Причини Громадянської війни в США.
Війна була логічним наслідком протистояння двох систем — рабства та вільної праці. Першу систему підтримували південні штати, політичною елітою яких були великі плантатори-рабовласники. Для суспільства Півдня характерними були расистські переконання. Ті види робіт, які виконували темношкірі, вважалися негідними білої людини, навіть бідняка. Північні штати навпаки: в їх конституціях рабство було заборонено. Основою сільського господарства там були вільні фермери. Увесь довоєнний час характеризувався намаганням південних штатів розширити територію рабовласництва за рахунок нових штатів. Так, наприклад, у 1820 р. був прийнятий, так званий, Міссурійський компроміс, що поділив територію на захід від ріки Міссісіпі на дві частини — рабовласницька до півдня й вільна до півночі. На півночі прогресивна спільнота намагалася допомагати рабам: видавала антирабовласницьку літературу, організовувала нелегальну втечу рабів до вільних штатів.
У першій половині XIX століття в США склалися дві системи — рабство на півдні країни і капіталізм на півночі. Це були дві абсолютно різні соціально-економічні системи. Ситуація ускладнювалась тим, що, незважаючи на стабільний приріст населення і зростання економічного розвитку, США були федеративною країною. Кожний штат жив своїм політичним та економічним життям, інтеграційні процеси йшли повільно. Тому Південь, де було поширене рабство і аграрна система господарювання, і промислова Північ виділилися в два окремі економічні райони.
На Півночі США концентрувалися підприємці і основна маса емігрантів. У цьому регіоні зосереджувалися підприємства машинобудування, металообробки, легкої промисловості. Тут основною робочою силою були численні емігранти з інших країн, які працювали на фабриках, заводах та інших підприємствах. Робочих рук на Півночі було достатньо, демографічна ситуація тут була стабільною і рівень життя задовільним. Абсолютно протилежна ситуація склалася на Півдні. США в ході американсько-мексиканської війни отримали величезні території на півдні, де була велика кількість вільних земель. На цих землях влаштувалися плантатори, що отримали величезні земельні наділи. Саме тому на відміну від Півночі Південь став аграрним регіоном. Проте на Півдні була одна велика проблема: не вистачало робочих рук. Переважна більшість емігранти їхали на Північ, тому з Африки, починаючи ще з XVII століття, завозилися раби-негри. До початку сецесії 1/4 частина білого населення Півдня була рабовласниками.
Незважаючи на всі відмінності між регіонами, на Півдні уряд впроваджував ті ж самі суспільні зміни, що і на Півночі. На Півночі проводилася гнучка податкова політика, гроші з бюджетів штатів виділялися на благодійність, уряд певною мірою намагався поліпшити умови проживання чорного населення. Однак на консервативному і замкнутому Півдні не проводилися заходи з емансипації жінок та зрівняння негрів в правах з білими. Велику роль у світогляді мешканців півдня зіграла так звана «верхівка» — заможні рабовласники, що мали у приватній власності великі земельні наділи. Ця «верхівка» грала певну роль у політиці південних штатів, оскільки була зацікавлена в збереженні свого панівного становища.
Південь був аграрним «придатком» США, тут вирощувалися такі культури, як тютюн, цукрова тростина, бавовна та рис. Північ потребував сировину з Півдня, особливо бавовну, а Південь — в машини Півночі. Тому довгий час два різні економічних регіону співіснували в одній країні. Однак поступово між ними наростали суперечності. Серед найгостріших конфліктних питань можна виділити наступні:
1. Податок на ввезені товари (Північ прагнув зробити їх якомога вище, щоб захистити свою промисловість, Південь хотів торгувати з усім світом вільно).
2. Проблеми навколо рабства (чи вважати рабів-утікачів вільними у вільних штатах, карати чи надавати їм притулок, чи можуть південні штати забороняти на своїй території вільних чорношкірих і т. д.).
3. Ситуація не була статичною: США захоплювали нові території, і виникали суперечки щодо конституції кожного з майбутніх штатів, в першу чергу — чи буде новий штат вільними або рабовласницьким. Прихід до влади Лінкольна, який оголосив, що всі нові штати будуть вільними, означав для південних штатів перспективу залишитися в меншості і в майбутньому програвати в Конгресі з усіх конфліктних питань.
Обрання А. Лінкольна президентом стало приводом для заколоту в рабовласницьких штатах. Вісім рабовласницьких штатів, не змирившись із втратою політичної влади, оголосили про відділення від США. Вони створили конфедерацію з центром у Річмонді та обрали президентом плантатора Джеферсон Девіса. Заколотники оголосили, що керуватимуться переконанням: "Рабство - нормальне становище для негрів".
Громадянська війна між північними і південними штатами з'явилася неминучим наслідком наростання протиріч між двома суспільними системами усередині країни.
69. *****Без рабовласництва плантаційне господарство було безглуздим, тому центральним пунктом американського соціально-політичного життя стало скасування рабства (аболіціонізм).
