Злочини з двома формами вини.

Подвійна форма вини

Окремі норми Особливої частини Кримінального кодексу викладені таким чином, що їх застосування потребує встановлення вини особи, яка вчинила злочин окремо, до самого діяння і окремо – щодо суспільно небезпечних наслідків такого ді-яння.

Злочин, склад якого передбачає наявність двох різних форм вини щодо діяння і наслідків, прийнято іменувати злочином з подвійною формою вини. Подвійна форма вини найчастіше має місце при вчиненні тих злочинів, які пов’язані з порушенням спеціальних правил і настанням від цього шкідливих наслідків. У злочинах, пов’язаних із порушенням тих або інших спеціальних правил, подвійна форма вини може виявлятися в умислі щодо самого факту порушення таких правил і в необережності щодо шкідливих наслідків.

У злочинах із кількома наслідками вина щодо першого, менш тяжкого наслідку, виявляється в умислі, а щодо більш тяжкого – в необережності, є наслідком навмисного злочинного діяння.

Поєднання форм вини в одному і тому самому злочині може бути різним. Наприклад, злочин, пов’язаний із втратою документів, що містять державну таємницю, передбачає щодо втрати таких документів необережну вину – самонадіяність чи недбалість; що ж до правил зберігання документів, то такі правила можуть бути порушені як умисно, так і необережно.

Встановлення подвійної форми вини – це необхідна умова розмежування суміжних злочинів, правильної кваліфікації вчиненого злочину та індивідуалізації покарання.

Злочини відповідно до вини особи поділяються на умисні та необережні. Вчинення злочину тієї чи іншої категорії зумовлює низку правових наслідків. Тому важливим є визначення, які злочини з подвійною формою вини належать до умисних, а які – до необережних.

Злочини з подвійною формою вини в цілому вважаються необережними, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння може бути як у формі умислу, так і у формі необережності, а щодо «прямих» наслідків такого діяння – лише у формі необережності.

 

Умисел і його види.

1. Умисел поділяється на прямий і непрямий.

2. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

3. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала су-спільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

1. Умисел є найбільш поширеною формою вини: переважнабільшість злочинів вчиняються умисно. Відповідно до ч. 1 ст. 24 умисел поділяється на два види — прямий і непрямий (евентуальний).

Законодавче визначення прямого і непрямого умислу містить три ознаки, які характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків: 1) усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння; 2) передбачення його суспільне небезпечних наслідків; 3) бажання настання таких наслідків або свідоме припущення їх настання. Перші дві ознаки (усвідомлення і передбачення) характеризують процеси, які відбуваються у психіці суб’єкта і тому складають інтелектуальний момент (елемент, компонент) умислу. Третя ознака (бажання чи свідоме припущення наслідків) характеризує вольову сферу особи й утворює вольовий момент умислу.

При вчиненні конкретних злочинів можливі різні варіанти поєднання інтелектуальних і вольових моментів, їхнє певне співвідношення і лежить в основі поділу умислу на прямий і непрямий.

2. Інтелектуальний момент прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільно небезпечних наслідків.

Усвідомлення означає не лише розуміння фактичних обставин вчиненого діяння, які стосуються об’єкта, предмета, об’єктивної сторони складу конкретного злочину, а й певне розуміння його суспільної небезпеки. Здебільшого наявність усвідомлення винним суспільної небезпеки свого діяння є очевидною, про що свідчать фактичні обставини справи. Якщо особа не усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, це може свідчити про п неосудність або про відсутність умислу при вчиненні злочину.

Передбачення — це розумове уявлення особи про результати своєї дії (бездіяльності). При вчиненні злочину винний усвідомлює зміст конкретних наслідків його діяння, їх суспільно небезпечний характер (шкоду, яка буде заподіяна об’єктам посягання), а також неминучість або можливість настання таких наслідків. Отже, передбаченням винного охоплюється в загальних рисах і причинний зв’язок між діянням і наслідками.

Вольовий момент прямого умислу характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків. Під бажанням розуміють прагнення досягти конкретного результату, що передбачає свідому і цілеспрямовану діяльність особи. Бажання — це воля, спрямована на досягнення чітко визначеної мети.

3. Інтелектуальний момент непрямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. Непрямий умисел повністю збігається з прямим умислом за такою ознакою інтелектуального моменту, як усвідомлення. Однак інша ознака — передбачення суспільно небезпечних наслідків — значно відрізняється від подібної ознаки прямого умислу. Відповідно до закону при прямому умислі винний передбачає наслідки як можливий або неминучий результат свого суспільне небезпечного діяння, а при непрямому умислі він передбачає лише можливість настання таких наслідків.

