Бокс 5.6. Національні парки, рекреація і гроші.

Національні підходи до збереження етнічних традицій природокористування та використання досвіду місцевих громад в охороні природи різноманітний. Однак, практично всюди провідну роль у цій справі відіграють міністерства, відповідальні за охорону довкілля та національні комітети або комісії по збереженню біорізноманіття.

У деяких країнах, наприклад Перу, створені спеціальні підкомісії щодо впровадження Статті 8j Конвенції про біологічне різноманіття. В Індії під егідою Міністерства навколишнього природного середовища та лісів запроваджено “Народний Реєстр біорізноманіття” (англ. – Peoples’ Biodiversity Register). У ньому акумулюється досвід місцевих громад зі збереження та сталого використання природних ресурсів, знання місцевого населення про біорізноманіття. Ця програма розглядається також як важливий засіб залучення місцевих громад до збереження та контролю використання природних ресурсів. У Російській Федерації проведення досліджень, пов’язаних із виявленням, збереженням і розвитком етнічних традицій природокористування, покладено на державні музеї-заповідники. Правові засади їх функціонування встановлено відповідним законом.

Національні програми щодо збереження етнічних традицій природокористування фінансуються здебільшого з національного бюджету. До фінансування можуть також залучатися грантові кошти та кошти цільових фондів. Ці кошти використовуються на утримання відповідних структур, відповідальних за здійснення, моніторинг чи впровадження програм, консультації різних рівнів, проведення конференцій, інформаційне забезпечення.

Процес адаптації природокористування етносу до етнічної території (її ландшафтів) є постійним процесом починаючи від формування ландшафтно-етногосподарської структури даної території. Формування сучасних ландшафтів на терені України до новітніх часів відбувалося під постійним впливом традиційного природокористування, що вносило суттєві корективи в природну еволюцію ландшафтів, а з появою відтворюючих форм господарювання стало одним з головних чинників ландшафтогенезу.

Можна стверджувати, що від доби неоліту майже до кінця ХVІІІ ст. на терені України зростав ступінь різноманітності ландшафтів. Спорадичний характер ареалу природокористування при переході до відтворюючих форм господарювання і їх вибірковість до певних ландшафтних структур обумовили високу мозаїчність і незначні розміри окремих ділянок сільськогосподарських угідь. При пануванні підсічної та перелогової систем землеробства поля мали тимчасовий характер, вторинні ділянки лісу і перелоги створювали особливе екологічне середовище для диких тварин і птахів. На вторинних луках і освітлених ділянках лісів підсилювався дерновий процес, що, безумовно, урізноманітнювало ландшафт. Так само в більш пізні часи белігеративні, осельні, поховальні споруди, що займали дуже малу площу, урізноманітнювали ландшафт без руйнування його внутрішніх зв’язків, надавали йому індивідуальних етнічних рис, притаманних для конкретної традиційної культури, сакральне і етноконсолідуюче значення. Стабілізація угідь за парових систем землеробства, розвиток міст у першому тисячолітті та першій половині другого після Р.Х. збагатили ландшафт новим змістом у сприйнятті (комфортність, естетичність тощо), залишаючи між сільгоспугіддями, поселеннями і їх скупченнями значні простори маловідвідуваних, майже природних аналогів залюднених ландшафтів.

Характерними ознаками культурного ландшафту, сформованого українським етносом протягом багатьох століть, є вписаність у природну основу ландшафту сіл і міст, ланів, шляхів, монастирів, соборів, городищ, степових могил, вітряків, ставків, млинів тощо. Ландшафт, що був своєрідним і неповторним для кожного природно-етногосподарського регіону, відбивав природну і етнічну структурованість України, її історію і здобутки традиційної культури і містив у собі елементи культурного ландшафту минулих епох. Ці елементи були візуалізовані як кургани, змійові вали, городища, монументальні споруди, або ж законсервовані у структурі природокористування, археологічних пам’ятках, топоніміці.

