Прекордильєри і Пампінські Сьєрри
Країна Прекордильєр (передгірних хребтів) і Пампінських (або пампасової) Сьєрр лежить на захід від рівнин південного Чако і Пампи. Високі, порослі лісом гірські хребти чергуються у ній з обширними напівпустельними западинами. Спільною рисою ландшафтів є контрасти в рельєфі, кліматі, рослинності та господарському освоєнні території.
Загальний фон поверхні утворюють піднесені рівнини, над якими піднімаються крутостінні масиви, середньою висотою в 2500 – 4000 м, а по сусідству з Андами досягають і 5000 – 6000 м. Походження масивів різноманітне. В одних випадках – це брили найдавніших докембрійських структур – Пампінські Сьєрри (східні масиви), в інших – палеозойські споруди – Прекордильєри (на захід від 68° з. д.) і блоки Східної Кордильєри (на крайній півночі). Але всі вони піддалися тривалому руйнуванню і вирівнюванню та реагували на гороутворюючі рухи в Андах як диференційованими підняттями і опусканнями, так і розколами, розломами і навіть вулканізмом. Меридіональні скиди перетворили гірські масиви в відносно вузькі хребти із згладженими платоподібними гребенями і крутими схилами. Хребти підносяться на 1600 – 2000 м над розділяючими їх поздовжніми депресіями, представленими або вузькими, витягнутими долинами – вальєс або обширними напіввідкритими больсонами. Продукти руйнування, які накопичуються в депресіях, підвищили їх рівень до 1000 – 1300 м, а поблизу Анд – до 2000 – 2500 м; тільки найбільш східні западини лежать дуже низько: Салінас-Грандес (Великий солончак) на висоті 17 м і озеро Мар-Чікіта (Маленьке море) на висоті 70 м над р. м..
Всій країні, внаслідок її положення в центральній частині материка і в дощовій тіні Анд, властива континентальність і посушливість клімату. Опади випадають нерівномірно як протягом року, так і по території. У дощовий рік може в 20 разів більше випасти опадів, ніж у посушливий. Континентальність виявляється в різких коливаннях добових та абсолютних показників температури. При теплих зимах з середньою температурою самого холодного місяця 8 – 12°С морози можуть досягати -5°.
Кількість опадів зменшується в напрямку зі сходу на захід. У цьому ж напрямку значно збільшується частка літніх опадів. Хребти Сальти і Тукуману в літній час ще захоплюються вологими повітряними масами з північного сходу, проте Катамарки вони вже не досягають (опадів у Тукумані – 959 мм на рік, в Катамаркі – 337 мм). До Кордови влітку доходять вітри мусонного типу з Атлантики (опадів 713 мм), але вони майже повністю висушуються до Мендосу (194 мм). Взимку вся країна перебуває під впливом субтропічнго антициклону.
З переважанням східного перенесення повітряних мас випливає ще одна характерна риса: волога перехоплюється східними схилами хребтів. Західні схили і внутрішні депресії отримують 100 – 120 мм на рік. Східні схили є своєрідними кліматичними оазисами на загальному фоні напівпустелі.
Експозиція схилів посилює ландшафтне «черезсмужжя» країни. На східних схилах зароджуються річки, східні схили виявляються більш розмитими, біля їх підніжжя формуються широкі конуси виносу, східні схили вкриті найбільш багатою деревною рослинністю. Кожен хребет несе на собі два різних типи ландшафту.
З хребтів збігають малопотужні водотоки. Поздовжні міжгірські долини (вальєс) полегшують вироблення широких річкових долин, по яким між бічними конусами виносу повільно звиваються річки, які поповнюються після кожного дощу і пересихають в посуху. Панує бічна ерозія. Річкова мережа дуже рідка і роз'єднана. Котловани-больсони є часто місцевими басейнами внутрішнього стоку, де потоки зі схилів зникають у власних наносах. Навіть у тому випадку, якщо вони встигають знайти вихід з больсонів, вони губляться в пісках, солоних болотах або озерах, які виявляються на їх подальшому шляху. Найчастіше, перш ніж вони вичерпаються, їх розбирають на зрошення родючих алювіальних ґрунтів, що утворюються в пониженнях. Іноді для цієї мети використовуються підземні води, особливо артезіанські, формуванню яких сприяє котловиноподібна будова місцевості.
