Єдність всіх антиколон. сил без відмінностей етнічного характеру та віри 5 страница


61. ФОРМИ КОЛОНІАЛЬНОЇ ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТА ПРАВЛІННЯ В КРАЇНАХ ТРОПІЧНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АФРИКИ У 20-Х І ПОЛ..40-Х РР Найбільшою колоніальною імперією в Африці володіла Великобританія. Встановлення контролю над Таньганьїкою реалізувало давній геополітичний задум Лондона, що полягав у створенні суцільної смуги британських володінь з півночі до півдня африканського континенту: від Каїра до Кейптауна. Більшість британських володінь в Африці мали статус протекторатів: Британське Сомалі, Кенія, Занзібар, Уганда, Ньясаленд, Бечуаналенд, Басутоленд, Свазіленд. Території Нігерії, Гамбії та Сьєрра-Леоне були поділені на зони, де діяла колоніальна адміністрація та протекторати. Створений в 1910 р. Південно-Африканський союз (ПАС) мав статус самоуправної колонії-домініона й навіть отримав мандат на управління частиною колишньої німецької колоніальної імперії. Великобританія застосовувала у своїх африканських володіннях систему опосередкованого управління. Британці зберегли в недоторканому вигляді існуючі туземні інститути влади, традиційну систему ієрархії та племінного підпорядкування. Лондон здійснював лише загальне управління своїми протекторатами та колоніями. Опосередковане управління дозволяло економити значні кошти, які, за інших обставин, довелося б витратити на підготовку та утримання колоніального апарату. Крім цього, збереження традиційної соціальної структури створювало можливості для плавної та поступової модернізації африканських країн, еволюційного запровадження різноманітних нововведень. Жорстока експлуатація природних ресурсів та нехтування інтересами корінного населення викликали невдоволення та вияви опору колоніальній політиці з боку африканського населення. У цей період виникли перші політичні організації африканців. Найсильніпіим антиколоніальний рух був у тих країнах, де місцеві жителі принаймні частково були допущені до участі в суспільному житті: Нігерії, Сьєрра-Леоне, Золотому Березі, Сенегалі. У березні 1920 р. делегати Золотого Берега, Нігерії, Гамбії та Сьєрра-Леоне, що зібралися в Аккрі, створили постійно діючу організацію — Національний конгрес Західної Африки. У 1923 р. землемір Герберт Маковей заснував першу в Нігерії партію — Національно-демократичну партію Нігерії, а з 1944 р. в країні діяла Національна рада Нігерії та Камеруну. Протягом 1919—1925 рр. в Сенегалі існувала Партія республіканської спілки молодосенегальців. Упродовж того самого періоду в Габоні діяла партія "Молодий Габон". В багатьох країнах Африки колоніальна адміністрація не допускала створення політичних організацій місцевих жителів, тому антиколоніальні рухи набирали релігійного забарвлення. Політично-релігійні рухи в Конго, Анголі та інших країнах континенту стали не лише формою протесту проти поширення в африканських країнах християнства, але й своєрідною формою націоналізму.