Однак, наприкінці ХVIII ст. в Україні починають одночасно діяти три головних чинники, що призвели до кризового стану традиційного природокористування. По-перше, швидке зростання населення, щільність якого локально наблизилась до межі демографічної ємності, призвело до спотворень у співвідношенні сільськогосподарських угідь. По-друге, розвиток товарних відносин почав вимагати додаткових посівних площ, а розвиток промисловості – прискореного використання деревини. По-третє, до різких змін у традиційній структурі природокористування також призвело утворення великих землеволодінь і закріпачення значної частини землеробського населення України. Крім того, традиції природокористування зазнають трансформацій у зв’язку з розповсюдженням інновацій у знаряддях сільськогосподарського виробництва, інтродукцією нетрадиційних технічних та харчових культур. Така ситуація викликала нестачу в тягловій силі, в добривах, зниження продуктивності тваринництва, появу ерозійних процесів і, як наслідок, зниження родючості ґрунтів.

Таким чином, наприкінці ХVIIIст. у лісостеповій зоні України, а в ХІХ ст. – у степовій зоні та на Поліссі починають домінувати ландшафти з інтенсивними господарськими функціями. Натомість ландшафти, що зберегли природний тип рослинності, стали фрагментарними і спорадичними. Змінюється їх структура і динамічні властивості. Багато видів флори і фауни випадають з біоценозів, зникають або скорочують свої ареали.

Відтоді і до нашого часу ландшафтна структура ускладнюється швидкими темпами у зв’язку з розвитком природокористування (виникненням все нових і нових функцій ландшафту) та супутніми йому прискореними природними і антропогенними процесами. Постійно виникають нові антропогенні форми рельєфу, ерозія змінює і рельєф, і структуру ґрунтового покриву. Містобудівництво, техногенні перетворення створюють колосальну контрастність і структурованість у ландшафті, руйнуючи його природну й історико-культурну структуру і позбавляючи його біотичної, етнічної та історичної вартості.

У цьому контексті традиційне природокористування повинно стати в Україні провідним чинником стабілізації і збереження унікальних природних та історико-культурних територій і об’єктів.

У наш час ознаки та риси традиційності в природокористуванні (переважно тільки деякі з них) зберігаються у регіонах із складною ландшафтною структурою відносно слабо населених і урбанізованих, з промисловістю місцевого значення (на руральних територіях). Для України це - гірські території, деякі слабонаселені райони Полісся, немеліоровані долини великих річок, екотони лісових масивів тощо.

Найбільше традиційних рис зберегло природокористування Карпат. Біорізноманіття гірських ландшафтів у значній мірі підтримується традиційною структурою угідь, пов’язаних із відгінно-пасовищним тваринництвом. Однак, надмірна пасторальна навантаженість призводить до дигресивних явищ у біоценозах субальпійського поясу. Тобто можна констатувати, що сама по собі традиційність господарства не забезпечує автоматично вирішення проблем різноманіття і стабільності біоценозів. Крім того, традиційні риси природокористування зберігаються лише там, де вони доцільні, а іноді й єдино можливі. Здебільшого традиційне господарювання не залишає вільного часу для саморозвитку населення, а продуктивність його порівняно низька (особливо у хліборобстві). Тому воно може зберігатися й розвиватися в випадку дотаційної політики держави, а територіально – в межах національних природних парків, буферних зон заповідних об’єктів, рекреаційних ландшафтів.

При цьому слід зауважити, що збереження традиційних форм господарювання не повинно передбачати його як основного джерела життєзабезпечення місцевого населення. Потенційно традиційні форми природокористування у сільському і лісовому господарстві можуть бути джерелом екологічно чистої, значно більш цінної за пересічну, продукції, але й це можливо лише у чистих щодо техногенних забруднень регіонах.