При утворенні майже кожного нового американського штату відбувалися збройні зіткнення між фермерами і плантаторами. У середині XIX в. і велика промислова буржуазія Півночі, до визначеного моменту мирно співіснувала з південними плантаторами, різко виступила за скасування рабства. Розвиток капіталістичного господарства вимагало збільшення ємності внутрішнього ринку, зокрема, ринку робочої сили, що було несумісно з рабовласництвом. Непримиренні протиріччя між Північчю і Півднем зрештою привели до Громадянської війни в США (1861-1865 р.), що закінчилася повною перемогою Півночі. Громадянська війна призвела до здійснення ряду важливих демократичних перетворень, що остаточно знищила всі перешкоди на шляху швидкого розвитку капіталізму в країні. Переміг «американський шлях» розвитку капіталізму в сільському господарстві - панування на землі фермерів — без феодалів і поміщицького землеволодіння. У 1962 р. виданий «гомстед-акт», що давав будь-якому громадянинові право, придбати ділянку землі розміром до 160 акрів (близько 65 га) зі сплатою 10 дол. спеціального збору. Після 5-літнього користування при неодмінній умові особистої її обробки земля переходила в повну власність фермера. За 20 років після видання цього акта в руки американських фермерів перейшло практично безкоштовно 65 млн. акрів родючої землі. Після громадянської війни американська промисловість, що одержала ємний внутрішній ринок, зробила дуже великий крок уперед. ДО 70 р. XIX в. промисловість США вийшла на друге місце у світі (після Англії). Жодна країна ще не знала таких бурхливих темпів промислового розвитку, які показали США після Громадянської війни і, насамперед, в області машинобудування. Американська промисловість стала цілком самостійною. Верстатний парк країни піддався серйозної реконструкції, з'явилися перші фрезерний і револьверний верстати, а також оригінальні конструкції стругальних, шліфувальних і інших металорізальних верстатів. Розвиток верстатобудування дозволило робити в масових (недосяжних для Європи) масштабах різні побутові машини (швейні машинки Зингера вироблялися вже сотнями тисяч). Після Віденської всесвітньої виставки 1873 р. світові стало ясно, що США вже перевершують Англію в промислово-технічному суперництві.
70. **.Громадянська війна у США та її результати. На середину XIX ст. стала чітко проявлятися різниця в суспільно-економічному розвитку північних і південних територій США. На Півночі панувала капіталістична система вільної праці, а на Півдні— система плантаційного господарства, що ґрунтувалося на праці негрів-рабів (останні становили третину населення південних штатів). Особливо сильно загострювалися протистояння між Півднем і Північчю під час вступу нових штатів до Союзу. На нові території претендували штати Півночі, котрі були зацікавлені в розширенні ринку збуту для своїх товарів і вирішенні проблеми вільних робочих рук, чому заважали рабовласницькі відносини на Півдні. Водночас нові землі були потрібні й південним штатам, які намагалися поширити рабовласницьку систему на нові території. Отже, з утворенням кожного нового штату виникало питання, яким він буде за суспільним ладом. Це було дуже важливо, адже майже буквально до 1820 р. до складу США входило 11 рабовласницьких і 11 вільних штатів. У Сенаті було по 22 сенатори від південних і північних штатів. Утворення кожного нового штату порушувало цю рівновагу сил. Щоб її зберегти в 1820 р. було досягнуто історичної угоди - Міссурійського компромісу, згідно з яким було вирішено надалі приймати до Союзу одночасно по два штати - один вільний і один рабовласницький. Встановлювалося, що на північ від 36° ЗО'Пн. ш. рабство буде заборонено. Однак цей компроміс не усунув суперечностей між Північчю та Півднем, вони продовжувались. Більше того, посилюються позиції рабовласників у Конгресі та федеральному уряді, Верховному суді США. Значний уплив мала й партія рабовласників - демократична. Скориставшись із таких сприятливих обставин, Південь проводить через Конгрес біль "Канзас-Небраска", заяким питання суспільного ладу штату мало вирішувати населення цих штатів. Прийняття цього документа означало, фактично, скасування Міссурійського компромісу. Представники Півночі не миряться з політичною гегемонією рабовласників. У 1854 р. виникає республіканська партія, котру підтримували промислова буржуазія, фермерство та робітничий клас. Розвивається аболіціонізм — рух за скасування рабства. До 1861 р. майже всі американські президенти походили з південних штатів, але в 1860 р. Президентом було обрано переконаного супротивника рабства, представника республіканської партії А. Лінкольна (\ 809-1865). У відповідь 13 південних штатів заявили про свій вихід з федерації та проголосили в лютому 1861 р. Конфедеративні Штати Америки. У них теж був обраний Президент, сформовано уряд, прийнято Конституцію, що проголошувала рабство негрів "опертям цивілізації". Розпочалася громадянська війна, що тривала чотири роки (1861-1865 рр.). У перший період громадянської війни (1861-1862 рр.) успіх був на боці Конфедерації. Перелом на користь Півночі станеться лише після того, як уряд А. Лінкольна видав кілька важливих законодавчих актів. Це, зокрема, Закон "Про гомстеди" (травень 1862р.), згідно з яким кожен американець, якому виповнювався 21 рік і який ніколи не брав участі у війні проти США та бажав працювати на землі, міг отримати з державного фонду земельну ділянку розміром до 160 акрів (приблизно 64 га). Тож землю отримав значний прошарок населення, котре стало впливовим соціальним підґрунтям підтримки А. Лінкольна в громадянській війні. Війна не вирішила всі проблеми, що стояли перед країною. Деякі з них знайшли вирішення під час Реконструкції Півдня, що тривала до 1877. Інші проблеми, зокрема надання кольоровому населенню рівних прав із білими, залишалися нерозв'язаними багато десятиліть.