На більш вологому півночі процеси латеритизації і розпаду органічних залишків протікають інтенсивніше, і утворюються коричнево-червоні ґрунти досить багаті органічною речовиною. На них вирощують, в основному, цукровий очерет, також рис, кукурудзу, тютюн, фрукти та кормові трави. Субтропічний оазис Мендоси з сіро-коричневими ґрунтами – найважливіший виноградарський і виноробний район.
Природний покрив днищ улоговин і нижніх частин схилів представляють лише ксерофітними чагарниками типу монте. Середній пояс (400 – 1600 м) східних схилів на півночі представлений ще досить густими лісами, перехідними від тропічного до субтропічного типу. З першим їх ріднить наявність деревовидних папоротей, велика кількість ліан та епіфітів, з другим – наявність жорстколистяних вічнозелених дерев і чагарників. Вище 2500 м починається гірський злаковий степ.
У південних районах ліси світліші та утворені альгарробо (Prosopis juliflora), кебрачо (Aspidosperma quebracho), чаньяром (Gourliaea decorticans) та ін., на західних схилах, біля підніжжя яких часті горбисті дюни і брилові розсипи, ростуть тільки колючі чагарники і кактуси, що піднімаються до 4000 м висоти. Рівнини південного заходу є переважно напівпустелею з сіроземами, збагаченими солями. Мізерні трав'янисті ділянки та чагарникові зарості напівпустелі використовуються під випас овець і кіз.
Дуже великі території в країні займають солончаки (салінас), солоні озера, солоні болота, закріплені та рухомі піски. Процес засолення викликається навіюванням мінеральних солей у западини, а також постійним надходженням солей в депресії з водотоками та випаровуванням мінералізованих вод під дією сонячного тепла (середні літні температури 23 – 29 С). Принесення і накопичення солей більш інтенсивно протікали в кінці третинного періоду і у вологий плейстоценовий час (добре збереглися давні гирла висохлих річок). Більшість солончаків, в тому числі Салінас-Грандес, утворились на місці колишніх озер. Солончаки і солоні озера оточені не яскравими галофітами. По суті, великі ділянки країни представляють собою справжню пустелю.
Патагонія
Ступінчасті плато Патагонії відрізняються напівпустельними ландшафтами, переважанням процесів фізичного вивітрювання і еолово-структурних форм мезорельєфу, транзитним характером маловодної річкової мережі та значним ендемізмом фауни, пов'язаним з особливостями палеогеографічного розвитку країни.
Патагонія – орографічно обумовлена напівпустеля. Якби не було Анд, які перехоплюють майже всю вологу, що переноситься західними вітрами, її клімат мало відрізнявся б від клімату Англії або західної Франції, які лежать в тих же широтах. Річна сума опадів у Патагонії дорівнює 120 – 200 мм. Тільки на крайньому півдні та поблизу Анд вона збільшується до 400 – 500 мм. Середні показники температури (12 – 20°С – січня і 2 – 8°С – липня) мало характерні. Влітку можуть бути раптові похолодання, навіть заморозки, взимку – тридцятиградусні морози можуть змінюватися відлигою. І в будь-який час року дмуть сильні вітри.
Континентальні риси клімату Патагонії обумовлюють інтенсивність фізичного вивітрювання, якому сприяють також тектонічні та діалогічні особливості. Консолідована платформ Патагонії піддавалася диференційованим підняттям і опусканням, розколам з виливами базальтів, у багатьох місцях «бронюючими» плато. Кристалічна основа прикрита здебільшого горизонтальною товщею мезозойсько-третинних пісковиків, строкатих глин і мілководних патагонських моласс (на сході), які легко піддаються руйнуванню. З кінця пліоцену Патагонія відчуває загальне підняття, яке визначило глибоке врізання зароджених в Андах водотоків та значну висоту (до 2000 м) плоскогір'я. Від четвертинного зледеніння на ньому залишився моренний і флювіогляціальний чохол. Дефляція і корозія виробляють в депресіях еолові улоговини, перетворюють структурні й тектонічні уступи в фантастичні скульптури; вітер видуває дрібні частинки з флювіогляціальних наносів, залишаючи на поверхні характерний галечниковий покрив і нагромаджуючи піщані пагорби.
Рівнинні межиріччя, як правило, позбавлені зовнішнього стоку. Невеликі атмосферні опади застоюються в озерцях (на кристалічних породах) і болотах (на глинах) або просочуються вглиб (в піщаниках).
