Бо радість і щастя скороминущі, і єдине страх швидкоплинності пом’якшить для тебе несподіванку біди та розпачу, котрі прийдуть неодмінно.
Здається, дощ
Передмова перша
(здалеку)
Замість «Передмова» невідь чому написав «Епітафія», але, ніхто не помирав протягом кількох останніх тижнів. Втім, коли я вже почав з такої оптимістичної теми, то давай напишу щось. Найперше – про смерть Олега Лишеги.
Вперше і востаннє я бачив його на «Франко Фесті» в 2012-му році, на літературній сцені. Він порівнював Франка з якоюсь рідкісною рибою (не пам’ятаю якою саме). Це перша смерть письменника (до Лишеги ніхто не помирав, – так мені принаймні здавалося), яка потрясла мене до найтонших нервових закінчень. В один день з’явилася інформація, що терміново потрібні кошти на лікування, а на інший, що він помер.
А знаєш, я ніколи раніше до цього моменту не задумувався над тим, що про смерть письменників також можна писати. Мається на увазі прозово, з перспективою колись видати збірник коротких історій. Насправді – жахлива ідея. Але мені не соромно: якщо можна зібрати під однією обкладинкою сни письменників, то можна зібрати й історії їхніх смертей. Так, дуже жахлива ідея. Нічогенька передмова виходить.
Чому мені забаглося написати саме про це в передмові? До того ж першій. А якою буде друга? Страшно подумати. Не дай боже думати про третю. Ні, я знаю напевне, що в другій писатиму не про смерть (от побачиш), а третьої не буде. В цьому конкретному випадку вистачить дві передмови. Здалеку і зблизька.
Колись давно, ще рік тому, не менше, я читав збірку віршів Юрка Покальчука. З усіх віршів сподобалося кілька. Найбільше – «Не наступайте на любов». І от, прогулюючись нещодавно у Львові, по Вірменській, побачив табличку, прикріплену до коричневої, неначе шоколадної, стіни будинку на розі Друкарської. На ній прочитав: «Не наступайте на любов». Також побачив помадні відбитки, наче хтось цілував її, декламуючи вірш, над нею фото Юрка (таке, як на могильних гранітних чи мармурових плитах), а знизу дату народження і смерті, радше смерті і народження, бо спершу мою увагу привернула друга дата: 10 вересня 2008 року. Помер, як тепер уже відомо, від раку. У Києві. Похований на Байковому кладовищі. Ділянка №33. Три і три. Я стояв, неначе вкопаний, і дивився, достоту не усвідомлюючи ледь не комічної ситуації: приблизно рік тому я читав його вірші і думав, що він живий. Ось так дізнаються про смерть письменника із семирічною затримкою. Згадую покійних Олеся Ульяненка, Назара Гончара, Олега Лишегу. Тепер до цих мертвих поетів і письменників (в моїй голові, звісно) додалося ще одне прізвище: Покальчук.
Що ми, в біса, знаємо про смерть? Просто нічого. І хоч я не був палким шанувальником творчості Лишеги, мені досі болить, що його немає. Можливо, я був шанувальником його бороди і білих зубів, а можливо, я був шанувальником його кількох слів про Івана Яковича, сказаних на літературній сцені в 2012-му році?
Хотів написати якусь таку загальну передмову, а в голову буквально залетіло слово «епітафія», і от тепер уся загальність зводиться до загальності смерті, її віддаленості і тривалості в часі.
Передмова друга
(зблизька)
Розглядав щонайменше два варіанти початку роману: кімната і її ім’я. Кімната – як у «Божевільному», ім’я – як у «ЛІМ».
Варіант перший міг бути подібним до цього: «Лежу в ліжку, втомлений після розпеченого сонцем дня, ніби на гарячому піску найбезмежнішої і найкомпактнішої пустелі в світі, яка цілком би помістилася в цій кімнаті». Варіант другий міг бути подібним до цього: «Твоє ім’я – найкращий початок, бо з нього починається все. Воно ідеальне, бо зародилось ще при створенні Всесвіту в краплі води».