Основна відмінність прямого і непрямого умислу полягає у їх вольовому моменті. Якщо при прямому умислі він характеризується бажанням настання суспільне небезпечних наслідків, то при непрямому — свідомим припущенням їх настання. В останньому випадку воля особи посідає не активну, а пасивну щодо наслідків позицію, оскільки наслідки є побічним результатом злочинної дії (бездіяльності) винного.

Усвідомлення винним протиправності і караності вчиненого ним діяння не є .обов’язковою ознакою умислу: незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності.

За спрямованістю діяння і конкретизацією бажаного наслідку умисел поділяють на визначений (конкретизований), невизначений (неконкретизований) і альтернативний.

Визначений умисел характеризується тим, що особа чітко усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння і прагне досягти одного конкретного наслідку (наприклад, викрасти чуже майно, довести особу до самогубства). Невизначений умисел означає, що у винного немає чіткого уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків злочину, він передбачає ці наслідки лише у загальних рисах. Наприклад, особа завдає ударів по різних частинах тіла потерпілого і не передбачає, якого ступеня тяжкості тілесні ушкодження буде заподіяно. Альтернативний умисел має місце тоді, коли винний передбачає й однаково бажає чи свідомо допускає настання одного з кількох можливих злочинних наслідків (наприклад, смерті або тяжкого тілесного ушкодження).

У випадках вчинення злочину з невизначеним або альтернативним умислом відповідальність настає залежно від фактично заподіяних наслідків, оскільки винний передбачав настання будь-якого із цих наслідків і бажав чи свідомо припускав їх настання.

Врахування розглянутих видів умислу надає можливість більш точно конкретизувати психічне ставлення суб’єкта, визначити ступінь його вини і призначити справедливе покарання,

К Укр (ст. 68),

Необережність і її види.

Стаття 25. Необережність та її види

1. Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

2. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

3. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачати.

1. КК чітко фіксує поділ необережної форми вини на два види - злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

2. Інтелектуальний момент злочинної самовпевненості характеризується тим, що особа передбачає можливість настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння .

Вольовий момент полягає у тому, що особа легковажно розраховує на відвернення цих наслідків. Прикладом злочинної самовпевненості є перевищення швидкості водієм, який розраховує у будьякий момент загальмувати й уникнути небажаних наслідків, але не встигає цього зробити і завдає середньої тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень пішоходу.

При визначенні злочинної самовпевненості закон не вказує на усвідомлення особою суспільне небезпечного характеру свого діяння. Однак це не означає, що винний не розуміє своїх дій (бездіяльності). Він усвідомлює їх потенційну суспільну небезпеку і вважає, що подібна його поведінка хоча і може викликати небезпечні наслідки, у цьому конкретному випадку не призведе до такого результату.

3. Інтелектуальний момент злочинної недбалості полягає в тому, що особа не передбачає можливості настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння.

Вольовий момент злочинної недбалості вказує на реальну можливість винного передбачити суспільне небезпечні наслідки своєї поведінки, але незважаючи на це, він не активізує свої психічні сили і здібності для вчинення вольових дій, необхідних для запобігання таким наслідкам.

При визначенні психічного ставлення особи до наслідків своїх дій (бездіяльності) у випадках злочинної недбалості закон зазначає, що особа "повинна була" і "могла їх передбачити"..Відповідно до наведеної формули для вирішення питання про те, чи повинен і міг винний передбачити настання наслідків, теорія кримінального права, прокурорсько-слідча і судова практика використовують два критерії - об'єктивний і суб'єктивний.

Об'єктивний критерій злочинної недбалості здебільшого має нормативний характер і означає обов'язок суб'єкта передбачити можливість настання суспільне небезпечних наслідків ( особа повинна була передбачати суспільне небезпечні наслідки свого діяння). Цей обов'язок ґрунтується на законі і визначається у спеціальних правилах (інструкціях, положеннях) або договорах відповідно до посадового статусу працівника, його професійних функцій, технічних і побутових умов, стосунків з іншими особами, у т. ч. з потерпілим. Відсутність обов'язку передбачити можливий результат своєї поведінки виключає відповідальність особи за фактично заподіяну шкоду.