71. Реконструкція Півдня - період в історії США після закінчення Громадянської війни, з 1865 по 1877 роки, окупаційного режиму на території південних штатів, які програли у війні Конфедерацію, до складу США і скасуванням рабовласницької системи на всій території країни. В історії США під терміном реконструкція увазі, по-перше, історичний період після Громадянської війни між Північчю і Півднем, а по-друге перетворення Півдня в період приблизно з 1863 по 1877 роки зі зміною структури влади і суспільства в колишній Конфедерації. Три прийняті до Конституції поправки вплинули на всю країну. У різних штатах реконструкція розпочалася і закінчилася в різний час; в кінці кінців, завершенням цього процесу в цілому вважають компроміс 1877. Реконструкція обговорювалася ще під час війни, а всерйоз вона почалася після видання Прокламації про звільнення рабів 1 січня 1863. Політика Реконструкції була здійснена після того, як рабовласницький Південь виявився у владі федеральної армії. Президент Авраам Лінкольн під час війни створив реконструкційні уряд у кількох південних штатах - Теннессі, Арканзасі і Луїзіані, і надав землі для колишніх рабів у Південній Кароліні. Після вбивства Лінкольна, президент Ендрю Джонсон намагався слідувати політиці свого попередника і призначив нових губернаторів влітку 1865 року. Незабаром він заявив, що цілі війни - національна єдність і ліквідація рабства - були досягнуті, і, отже, реконструкція завершена. Проте республіканці в Конгресі відмовилися визнати "м'яку" політику Джонсона і прийняти до свого складу нових членів Конгресу від Півдня. Перемога радикального крила республіканців в 1866 році на виборах до Конгресу дала їм достатньо місць в палаті представників, щоб подолати вето Джонсона і в 1867 році почати "радикальну реконструкцію" [1]. Конгрес усунув від влади всі цивільні органи місцевого самоврядування в південних штатах [2] і передав всі їхні повноваження військовим. Нові вибори були проведені під контролем армії, а особам, які раніше брали участь в органах влади Конфедерації, було заборонено виставляти свої кандидатури. У більшості південних штатів після цього в органах місцевого самоврядування виявилися і представники афроамериканців. Проте у відповідь на Півдні з'явилися численні таємні расистські організації, у тому числі Ку-клукс-клан, що здійснюють політику терору і насильства. Невдачі республіканської влади посилив економічну кризу 1873 р. У кінці кінців республіканські уряду втратили підтримку виборців південних штатів, і до влади на Півдні повернулися демократи.
У 1877 р. участь армії в державному управлінні на Півдні було припинено. Демократичні уряди південних штатів не відновили рабовласництво, але прийняли дискримінаційні закони, звані законами Джима Кроу. В результаті афроамериканці стали громадянами другого сорту, і расистські принципи переваги білих і раніше панували в громадській думці [3]. Монополія демократичної партії на владу в південних штатах тривала після цього до 1960х років.
72. «Імперія - це мир», - заявив в 1852 р. в одній зі своїх промов Наполеон III. Всупереч цьому показного, миролюбства Друга імперія майже безперервно вела загарбницькі, грабіжницькі війни з метою задоволення інтересів великих фінансистів, промисловців, біржових ділків, котрі жадали наживи, нових ринків збуту і джерел сировини. Війни відповідали і династичним інтересам Наполеона III. Внаслідок нестійкості внутрішнього становища Другої імперії переможні війни ставали неодмінною умовою її існування.
В першу чергу Наполеон III втягнув Францію у війну з Росією (Кримська війна 1853 - 1856 рр..). Війна ця зажадала від Франції багато жертв - людських і матеріальних - і не дала їй ніяких реальних вигод. Франції ця війна була не потрібна. Вона повинна була лише зміцнити становище Наполеона III на троні. На Паризькому мирному конгрес 1856 р. Франція виступила в ролі найвпливовішої держави Європи.
У 1856 - 1857 рр.. намітилося зближення між Францією і Росією. Францією керувало прагнення забезпечити сприяння Росії проти Англії, так як англо-французьке суперництво в Європі і колоніях досягло в той час великої гостроти. Приводом до подальшого різкого загострення англо-французьких відносин стало замах на Наполеона III, вчинене в початку 1858 р. італійським революціонером Орсіні, який прибув до Парижа з Лондона з бомбами англійського виробництва. Французька урядова печатка звинувачувала Англію в потуранні і вимагала «рішучих дій» по відношенню до неї. Шум, піднятий у зв'язку з цим епізодом, незабаром затих. Але погіршення англо-французьких відносин сприяло ув'язнення 3 березня 1859 секретного договору між Францією і Росією, за якою Наполеон III зобов'язався підтримати прагнення російського уряду звільнитися від умов Паризького трактату, що забороняли Росії тримати військовий флот на Чорному морі, а Росія обіцяла Франції дипломатичну підтримку проти Австрії.
У війні, яку Франція в союзі з Сардинського королівства початку в квітні 1859 р. проти Австрії, уряд Наполеона III переслідувало загарбницькі цілі. У битвах при Сольферіно і Маджента французькі війська завдали австрійцям поразки. Але Наполеон III обдурив і зрадив своїх італійських союзників. Сепаратну угоду уряду Наполеона III з Австрією, що залишило в руках австрійців Венеціанську область, приєднання Савойї і Ніцци, що входили до складу Сардинського королівства, до Франції, нарешті, окупація Риму французькими військами різко посилили невдоволення всіх національних сил Італії політикою Франції.
73. У 1866 р. у Франції почався новий економічна криза. Він супроводжувався подальшим загостренням внутрішньополітичного становища і посиленням робітничого і демократичного руху. Широкі верстви дрібної та середньої буржуазії, що страждали від конкуренції великого виробництва, біржових спекуляцій, зростання податків, не приховували свого обурення бонапартистским режимом, його реакційної внутрішньої і авантюристичної зовнішньою політикою. Передові шари буржуазної інтелігенції активно виступали проти уряду. Багато її представників примикали до групи «нових якобінців», увлекавшихся традиціями Французької революції XVIII в. Навіть частина великої буржуазії, з різних причин незадоволена політикою Наполеона III, відмовляла уряду у своїй підтримці. У 1869 р. буржуазно-ліберальна опозиція отримала велику перемогу на виборах у Законодавчий корпус. Число депутатів-республіканців збільшилася. Правда, серед них переважали помірні буржуазні республіканці. Бонапартистського уряд намагався подолати зростаючий політичну кризу шляхом посиленого лавірування між різними класами. Починаючи з 1868 р. було проведено кілька помірних ліберальних реформ. Законодавчий корпус отримав право обирати свою президію, був ослаблений поліцейський контроль над печаткою та зборами. Однак ці заходи не виправдали очікувань уряду.
Досить було уряду лише злегка відкрити віддушини, як кіпевшего під спудом суспільне невдоволення негайно прорвалося назовні.