62. ПРОГОЛОШЕННЯ РЕСПУБЛІКИ ІНДІЯ. СОЦ.-ЕК ПОЛІТИКА УРЯДУ ДЖ НЕРУ В 50-Х РР.-1964 Р.Після смерті М. Ганді лідером Індії став Дж. Неру, який з 1947 р. обіймав пост прем'єр-міністра країни й важався спадкоємцем керівника Індійського національного конгресу. Протягом 1948-1949 рр. здійснено адміністративну реформу, яка зміцнила владну вертикаль. Скликані для прийняття основного закону Установчі збори в листопаді 1949 р. ухвалили конституцію країни, що набрала чинності 26 січня 1950 р. Цей день став датою проголошення повної незалежності Республіки Індія. Дж. Неру залишився на посаді прем'єр-міністра, а президентом країни обрано Раджендра Прасада (1884—1963).Запропонований Дж. Неру економічний курс поєднував демократичні риси західного способу господарювання з елементами соціалістичної економіки. Зберігаючи приватне підприємництво та вільний ринок, Індія, разом з тим, провела націоналізацію окремих галузей промисловості, запровадила п'ятирічні терміни планування, здійснила земельну реформу. З 1953 р. розпочалася реалізація програми створення на селі кооперативів та товариств колективного обробітку землі. Прийнята 30 квітня1956 р. постанова про промислову політику відкрила широкі перспективи для створення підприємств зі змішаним капіталом. У 1951—1955 рр. Індія виконала першу п'ятирічку. Наступний п'ятирічний план (1956—1961) був орієнтований на розвиток промисловості. Хоча через інвестиційні проблеми протягом другої п'ятирічки Індії не вдалося досягнути запланованих цифр економічного зростання, валовий виробіток промисловості країни усе ж збільшився на 20%. До успіхів внутрішньої політики Дж. Неру слід віднести покращення ситуації з правами жінок, а також прийняття законів про захист "недоторканих". Розроблено спеціальну програму ліквідації неписьменності. У 1956 р. проведено другий етап адміністративної реформи. За мовною ознакою створено 14 штатів, що, втім, викликало розчарування та протести багатьох етнічних громад. У зовнішній політиці Дж. Неру намагався дотримуватися проголошеного свого часу принципу нейтралітету та неприєднання. Індія декларувала п'ять принципів своєї зовнішньої політики "панча шила"(санскр. "п'ять заповідей") : поважання територіальної цілісності, ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і паритетність у стосунках і дотримання мирного співіснування. Менш успішно складалися стосунки Індії з її найближчими сусідами — Пакистаном та Китаєм. Підписуючи в 1954 р. угоду про співпрацю з Китаєм, Дж. Неру відмовився від успадкованих з часів Британської імперії прав на Тибет. Незважаючи на це, китайці згодом висловили претензії на індійську високогірну рівнину Аксай Чін, китайці запропонували обміняти територію на іншу, але Дж. Неру на такий обмін не погодився.

63. СОЦ-ЕК І ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК КАМБОДЖІ В І ПОЛ. 70-Х РР.. Режим Пол Пота.На початку березня 1970 р. у Пномпені почалися антив'єтнамські виступи. Обурені використанням камбоджійської території в'єтконгівськими партизанами, камбоджійці розгромили посольство ДРВ і представництво комуністичного партизанського уряду Південного В'єтнаму. Звинувативши місцевих в'єтнамців у таємному сприянні комуністичним партизанам В'єтконгу, військова влада Камбоджі зажадала, аби до 15 березня 1970 р. всі в'єтнамці покинули країну. Використавши ці заворушення як привід до звинувачення найближчих сподвижників Нородома II Сіанука у некомпетентному управлінні службами правопорядку, 16 березня 1970 р. на засіданні Національних зборів військові влаштували слухання персональних справ двох державних секретарів Ум Маноріна та Состена Фернандеса. Обох звинуватили в корупції та контрабанді й усунули із займаних посад.На спільній нараді Національних зборів та Ради королівства 18 березня 1970 р. Нородома II Сіанука усунено від влади. Стався безкровний державний переворот. Одноосібним правителем країни став проаме-риканськи налаштований генерал Лон Нол.17 квітня 1975 р. до столиці Камбоджі Пномпеня вступили підрозділи червоних кхмерів, що формально підпорядковувалися Нородому IIСіануку, який на той час жив у вигнанні в Пекіні. Уже з перших днів нової влади стало зрозуміло, що камбоджійський режим, очолений діячем партизанського руху Салот Саром, котрий прибрав собі ім'я Пол Пота. Після переселення мешканців до сіл, почалося руйнування міських споруд, включно зі зриванням асфальту. На "звільнених" таким чином площах висаджували овочі. Заборонено використання грошей, довгі розмови між членами родини. Були періоди, коли камбоджійців розстрілювали за вміння читати та писати, доказом чого служило носіння окулярів або зберігання паперу й письмового приладдя. Усе населення, починаючи з 14 років, виконувало трудову повинність. У міжнародній сфері Пол Пот провадив не менш хаотичну та незбалансовану політику, ніж усередині країни. Камбоджа розірвала дипломатичні відносини з усіма країнами світу, за винятком Китаю, а посольство СРСР навіть було розгромлено.


64. УТВОРЕННЯ САУДЫВСЬКОЇ АРАВІЇ. ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УРЯДУ В 30-Х- ПЕРШІЙ ПОЛ. 40-Х. 20 СТ.