Транзитні річки перетинають плато в глибоких (до 300 м) і широких каньйонах, майже не отримуючи приток. Вони живляться в основному талими водами андійських снігів та льодовиків, в зв'язку з чим повінь на них спостерігається пізньою весною. Широкі днища каньйонів, захищені від вітрів, з терасами, покритими злаково-лучною рослинністю, є єдиними ділянками, придатними для землеробства.
На великих просторах плато формуються малопотужні скелетні сіроземи і бурі пустельні ґрунти. Рослини повинні пристосовуватись до сильних вітрів, нестачі вологи, різких коливань температури, відсутності щорічного сніжного покриву. Переважають подушкоподібні та сланкі форми, з яскраво вираженою ксероморфністю, майже відсутні дерев'янисті форми і в той же час рясні чагарникові. Серед рідкісних дернин злаків з жорсткими листям хаотично ростуть колючі та кострубаті кущики харільї (Llarrea divaricata), щільні подушки болакса (Bolax glebaria) і азорелли (види Аzоrella).
Більш зімкнутий злаковий покрив з «царицею трав» – аргентинським мятликом (Poa argentina var. Gynerium argenteum) розвинений на краще зволоженому, більш низькому і теплому півночі (в депресії Ріо-Негро – Ріо-Колорадо) і, особливо, на заході, в поздовжній передандійській ложбіне. Обумовлена тектонікою, оброблена льодовиками, зосередивши потім талі льодовикові води, вона виконана флювіогляціальними і озерно-алювіальними відкладеннями. На них в умовах помірковано-континентального клімату (річна сума опадів – 500 – 600 мм) під злаковими степами формуються алювіальні і каштанові ґрунти. У передандійській улоговині лежать зазвичай і краї кінцевих льодовикових озер, що живлять Патагонські річки. Характерною рисою передгірної смуги є падаючі з Анд фени (сондас), що викликають раптові відлиги, сніготанення та зимові паводки.
Не дивно, що Патагонія – основний вівчарський район Аргентини.
Серед ендемічних представників фауни Патагонії треба відзначити вонючку, лисицеподібну Магелланову собаку (кульпео) і страуса Дарвіна – південний вид нанду. Як і в Пампі, характерні гризуни (мара, туко-туко та ін.), пампаська кішка, пума і броненосці.
Важливим багатством цієї суворої країни є досить крупні родовища нафти в межиріччі Неукен-Лімай (Пласа-Уінкуль), біля затоки Сан-Хорхе (Комодоро-Рівадавія) і по обидві сторони Магелланової протоки (в Чилі).
Анди
Як зазначалося, Анди є найдовшою гірською системою Землі (9000 км). Вони були створені в основному альпійським гороутворенням, триваючим там і до цього часу. В утворенні їх складчасто-брилових структур велику роль відіграли розломи, вулканізм, сучасні підняття; по активності вулканічних явищ з ними можна порівняти лише ланцюги Південно-Східної Азії. Андам властиві й гляціальні риси, обумовлені як давнім, так і сучасним зледенінням. Простираючись меридіонально, Анди розташовуються в шести поясах: екваторіальному, двох субекваторіальних, тропічному, субтропічному і помірному. На них краще всього на Землі можна простежити взаємозв'язки між широтною зональності та висотною поясністю.
Орографічний план Анд значно складніший, ніж у Кордильєр Північної Америки. Із даної схеми (див. рис. 13) можна зробити висновок, що Берегова Кордильєра представлена не по всій довжині системи. Орографічно майже безперервною є Західна Кордильєра, яка утворена в крейдяний і третинний час та складена в основному мезозойською еффузивною «андійською» товщею, в Центральних Андах іноді названа Приморською, в Чилійсько-Аргентинських – Головною, а на півдні – Патагонською.
Рис. 13. Орографічна схема Кордильєр Канади (за Путнаму)
Далі на схід підносяться хребти, що мають давні палеозойські та навіть докембрійські ядра, вдруге підняті в неогені. Вони представлені Центральною Кордильєрою Колумбії, Східною Кордильєрою Еквадору (з відокремленими від неї скидами східними масивами) та Центральною Кордильєрою північного Перу (на схід від Мараньйон). В південному Перу до цього поясу відносяться Кордильєри Вількабамба, Вільканота і Каравая в Болівії – Кордильєра Реаль і Центральна Кордильєра, у північно-західній Аргентині – Східна Кордильєра, а в Чилійсько-Аргентинських Андах – Передова (Фронталь).