Покладення тих чи інших обов'язків на конкретну особу, яка вчинила або не вчинила певне діяння, саме по собі ще не є достатнім для обґрунтування її кримінальної відповідальності. Для вирішення питання про кримінальну відповідальність конкретної особи за настання суспільне небезпечних наслідків необхідно встановити, чи була у цієї особи реальна можливість передбачити наслідки своїх дій (бездіяльності). Отже, суб'єктивний критерій означає, що особа .могла (мала фактичну можливість) лередгбачшпи настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння. Ця можливість пов'язується

з такими обставинами: 1) конкретна ситуація, в якій вчиняється діяння, повинна створювати для особи об'єктивну реальність передбачити наслідки; 2) за своїми індивідуальними якостями (вік, освіта, ступінь кваліфікації, знання загальних та спеціальних правил обережності, наявність життєвого та професійного досвіду, стан здоров'я тощо) особа повинна мати можливість правильно оцінити ситуацію, що склалася, і передбачити наслідки. Тобто не повинно бути таких обставин, що стосуються ситуації та особи, які створювали б неможливість передбачення шкідливих наслідків.

Законодавче положення про те, що суб'єкт, окрім обов'язку, повинен мати і можливість передбачити суспільне небезпечні наслідки свого діяння, виключає об'єктивне ставлення у вину,

4. На практиці нерідко виникають складнощі при відмежуванні злочинної самовпевненості від непрямого умислу. Це обумовлено тим, що за ознаками інтелектуального і вольового моментів вони подібні між собою. І злочинна самовпевненість, і непрямий умисел характеризуються передбаченням особою можливості настання суспільне небезпечних наслідків.

Однак при непрямому умислі передбачення має конкретний характер, а при злочинній самовпевненості - абстрактний. При непрямому умислі винний передбачає, що суспільне небезпечні наслідки можуть настати від його конкретної дії (бездіяльності), яка вчинена у даний момент, у певній обстановці і за певних обставин. Вчинюючи злочин з непрямим умислом, винний може сподіватися, що в силу випадкового збігу обставин вказані наслідки можуть не настати ("либонь нічого не станеться"). Зовсім інший зміст має інтелектуальний момент при злочинній самовпевненості. Винний абстрактно передбачає настання злочинних наслідків свого діяння, тобто не усвідомлює дійсного розвитку причинного зв'язку, хоча при належній мобілізації своїх психічних сил міг би усвідомлювати це. Він самовпевнено перебільшує свої можливості або неправильно оцінює обстановку чи конкретні (а не абстрактні, як при непрямому умислі) об'єктивні обставини, фактори (свої професійні навички, дії інших осіб чи механізмів, сили природи тощо), які, на його думку, повинні запобігти настанню шкідливих наслідків, чого в дійсності не відбувається (надія на удачу).

Головна відмінність злочинної самовпевненості від умислу полягає у вольовому моменті. При злочинній самовпевненості суб'єкт не бажає настання шкідливих наслідків і не припускає їх настання. При злочинній самовпевненості суб'єкт сподівається запобігти настанню шкідливих наслідків, але його розрахунок виявляється неправильним, оскільки ґрунтується хоча й на реальних факторах, однак без достатніх для того підстав.

Невинне заподіяння шкоди. Випадок Від злочинної недбалості потрібно відрізняти випадок (казус) - заподіяння шкоди без вини. Це такі ситуації, коли суспільне небезпечні наслідки, що настали, перебувають у причинному зв'язку з діянням особи, яка не передбачала і за обставинами справи не повинна була та/або не могла передбачити їх настання. Випадкове заподіяння шкоди не тягне за собою кримінальної відповідальності через відсутність суб'єктивної сторони (вини). У цих випадках відсутні водночас обидва критерії злочинної недбалості - об'єктив-

ний (обов'язок передбачення особою суспільне небезпечних наслідків свого діяння) і суб'єктивний (реальна можливість такого передбачення) або хоча б один із них.

6. Окремі норми Особливої частини КК викладені таким чином, що їх застосування потребує встановлення вини особи, яка вчинила злочин, окремо щодо самого діяння і окремо щодо настання його суспільне небезпечних наслідків. У зв'язку з цим теорія і практика використовують поняття змішаної форми вини.

Змішана форма вини характеризується різним психічним ставленням (у формі умислу і необережності) особи до самого діяння і суспільне небезпечних наслідків такого діяння. Існують дві групи злочинів зі змішаною формою вини:

1) злочини, пов'язані з порушенням спеціальних правил, що спричинило певні суспільне небезпечні наслідки (наприклад, ст. 286);

2) злочини, в яких об'єктивна сторона характеризується настанням двох типів наслідків - безпосереднього і віддаленого (наприклад, ч. 2 ст. 121).

