало у вашім
житті було різної мани?
- З маною я таки зустрічався, - чесно визнав Бумблякевич, - але я тоді бачив і знав, що це мана. А тут - зовсім інше. Я бачив освітлені вікна, пари танцюючих, чув розкішну музику, яка мене всього вивертала назовні.
- Пане Курделя, - звернувся пан Кузеля до свого товариша, - а чи не показати нам панові Бумблякевичу, як виглядає справжня мана?
- Ви, може, маєте на увазі...
- Саме так, пане Курделя, саме так. Отже, пане
Бумблякевич, запрошую вас до себе на келишок мадери.
Десь так за годину. Оце моя візитівка... А, до речі, ви,
мабуть, уже зголодніли? Боже мій! Куди поділась наша
славна С-ська гостинність? Пане Маєр!
- Я тут, пане раднику, - озвався голос шинкаря, і стало зрозуміло що він був десь неподалік і уважно слухав усю розмову.
- Пане Маєр! Що я чую?!
- О, пане раднику! - заломив руки той і закусив зі скрухою нижню губу. - Яка розпука! Я вгадую ваші думки - я не зумів панам догодити!
- Пане Маєр, ми надамо вам можливість виправити помилку. Пан Бумблякевич, учений зі світовим ім'ям, -тут Кузеля підморгнув Бумблякевичу, - перебуватиме у нашому містечку до... м-м-м... вищого розпорядження. Усі витрати пов'язані з його... е-е... гостиною бере на себе магістрат.
- Я все зрозумів! Я так і думав, що це неабиякий пуриць, а що-небудь поважне. Я їм так і сказав: чую до вас великий решпект, але задурно гостити мені совість не дозволить. Та коли магістрат бере витрати на себе, я з дорогою душею... Пане Бумбельман, наскільки я міг помітити, ви ще не їли? На обід у нас кролячий печінка в білому вині, налисники з тертий чорниця, кава з молоком,
гарбата хинський, цинамоновий булочка... Ага, ще забув - телячий полядвиця. Ум-ц-ц-ц! Пальчики обсмокчете!
- Давайте-давайте, - поплескав його по спині пан
Кузеля, - все давайте... А тепер, добродію, дозвольте
відкланятись. За годину чекаю вас у себе.
Бумблякевич зостався сам. Що йому збирається показати цей пан Кузеля? Хочуть йому забити баки. Це ж зрозуміло. Але він не такий дурний. Хоча якщо запрошують, то відмовлятися не буде.
До столу підійшла висока струнка дівчина з великими персами. Очі Бумблякевича пробіглися знизу вгору і спинилися на її повному круглому обличчі. Чимось воно було дивне і зовсім не пасувало до цієї худенької статури.
Дівчина поставила на столі тарілку з яєчнею, хліб і якесь пійло болотного кольору.
- Що це таке? - обурився Бумблякевич.
- Ваш сніданок, пане, - ввічливо проказала дівчина.
- А де ж кроляча печінка в білому вині?
- Вже скінчилася.
- А налисники?
- Скінчилися.
- Ага. І теляча полядвиця скінчилася?
- Маєте рацію, пане.
- І кава з молоком, і хинська гарбата, і цинамонові булочки?
- Що поробиш, -'розвела вона руками. - У нас багато не готують. А нині прибули пани драгуни і все повиїдали.
- Пани драгуни? - здивувався. - Де ж вони їли, що я їх не бачив?
- Та тут і їли. Повна заля була. Хіба не помітили? А-а, та ви ж, певно, зайняті були розмовою з панами радниками.
- Але ж пан Маєр... - підвищив голос.
- Ц-с-с, - перебила його дівчина і, роззирнувшись, швидким рухом тицьнула щось загорнуте в білу серветку. - Смачного, пане.
Бумблякевич провів її здивованим поглядом, потім подивився на згорток. А що, як цей згорток ховає ключ до таємниці замку? Обережно під столом розгорнув тремтячими руками серветку і побачив тонко накраяну полядвицю. Що ж, і це непогано. Певно, я їй сподобався. Далебі, із ситим шлунком набагато легше пірнати в різні таємниці.
- Ви себе дуже необережно поводите, - шепнула йому дівчина, прибираючи зі столу.
- Що? Що ви казали? - не повірив власним вухам, бо хто вона така, що звертає йому увагу.
- Потім поясню...