На півночі Анд виділяється ще Східна Кордильєра Колумбії, яка роздвоюється на Сьєрра-де-Періха і Кордильєра-де-Меріда охоплюють западину Маракайбо. Вони подібні за структурою з попередньою зоною, відрізняючись лише тим, що в крейдяний час були глибоко занурені та знаходилися в геосинклінальних умовах. На північному сході вони переходять в молоді складчасті ланцюги Карибських Анд, а на північному заході від Сьєрри-де-Періха відокремлений давнім горстовим масивом Сьєрра-Невада-де-Санта-Марта.
Основні споруди Анд обрамлені зі сходу, особливо в Перу, Болівії та в північно-західній Аргентині (до Тукуман), молодими і невисокими хребтами Субандійських Кордильєр, які на картах Атласу Світу показані як Східна Кордильєра північного Перу і Східна Кордильєра Болівії.
Невизначеність назв Центральна і Східна Кордильєра на картах, схемах і в літературі частково пояснюється тим, що в одних випадках (в Колумбії) на схід від Центральної Кордильєри ще є хребти, що носять назву Східна Кордильєра, а в інших (Аргентина) – палеозойський ланцюг виявляється крайньою східною або на схід від неї (Еквадор, Болівія) піднімаються лише невисокі окремі ланки.
У зв'язку з ще недостатньою вивченістю Анд і несталими поглядами на їх структурно-орографічну схему найменування «Центральна» і «Східна» Кордильєра треба залишити за твердо установленими Центральною та Східною Кордильєрою Колумбії, Східною Кордильєрою Еквадору та Центральною Кордильєрою північного Перу. У подальшому тексті по можливості наводяться й інші найменування для полегшення користування картами.
Як видно на схемі, поєднання основних морфоструктурних зон на окремих відрізках Анд різне. У Карибських Андах – два вузьких одновікових хребта, в Північно-Західних – розбіжне на північ віяло трьох різних Кордильєр з додаванням Берегової і масиву Сьєрра-Невада-де-Санта-Марта. В Еквадорі вся система, що складається з двох головних хребтів, звужується до 100 км. У поперечному профілі Центральних Анд шириною до 750 км простежуються всі тісно стислі структури. На Чилійсько-Аргентинському відрізку залишаються тільки Берегова і Головна Кордильєри з розділяючою їх Подовжньою долиною Чилі й з приєднаними зі сходу Прекордильєрами, а в Патагонських – виклинюються і ці останні давні структури.
Відмінності у висоті, ширині, розчленовуванні, звичайно, відбиваються на характері широтної зональності та прояві висотної поясності. Положення Анд на західній окраїні Південної Америки визначає відмінності в їх природі та на меридіональних відрізках; західні схили мають західноприокеанічний характер ландшафтів, високі, замкнуті міжгірні плато Центральних Анд – внутрішньоматерикових, а на східних схилах виражені на значному протязі закономірності, притаманні східноприокеанічним ландшафтам. Кожному широтному географічному поясу, кожній меридіональній смузі властивий свій спектр висотних поясів. Однак глибоке тектоніко-ерозійне розчленування Анд, експозиція схилів викликають часом різкі контрасти в ландшафтах навітряних і підвітряних схилів навіть на одному хребті. Тим не менш, є деякі загальні закономірності, які властиві крупним відрізкам Анд. До них відносяться структура висотної поясності східних схилів в низьких широтах, положення снігової лінії на всьому протязі Анд і наявність величезного пустельного пояса на Заході.
Східні схили Анд від Кордильєри-де-Меріда до 17 – 18° пд. ш. лежать в низьких широтах, отримують значну кількість сонячного тепла і вологи, і на них можуть розвиватися гірські ліси. На сході Анд найменш однорідний нижній пояс – тьєрра кальєнте. Рельєф передгірної та низькогірної смуги дуже різноманітний: Східна Кордильєра Колумбії круто обривається на сході, перед Східною Кордильєрою Еквадору височіють окремі масиви, а в Центральних Андах – один за іншим простягаються субандійські невеликі хребти. У постійно-вологому екваторіальному поясі розходження в рельєфі не викликають змін в гірській гілеї. Посилення конденсації вологи на гірських схилах обумовлює просування вологих лісів і в більш високі широти, в Центральних Андах вони межують із саванами Маморе. Ще південніше, в Юнгас Болівії, де вже виражений тривалий посушливий період, навіть на навітряних схилах з'являються мезофітні ліси, поздовжні долини та схили, що лежать в «дощовій тіні», відрізняються посушливістю, ксерофітним характером рослинності та менш розвиненим, щебенистим покривом червоно-бурих ґрунтів. Відповідно, господарське використання цих земель різне. У важкодоступних вологих гілеях індійськими племенами ведеться лише споживче землеробство і частково лісорозробки. У тьєрра кальєнте Колумбії, Венесуели і Центральних Анд при сприятливих умовах зволоження культивуються какао, цукрова тростина і банани, а в більш посушливих районах, на пористих ґрунтах – бавовник і кока. Крім того, саме до субандійського поясу приурочені родовища нафти.