Вибираючи поміж кімнатою й іменем, я вибрав друге: «Твоє ім’я, промовлене впівголоса, – найкращий початок, бо не потребує пояснень».
Мені не хочеться пояснювати, чому я почав писати цю книжку. Просто, прокинувшись зранку, приготував кави і почав писати без всіляких попередніх обмізкувань. Тобто зараз я говорю це не для того, щоби хтось подумав, що мені нічого було робити того дня. Насправді, саме завдяки цьому – не знаю навіть чому – і виник такий стихійний, непередбачуваний роман.
Поки ти читаєш передмову, всередині книжки постійно відбуваються якісь дивні реакції: деякі слова можуть зникнути, а деякі появитися там, де їх ніхто не очікував побачити. Така ж чудасія відбувається з розділовими знаками і, властиво, самими літерами: вони не те, що зникають, вони трансформуються в інші літери, можливо, знайомі тобі, а, можливо, ні (думаю, що знайомі), але, в будь-якому випадку, ти зрозумієш, що, окрім явного сенсу і значення, є ще щось.
Тож, писав я кожного дня по десять (плюс-мінус) сторінок. Було один раз таке: я сказав тобі, що втомився, що пишу тільки для того, щоб в кінці ти сказала «молодець» і «дякую, мені було приємно», тобто безкорисливо (а яка тут може бути корисливість?). І ти сказала «не муч себе», мовляв, відпочинь, не обов’язково кожного дня писати по десять (плюс-мінус) сторінок, а я подумав, що справді мучу себе. Треба відпочити. Відпочив рівно декілька хвилин і знову продовжив якщо не писати, то хоча б думати про роман.
Нещодавно мені приснилося, що я сиджу за столом перед монітором, мої пальці натискають на потрібні клавіші і народжуються слова, речення, абзаци. Певна літера появляється на моніторі в той момент, коли я натискаю на клавішу, що відповідає певній літері на клавіатурі. Я лише хочу сказати, що тисячу разів доторкнувся до літер пальцями, перш ніж вони появилися у віртуальному просторі. Тисячу разів вони звучали в моїй голові, а ті, що от-от мали прозвучати, чемно очікували, мов сейсмографи, моїх щонайменших порухів, щоб потім ти їх прочитала.
Друга передмова зводиться врешті-решт до одного речення: я полюбив цей роман. Ні, звичайно я полюбив його ще з першого написаного слова, але тільки тепер – по-справжньому, хоч я не знаю, як це: по-справжньому.
Нульовий розділ
(перший і єдиний вступ)
Твоє ім’я, промовлене впівголоса, – найкращий початок, бо не потребує пояснень, розлогих передмов, попередньо продуманих сюжетних ліній – погодься, лінії нам ні до чого. Краще бачити сріблястих ангелів на брудному склі (можливо, ангели – всього лише вигадка схиблених неврастеніків?), аніж безглузді намагання передбачити якимись окультними заклинаннями зміну напрямку вітру, що проноситься білосніжними сторінками ніким ненаписаної книги. Куди він зараз віє? А як щодо ангелів? Невже вони не мають права існувати бодай у наших кволих фантазіях?
Вчора я бачив невеликих розмірів ангела, тобто, скоріш всього, я бачив образ ангела. Він був за вікном, у місячному фантомному світінні, що напіввидимо розсіювалося навколо його фігури. Ми обмінялися мовчазливою згодою нікому не видавати наших секретів. Подумки я нарік його місячним ангелом. Можливо, існують інші. Можливо – існують – інші. Я впевнений, що-існують-інші. Тому що така можливість вірогідніша за будь-який писаний і неписаний закон, за будь-яку доведену аксіому.