На Аравійському півострові після закінчення Першої світової війни та ліквідації Османської імперії виникло п'ять незалежних арабських держав: Хіджаз, Недж, Асір, Джебель-Шаммар і Ємен, Територія Аравії видавалася західним державам надто бідною, аби витрачати сили та матеріальні засоби на її завоювання. Лише на півдні півострова містилися багаті на нафту британські колонії Аден, Маскат, Кувейт, Катар та інші дрібніші емірати. На проведеній британцями в 1921 р. в Каїрі конференції остаточно було визнано незалежність Неджу, Хіджазу та інших аравійських держав.Визнаним духовним лідером Аравії у той час був керівник секти ваххабітівАзізІбнСауд, правитель створеної 1902 р. у Неджі теократичної держави. Його конкурентом у боротьбі за домінування на півострові був емір Хіджазу та шериф Мекки Хусейн. Саме між А. ІбнСаудом та Хусейном розгорілася боротьба за об'єднання Аравії.У червні 1919 р. А. ІбнСауд розпочав бойові дії проти Хусейна. У 1921 р. завершилася тривала боротьба саудитів із Джебель-Шаммаром, територію якого було приєднано до Неджу.Остерігаючись посилення Неджу та нападів релігійних фанатиків-ваххабітів на підмандатні їм території, британці запропонували скликати для врегулювання суперечливих питань конференцію держав Близького Сходу. Конференція, в якій взяли участь делегації Хіджазу, Неджу, Іраку та Трансйорданії, тривала з 17 грудня 1922 р. по 26 січня 1923 р. Спроба досягнути порозуміння зазнала невдачі.Незадоволений спробами британського посередництва А. ІбнСауд напав на підмандатний Лондону Ірак, а правитель Хіджазу Хусейн 7 березня 1924 р. проголосив себе халіфом. На той час халіфат у Туреччині, який зберігали Османи з 1517 р., вже було скасовано, тому Хусейна як духовного проводиря ісламу визнали Сирія, Палестина, Трансйорданія та Ірак. Решта мусульманського світу, особливо в неарабських країнах, нового халіфа не визнали.А. ІбнСауд отримав зручний привід розправитися зі своїм давнім суперником. Метою цього походу А. ІбнСауд називав усунення "узурпатора", який, на думку лідера ваххабітів, не мав права оголошувати себе халіфом. А. ІбнСауд залишився єдиним претендентом на володіння всім Аравійським півостровом.8 січня 1926 р. зібрання мусульманських старійшин проголосило А. ІбнСауда королем Хіджазу та султаном Неджу. Обидві країни було об'єднано. 20 травня 1927 р. Великобританія визнала державу А.ІбнСауда в її нових кордонах. Більша частина території Аравійського півострова була включена до складу держави А. ІбнСауда. У 1932 р. країна прийняла офіційну назву Саудівська Аравія.У 30-х рр. Саудівська Аравія розпочала розбудову соціальної інфраструктури. Значна частина населення вороже сприйняла технічні новинки.22 березня 1934 р. розпочалася короткотривала, але запекла війна між Єменом та Саудівською Аравією. Незважаючи на кількісну перевагу, військам А. ІбнСауда не вдалося захопити спірні території на пограниччі двох держав. Уже 13 травня 1934 р. підписано перемир'я, а 20 травня — Таїфську мирну угоду, за якою Саудівська Аравія визнавала незалежність Ємену.

65. БОРОТЬБА ПАТРІОТИЧНИХ СИЛ БІРМИ, ЛАОСУ ТА КАМБОДЖІ ПРОТИ КОЛОНІЗАТОРІВ У 20-ПЕР.ПОЛ. 40 РР. 20 СТ.

У 20-30-х роках визвольна боротьба в Індокитаї відбувалася під патріотичними і буржуазно-демократичними лозунгами. У Лаосі і Камбоджі національно-визвольний рух знаходився в за­родковому стані. Виникали невеликі організації просвітительсь­кого напрямку, які критикували колоніальні порядки і ставили своєю метою підготовку умов для майбутніх рішучих дій. У В'єтнамі боротьба набула більш широких і організованіх форм. У ній узяли участь національна і дрібна буржуазія, інтелігенція, студенти, пролеталіат. Виник ряд політичних партій (Партія но­вого В'єтнаму, Партія молоді. Конституційна партія. Національна партія В'єтнаму), які вимагали реорганізації колоніального ре­жиму, надання В'єтнаму статусу домініону, рівності французів і в'єтнамців у представницьких органах, демократичних свобод.

У 1930 р. була створена Комуністична партія Індокитаю (КПІК) на чолі з ХоШіМіном, яка виражала інтереси револю­ційне настроєних верств населення. Її програма містила вимоги ліквідації феодальних пережитків, наділення селян землею, за­воювання повної незалежності країн Індокитаю.