Велике враження на сучасників надавали твори Віктора Гюго, непримиренного противника бонапартистського режиму. Перебуваючи в еміграції, В. Гюго ще в 1852 р. опублікував бойової сатиричний памфлет «Наполеон Малий», а в 1853 р. - збірник віршів «Відплата», які бичували кліку бонапартистских авантюристів, що захопила владу у Франції. Полум'яні вірші Гюго нелегальним шляхом проникали у Францію і заучувалися республіканськи налаштованою молоддю. У 60-х роках ожила і придбала помітне політичний вплив буржуазно-демократична друк. Журнал талановитого публіциста Анрі Рошфора «Ліхтар», що виходив спочатку у Франції, а потім, після заборони, в Бельгії і таємно розповсюджувався у Франції, їдко висміював і викривав уряд і династію Бонапартов; журнал Рошфора придбав величезну популярність. У 1869 р. Рошфор, обраний в Законодавчий корпус, почав видавати у Франції газету «Марсельєза», в якій співпрацювали революційні демократи і соціалісти різних напрямків.
Яскравим проявом зростання суспільного невдоволення стало так звана «справа Бодена» - процес групи лівих республіканців, відданих суду в 1866 р. за те, що вони організували збір грошей на пам'ятник депутату Бодену, вбитому під час грудневого перевороту 1851 р. виступав на процесі молодий Грозний розмах стали приймати в ці роки бойові виступи пролетаріату. У 1869 р. майже весь луарскіе басейн був охоплений великий страйком шахтарів, які вимагали 8-годинного робочого дня. Послані урядом війська стріляли в страйкуючих робітників. На початку 1870 р. на заводах в Крезо спалахнула великий страйк, в придушенні якій також брали участь війська. Маска «рабочелюбія», якій прикривалося уряд Наполеона III, була остаточно зірвано. За страйком у Крезо послідували страйку в інших промислових центрах. У березні відбулася нова страйк у Крезо, у квітні - страйк паризьких ливарників, що тривала близько чотирьох місяців і отримала підтримку не тільки французького пролетаріату, але і робітників інших країн.
Одночасно із зростанням касової боротьби пролетаріату посилювалося загальнодемократичний республіканський рух, в якому вирішальну роль грали робітники. У січні 1870 р. в Парижі відбулася двохсоттисячного антиурядова демонстрація, ледь не вилилася в повстання. Приводом для цієї демонстрації стало віроломний вбивство республіканського журналіста Віктора Нуара принцом П'єром Бонапартом, родичем Наполеона III. Бонапартистський режим намагався зупинити наростаючу хвилю революційного кризи звичайним засобом, до якого вже не раз вдавався уряд Другої імперії - нової агресивної війною. Правлячі кола Франції сподівалися, що переможна війна зміцнить похитнувся бонапартистський режим, дозволить йому розчавити ліберальну опозицію і розгромити робітничий рух.
74.У другій чверті XIX ст. Англія вела активну загарбницьку політику на всіх морях і на всіх континентах земної кулі. Одним з найбільш послідовних провідників цієї політики був лорд Пальмерстон, який з 1830 до 1841 і з 1846 до 1851 р. обіймав посаду міністра закордонних справ. Безцеремонність Пальмерстона в обігу зі слабкими і малими державами не знала меж. У найважливішою англійської колонії - Індії безроздільно хазяйнувала Ост-Індська компанія. Вона містила свій флот та армію, творила суд і розправу. У 1833 р. при перегляді положення про компанію привілеї її були кілька урізані, зокрема торгівля з Китаєм була відкрита для більш широкого кола англійських купців і промисловців. Тим не менше Ост-Індська компанія все ще залишалася могутньої економічної і політичною організацією. Продовжуючи розширювати своє панування в Індії, англійські колонізатори в 1843 р. захопили Сінд, у 1846 р. - Кашмір. Під фальшивим приводом «оборони» підступів до Індії Англія зайняла в 1839 р. порт Аден, продовжувала розширювати свої володіння на Малаккській півострові. У тому ж році англійські колонізатори почали агресивну війну проти Афганістану, але, наштовхнувшись на рішучий опір афганського народу, змушені були в 1842 р. укласти договір з афганським еміром і на якийсь час відмовитися від захоплення цієї країни. У Китаї в результаті так званої першої опіумної війни (1839-1842) Англія захопила Гонконг і змусила Цінської уряд відкрити ряд портів для іноземної, головним чином англійської, торгівлі (зокрема, для ввезення опіуму). Продовжувалося розширення англійських володінь і в інших частинах земної кулі: в 1840 р. була захоплена Нова Зеландія, в 1842 р. - північна частина острова Борнео (князівство Саравак), у 1843 р. - території в Південній Африці (Наталь).
Агресивна політика Англії загострювала її відносини з іншими державами. Англо-російські відносини на Близькому Сході безперервно погіршувалися. Загострювалися і англо-французькі протиріччя; кілька разів Англія і Франція опинялися на межі збройного конфлікту через Єгипту, Нової Зеландії і т. д. Серйозним супротивником Англії на американському континенті були США, що претендували на панування в Західній півкулі. Англія вела з США гостру боротьбу за визначення кордону між Канадою і штатом Мен, за територію Орегона і ін, а також за панування в Центральній Америці, де в кожної з обох держав був свій проект спорудження каналу, який з'єднав би Атлантичний і Тихий океани. Не прийшовши до угоди з цього питання, Англія і США ухвалили в 1849 р. взаємне зобов'язання не приступати до спорудження такого каналу, і аж до початку XX ст. судна, що прямували з одного океану в інший, змушені були здійснювати тривале і небезпечне плавання навколо Південної Америки. У середині XIX ст. Англія була найбільшою колоніальною державою світу. Її колонії займали територію більш ніж у 2 млн. кв. км з населенням в 100 мільйонів чоловік. Велика колоніальна імперія Англії була для її панівних класів джерелом казкового збагачення. Величезні цінності, отримували шляхом пограбування народів колоній, прискорювали розвиток капіталізму в метрополії. У 1833 р. англійської буржуазії довелося піти на скасування рабства в своїх колоніях, так як раби наполегливо домагалися свободи, піднімаючи, неодноразово повстання: весь кінець XVIII ст. і початок XIX ст. наповнені повстаннями рабів на плантаціях у Вест-Індії. У 1837 р. почалося стихійне повстання в Нижній Канаді, а потім і у Верхній Канаді, де головним гаслом фермерства була вимога вільного продажу землі. Буржуазія незабаром відійшла від руху, злякавшись активності народних мас. Англійські війська придушили повстання.