Тьєрра темплада відрізняється великою одноманітністю і більшою протяжністю лісового поясу по широті внаслідок зниження температур і максимальної конденсації вологи на цих висотах (від 1000 – 1500 м до 2000 – 2800 м). Гірська Гілея простягається від Сьєрри-де-Періха до 23 – 24° пд. ш., тобто на 10 – 12° більше, ніж вологі ліси тьєрра кальєнте. У рельєфі цього поясу переважають круті схили і вузькі ущелини, річки мають бурхливу течію, дуже інтенсивні процеси схилового змиву. Для пологих ділянок характерні плантації кави (зокрема, в Венесуелі та Колумбії), а також кукурудза.
Лісовий пояс тьєрри фріа найкраще виражений в екваторіальних широтах. На північ і особливо на південь збільшуються амплітуди температур, зменшуються опади і верхня межа лісів знижується до 2800 м, в Болівії навіть до 1700 м, і під 22 – 24° пд. ш. лісовий пояс виклинюється. Ці ліси туманів (нефелогілея) одягають найбільш круті схили і слабо освоєні людиною.
У пояс тьєрра фріа входять міжандійські плато. У зв'язку з їх ізольованістю і значною площею кордону зональних ландшафтних типів приблизно збігаються з кордонами географічних поясів. Розташований на хребтах пояс парамос (тьєрра елада) зазвичай піднятий над міжгірськими басейнами на висоту від 3000 – 3400 м до 4500 м. Низькі температури повітря підвищують зволоження і згладжують в ньому сезонні розходження, внаслідок чого пояс парамос знову розтягується по широті (від північної Колумбії до південного Еквадору). Верхня частина поясу тьєрра елада представлена мохами, лишайниками, голими: скелями і, нарешті, вічними снігами.
Географічне положення Південної Америки в низьких широтах і посушливість західної частини Анд є мало сприятливими факторами для розвитку сучасного зледеніння в одній з найпотужніших гірських систем світу. В Андах Колумбії, Еквадору та північного Перу середні місячні температури на висоті 3000 м (в країнах помірного пояса це часто висота снігової лінії) рівні 10 – 12°С. Рясні опади, хоча і випадають тут зрідка у вигляді снігу, можуть підтримувати постійний сніговий покрив лише вище 4700 – 4800 м. Далі на південь, в Центральних Андах, зимові температури знижуються – на висоті 4000 м – мінімальні температури рівні -15°, -18°. У той же час літні і особливо весняні температури дуже високі, що характерно для континентального клімату. Крім того, положення в поясі субтропічного максимуму і орографічна замкнутість Центральних Анд обумовлюють крайню сухість повітря. Дуже велика також інсоляція та швидкість вітрів. Подібне поєднання кліматичних факторів не може сприяти розвитку зледеніння, і снігова межа в Пуні піднімається до 6000 – 6300 м. Сприятливі умови створюються в Чилійсько-Аргентинських Андах. Тут вони досягають більших висот, а збільшення на південь кількості опадів швидко знижує снігову лінію; з’являються долинні льодовики. Поєднання всіх факторів, що обумовлюють розвиток зледеніння, досягає свого оптимуму в Патагонських Андах. Вершини не перевершують 3000 – 4000 м, але в помірних широтах на такій висоті негативні температури спостерігаються протягом всього року. Постійні західні вітри приносять величезну кількість вологи, і гори покриваються потужними снігами і льодовиками, снігова лінія опускається до 1200 – 1000 м. По таблиці 1 можна простежити закономірності положення снігової лінії в Андах, звернувши увагу на її надзвичайно швидке падіння між 32 – 37° пд. ш.
Таблиця 1