На початку30-х років у В'єтнамі відбулися масові селянські виступи. В кількох районах селяни ліквідували владу колоні­альної адміністрації і створили Ради. Почався переділ поміщиць­ких земель. Селянський рух був придушений шляхом жорсто­ких репресій.

На початку 30-х років у Бірмі виникла нова патріотична орга­нізація, яка зайняла провідне місце в національно-визвольному русі. В 1930-1931 рр. група студентів створила лівонапіоналістичне об'єднання «Добамаасіайон» (Всебірманська національна ліга). Її члени стали додавати до свого імені слово «такин» — пан, госпо­дар. Цим вони хотіли підкреслити, що саме бірманці, а не іно­земці є справжніми господарями країни. Головною метою такинів було здобуття Бірмою незалежності. Вони вимагали також відміни­ти колоніальну конституцію, відправити у відставку антинарод­ний уряд, провести земельну реформу, прийняти трудове законо­давство. «Добамаасіайон» організувала масові акції непокори властям, бойкоти іноземних товарів, походи протесту з провінції на Рангун. Свою діяльність такини називали «Революція 1300 року» (за бірманським літочисленням). Видатну роль у цій орга­нізації відіграв Аун Сан. Ліве крило такинів сприйняло маркситські ідеї і створило комуністичну партію Бірми (1939).

В 1936-1939 рр. визвольний рух Індокитаю прагнув викори­стати для вирішення своїх завдань перемогу Народного фронту у Франщї. Різні класи і соціальні групи та їх партії виступали за скликання Індокитайського конгресу для вироблення спільних вимог до уряду Франції. За активної участі комуністів був ство­рений Демократичний фронт (1937), який висунув вимоги щодо поліпшення життя народних мас, виступав проти фашизму і війни. Колоніальні власті змушені були провести в Індокитаї ряд реформ (амністія політв'язням, дозвіл на легальну діяльністьзаборонених політичних партій, проведення виборів у дорадчі органи). Після поразки у Франції Народного фронту і вступу її у Другу світову війну завоювання народів Індокитаю були втрачені. Після загарбаная Індокитаю Японією у В'єтнамі, Лаосі і Камбоджі виникли, національні фронти з усіх патріотично настроєних сил, які боролись проти окупаційного режиму, за здобуття незалежності.


66. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ АЛЖИРУ В 2 ПОЛ. 80-Х РР. 20-ПОЧ. 21 СТ. ПОСИЛЕННЯ ІСЛАМСЬКОГО ФУНДАМЕНТАЛІЗМУ Й ЗАГОСТРЕННЯ ВНУТРІШНЬОЇ СИТУАЦІЇ ПОШУК ШЛЯХІВ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ЗЛАГОДИ.

У 1989 р. прийнято нову конституцію, яка гарантувала багатопартійність. І першою був створений Ісламський фронт порятунку, який на місцевих виборах 1990 р. здобув 54% голосів виборців. Це дозволило їм встановити контроль над 32 із 48 провінційних парламентів країни. А в грудні 1999 р. на виборах в національний парламент Фронт виборов 188 з 430 мандатів. Алжир постав перед загрозою легального приходу до влади ортодоксального фундаменталістського режиму. Владу в свої руки взяли військові і сформували Верховну раду безпеки, новий тур голосування призначений на 16 січня відмінено, Ісламський фронт порятунку заборонено. Але ісламісти не здаються: починається терор, вбивства, збройна боротьба Озброєного ісламського угрупування, Ісламської Армії порятунку та Фронту ісламського джихаду. Терористичні акти в Європі. Лише до кінця 90-х рр. жертвами війни в Алжирі стало майже 60 тис. чол. . Вже президент Абдель-AзізБутефліка (1937 р. н) обраний в 1999 р. пішов на переговори з Ісламістами, випустив з в’язниць 5 тис. членів їх організації, бойовики припинили вогонь. За звинуваченнями в корупції з своїх посад було звільнено 48 префектів провінцій. Але громадянськавійна відновилась в 2000 р. і припинилась тільки після нових поступокуряду, в Алжирі миру ще не має.