75.
Зростання промислового виробництва на основі впровадження нової техніки і збільшення продуктивності праці зумовило перетворення Англії на першу індустріально розвинену країну світу. Справді, у 50-60-х pp. XIX ст. тут інтенсивно розвивалося виробництво машин і устаткування, якими оснащувалася промисловість не лише англійська, а й інших країн Європи та США. Особливим попитом користувалися парові машини, верстати для обробки металу, інструменти. Завдяки застосуванню механічних верстатів чимало видів продукції Англії були кращими й дешевшими, що одразу надавало їй відчутну перевагу на світовому ринку.
Промислові досягнення Англії продемонструвала велика промислова виставка 1851 р. у лондонському Гайд-парку. Натовпи глядачів збиралися біля стендів Англії, де були представлені макети мостів і портових споруд, моделі парових локомотивів, суден, діючі телеграфні апарати і бавовнопрядильні машини. Десятки країн, які брали участь у виставці, не могли зрівнятися з успіхом Великої Британії. Виставка відкривала золотий вік Англії, коли протягом наступних 20 років вона випереджала всі країни світу за розвитком промисловості й торгівлі. Англію почали називати "майстернею світу", "світовим візником" і "світовим банкіром". Складовою торговельно-промислової першості Англії була її морська могутність. На той час Англія мала найбільший і найпотужніший паровий торговельний флот. Тому англійські товари спрямовувалися скрізь, де був на них попит, що приносило нові прибутки англійській буржуазії. Наприкінці 60-х pp. ХIХ ст. частка Англії у світовій зовнішній торгівлі досягла 25%, тоді як на Францію припадало 10, 5, Німеччину - 9, 7, США - 7, 5%. Англія першою почала вивозити за кордон не тільки товари, а й капітали. Англії належала половина торговельного флоту світу, і вона перебрала від Голландії XVII ст. титул "світового візника". Ще одну статтю прибутків флот наповнював завдяки поширенню зв'язків із колоніальними володіннями. Економічне піднесення дозволяло покращити життя робітників. Більшість із них домоглася підвищення заробітної платні та 10-годинного робочого дня. Кращі умови життя спричинили зменшення у 50-60-х pp. активності робітничого руху. Це давало змогу успішно впроваджувати в суспільне життя засади лібералізму. Його прихильники сповідували терпимість до вільнодумства і поблажливість до негативних явищ, обстоювали мирний, реформістський шлях соціального розвитку, пропагували демократичні свободи і свободу вільної торгівлі, підприємництва.
Англія лишалася парламентською монархією. Главою держави був монарх - король (королева). Він призначав уряд, відповідальний перед парламентом. До верхньої палати лордів належали спадкові й довічно призначувані главою держави пери, а нижня палата громад обиралася. Країною навперемінно керували дві політичні партії - консерватори (торі) й ліберали (віти), між якими не було принципових розбіжностей, але постійно точилася боротьба за владу. У ліберальній партії тон задавали ті, хто прагнув реформ. Консерватори ж намагалися нічого не змінювати, не переконавшись, що нове краще від старого. Обидві партії були єдині у захисті існуючого політичного ладу і засад демократії.
На той час демократичні засади в Англії настільки зміцніли, що відпала потреба тримати обтяжливий для держави поліцейський апарат і численне чиновництво. Це давало змогу здоровій частині населення корисно і продуктивно працювати і збагачуватись особисто. Багаті люди - багата й держава, яка не боялася видання різноманітних газет, проведення демонстрацій, зборів, діяльності громадських і політичних організацій. Внаслідок цього до Англії з континентальної Європи, після поразки революцій 1848-1849 рр., перебралося чимало діячів, схильних до радикальних дій, теоретиків революції. Зокрема, сюди переселилися з Німеччини К. Маркс і Ф. Енгельс. Російський революціонер О. Герцен організував у Лондоні вільну російську друкарню, де видавав разом із М. Огарьовим альманах "Полярная звезда" і газету "Колокол", в яких містилися заклики до революційної перебудови Росії. Попри цей радикалізм, революційні потрясіння Англію обминули.
У 1867 р. в Англії було проведено другу парламентську реформу. Право голосу дістала кваліфікована частина робітничого класу і дрібні власники. Майновий ценз вимагав наявності власного будинку чи квартири. Кількість виборців (чоловіків) зросла майже вдвічі. Право голосу дістала половина дорослого чоловічого населення країни. Акт про реформу був суттєвою віхою демократичного розвитку Англії. Одначе принцип загального виборчого права втілення не знайшов.
76.
У розвитку Німеччини 50-60-ті pp. XIX ст. відзначалися бурхливим економічним розвитком. За десятиліття промислове виробництво збільшилось удвічі. Цих успіхів було досягнуто завдяки впровадженню парових машин, зміцненню митного союзу як основи для формування загальнонімецького ринку, дешевій робочій силі, наявності обов'язкової початкової освіти, що давала елементарні знання, необхідні для кваліфікованої праці, прогресові в наукових знаннях і запровадженню їх у виробництво. Наприкінці 60-х pp. у німецьких землях налічувалося більш як 1 млн промислових робітників. Рейнська область, Сілезія, Берлін стали індустріальними центрами.
Загальна потужність парових машин у 60-х pp. зросла вчетверо, а довжина залізниць - удвічі. Особливістю промислової революції в Німеччині було те, що вона спиралася на вітчизняне вдосконалене устаткування і технології. Промисловість створювалася за передовою на той час галузевою структурою. Досягнуті успіхи дали можливість Німеччині перетворитися на промислово розвинену державу, частка якої у світовому виробництві наприкінці 60-х pp. XIX ст. становила 13% (Англії - 32%). Наприкінці століття Німеччина випередила за розвитком промисловості Францію і на рівних суперничала з Англією.