Відновлення давніх традицій природокористування в сучасних умовах не повинно перетворюватись на палеоекономічний експеримент і полягає не у відновленні давніх технологій сільськогосподарського виробництва, що базуються тільки на традиціях. Необхідна певна фахова освіта та наукова розробка регіональних ландшафтно-екологічних основ близьких до традиційних форм господарювання.

При визначенні елементів традиційного природокористування, які зараз варто й реально відновити заради збереження та відтворення біологічного та ландшафтного різноманіття слід враховувати дві принципові обставини, які накладають доволі суттєві обмеження на відновлення цих традицій.

По-перше, традиційне природокористування було адаптовано до демографічної та ландшафтної ситуації кількасотрічної давнини. Його релікти збереглися переважно в глухих, “мало цивілізованих” кутках сучасного довкілля. “Реінтродукція” таких реліктових елементів традиційного природокористування в агро-індустріальні сучасні ландшафти з вже виробленим стилем поведінки людини в них виглядає примарною.

По-друге, в сучасних пересічних умовах класичне традиційне природокористування було б занадто трудомістким, збитковим та екологічно незбалансованим. Отож перехід до нього в цілому і навіть примусове відродження його певних елементів не буде прийняте місцевим населенням, не зважаючи на всі ностальгічні чи інші почуття до давніх традицій.

Отож, у сучасному природокористуванні, орієнтованому на збереження біорізноманіття, можуть бути використані лише окремі елементи традиційного природокористування або його штучно підтримувані моделі. Ці елементи можуть бути успішно введені в сучасне природокористування, якщо вони приносять не лише екологічні, а передусім економічні дивіденди місцевому населенню.

Запровадження ж регіональних чи локальних штучно підтримуваних моделей традиційного (насправді – псевдотрадиційного) природокористування можливе лише через використання механізмів державних дотацій, надання пільг, особливого статусу тощо тим регіонам чи місцевостям, у яких такі моделі мали б запроваджуватися. Це надто складні механізми, на запровадження яких держава йде неохоче. Як на сьогодні, в якості таких регіонів в Україні можна розглядати території національних парків та біосферних заповідників. Згідно з переліком функцій цих природоохоронних територій, які затверджені законодавчо, одне з їх головних призначень є збереження та відновлення форм традиційного природокористування визначається як одне з головних призначень біосферних заповідників та національних природних парків.

У зв’язку з цим, необхідно з’ясувати, які з елементів традиційного природокористування існували або ще існують у безпосередній близькості від заповідних об’єктів або на території національних парків у різних ландшафтних регіонах. Слід оцінити роль господарських традицій у формуванні сучасного стану заповідних об`єктів та їх буферних зон, за чим визначити, які з традиційних систем природокористування та за яких умов можуть бути рекомендовані для застосування в національних парках, біосферних заповідниках, охоронних зонах природних заповідників тощо. Наприклад, відгінне тваринництво в гірських районах (на полонинах Карпат та яйлах Криму), безперечно, є традиційним і протягом віків створювало, стабілізувало й зберігало біорізноманіття гірських районів, однак, на сучасному етапі пасторальна перевантаженість призводить до деградації субальпійських та вторинних лук, а також лісу біля його верхньої межі. Тому можна рекомендувати збереження цього традиційного типу природокористування при умові зниження поголів`я худоби на пасовищах до екологічно-обгрунтованих норм.

Збереженню і збагаченню біорізноманіття сприяє збільшення строкатості угідь, відроджуються традиційні форми тваринництва в приватному секторі, що теж ускладнює структуру природокористування. Однак, традиційні форми господарювання є екстенсивними і трудомісткими. Крім того, втрачено навички самостійної організації індивідуального виробництва (нормування добрив, пасторальних навантажень, визначення строків сільськогосподарських робіт). Як антитеза традиційному природокористуванню простежується вузька спеціалізація виробництва і інновації, викликані ринковою кон`юнктурою.