67. БОРОТЬБА ВЄТНАМСЬКОГО НАРОДУ ПРОТИ ФРАНЦУЗЬКИХ КОЛОНІЗАТОРІВ. ЖЕНЕВСЬКІ УГОДИ ТА ЇХ РІШЕННЯ (1964-1954 РР)

В'єтнамський народ ніколи не хотів війни, але він був змушений узятися за зброю, коли французькі правлячі кола, віроломно порушивши підписані ними ж самими угоди про визнання Демократичної Республіки В'єтнам, вторглися в межі країни. В боях з французькими колонізаторами, озброєними найсучаснішою зброєю, мужніла і міцніла Народна армія республіки. Народна армія завдала ряд послідовних поразок французьким військам, керованим генералами Валлюі, де Латтр де Тассіньї, де Лінарес і Соланіо. Разом з регулярною армією проти французьких загарбників героїчно б'ються сотні тисяч в'єтнамських партизан. В осінньо-зимової кампанії 1953/54 року Народна армія звільнила провінцію Лай-Чау в Північно-Західному В'єтнамі і частина провінції Контум в Центральному В'єтнамі. З взяттям р. Контум і прилеглих до нього районів французькі війська, розташовані в Намбо і в південній частині Трунбо, виявилися відрізаними від військ, розташованих в північній частині Трунбо і в Бакбо. Збройні сили республіки у Південному В'єтнамі тільки за січень 1954 знищили п'ятьдесят-чотири французьких поста і змусили ворога евакуюватися з вісімнадцяти пунктів. Женевська конференція (1954) - міжнародна конференція, що проходила в Женеві з 26 квітня по 21 липня 1954 за участю міністрів закордонних справ СРСР, КНР, Великобританії, США і Франції, у підготовці угод брали участь також представники КНР, ДРВ, Камбоджі, Лаосу та Південного В'єтнаму. На конференції розглядалися корейський і індокитайський питання. Обговорення проблеми возз'єднання Кореї завершилося безрезультатно. Друга половина конференції була присвячена долі Індокитаю. 21 липня були укладені Женевські угоди, що завершили колоніальну війну Франції в Індокитаї і визначили подальшу долю колишніх французьких колоній в регіоні. Угоди, зокрема, передбачали:припинення вогню;тимчасовий поділ В'єтнаму на дві частини по 17-й паралелі, з перегрупуванням В'єтнамської народної армії на північ і сил Французького Союзу на південь; Женевські угоди не були підписані США. Виконання Женевських угод було зірвано в результаті проголошення в жовтні 1955 року Республіки В'єтнам в південній частині В'єтнаму і відмови президента цієї країни Нго Дінь Зьема від проведення вільних виборів.


 

68. ПРИЧИНИ РЕФОРМИ У КНР ТА РОЗРОБКА ЇХ КОНЦЕПЦІЇ ( 2 ПОЛ. 70-Х – ПОЧ. 80-Х РР.) Сьогодні незаперечним є факт, що в кінцевому підсумку китайські реформи мають явний успіх. Зовнішньоекономічна відкритість, система ціннісних орієнтації населення. Впровадження в економічне життя Китаю ринкових принципів не було в соціально-психологічному плані абсолютно безболісним.Завдання переходу до економіки ринкового типу в умовах «недоіндустріалізованного» Китаю з серйозним впливом ідеології та інститутів продуктообменом економіки і натурального постачання вимагала не простий лібералізації механізму ціноутворення, а копіткої створення при сильній спрямовуючу роль держави економічного середовища, що сприяє «зрощувати ринку. здійснення реформи потребує не тільки великої рішучості, але і ретельної підготовки, поетапності, послідовності, відмови від поспішних кроків. Більшість науковців визначили такі передумови їх проведення: 1. Тупіковий варіант радян. Моделі економіки; 2. Неефективність державного регулювання економ. Сфери та формув. Постіндустріальної моделі в країнах сусідах; 3. Відновлення відносин з Зх. Тоді ж була висловлена ​​ідея про проведення реформи в три етапи (підготовчий, «середніх реформ», тобто етап накопичення досвіду для великих реформ, і, нарешті, етап всебічної великої реформи). Ще в 1980 р . на всю реформу відводилося 7-8 років. Концепція економічної реформи в КНР складалася і еволюціонувала під впливом теоретичних уявлень керівництва і наукових кіл про недоліки колишньою і бажаних якостях нової господарської системи, знайомства з відповідним досвідом інших країн і, у вирішальній мірі, під впливом практики, реагування економіки і суспільства на ті чи інші нововведення. Узята в динаміці, концепція економічної реформи знайшла відображення в трьох постановах ЦК КПК - про реформу господарської системи (жовтень 1984 р .), Про деякі питання створення системи соціалістичної ринкової економіки (листопад 1993 р .), Про деякі питання вдосконалення системи соціалістичної ринкової економіки (жовтень 2003 р .), У розділах про економічну реформу та зовнішньоекономічної відкритості 7-10-го п'ятирічних планів, у документах Держради і його відомств за загальним завданням і конкретним напрямкам перетворень, в різних законодавчих актах, в деяких розробках вчених. Важливою особливістю в концепції економічної реформи в КНР, і її практичного здійснення стала зміна офіційно проголошеної цільової моделі перетворень в міру розвитку реформенного процесу. Початкова цільова модель реформи була у вигляді формули «планова економіка - головне, ринкове регулювання - допоміжне» вперше висунута в 1979 р.