- Коли?
- Ввечері...
- Але ж...
Та вона вже його не слухала, а відходячи, кивнула на стіл. Коли його стурбований погляд упав на щойно витерту поверхню, то помітив маленький клаптик паперу і миттю накрив його долонею. Рука ковзнула в кишеню, очі полохливо оббігли залю. Вже коло дверей наздогнав чоколядовий голосочок Маєра:
- Пане Бумбельман, ви вже йдете?
Це вже друга особа, що дозволяє собі перекручувати його прізвище. Та, перша, згинула жахливою смертю. І він би не заперечував, якби така ж доля спіткала і цього нахабу. Він подивився в жовте тісто рябого обличчя і відчув, як накочується слина, - яке ж ідеальне місце для плювання! Але ще рано, ще не тепер.
- Так. А що?
- Чи смакувала вам наш кролячий печінка?
- Я - вчений світової слави. Почесний доктор
Гейдельберзького університету...
^..~.Р;>..бРав0' брабб!?.' '"'Ґ:'\^,__.
- ... і я ще здатен відрізнити кролячу печінку від яєчні, підсмаженої на воді.
- Ґратулюю пана професора! Нині такі знавці - то є велика рідкість. І, повірте, маю за честь гостити в себе
пана професора. Приходьте до нас ще на вечерю. Вас буде чекати фантастичний печеня з дика.
- А її ролю буде виконувати печений картопля.
- Пан Бульмаєр великий жартун!
- А пан Сраєр вдячний слухач моїх жартів. До
побачення.
Обох панів радників помітив у вікні. Його чекають аж так нетерпляче? Двері відчинила покоївка, але з-за її спини вже визирало сяюче обличчя господаря. Що вони там ще вигадали? Які ще пастки? Ось він потрапляє в світлицю, де на столі красується червона пляшка мадери, а поруч миска з трускавками, тарілка того самого сухого солотвинського сиру, цукерки і печиво.
Пани радники припрошують його до столу, наливають вина і вуркочуть:
- Дуже рідко вдається поспілкуватися з освіченими людьми, - каже пан Кузеля. - У дні відсутності пана бургомістра ми дозволяємо собі культурно відпочити. У нас тут, самі розумієте, розваг жодних. Тому вже, вибачайте, відриваємо вас від чогось, може, й дуже важливого. Хоча, гадаю, і ви від цього спілкування повинні винести чимало корисного. Чи не так?
- Звичайно. Інакше б не скористався вашою гостинністю.
В цей час повз них пропливла якась жінка з гордо піднятою головою. Мала на собі довго білу сукню, а до грудей притискала книжку. Бумблякевич зірвався з крісла, щоби скласти уклін, але пані не зачепила його й краєм гонорового погляду. За нею зачинилися двері сусіднього покою і сцена набрала комічного забарвлення.
- А що, - засміявся пан Кузеля, - тепер уже ви переконалися?
- В чому? В тому, що ви мене підманули? Розповідаючи
якусь історію про те, як отруїлась ваша дружина. А тут я бачу... пані... котра може бути тільки вашою дружиною.
- Я вас аністілечки не підманув. Моя жінка таки справді отруїлася. Але щойно ви бачили не її, а ману! Це був привид. Саме це я й збирався вам сьогодні показати.
- Привид! - вирячив очі Бумблякевич. - Хочете мене запевнити, що... її не існує? Але ж я бачив, як відчинилися і зачинилися двері!
- Ну й що? Можете піти за нею, доторкнутись до неї. Можливо, вам навіть вдасться розговорити її, а однак -це лише дух моєї покійної дружини. Він не тільки відчиняє і зачиняє двері, але й ходить, як бачите, до мого кабінету і випозичає книжки. Ще якби ставила на місце! А то може підійти до столу і поцупити канапку чи перехилити келишок вина.
Пан Кузеля, вочевидь, осідлав свого улюбленого коника і тепер гарцював на ньому з особливим задоволенням.
- Цікаво, чи ваша нова дружина буде миритися з цим
привидом? - всадив шпильку Бумблякевич.
Та пан Кузеля її миттю висмикнув:
- А куди вона подінеться? Хоче мати чоловіка радника, мусить дати собі раду з привидами.