З урахуванням ландшафтних регіональних особливостей, необхідно визначити ті елементи традиційних систем землеробства і тваринництва та знань, які вирішували проблему збереження структури і родючості ґрунтів, збереження вологи, снігозатримання шляхом використання властивостей природної рослинності (тобто, розглянути варіанти перелогових і парових систем традиційного природокористування). Сучасна тенденція скорочення посівних площ (ріллі) дає перспективи для відновлення й впровадження традицій. У даному разі необхідно обґрунтувати доцільні розміри фермерського господарства з традиційним природокористуванням для різних регіонів. Необхідно звернути увагу на традиційні системи зрошення та осушення. Необхідно також підтримати застосування традиційних добрив, які можуть забезпечити екологічно чисту продукцію, не завдаючи значної шкоди фауні і флорі ґрунтів.

Дуже важливим напрямком і метою впровадження традиційного природокористування є відновлення і збереження етнічного ландшафту як туристсько-рекреаційного ресурсу, який в той же час є гарантом збереження довкілля і розвитку екологічного туризму, який визначений Державною програмою розвитку туризму в Україні на 2002-2010рр. як пріоритетний напрямок внутрішнього та міжнародного туризму.

Пейзажно-естетичні властивості довкілля поліпшуються при збільшенні різноманіття природно-антропогенних комплексів, властивих традиційному господарюванню і традиційній забудові. Використання традиційних форм господарювання є екологічно доцільним і поліпшує туристичний «імідж» місцевості, дозволяючи розвивати сільський «зелений» туризм.

Розвиток та інтенсифікація сільського «зеленого» туризму, тобто організація відпочинку в сільській місцевості з використанням продукції традиційного господарювання, яка надає гарантії якості і в той же час потребує розробки нормативів граничних навантажень умісцях концентрації рекреантів. У деяких випадках в умовах «перенаселення» мисливських тварин і риб за дуже обмеженою кількістю ліцензій можливо влаштовувати «ретрополювання» й «ретрорибальство» як своєрідне туристичне шоу.

Одним із напрямків відновлення традицій на більш високому, сучасному рівні повинна стати наукова розробка регіональних ландшафтно-екологічних основ природокористування. Вона повинна базуватись на досконалому вивченні досвіду використання ландшафтів у минулому, узагальненні кращих прикладів світового досвіду.

Контрольні запитання:

1. У чому полягає принципова відмінність між традиційним (етнічним) та сучасним природокористуванням?
2. Наведіть ознаки традиційного природокористування.
3. У яких регіонах України ознаки традиційного природокористування збереглися найбільше?

5.6. Наукові дослідження територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Літопис природи.

Природні заповідники та національні природні парки є науковими установами, де проводяться регулярні наукові дослідження. Традиції їх сягають ще початку ХІХ сторіччя, коли московський професор-зоолог Г.О.Кожевніков сформулював наукові завдання заповідників. Він вважав, що заповідники – це наукові установи, покликані при невтручанні людини в природу досліджувати фундаментальні закономірності функціонування живої природи, такі як природний добір, боротьба за існування, спадковість тощо. Із самої суті еволюційного процесу витікає необхідність проведення досліджень, які були б спадковими, тривали десятиріччя. Згодом такий підхід був застосований у світі при створенні біосферних заповідників (резерватів).

1928 року Г.О.Кожевніков у журналі “Охорона природи” опублікував роботу “Как вести научную работу в заповедниках”. Вона значною мірою лягла в подальшому в основу програми наукової роботи в заповідниках, яка отримала назву “Літопис природи”. Погляди Г.О.Кожевнікова підтримували інші видатні біологи того часу, серед яких слід згадати Й.К.Пачоського, А.А.Янату та В.В.Станчинського. До початку 30-х років еколого-еволюційний підхід до проведення наукових робіт в заповідниках був сформований і втілений в життя в ряді заповідників, зокрема в “Асканії-Новій” та Кримському. Розвиток цього напрямку в 1930-х роках був припинений „лисенківщиною”. Наступні десятиріччя характеризувалися численними реорганізаціями заповідників і спадом наукових досліджень у них.