 

69. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА 90-Х РР. В АФГАНІСТАНІ. ПРИХІД ДО ВЛАДИ ТАЛІБІВ ТА ПОЛІТИКА ЇХ УРЯДІВ. ВОЄННІ ДІЇ США І ЇХНІХ СОЮЗНИКІВ ПРОТИ ТАЛІБІВ. ФОРМУВАННЯ НОВОГО ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ.

У лютому 1989 р. в Пешаварі (Пакистан) створено коаліційний уряд афганського руху опору. Своєрідним дипломатичним визнанням його повноважень стала акредитація при ньому офіційного представника США. Лідером об'єднання повстанських угруповань став Г. Хекматіяр. Падіння уряду М. Наджибулли стало наслідком невдалого путчу 19-21 серпня 1991 р. в Москві та розпаду СРСР. Припинення поставок радянської зброї та боєприпасів винесло вирок кабульському комуністичному режимові. У квітні 1992 р. 60-тисячна армія узбеків під командуванням АбдулРашида Дустума, що раніше воював на боці М. Наджибулли, перейшла на бік опозиції. Кабул зайняли таджицькі підрозділи Ахмед Шаха Масуда. В грудні 1992 р. президентом країни обрано БурхануддінаРаббані (1940 р.н.) — керівника Ісламської спілки Афганістану. Незважаючи на ліквідацію прокомуністичного режиму, війна в Афганістані не припинилася. Влітку 1992 р. почався конфлікт між підрозділами А.Ш. Масуда та військами коаліції Г. Хекматіяра. Ситуація ускладнилася після того, як в жовтні 1994 р. в громадянську війну втрутилися підрозділи руху "Талібан" — вишколених та озброєних в Пакистані учнів релігійних шкіл медресе. У листопаді 1994 р. таліби захопили друге за величиною місто країни Кандагар і проголосили його своєю столицею. Відзначаючись фанатичною самопожертвою та залізною дисципліною, таліби зуміли переламати хід війни на свою користь та взяти у вересні 1996 р. Кабул. Війська президента Б. Раббані та сили союзного йому А.Р. Дустума відійшли з північні райони країни. Отримавши військову допомогу від Росії та Узбекистану, А.Р. Дустум закріпився на півночі Афганістану, звідки зі зміннним успіхом вів бойові дії проти талібів, в руках яких опинилася переважна більшість території країни. Під правлінням ортодоксально ісламістського уряду "Талібану" Афганістан перетворився на заповідник середньовічного обскурантизму. У країні заборонено поширення європейських та американських книг, фільмів та інших продуктів західної культури. У листопаді 2001 р. США розпочали велику військову операцію в Афганістані, наслідком якої стало повалення режиму руху "Талібан". У боротьбі з талібами американці використали сили Північного альянсу, яким була надана значна військово-технічна та фінансова підтримка. Унаслідок воєнної, чи, за визначенням керівництва США — антитерористичної операції, в країні створено новий світський уряд. Очолив його політик виразно прозахідної орієнтації ХамідКарзаї (1957 р.н.). Після закінчення війни із талібами на території країни залишився військовий контингент країн НАТО, що мав займатися пошуками бойовиків "Аль-Каїди" та "Талібану".

70. ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА КОРЕЙСЬКОГО НАРОДУ ПРОТИ ЯПОНСЬКИХ КОЛОНІЗАТОРІВ (1918-1919 РР.)