Спокійний погляд, обрядовість готування кави о пів на першу ночі. Повіки злипаються, наче змащені медом. Місяць уповні, світло-жовтий. Від його фосфорного світіння – дещо нахабного о такій порі – одні головні болі. В такі ночі перевертаєшся з боку на бік, дивишся у стелю, слухаєш монотонні розмови оракулів. На стіні, як у дитинстві, рухаються тіні. Їхня кінетика не зачаровує, як колись, коли все здавалося таким химерно-дивовижним. Тепер це просто шаблон, який не важко дешифрувати: ліхтарі стоять уздовж дороги (дорога з вибоїнами, а ліхтарі покинуті, світло розсіюється довкола – ніяких німбів, спокійно), десь поміж найближчим ліхтарем і будинком стоять дерева, ледь-ледь колихаються (ми зовсім не бачимо, як тремтить листя). Візерунок кровоносних судин дерева трохи розмитий, проте відбивається на стіні тьмяно-сірими тінями. Коли проїжджає автівка, тіні і півтіні змінюють один одного, створюючи славнозвісний ефект.
Дві чайні ложки цукру, перемішувати не менше кількох хвилин. Спочатку за годинниковою стрілкою, потім проти. Щойно придумав один цікавий метод. Заварюєте каву і заливаєте в три чашки. Випиваєте одну, ще гарячу. Потім другу, вже теплу. А коли беретеся за останню, третю, то з приємністю виявляєте, що вона холодна. Приємно, коли кава холодна. Така собі холодна приємність. Звісно, метод не для всіх. І не ризикнеш щодня практикувати його, бо розрив міокарда не забариться, а Пані з косою завжди напоготові в таких спокусливо-екстренних випадках.
Темряви більшає, але про неї пізніше. Світло як-не-як десь просвічується через шпарини, просто його потрібно ще знайти, відшукати. Про це також пізніше. Бачу метелика кольору каламутної води. Весняної чи осінньої. Може, літньо-грозової. Ти просто метелик, який заблукав у темряві. Ти просиш допомоги. Ми обоє знаємо, що світло не тут. Ми обоє знаємо, що тобі доведеться доторкнутися до кількох тисяч вікон, перш ніж зрозумієш, що глибоко помилявся. Зрозуміти, що нічого не можеш вдіяти. Метелик фантазії проти закону ночі. Врешті, метелик проти закону метелика. Розумієш? Попереду на тебе чекають гіркі падіння і незначні перемоги, тисячі марних порухів, мільйон серцебиттів і декілька – всього-на-всього – смертей, реінкарнацій, перевтілень, а також зневірень, – але опісля ти знайдеш те, що шукаєш, бо ти страждаєш за своє життя, за своє зцілення, за свій сенс, якого, звісно, так мало.
Можливо, тебе оберігатиме місячний ангел, а мене – її ім’я. Зневірившись у всьому, я також торкався тисяч вікон. Більше темряви, аніж світла. Більше незрозумілого очікування невідомо чого, аніж спокійний, впевнений ритм власного серця. Ти просиш у мене допомоги, а я прошу допомоги в тебе. Допоможи мені, а я допоможу тобі.
І
Якщо ви ненароком вдихнули порожнечу – вона нещадно вторгнеться у все тіло: спочатку в легені, потім, ясна річ, далі і далі в найтемніші і найсвітліші куточки вашої свідомості та підсвідомості. Вона діє як інфекція. Нестерпна важкість в районі сонячного сплетіння, загальна ослабленість. З іншого боку можлива підвищена чутливість. Порожнеча – не лише красиве слово, яке знаходиться на сторінках чи в світі абстрактних понять. Любов – також слово, але хто не відчував її симптомів?
Отож, порожнеча цілком реальна. І якщо ви ненароком вдихнули її – то потрібно видихнути, тобто видихнути ще раз і ще раз. Кожного разу, коли вдихаєте – чимшвидше видихайте. Порожнечу нічим не заповнити, тому що вона нікуди, зрештою, не зникає. На жаль, хвороба невиліковна, проте – не смертельна, спокійно.
Прокинувшись зранку, ви вже вдихнули порожнечу. З першою кавою – ви вже ковтнули її. Тут нічим не зарадиш. Закриваючи двері, довго шукаючи по всій квартирі ключі, гуляючи вулицею з собакою, зустрічаючи незнайомих і знайомих людей, споглядаючи краєвиди – карпатські гори чи поле, великі чисті озера чи бурхливу річку – ви розмовляєте з нею. Розмова триває завжди. Навіть зараз. Можливо, вона, порожнеча, навчилася говорити крізь оці слова, тому так важливо кожного разу видихати, інакше стільки нап’єтеся її, що не зможете вночі зімкнути повік.