Головною передумовою швидкої індустріалізації країни стала ліквідація феодальних порядків у сільському господарстві. У 1850 р. прусських селян було звільнено від феодальної залежності за викуп. Сума викупу становила 18-кратну вартість щорічних платежів. Селяни сплачували викупну суму землевласникам за допомогою спеціальних банків частинами, протягом 41-56 років. На початку 50-х pp. аграрні реформи було здійснено і в інших німецьких державах.
Спроби Пруссії в пореволюційне десятиріччя посісти провідне місце в Німецькому союзі завершилися поразкою. Щоб утримати свій вплив у Німеччині, Пруссія спрямувала всю енергію на відновлення митного союзу і досягла успіху. У 1853 р. Митний союз економічно об'єднав під зверхністю Пруссії значну кількість держав Німецького союзу. У 60-х pp. питання про об'єднання Німеччини стало головним. Перехід до практичних дій стосовно його реалізації розпочався після призначення на посаду канцлера (голови уряду) Пруссії Отто фон Бісмарка (1815-1898). "Залізним канцлер", як стали його називати, упевненою ходою рушив до своєї головної мети - німецької єдності. У виступі перед парламентаріями він виклав програму своєї майбутньої зовнішньої та внутрішньої політики. "Не на лібералізм Пруссії дивиться Німеччина, а на її могутність. Не промовами, не постановами більшості вирішуються великі питання часу - це було помилкою 1848 p., - а залізом і кров'ю. Пруссії необхідно тримати свої сили напоготові, в очікуванні сприятливого моменту, що його декілька разів було втрачено", - сказав Бісмарк.
77.
Відторгнена від Німеччини, послаблена в політичному та військовому відношенні, в середині ХІХ ст. Австрія залишалася тим не менш найкрупнішою європейською державою. Як і в минулі століття, вона (власне декілька не дуже значущих німецьких областей) продовжувала утримувати та експлуатувати великі слов'янські території - Чехію, Моравію, Словаччину, Хорватію, Далмаччину, Сілезію, Буковину, Галичину, а крім них і всю Угорщину.
Революція 1848 року захопила і Австрію. Вона зазнала багатоденних боїв у Вені, повстання в Празі, визвольного руху в Угорщині. Революція привела до влади Установчі збори. Проте, як і всюди в Німеччині, реакція запанувала і тут. Оволодівши положенням, австрійська монархія повернулася до минулої політичної системи.
Між тим все більше проявлялася економічна і військова слабкість Австрії, що пояснювалася її політичним і соціальним ладом. У 1850 році вона зазнала поразки у війні з італійським об'єднуючим рухом і втратила Ломбардію. У 1866 році вона була переможена Прусією.
Намагаючись утримати імперію, що розпадалася, уряд Австрії надавав деякі незначні права з управління місцевими справами Чехії та іншим національним районам. В столиці імперії став функціонувати „парламент” - рейхсрат, що складається з двох палат: палати господ і палати депутатів. Перша стала осередком принців, вищого дворянства та духовенства, друга - фінансистів, фабрикантів та чиновників.
Намагаючись „приласкати” Угорщину, щоб отримати в її особі надійного союзника для пригнічення інших народів імперії, Австрія надала їй в 1867 році внутрішню автономію. Угорщина отримала право на свої законодавчі органи, на свій уряд. Спільні справи Австрії та Угорщини повинні були вирішуватися з допомогою делегацій від їх представницьких органів, що скликалися щорічно.
Імператор Австрії оголошувався разом з тим королем Угорщини і таким чином поєднував у своїй особі обидві частини „двоєдиної імперії”. Офіційною назвою її стала Австро - Угорщина.
Таким чином, у 1867 році багатонаціональна Австрія перетворилася на дуалістичну монархію, яка складалася з двох держав - Австрії та Угорщини. Перша разом з Галичиною та іншими землями, що входили до її складу, стала називатися Цислейтанією, а друга - Транслейтанією. Це пояснювалося тим, що імперія Габсбургів була поділена на дві частини по річці Лейта.
В Австрії було запроваджено поділ її території на повіти.
Циркули очолювали окружні старости, до компетенції яких належало ведення адміністративних і поліцейських справ, нагляд за торгівлею та промисловістю тощо. Крім того, вони здійснювали нагляд за органами міст, самоврядування яких було значно обмежено, а пізніше ліквідовано.
Характерною рисою місцевого самоуправління було те, що Австрія віддала владу в сільських місцевостях поміщикам, зміцнюючи таким чином феодальні порядки. Виконавчим органом були мандат ори (їх затверджував на посаді староста), які збирали податки, доставляли рекрутів, виконували поліцейські функції, судили в першій інстанції, користувалися правом тілесного покарання за будь - які провини тощо. Скарги на їхні дії ніколи не давали результату, а навпаки ще більше погіршували становище селян.
78.
У Німеччині робітники практично не мали можливості виразити себе в політичному плані в 1830-х років - і 40-х. У 1833 році в Парижі була сформована перша німецька революційна організація, що називалася Комуністична ліга.
Підйом робітничого руху тісно пов'язаний з вуличними боями в революціях 1840-х років у ряді європейських країн. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс були теоретиками соціалістичного-комуністичного напрямку в робітничому русі. З їхньої ініціативи у 1847 році в Лондоні був створений «Союз справедливих», від імені якого в лютому 1848 року був опублікований Маніфест Комуністичної партії. Цей маніфест зі своїм інтернаціональним гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» став основою політичної партії, що організовувала соціалістичний та пізніше комуністичний робітничий рух.