- У нас багато мають своїх привидів, - сказав пан Курделя. - 3 привидами безпечніше. Чи злодій в хату залізе, чи діти в садок, а привид уже тут: гу-у-у-у! У мене в хаті живуть два привиди. Це моя тестьова і її сестра. Обидві за життя були страшні стерви, пхали носа в брудні шкарпетки і цілими днями тілько те й робили, що шпирали, дзюґали, сверготіли, аж мені голова мало не пукала. Надозолили мені катові дзундзурихи так, що й зарятунку не було. І от одного дня мені засвітилася щаслива думка: аби я не мучився, вони мусять вмерти! Так я жінці й сказав. Вона - в плач... Бо ж то її мама і тета. Але я є пан радник, а не хвіст телячий. Пішов-єм до пана бургомістра, і він ми виписав такий папір, що і тестьова, і її сестра нині
вмерли. От! А що мені більше треба? Тільки вони щось до мене «гур-гур», а я їм під ніс той папір: нате, читайте, вас вже нема. Ви-но тільки духи. Пфу-у-у! - і розлетілися. Дав їм біле вбрання, аби виглядали пристойно. В газету - некрольога. Тепер вони де не ступлять, а до них всі: а киш! І хрестяться. Маю святий спокій. Далебі, з мертвими куди скорше можна збалакатись, аніж з такою живою мавпою.
- А я вам скажу, - похитав головою пан Кузеля, - з привидом і кохатися куди приємніше. Колись, ще за життя, моя жіночка все, коли я на неї вилізу, лопотіла невгаваюче про геть усі новини з цілого міста. І я то мусив терпіти. Ціпив зуби, мружив очі, а ніяк не міг зосередитися, а через те й не годен був зазнати аморе ля фініта. Вже мене сьомим потом заливає, вже навіть слизькаю і сповзаю, вже чую, як у голові червоні кола крутяться, а еребуса еякулятоса як нема, так нема. Аж якось здогадався та й писок бабі подушкою накрив. І що ви гадаєте? За півхвилини було по всьому. А все пояснювалося дуже просто: вона добре знала, як діють на мене тоті дурні розмови, і навмисне їх провадила, аби засягнути якнайбільшого задоволення. Себто за рахунок мого здоров'я... - Пан Кузеля надпив мадери, обвів присутніх поглядом переможця і докінчив: - А нині - я кладу духа, як мені забажається, кручу ним, як дзиґою, роблю такі кренделі, які мені в парубочі літа й не снилися, а вона тобі ціхо, ані мур-мур, бо знає своє місце.
- Е-е, то ви ще й спите з привидом? - поцікавився Бумблякевич.
- Ясна справа. З привидом спати найбільша насолода, бо завше маєш певність, що він тобі не завагітніє. А як і навіть - то хіба ще одним привиденятком... Але вернімось до нашого замку. Маємо тут приклад галюцинації. Отже, доки нам усім буде здаватися, що в замку іде служба, а вночі - гулі, доти ми й будемо бачити це явище. Але
досить, аби всі повірили в галюцинацію, і враз полуда спаде! Розумієте? Бо там же нічого нема! Гра тіней і світла!
- Пане Кузеля, але скажіть мені, чому вам так
залежить на тому, аби я не подався до замку? - спитав
урешті Бумблякевич.
Пан радник зашарівся і перезирнувся з товаришем. Той махнув рукою:
- Та кажи вже, кажи.
- Ну, добре... Пане Бумблякевич, маємо одне малесеньке бажання... Хочемо попасти до Львова.
- І що вам заважає?
- Заважає те, що не знаємо доріг. Потребуємо
докладної мали. Заплатимо вам тих штири тисячі,
продайте нам мапу.
- Many? - стенув плечима. - Яку мапу?
- Не будете ж ви нас запевняти, що прибули до С. без мапи? Адже це неможливо. Навіть пан бургомістр літає, керуючись мапою.
- Чому б вам у нього не попросити?
- Не дасть. Це інша тема розмови. У вас є мапа?
- Кажу ж вам - нема.
- Як же ви сюди потрапили?
- На човні.
- По Дністру?
Бумблякевич подумав, що торочити щось про Море Борщів було б нерозважно. Якщо Мартин нічого не втямив, то й ці теж не допетрають.
- Так, - сказав, - по Дністру. Але човен розбився на
скелях.
Обидва радники важко зітхнули.
- Як же ви доберетеся назад? - спитав пан Кузеля.
- Назад вже буду шукати дорогу не з міста, а з замку.