У 1970-80-х роках поступово відбувалося відновлення принципів заповідної справи. Значну роль в цьому зіграли відомі вчені-біологи Є.М.Лавренко, А.М Семенова-Тян-Шанська, В.Є.Соколов. Була опублікована низка наукових збірок, де висвітлювалися результати наукової роботи в заповідниках, опубліковані переліки флори та фауни заповідників, проведено декілька наукових нарад. Особливо слід відзначити вихід в світ методичного посібника К.П.Філонова та Ю.Д.Нухімовської «Летопись природы в заповедниках СССР» (1985). Він вже близько двох десятиріч є тим методичним зведенням, за яким працювали і нині працюють науковці заповідників, в тому числі і в Україні. Однак, суттєві зміни у державному ладі України, формування нової системи її природно-заповідних територій із переважанням в ній не лише заповідників, але й національних природних парків, викликали необхідність написання вітчизняного методичного посібника по веденню Літопису природи. Робота над ним була завершена 2002 року.

Законом України “Про природно-заповідний фонд України” (1994) передбачено, що Літопис природи є основною формою узагальнення наукових досліджень в заповідниках та національних природних парках. Літопис природи є головною науковою темою, яка ведеться постійно, результати досліджень щорічно оформлюються у вигляді окремих томів. Центральний орган виконавчої влади в галузі навколишнього природного середовища здійснює методичне забезпечення ведення Літопису природи в заповідниках та національних природних парках.

Методична програма ведення сучасного Літопису природи передбачає викладення в ньому як традиційних розділів, які були наявні у вищезгаданому Літопису Філонова та Нухімовської (1985), так і нових розділів, пов’язаних із розвитком сучасного періоду заповідної справи, розвитком міжнародних і європейських підходів до неї.

Для проведення наукових досліджень в заповідниках та національних природних парках обладнуються наукові полігони. До них належать пробні площі, які закладаються в різних типах екосистем, а також профілі і трансекти, що перетинають територію і відбивають зміни на ній рельєфу, ґрунтів, водного режиму, рослинного покриву та тваринного населення. Є також фенологічні маршрути, на яких на визначених об’єктах вивчають фенологію рослин та тварин. В заповідниках та національних природних парках повинна також бути метеостанція або метеомайданчик. Саме на цих наукових полігонах згідно програми Літопису і проводиться наукова робота в згаданих категоріях ПЗФ.

Щорічно протягом всього року проводиться вивчення абіотичного середовища території заповідника або національного природного парку. При вивченні клімату досліджуються основні метеорологічні показники, які складають метеорологічну характеристику сезонів року. Проводяться гідрологічні дослідження, особливо на територіях, де добре представлені водойми, болота, зволожені екотопи. Основна увага приділяється вивченню рівня ґрунтових вод та його динаміки, дослідженню хімічного складу вод. Проводиться вивчення рельєфу території, насамперед, на профілях та трансектах.

При вивченні рослинного світу досліджуються флора та рослинність території. Протягом всього періоду існування заповідників та національних природних парків вивчається їх флора, проводиться її інвентаризація. Наявний перелік видів весь час доповнюється. Особлива увага приділяється раритетній компоненті флори – рідкісним видам. Фіксуються їх місцезростання, складається картосхема їх поширення. В заповідниках, а останнім часом і в національних природних парках все більша увага приділяється популяційним дослідженням, насамперед рідкісних видів флори. Базуючись на результатах багаторічних досліджень, вивчається динаміка флори, фіксується поява синантропних та адвентивних видів.