У Німецькому союзі Фердинандом Лассалем в 1863 році було засновано Генеральний німецький робітничий союз. Між Лассалем і Марксом була незгода щодо низки ключових моментів у робітничій ідеології. Лассаль відстоював необхідність держави, яку Маркс хотів скасувати. Маркс вірив у важливість профспілок, які Лассаль вважав безнадійними. На початку 1850-х відбувся спад у робітничому русі в зв'язку з покращенням економічних умов. У кінці 1850-х років робітничий рух отримує новий стимул у зв'язку з економічною кризою. Під час робітничих страйків будівельників у Лондоні в 1859 році були завезені штрейкбрехери з континенту. Англійські робітники потім став ініціатором втілення французької ідеї міжнародного співробітництва в робітничому русі і заснували Перший Інтернаціонал (Міжнародне Товариство Робітників) в 1864 році. Карлу Маркс було доручено написання статуту. Генеральний статут організації, написаний 1871 року на основі тимчасового статуту, починався відомою фразою: «Звільнення робітничого класу повинно бути справою самих робітників». Міжнародні дії, однак, були скоріше символічними, аніж реальними. Але факт існування Міжнародної асоціації робітників стимулював багатьох. Організація надавала підтримку страйкам і була в змозі в деяких випадках запобігати штрейкбрехерству.
В 1868 році з вступом Бакуніна Інтернаціонал був вражений внутрішньою боротьбою. Бакунін і Маркс розійшлися в поглядах політики. Маркс, який був старшим в Інтернаціоналі, зосередив свою роботу на написанні «Капіталу».
Війна між Францією і Німеччиною, що почалася 1870 року закінчилася катастрофою для французької армії. Німецькі війська невдовзі почали облогу в Париж, що викликало значне невдоволення робітничих мас урядом. Зросли соціалістичні та анархістські рухи. Наприкінці 1870 робітники у Парижі, підняли збройне повстання, та захопили владу. Була створена Паризька комуна — тимчасовий орган державної влади. Але протягом двох місяців комуна була розгромлена.
Після розгрому комуни розвалився також Інтернаціонал. На конгресі в Гаазі в 1872 році відбувся розкол організації і вихід з нього анархістів. Після краху Інтернаціоналу у Німеччині вібувається злиття двох організацій — ревізіоністської, що очолював Лассаль, та марксистської, що була заснована у місті Ейзенах. Партія була заснована на конференції в місті Гота в 1875 році і називалася Соціалістична робітнича партія Німеччини.
Другий інтернаціонал - вПарижі в 1889 р. – 1914 р.
Третій інтернаціонал -Москві в 1919 р. - 1943 р.
79.
І. В 1834 утворився Німецький митний союз, куди увійшли 12 німецьких держав і до 1860 приєдналися ще 5. У березні 1848 по Німеччині, як і у Франції та Австрії, прокотилася хвиля виступів, у тому числі з вуличними боями в Берліні, з вимогою політичних свобод і єдиної Німеччини. 18 травня 1848 під Франкфурті-на-Майні з ініціативи ліберальної інтелігенції зібралося Національне всегерманской збори, яке увійшло в історію як Франкфуртський парламент. 28 березня 1849 Франкфуртський парламент прийняв імперську конституцію, за якою прусський король Фрідріх Вільгельм IV повинен був стати конституційним монархом Німецької імперії. Фрідріх Вільгельм IV відмовився прийняти імператорську корону з рук революційного Франкфуртського парламенту, Австрія і Пруссія відкликали звідти делегатів. Втративши політичної підтримки верхів на тлі згасання революції, парламент розпався.
ІІ. Прусський король Фрідріх Вільгельм IV відмовився очолити об'єднання Німеччини революційним шляхом "знизу", але бажав зробити це "зверху", використовуючи вплив, придбане під час придушення революції. У травні 1849 він скликав конференцію, на якій Саксонія і Ганновер вступили в федерацію Прусський союз, де Пруссії віддавалися зовнішня політика та військові справи. Під впливом настроїв в суспільстві до Прусскому союзу приєдналися 29 німецьких держав, крім Австрії, Баварії, Вюртемберга і ще кількох князівств. 10 травня 1850 за ініціативою Австрії був скликаний сейм Німецького союзу (Франкфуртський сейм), який ознаменував відновлення колишніх порядків в управлінні Німеччиною. Пруссія не визнала сейм. Спроба об'єднання Німеччини 1849 закінчилася невдачею через суперництво Пруссії з Австрією, сепаратистського настрою питомих німецьких правителів і втручання Росії.
ІІІ. З початком війни німці з південнонімецьку держав відразу стали на бік Пруссії. Студенти записувалися волонтерами в армію, спроби зберегти нейтралітет припинялися громадською думкою. Перемоги прусської армії у Франції викликали небувалий підйом національної самосвідомості, на хвилі якого ідея німецької єдності втілилася в життя.
Після перемоги під Седаном південнонімецькі держави почали з Пруссією переговори про вступ до Північно-німецький союз. Герцогство Баден ще до війни збиралося приєднатися до союзу, переговори з королівствами Баварією і Вюртембергом ускладнювалися тим, що ці держави претендували на особливі привілеї всередині союзу. Король Баварії Людвіг II погодився визнати прусського короля своїм сюзереном за солідну пенсійне забезпечення у вигляді щорічних виплат у розмірі 300 тис. марок золотом. 23 листопада 1870 підписано договір між Північно-німецьким союзом і Баварією, обумовивши її військову автономію в мирний час. 25 листопада в союз вступив Вюртемберг, армія якого склала окремий корпус у збройних силах Німеччини. 10 грудня 1870 рейхстаг Північнонімецького союзу за пропозицією канцлера Північнонімецького союзу Бісмарка від 9 грудня 1870 перейменував Північнонімецький союз в Німецьку імперію, конституцію Північнонімецького союзу - до конституції Німецької імперії, а пост президента Північнонімецького союзу - в пост німецького імператора. Бісмарк організував лист від німецьких государів з проханням Вільгельму I прийняти з їх рук імператорську корону. 18 січня 1871 в Версальському палаці під Парижем Бісмарк в присутності німецьких князів зачитав текст проголошення прусського короля німецьким імператором. Депутати представницького органу німецького народу, рейхстагу, участі в церемонії не брали. 21 березня 1871 зібралося перше засідання Німецького рейхстагу, а 16 квітня була прийнята конституція Німецької імперії, по суті модифікована версія конституції скасованого Північнонімецького союзу.