Корейський патріотичний рух, що розвивався під егідою товариства "Чхондогьо", посилився у другій половині 1918 р. у зв'язку із економічними проблемами Японії. 1 березня 1919 р. багатотисячні демонстрації відбулися у Сеулі, Пхеньяні та багатьох інших містах країни. У сеульській демонстрації взяло участь майже 300 тис. осіб, що скандували антияпонські гасла. Після того, як поліція зробила спробу силою розігнати демонстрацію, стихійно почалися вуличні сутички, а згодом і повстання. 5 березня в Сеулі спалахнули вуличні бої. Озброєні сокирами, серпами, мотиками, а подекуди просто палицями та камінням, корейці нападали на японців, намагалися громити державні установи. За офіційними даними, упродовж березня — травня 1919 р. антияпонські виступи відбулися у 211 з 218 повітів Кореї. Загальна кількість учасників антияпонського руху сягнула 2 млн. осіб. Зіткнення між корейцями та японцями відбулися навіть за межами півострова, у тих регіонах, де корейські та японські емігранти проживали поруч *-в російському Примор'ї та Північно-Східному Китаї.Японська армія дуже жорстоко придушила виступи повстанців. Масові вбивства та тортури захоплених у полон повстанців отримали розголос у цілому світі. Кілька чільних діячів корейського незалежницького руху створили у Шанхаї еміграційний уряд, який очолив Лі Син Ман (1875—1965). Згодом еміграційний уряд Кореї перебрався до США.Незважаючи на успішне придушення народних виступів, японцям довелося вдатися до певної лібералізації свого окупаційного режиму. Було оголошено про початок "культурного управління". Генерал-губернатора Хазегаву, на якого покладено відповідальність за спалах насильства, замінено на посаді бароном МакотоСайто. Новий правитель країни запровадив низку реформ, що полягали у спрощенні судочинства, обмеженні повноважень жандармерії, а також скасуванні законів про колонізаційні спілки. Ці зміни дещо покращили становище національної корейської промисловості. Під час страшної посухи влітку 1919 р. японці виділили 1 млн. ієн для закупівлі хліба голодуючим корейцям. Бажаючи каналізувати соціальне незадоволення населення, японці дозволили створити профспілки.

71. БОРОТЬБА ЗА СТВОРЕННЯ АНТИЯПОНСЬКОГО ФРОНТУ В КИТАЇ (1935-1937 РР.)

Розгортання японської агресії сприяло зростанню та радикалізації в китайському суспільстві антияпонських настроїв. Було створено низку воєнізованих націоналістичних груп: Асоціацію лояльних патріотів, Антияпонську асоціацію, Союз заліза і крові, Рух за нове життя, Рух за порятунок нації та ін. За фашистськими зразками, у Нанкіні виникли організації "сині сорочки" та "сині стріли", що відкрито полювали на запідозрених у прокомуністичних та прояпонських симпатіях осіб. Важливе місце в діяльності всіх цих товариств займала боротьба з наркоманією, яку свідомо поширювали в Китаї японці. Спеціально для створення опіумної залежності японська агентура поширювала в Китаї просякнуті наркотиками цигарки та ліки з надлишковим умістом наркотичних речовин.КомандуючийДунбейською армією ЧжанСюелян, війська якого тримали фронт проти японців, у серпні 1935 р. на власний розсуд таємно розпочав переговори з лідерами КПК про спільну антияпонську боротьбу.У 1931 р. КПК очолив Мао Цзедун, який усунув від керівництва пекінських інтелектуалів. Він, будучи простим селянським сином, був більш зрозумілішим для простого народу. Він говорив прості речі: треба дати землю селянам, всі, хто його підтримають будуть нагороджені, злочинці і зрадники покарані. Під його керівництвом у 1934-1935 рр. 100 тис. партизанська армія, здійснивши «Великий похід» (пройшла з боями 12 тис. км), перебазувалися до Північного Китаю — ближче до СРСР і фронту, який утворився після окупації Японією Маньчжурії. Тут на стику трьох провінцій — Шеньсі, Ганьсу і Нінся було утворено Особливий прикордонний район, який став базою подальшого відновлення і розгортання комуністичного руху.

72. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ І ПОЛІТ. РОЗВИТОК ІСЛАМСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ ІРАН. ЕВОЛЮЦІЯ ІСЛАМСЬКОГО РЕЖИМУ.