При вивченні рослинності території проводиться дослідження складу та будови ценозів, визначаються едифікатори та домінанти, складається класифікаційна схема рослинності. Тривалий час при геоботанічних дослідженнях в Україні використовувалася домінантна класифікація. Останнім десятиріччям все більшого поширення набуває флористична класифікація рослинності на засадах школи Браун-Бланке, яка широко використовується в країнах Західної та Середньої Європи. Це дасть в перспективі можливість порівняти рослинність природно-заповідних територій України, насамперед національних природних парків з рослинністю європейських країн та інших регіонів світу.

Для національних природних парків важливе значення має вивчення рекреаційних змін рослинного покриву, оскільки в них є функціональні зони регульованої та стаціонарної рекреації.

При вивченні тваринного світу ведеться інвентаризація фауни, результати її щороку фіксуються. Ведеться облік чисельності тварин за окремими їх групами – ссавців, птахів, плазунів, земноводних, риб та комах. У Літопису наводяться форми таблиць, в які вміщуються отримані результати, рекомендуються методики обліку для кожної групи тварин.

Традиційним для Літопису природи є ведення календаря природи. Це – періодизація річного циклу природи, яка дає можливість відобразити характерні біокліматичні риси поточного року та сезонів. Об’єктами спостережень є насамперед широкоареальні та місцеві масові види, які виконують роль фенологічних індикаторів. Проводиться фенокліматична періодизація року.

До нових розділів, вміщених у сучасному Літопису, належить розділ про функціональне зонування національних природних парків та біосферних заповідників, оскільки реальне збереження видів в них залежить від того, в якій функціональній зоні з певним режимом вони знаходяться.

Звертається увага також на збереження видів рослин і тварин, природних середовищ, занесених до чинних для України міжнародних переліків. У Літопису фіксується також участь заповідників та національних природних парків у виконанні чинних для України міжнародних конвенцій. Тексти конвенцій, як і інший потрібний довідковий матеріал, наведені у додатку до Літопису (на магнітному носієві).

Крім Літопису природи, заповідники та національні природні парки можуть виконувати спеціальні, в тому числі госпдоговірні теми, пов’язані з природоохоронною тематикою, особливо – охороною біорізноманіття та цінних природних комплексів.

У заповідниках та національних природних парках можуть проводити дослідження інші науково-дослідні та науково-освітні установи й організації. Вони зобов’язані передавати дирекції заповідників і національних природних парків інформацію про результати досліджень у вигляді звітів. У заповідниках та національних природних парках фіксується кількість експедицій, що працювали на їх територіях, список друкованих праць, в яких використані матеріали, що були отримані в результаті наукових досліджень на природно-заповідній території.

Заповідники та національні природні парки зобов’язані мати наукові фонди та забезпечувати постійне їх поповнення. Ці фонди складаються із інформаційного блоку (комп’ютерних програм та баз даних), картотек із різних напрямків досліджень, гербарію, фітоценотеки, зоологічних колекцій, тематичної фототеки, зразків ґрунтових монолітів тощо. Первинною науковою інформацією є картки спостережень – флористичні, фенологічні, зоологічні, геоботанічні описи, виконані за відповідною формою, а також гербарні аркуші, зоологічні колекції. Важливими інформаційними матеріалами є слайди та фотографії.

На основі отриманих наукових матеріалів співробітники заповідників та національних природних парків готують наукові публікації, науково-популярні видання, тексти лекцій для населення, в національних природних парках також путівники по екологічних стежках. Ними також розробляються природоохоронні рекомендації для органів влади із планами заходів та пропозиціями.

На наукових установах в природі - заповідниках та національних природних парках – лежить складне і важливе завдання збирання та аналізу інформації, отриманої безпосередньо в природних умовах. Нині актуальним є питання про більш широке використання цієї інформації.

Контрольні запитання:

• ⇐ Назад
• 22
• 23
• 24
• 25
• 26
• 27
• 282930
• 31
• 32
• 33
• 34
• 35
• 36
• 37
• Далее ⇒