- Це безглуздо. Там нема жодних доріг. В горах були обвали...
- Пане Бумблякевич, - звернувся пан Кузеля, - чи не
знаєте ви часом, які міста знаходяться вниз по Дністру, бо плисти вгору проти течії ми ніяк не зможемо...
- Що ти вигадуєш? - перебив пан Курделя. - Нащо нам плисти вниз, коли до Станіслава і Львова догори?
- Але ж ти розумієш, що плисти догори безнадійно? Мусимо плисти за течією до найближчого населеного пункту. А звідти добиратися залізницею.
- Ніколи в житті! - перелякався пан Курделя. - Вниз за течією Туреччина! Пропадемо як руді миші!
- Але власне хтів би вияснити в пана Бумблякевича, чи зіправді там Туреччина, - вперся пан Кузеля.
Тепер вони обоє звернули очі на гостя й чекали. Що мав їм повісти? Він взагалі не орієнтувався, що довкола діється. Про яку річку мова, коли він не бачив жодної річки? А якщо вже й має бути якась річка і якщо це Дністер, то вниз за течією - Буковина. Коли Буковина була під Туреччиною?... Ну, принаймні в 1913-му там уже господарювала Австрія.
- Ми ще в школі учили, що там має бути Туреччина, -вирятував його Курделя. - А турки тільки й чекають, аби до них хтось приплив та просто в лапи попався.
- Але пан Бумблякевич ще нічого не сказав, - з надією проказав Кузеля.
Бумблякевич набрав задумливого вигляду, наморщив чоло високе і ясне і вдав, наче розглядає уявну мапу на вишиваному обрусі, уважно стежачи за пальцем, який обводив кордони. Сказати, що нема там жодної Туреччини, не так просто, бо ж певності таки не було. Адже, якщо є Море Борщів, то чому не об'явитися й Туреччині? Крім того, хтозна, може, це зовсім не та сама Туреччина, а якась інша, і впадає вона в Море Борщів. А то ще, ого-го, може, ця Туреччина лежить на самому дні Моря, в гущі покраяних буряків, моркви, петрушки, цибулі, русалок, блакитних небес, шаткованих буйних степів, соборів, начинених літургіями і печених у власному соціумі на біблійному вогні,
пухких вареників - ша! - у кожному з них спочиває козацька душа, в гущі посічених наших голів, вуджених кобзарських язиків, тушкованого чорнозему в Дніпровій підливі, а ще ж - славний Запорізький Січеник гетьмана Кагановича, що здибив гнідого коня і вказав булавою на братню Мордовію - слава! слава! слава! Бумблякевич глянув на обрус, примружившись, і враз побачив, як сколихнулася зелена тирса, як вилетіли вершники з балки та гримнули на весь голос: «По-о-пе... по-о-пе-реду Каганович!» А степ одізвався луною, і пан гетьман, зблиснувши золотими зубами, гаркнув до свого війська:
- Чи волите під султана лягти турецького, віри
бісурманської, чи під короля польського, віри лядської, а
чи під царя-батюшку московського, єдиноутробного, віри
вірної? Бо ж не виграє нас ніхто так удатно, як Москва-
матушка, на всі боки перевертаючи, у всі шпари нам
зазираючи, прутня свого самодержавного просто в писок
запихаючи, аби мав козак що посмоктати та чим
покріпитися та московськими щами упитися.
- Волимо під Москвою жити - не тужити! - підхопити козацькі лави і полетіли у небо шапки і чоботи, шаблі і пістолі, чепчики і пантофлі, кобзи і бандури, хрести й ікони, руки і ноги...
- Дайош дружбу народів! - кинув у юрбу гетьман.
- Гурра! Ура! Дайош! - застрибали, зацвірінькали козаки, замахали рученьками з утіхи.
А гетьман збив на потилицю кашкета, глянув у небо й сказав:
- Навіки разом!
Далі поколупався пальцем у носі й, видобувши з ніздрів якогось козака, оглянув його з усіх боків, витер об штани і чхнув смачно, як ото чхати вміють хіба одні козарлюги.
- Ану! Тепер по мєстам! - гримнув так, що враз усі
овечки погнали до кошари цілим кошем на ясні зорі
п'ятикутні, на тихі води полинні...
Бумблякевич звів голову, обважнілу видінням, струснув нею - посипались на обрус дзеркальні скалки...