Я почав писати роман. Власне, тому випив три чашки кави з двома чайними ложечками цукру в кожній – разом шість. Без кави не напишу жодного роману. Писати люблю вночі (одного разу писав, доки не побачив, що за вікном уже світає). Можливо, таким чином мені легше вдається знаходити світло – не знаю. В будь-якому разі темряви завжди достатньо. Вона всюди і проникає, наче порожнеча, в усі пори. З темрявою не позмагаєшся. Одними видихами довго не протягнеш. Темрява чутлива. Насамперед вона чутлива до наших страхів, тому найкращий спосіб не захворіти – не боятися. До ранку залишається так багато часу. Я знаю, що ти спиш. Завтра я почую твій голос. Уже скоро. Перспектива почути твій голос для мене як перспектива зустріти схід сонця: радісна.
Чую шелест каламутних крилець. В голові так багато думок і всі вони не мають жодного значення. Втратили його. Беззмістовна ріка не сполучених між собою слів. Течія спрямовує ті слова невідь-куди. Хтозна, до яких берегів вони пристануть. Вибираючи з води потрібні слова, ставлю їх поруч, прошу не зникати, не випаровуватись, а стояти в мовчазній згоді і нікому не видавати наших секретів. Здається, вони розуміють, що для мене це важливо. Деколи їм хочеться врятуватися від беззмістовності. Вони прагнуть щось означати, поєднуватися у речення. Слова начебто безмовні, але, коли ми промовляємо ними, вони промовляють до нас. Коли саме ці слова з’являються – значить саме це вони хочуть сказати. Те, що говорять прямо зараз.
Говорять.
Дзеркально.
Тому, почасти, я пишу їхніми голосами, що сплітаються в один-єдиний голос.
Ще годину тому ми розмовляли по телефону. Ти сказала, що втомлена і сонна, що в тебе був важкий день (важкий день ліг на твої плечі), а зараз ти несамовито хочеш потонути в сні (а я чомусь подумав про твої холодні руки і тонкі пальці – пальці, що дійсно тонкі).
«Гаразд?» – питаєш.
Я не відповідаю. Обмірковую, що сказати.
«Андрій», – промовляєш ти спокійно, ніби побачила привида.
Пауза.
«Що?».
Тепер ти не відповідаєш, наче так має бути. Так тихо, що я чую наближення сну до твоїх повік. Боюся дихати, щоб не сполохати цього дикого звіра. Важкий день достатньо тебе вимучив, я знаю, що ти справді втомлена, бо твої плечі не настільки сильні, щоб витримувати стреси, запізнення і ненавмисні зіткнення. Ти повинна відпочити, хоч хвильку, але повинна.
«Іра… – промовляю я, ніби теж побачив привида. – Іди».
Пауза.
«Іду».
Найважче навчитися відпускати без зайвих слів. Прощатися – означає віддалятися. На деякий проміжок часу, наприклад, ніч. Він, цей проміжок, уже нікуди не дінеться. З маленьких тріщин починаються великі розколи. З маленьких безодень починаються великі безодні. Слова – дивна штука. Коли я говорю «привіт», то маю на увазі «я знаю, що ти є». Може, варто одразу говорити «я знаю, що ти є», тоді б не довелося пізніше вибачатися, що означає «я хотів сказати більше» або «я не те мав на увазі». Говоріть те, що маєте на увазі і менше будете вибачатися потім.
Коли врешті почую твій голос, то скажу «я цілував повітря навколо тебе, поки ти спала» замість банального запитання «як спалося?». Добре або погано. Краще, щоб добре. Не вельми добре, коли погано. В такому разі згадаю про місяць уповні, а заразом і про місячного ангела, який явився мені буквально на хвилинку-дві і зник (чи то я зник), три чашки випитої кави (і шість ложечок цукру), теорію вічного блукання метелика (нема нічого тимчасовішого за вічність) і теорію безглуздої ріки слів, що тече будь-куди, аби текти (сумніваюся, що в цьому маршруті є кінцева зупинка). Словом, давай мовчати про те, що маємо на увазі. А потім ти прочитаєш усе-усе, до останньої крапки, до останньої літери і нічого не треба буде пояснювати. Ранок починається без пояснень. Ти прокидаєшся без пояснень. Але ти усе-усе зрозумієш.