У першому випадку для визначення форми вини вирішальне значення має психічне ставлення особи до настання наслідків свого діяння. У цілому такі злочини вважаються необережними. У другому - психічне ставлення особи щодо діяння та першого, безпосереднього наслідку дає змогу говорити про умисел, а стосовно віддаленого наслідку вина може бути тільки необережною. У цілому такі злочини з двома типами наслідків і двома формами вини визнаються умисними.

Правильне вирішення питання про те, яка з двох передбачених у законі форм вини (умисна чи необережна) є визначальною для даного злочину в цілому, має практичне значення для: 1) правильної кваліфікації діяння; 2) визначення типу кримінально-виконавчої установи, де належить відбувати покарання особі, засудженій до позбавлення волі; 3) призначення покарання за сукупністю злочинів (ч. 2 ст. 70); застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (п. п. І-Зч.З ст. 81, п. п. 1-3 ч. З ст. 107);

4) заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (п. п. 1 З Ч. 4 ст. 82); 5) звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ч. 1 ст. 83); 6) застосування закону про амністію тощо.

7. Особа, яка вчинює конкретне суспільне небезпечне діяння, може припускатися певних помилок щодо властивостей і наслідків своєї поведінки. Такі помилки по-різному впливають на вирішення питань вини і кримінальної відповідальності особи.

Помилка у кримінальному праві - це неправильне уявлення особи про юридичні властивості або фактичні ознаки вчиненого нею діяння та його наслідків. Залежно від змісту тих обставин, які неправильно сприймає суб'єкт, розрізняють два види помилки - юридичну і фактичну.

Юридична помилка (error juris) - це хибне уявлення особи про правову сутність чи правові наслідки вчиненого нею діяння. Видами такої помилки є помилка щодо: а) злочинності чи незлочинності діяння; б) кваліфікації злочину; в) покарання.

Помилка щодо злочинності діяння означає, що особа вважає свої дії (бездіяльність) злочином, хоча КК їх такими не визнає (уявний злочин). У таких випадках відсутня обов'язкова ознака злочину - кримінальна протиправність і тому особа не може підлягати кримінальній відповідальності.

Інколи, навпаки, суб'єкт вважає, що його діяння не тягне кримінальної відповідальності, однак за законом воно визнається злочином (помилка щодо незлочинності діяння). У подібних випадках особа визнається винною у вчиненому злочині і підлягає кримінальній відповідальності. Відповідно до ст. 68 Конституції України "незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності". Однак це положення Основного закону України не слід розуміти буквально. Можливі ситуації, коли особа, що вчинила злочин, не лише не знала про кримінальну караність свого діяння, а й не могла цього знати за тих умов, в яких вона перебувала в момент порушення закону.

Помилка щодо кваліфікації злочину ґрунтується на хибному уявленні особи стосовно правової оцінки вчиненого нею діяння. Помилка щодо покарання характеризується неправильним уявленням особи про вид і розмір покарання, передбаченого кримінальним законом за вчинений нею злочин. В обох цих випадках особа підлягає кримінальній відповідальності.

Таким чином, юридична помилка особи, що вчинила злочин, по суті відображає незнання нею кримінального закону і не впливає на кваліфікацію діяння, розмір і вид покарання, оскільки відповідальність настає незалежно від суб'єктивної оцінки винного.

Фактична помилка (error facti) - це хибне уявлення особи про характер або фактичні наслідки свого діяння. Видами фактичної помилки є помилка щодо: а) об'єкта злочину; б) предмета злочину;

в) засобів вчинення злочину; г) розвитку причинного зв'язку;

д) кваліфікуючих ознак злочину.

Загальним правилом для всіх видів фактичної помилки є те, що відповідальність у цих випадках повинна наставати з урахуванням насамперед того, що конкретно винний усвідомлював чи повинен був усвідомлювати в момент вчинення ним діяння, чи було покладено на нього обов'язок і чи міг він передбачити настання суспільне небезпечних наслідків. До уваги беруться також юридичні властивості окремих ознак певного складу злочину і фактичні обставини справи. Наприклад , помилка щодо об'єкта злочину полягає в неправильному уявленні особи, яка вчиняє злочин, про зміст об'єкта посягання. У цих випадках особа заподіює шкоду іншим суспільним відносинам, а не тим, що хотіла. Така помилка не впливатиме на кваліфікацію, і винний відповідатиме за закінчений злочин, якщо йдеться про юридичне рівноцінні та однорідні об'єкти (наприклад, життя різних громадян, різні форми власності)'. Коли помилка стосується неоднорідних об'єктів злочину, відповідальність настає з Урахуванням спрямованості умислу - вчинене кваліфікується як замах на злочин (наприклад, винний мав намір позбавити життя працівника міліції, а вбив іншу особу).

.