- Ну? - хтось запитав нетерпляче.
- Так-так, - тепер уже пригадую... - Там суцільна Туреччина, ясир її маму.
- Чи я не казав? - переможно глянув на товариша пан Курделя.
Пан Кузеля сумно похилив голову і сказав:
- Ми приречені жити тут, а не деінде. Часом почуваюся
манюсіньким коліщатком велетенського дзиґаря. І не те мене
непокоїть, що хтось мене щоднини накручує, а що не знаю,
хто се робить. Хочеться причаїтися, завмерти й, при
мружившись, підглянути тую верховну руку з ключиком...
Бумблякевич здивовано споглядав обох радників, котрі поволі втратили всю пиху й вагу, і перетворилася на звичайних людей, закопаних по горло в свої клопоти. Але що йому до їхніх проблем? Будь-яка спроба розповісти, яким чином сюди потрапив і в якому світі досі жив, очевидно, сприйметься як божевілля. Але хтось мусить знати ВСЕ, мусить знати, як вибратися з С. і де знаходиться Море Борщів, а де Туреччина... І тою особою був пан бургомістр.
- Чи не було ще відомостей від пана бургомістра?
- Ще не прилетів. Чекаємо з дня на день, - відказав Кузеля.
- Знаєте що... спало мені думку... Поки його нема... -Бумбликевич тягнув і недоговорював, аж радники від нетерплячки їли його очима. - Може б, проникнути до його кабінету і... подивитися мапи...
Обидва радники голосно видихнули щойно затамоване повітря.
- По-перше - це божевілля! - твердо мовив Кузеля. -А по-друге, мапи він бере з собою.
- Мусить мати кілька тих мап. І не бачу тут жодного божевілля. Божевіллям є якраз приховування їх навіть від таких державних мужів, якими є ви.
Державним мужам цей епітет сподобався, але йому не вдалося стерти з їхніх облич страху. Кого вони бояться? Бургомістра?
- Він просто не знає пана Ліндера, - сказав, киваючи на Бумблякевича, Курделя.
- Ото ж бо й воно, - згодився Кузеля.
- Чому я повинен знати якогось пана Ліндера?
- Якогось? - обурився Кузеля. - Ви сказали - якогось? Але пан Ліндер - це слава і гордість нашого міста. Він -гарантія порядку і закону. Пан Ліндер - комісар поліції. І жоден злочин, який відбувається на нашому терені, ще не вдалося приховати. Всі злочини викрито, всіх злочинців покарано. А тому плянувати, як проникнути у бургомістрів будинок - марна затія.
- Але чому пан бургомістр так старанно береже мапи?
- І добре робить, - мовив Курделя. - Що було б, якби тоті мапи потрапили до рук посполитому людові? Навіть страшно подумати! Наше містечко вилюдніло б за одну добу. Хто би тут зостався? Лише старі і немічні... Та ще духи сновигали б від хати до хати і квилили б жалісно. Усе розбіглося б по львовах та віднях, аж закурилося б...
- Чому ви так гадаєте? - спитав Бумблякевич.
- Не гадаю - знаю. Бо сам так учинив би. І він - теж, -кивнув на колегу.
Але той стріпнувся і замахав руками:
- Перестань! Що ти мелеш? - Очі його тривожно забігали. - Не слухайте його. Все зовсім не так. Ми не збираємося покидати С. Хочемо лише на кілька днів вирватися куди-небудь для розривки. Оце і все.
- Та мені до цього й діла нема, - знизав плечима Бумблякевич. - Скажіть мені, чи пан Ліндер часом не буде мав також мапи?
- Що ви таке говорите? - ще більше рознервувався Кузеля. - Звідки нам це знати? Нам взагалі аж нічогісінько невідомо про пана Ліндера. А коли по правді, то ми його й не бачили.
- І не приведи Господи побачитися! - підхопив Курделя.
- Ми його ніколи не бачили і навіть не знаємо, як він виглядає. А найцікавіше, що ніколи й не мріяли про цеі Нам і так добре.
- Це дивно, - сказав Бумблякевич. - Вже хоча б завдяки своїм посадам радників мусилиби-сьте з ним бачитися.
- І то було б останнє наше враження від життя на волі, - сумно зітхнув Курделя.
- Ну що ж, тоді я нічим не можу вам помогти, - розвів руками Бумблякевич, встаючи з-за столу.