80.
Після невдалої спроби об'єднати Італію під час революції 1848-1849 pp. країна знову виявилася розділеною, а значна частина Півночі була під австрійською окупацією. Великі позитиви в країні привів Каміло Бенсо Кавура (1810-1861). Як головну справу свого життя Кавур визначив об'єднання Італії. Для досягнення цієї мети він використовував будь-які засоби. Паризький мирний конгрес 1856 р. Кавур використав для оприлюднення своєї програми вирішення італійського питання. У 1858 р. між Наполеоном III (імператор Франції) та Кавуром було укладено таємний договір, за яким французька армія (200 тис. вояків) та армія П'ємонту (100 тис. вояків) спільними діями мали визволити Ломбардію (Мілан) і Венецію від австрійського панування. Ці території повинні були увійти до складу П'ємонту, що дозволило б оголосити його королівством Північної (Верхньої) Італії. Натомість П'ємонт зобов'язувався передати Франції області Савойю та Ніццу. Кожна зі сторін угоди переслідувала власні цілі. Наполеон III, за словами Бісмарка, прагнув "що-небудь приєднати", а заразом і встановити французьку зверхність над Італією. Кавур сподівався, що Італія, об'єднавшись із допомогою Франції, зможе протистояти її територіальним зазіханням. Розпочалася війна проти Австрії. Франко-італо-австрійська війна, хоч і не досягла кінцевої мети, все ж таки започаткувала об'єднання Італії. Республіканці на чолі з Мадзіні готували народне повстання в Неаполітанському королівстві. Керівники повстання звернулися до Гарібальді з проханням очолити загін добровольців, що знаходився в Генуї (П'ємонт). Загін Гарібальді ("червоносорочечники") стрімкою атакою розгромив неаполітанські війська, які переважали чисельно (25 тис. вояків). Після цієї перемоги загін Гарібальді рушив на Палермо. Завдяки спільним діям гарібальдійців і повсталого населення місто 27 травня було захоплено. На визволених територіях почалася розбудова італійської Державності. У лютому 1861 р. в Туріні відбулось урочисте відкриття парламенту, який потвердив створення Італійського королівства У складі П'ємонту і приєднаних до нього областей, Королем Італії проголосили Віктора-Еммануїла. За конституцією Італійське королівство було конституційною монархією з двопалатним парламентом - сенатом, члени якого довічно призначалися королем і палатою депутатів. Уряд Віктора-Еммануїла чекав на сприятливі обставини для завершення об'єднання Італії. У 1862 р. Гарібальді здійснив відчайдушну але невдалу спробу захопити Рим. Згодом, під час франко-прусської війки крах Другої імперії уможливив вступ італійських військ до Риму і приєднання Папської області. Сталося це 1870 р. Об'єднання Італії завершилося. Рим визначили столицею Італійського королівства. Внаслідок об'єднання Італії було вирішено два основних завдання - визволено північно-східну частину Італії з-під влади Австрії та створено національну державу.
81.
Австро-прусська війна 1866, війна, що завершила багатолітнє суперництво між Пруссією і Австрією за пануючу роль в Германії і що з'явилася важливим етапом в об'єднанні Німеччини «зверху», під гегемонією юнкерсько-буржуазної Пруссії. Після перемоги, взятою Пруссією в данській війні 1864, Бісмарк, що очолив в 1862 прусський уряд, добився підписання 14 серпня 1865 Гаштейнськой конвенції, згідно якої Шлезвіг знаходився під владою Пруссії, а Гольштейн під владою Австрії. Готуючись до війни з Австрією, Бісмарк зумів забезпечити нейтралітет Росії і Франції. Дипломатична підготовка Пруссії до війни була завершена підписанням 8 квітня 1866 союзного договору з Італією. Безпосереднім приводом для війни з Австрією послужив конфлікт із-за Шлезвіг-Гольштейна. Двинувши прусські війська до Гольштейн і розіславши 10 червня німецьким державам свій проект реформи Німецького союзу, яким передбачалося виключення з нього Австрії, Бісмарк спровокував озброєний конфлікт. 14 червня за пропозицією Австрії, підтриманому більшістю дрібних німецьких держав, сейм Німецького союзу прийняв рішення мобілізувати союзну армію проти Пруссії; формальне оголошення війни Австрією сталося 17 червня, після того, як 16 червня пруссаки почали вторгнення до Ганновера, Гессен і Саксонію. Австрії довелося вести війну на 2 фронти — на Італійському (див. Австро-італійська війна 1866 ) і Богемському (Чеському) театрах. Ряд німецьких держав (Баварія, Саксонія і ін.) встали на сторону Австрії, але не змогли надати їй реальної допомоги. Пруссія перевершувала Австрію по розвитку промисловості; відносно густа залізнична мережа Пруссії забезпечувала прудкість мобілізаційних перевезень. Прусська піхота була озброєна голчаними, заряджаючими з казни рушницями Дрейзе, скорострільність яких була в 3 рази вище за австрійські рушниці, що заряджають з дула. Оскільки Австрії довелося виділити значні сили (на початок війни близько 80 тис. чоловік) на Італійський театр, пруссаки отримали на Богемському театрі деяку чисельну перевагу — 278 тис. чоловік проти 261 тис. чоловік, що складали австрійську Північну армію (включаючи саксонський корпус, що відступив до Богемії; союзна з Австрією Баварія жодних військ до Богемії не послала). На чолі прусської армії стояв король Вільгельм I, фактично операціями керував генерал Х. Мольтке (Старший). Австрійською Північною армією командував генерал Л. Бенедек, що показав себе украй слабким полководцем.