16 січня 1979 шах Мохаммед Пехлеві втік з Ірану разом з сім'єю. 1 лютого в Тегеран при великому ентузіазмі народу повернувся видатний шиїтський богословаятоллаРухолла Хомейні. 11 лютого було створено Тимчасовий уряд Ірану на чолі з МехдіБазарганом, який взяв владу в свої руки до прийняття конституції. Була скасована монархія, на референдуму 31 березня 98% громадян Ірану висловилися за побудову в Ірані ісламської республіки. Перша іранська конституція була прийнята в грудні 1979 року. 4 листопада 1979 радикально налаштовані студенти захопили посольство США в Тегерані, взявши в заручники 52 його співробітника. В обмін на звільнення дипломатів Іран зажадав видачі шаха, який зник у Сполучених Штатах. США не видали шаха, наклали на Іран санкції, більшість з яких діють до цього дня, а 24 квітня 1980 спробували звільнити своїми силами, зазнавши краху. У червні 1980 шах помер. У день вступу на посаду Рональда Рейгана заручники були звільнені за посередництва президента Алжиру.17 вересня 1980 президент Іраку Саддам Хусейн пред'явив Ірану територіальні претензії щодо багатою нафтою території Хузестана на схід від річки Арвандруд. Іракські війська форсували прикордонну річку 22 вересня і перейшли в наступ. Так почалася ірано-іракська війна. Вона завершилася в 1988 р. без переконливої ​​перемоги однієї зі сторін, хоча обидві заявили про своє військове тріумф. Економічний збиток від бойових дій для Іраку та Ірану оцінювався в 350 мільярдів доларів. Початок реформ, спрямованих на побудову більш демократичного толерантного суспільства в країні та відносин по відношенню до країн Заходу. При їх здійсненні Хатамі зіткнувся з жорсткою опозицією консерваторів.


73. СОЦІАЛЬНО –ЕКОНОМІЧНЕ І ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ КИТАЮ НА РУБЕЖІ НОВОЇ І НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ. РУХ 4 ТРАВНЯ 1919 Р. СТВОРЕННЯ КПК.Китай був напівколонією великих держав. Велику активність щодо проникнення в Китай виявляли СШАДержави мали право тримати в Китаї свої війська, флот, поліцію, органи розвідки. Іноземні монополії панували в економіці країни. В роки Першої світової війни зміцнилися позиції національної буржуазії. Кількість китайських підприємств збільшилася в 2,5 рази, а чисельність робітників на них -у 2 рази. В провінції Гуан-дун Сунь Ятсен створив південний уряд Китаю. Його столицею було місто Гуанчжоу. Реальна влада належала мілітаристським угрупованням. Мілітаризм різко погіршував ситуацію в країні, доводив населення до повного зубожіння.На антиімперіалістичну боротьбу готові були піднятися широкі верстви китайського народу. їх інтереси об'єктивно виражала Національна партія - Гоміндан, створена Сунь Ятсеном. В 1917-1919 pp. Сунь Ятсен написав працю «Програма будівництва країни», що складалась із трьох книг - «Соціальне будівництво », «Духовне будівництво», він пропонував ввести період політичної опіки Гоміндану над народом. Провідну і регулюючу роль в економічних процесах, на його думку, мала відігравати держава. Соціальну систему майбутнього Китаю Сунь Ятсенназвав «державним соціалізмом».«Рух 4 травня» 1919 р.Приводом до нього послужило рішення Паризької мирної конференції про передачу Японії китайських територій колишніх володінь Німеччини в провінції Паньдун з портом Ціндао. 4 травня 1919 р. студенти Пекіна вийшли на демонстрацію з вимогами захистити суверенітет Китаю, не підписувати Версальський договір, покарати зрадників національних інтересів. Глава пекінського уряду генерал Дуань Ціжуй кинув проти студентів поліцію і війська. «Рух 4 травня» охопив більшість великих міст Китаю. Почався бойкот японських товарів. «Рух 4 травня» 1919 р. сприяв консолідації антиімперіалістичних сил у Китаї. Створення КПК. І і II з'їзди КПКІз середовища радикально настроєної інтелігенції, активістів «Руху 4 травня» вийшли перші китайські марксисти – Чень Дусю, Лі Дачжао, Ден Чжунся, та ін. Інтерес викликали ідеї революційного перетворення світу і запровадження соціальної справедливості, які вони трактували, виходячи з конкретних умов своєї країни. В липні 1920 р. виник перший марксистський гурток у Шанхаї (керівник Чень Дусю) в жовтні 1920 р. - в Пекіні (керівник Лі Дачжао).) Допомогу китайським марксистам надав Комінтерн Виникли умови для створення Комуністичної партії Китаю.23 липня - 5 серпня 1921 р. в Шанхаї нелегально відбувся з'їзд представників марксистських гуртків, який оголосив себе І з'їздом. Комуністичної партії^Китаю^ З'їзд розглянув такі питання: об'єднання марксистська гуртків у комуністичну партію; вироблення програмних і статутних положень; прийняття плану практичної роботи; обрання керівних органів. Були прийняті програмні документи: «Перша програма Комуністичної партії Китаю», «Перше рішення завдання Комуністичної партії Китаю.