Обидва радники заквапилися відпровадити його до дверей.
- Сподіваємось, пане Бумблякевич, наша розмова
зостанеться між нами? - спитав пан Кузеля.
- За кого ви мене маєте? - зміряв їх очима, потискаючи
руки. - Все, що тут мовилося, заберу в могилу.
Пройшовши кілька кроків, озирнувся і побачив у вікні обох радників - привітно махали йому руками. Кивнув їм усміхнено і подався, куди очі вели з єдиним наміром прогулятися затишними зеленими вуличками.
ТРИ СЕСТРИ
Несподівано рука його, порпаючись у кишені, натрапила на папірець. То була записка від панни з шинку. Квапливо розгорнув і прочитав:
«Високоповажний пане! В справі вас інтересуючій прошу зустрітися о восьмій вечора. Буду чекати в домі за адресою: Ясенова, 4. З повагою - Лютеція».
- О! - вирвалося з розтривожених грудей Бум-блякевича.
Йому вочевидь фортунило - мало того, що «справа
інтересуюча», то ще й панна не з-цапа-злізла, а першої кляси. Куди до неї Фрузі. Добре, що спекався, а то б тільки заважала всюди, де не поткнешся. Лютеція! Лютеція! Я кохаю тебе! Я кохаю твої перса і стегна! Я кохаю твій письо!.. Ні, стривай, який же у неї письо? Здається, зовсім нецікавий. Пригадав, що мала вона обличчя кругле й підпухле, з носиком-бульбочкою і з великими нафацьканими вустами. Але нижче - нижче починалися краї дивоглядні, і там мав охоту блукати. Звернув у перший-ліпший провулок і мало не дав сторчака від здивування - посеред вулички стояла знайома хура, а з сіна стирчав не менш знайомий носяра і видавав такі хитрі гимни, що не одна пожежна оркестра позаздрила б.
Бумблякевич пройшов повз хуру, ледве стримуючи себе, щоб не встругнути якоїсь капості всюдисущому дядькові. Здоровий глузд, проте, взяв гору, і поквапом гулькнув на сусідню вулицю, що була навдивовижу вузенька через густі широкі гілляки кущів та дерев, котрі повилазили з-над парканів на всю ширину хідника, мовби стерегли сюди ходу.
Довкола чатувала полуднева тиша, розмлоєна сонцем і відсутністю вітру, ніс облягали запахи квітів, порічок і полуниць, запахи буйної салєри, м'яти і кмину, зелених яблук...
Будинків з-поза цеї зелені і видно не було, не чулося й згуку живого, мовби попав у вимерлий світ і тепер відчував, як дерева дивляться на нього з осудом за те, що колошкає їхній спокій і сон. Мимоволі ступав по-котячому м'яко і покрадьки.
Дійшовши до середини вулиці, почув несподівано чийсь оклик, та, роззирнувшись, не угледів нікого. Почекав якийсь час, вслухаючись у зелень.
Кигикнула хвіртка і просто з-за густого галуззя дикого винограду випурхнула якась маленька, сухенька бабуся. Мала худе горбоносе обличчя з хитрими
совиними очима, усмішка на ньому хоч і виглядала привітно, але довіри не викликала.
- Прошу пана! - звернулася до Бумблякевича
стишеним голосом. - Знаю, що потребуєте. Хочу вам
помогти.
Чому вона говорить мало не пошепки? Бабуся зиркнула вліво-вправо, приклала сухого пальця до паперових вуст і прошурхотіла:
- Ходіть за мною.
Чого мав опиратися? Все одно часу доволі. І слухняно пірнув у хащі. Йшли вони через сад геть зарослий густелезними травами, лапатими лопухами, розцвічений білою кашкою. Все тут виявляло ознаки запустіння. Здичавілі квіти повиростали до монструальних об'ємів і, наче вражені базедовою хворобою, пухирилися й важко тримали голови, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, наскільки гидким і болючим є для них їхнє життя. В снах їм являлася срібна коса на горіховім кіснику, і пісня її дзвінка діяла на них, мов опій вічно очамрілих маків.
В державі цій, затіненій і прохолодній, незважаючи на спеку, не чулося ані сюркоту, ані бзикання, і жодного разу не зблиснули крильця бабок, чи золотокрилих мушок. Дикий виноград, спинаючись з дерева на дерево, з куща на кущ, обплів так надійно усе довкола, що витворив угорі справжнісінький зелений дах. Крізь ріденькі отвори спадали на землю сяйні снопи соняшних променів. І складалося враження, наче потрапив ти в якусь галерею на золотих стовпах.
Весь виноградом оточений, сірий облуплений будинок - двоповерхова кам'яниця з дерев'яним ґанком. Стара, не доходячи до нього, звернула вправо, і незабаром опинилися вони перед дерев'яною альтанкою, що так само була геть уся перевита зеленню. В альтанці за столом сиділи три потвори жіночої статі і ворожили на картах.
Побачивши гостя, усі троє звели голови з-над столу і уважно втупилися в нього. То були карлиці, горбаті й
висохлі на кість, з головами неприродно великими і розчухраними. Фантастичні стирти чорних смолистих кудлів оточували їхні обличчя, від чого великі очі робилися ще більшими й мало не вилазили з орбіт.
Це ж треба, зітхнув Бумблякевич, тут чоловік не годен на своїй лисині дорахуватися хоча б пристойної кількості волосин, а в цих аж така перевитрата цінного продукту. І навіщо воно їм?
- Волосся - це найважливіша жіноча оздоба, - сказала одна з карлиць і засміялася, тішачись здивуванням прибульця.
- Волосся - це наша пиха, - сказала друга.
- Волосся - це наші скарби, - сказала третя.
Голоси їхні були напрочуд приємними, і подив брав,
що належали вони аж таким опудалам.
- У вас ще красиві уста, - бовкнув Бумблякевич, не
маючи жодного бажання псувати собі відносини з
карлицями.
Комплімент було сприйнято голосним сміхом і видно, що він сподобався, адже Бумблякевич таки не збрехав -у всіх трьох карлиць вуста були повні й червоні, мовби вирізані з якогось часопису й наклеєні на ці лисячі мордочки.
- Це мої доньки, - сказала стара. - Старша - Емілія, середульша - Лідія, а молодша - Соломія. Усі на виданні, налиті соками кохання. Чи не правда, вони в мене гарнющі?
- Вони - розкішні! - підтвердив Бумблякевич, пильнуючи аби при цьому не війнула хвостом у голові якась кпина щодо їхньої вроди - на щастя, обійшлося. - Мати таке волосся! Віддав би їм обидва вуха за таке волосся!
Дівчата знову засміялися, а Емілія сказала:
- І справді, нащо вам здалися тоті вуха, коли б можна волоссям приховати їхню відсутність.
- Волоссям можна все приховати, - зробила очко до гостя Лідія.
- В волоссі можна втопитися, - багатозначно промовила Соломія.
- Досить вам тішитися своєю вродою, - урвала їх стара. - Тільки б про те волосся й джерготіли весь день.
- А хіба в когось є чарівніше волосся, ніж у нас? - щиро здивувалася Емілія.
- А хіба хтось знає таких пісень, як ми? - спитала Лідія.
- А хіба хтось здатен на таке палке кохання, як ми? -млосно застогнала Соломія, закотивши очі.
- Ну, що ви на се, пане Бумблякевич? - засміялася стара. - Хоч нині віддай до театру. Але я ніде не віддам моїх горличок. їх би там спаскудили, зіпсували, зганьбили.
- Ах, як я мрію, аби хтось нарешті вже мене спаскудив!
- застогнала Емілія.
- Ах, як мрію, аби хтось нарешті вже мене зіпсував! -застогнала Лідія.
- Ах, як я мрію, аби хтось нарешті мене зганьбив! -застогнала Соломія.
- Агій на ваші голови! Що ви варнякаєте? Та ваша цнота - скарб неоцінений! - аж заломила руки їхня мати.
- Та щоб я хутше здохла, як остання шолудива кішка,
аніж дожила до такої ганьби!
- Перепрошую, - ввічливо втрутився Бумблякевич. -
Назвалисьте моє прізвище. Звідки воно вам відоме?
- Але, пане Бумблякевич, живемо в такому ма
ленькому місті, що всі новини передаються протягом
години, - відказала стара. - Знаємо, що ви шукаєте і чого
вам треба. І бачите - донечки мої щойно карти на вас
розклали, а ви вже тут. Хто він у нас? Король дзвінковий?
- спитала в дівчат.
- Король! Король! Король! - прощебетали сестри.