Найважче навчитись відпускати без зайвих слів. Власне кажучи, тут необхідне уточнення. Насправді ніхто нікого не відпускає. Але й не тримає. Справа в тім, що ми з тобою – не знаю чи ти раніше щось таке говорила комусь – винайшли формулу. Можливо, вона краща за формулу «ми», коли він і вона роблять усе для того, щоби «бути разом», забуваючи, що «бути» – замало. Треба ще «тривати». І не тільки в теперішньому. І не тільки в майбутньому. І не тільки в минулому. Коли ми називаємо хмари хмарами – це не зовсім точно. Коли річку називають рікою – це теж дещо спрощений варіант. Тому я вкрай рідко говорю «ми», а коли говорю чи пишу, то не маю на увазі, що ми разом. Себто, «я» плюс «ти» не дорівнює «ми». Навіть якщо це правда.
Прощатися – також означає втрачати. На деякий вищезгаданий проміжок часу, наприклад, ніч. Він, цей проміжок, уже нікуди не дінеться. З маленьких тріщин починаються великі розколи. З маленьких безодень починаються великі безодні. Тому ти говориш «іду», а я – «іди», і ми, по суті, не прощаємося. Формула доволі проста в тому розумінні, що не обтяжена баластами різного штибу, починаючи недомовленостями, закінчуючи надмірностями. Деколи треба промовчати. Найважче мовчати без зайвих слів.
Колись я хотів написати роман з одних лише вступів. Потрібно, думав я, підготувати читача до наступних сторінок, але це підготування є настільки важливим, що будь-який вступ здавався недосконалим. Перший, другий, третій. Книга-підготування. В ній би містилися усі невдалі спроби почати книгу, а закінчилася б вона не інакше, як останньою спробою, скоріш всього, також невдалою. Тобто, в певній мірі це був би неможливий роман, без певного початку і закінчення. Не дивно, що я його так і не написав, адже ідея не може втілитися в безкінечній формі. У вигляді спроб і помилок. Або тільки спроб.
Відверто кажучи, мого терпіння вистачило на два чи три вступи, а майбутній роман, який своєю епічністю і розмахом здивував би кожного другого або третього середньостатистичного мученика, перестав існувати в матеріальному світі у вигляді кількох електронних сторінок. Подальша його доля мені не відома. Щиро надіюся, він у кращому світі. Там, де безкінечність в дійсності безкінечна, а не закінчується з першим «набридло» і «кому це потрібно». Так от, в тому либонь перфектному світі книжки пишуть пір’їнами ангелів, відтак безформна матерія нарікається паперовим ангелом і, в момент найвищої довершеності, – спурхує, зникаючи в невідомому напрямку.
Метелик досі кружляє в надмірній необхідності. Для чого йому те кляте світло? Я думаю, що він не шукає його. Він не боїться темряви. Світло-жовтий місяць посунув праворуч, його більше не видно. Крізь причинене вікно залітають нові метелики того ж самого каламутного кольору. Я втомився від їхньої надмірності. Підходжу до вікна і зачиняю його. Ненароком вдихаю липневе повітря. Так, липневе. Пахне вишнями. Запах вишень стає виразнішим і перетворюється у смак. Наливаю в чашку води і випиваю. Вимикаю світло.
ІІ
«Почав писати роман, – кажу з радістю. – Для тебе».
«Для мене?».
«Для тебе».
І додаю:
«Тільки для тебе».
Роман народився вчора, зараз йому менше дня. Проте, з кожним наступним днем він вбиратиме в себе нові слова. Я проситиму їх не випаровуватися, не зникати безслідно. Згодом, через кілька місяців, я скажу, що все, закінчив, поставив останню крапку в кінці останнього речення, тепер можна читати. А поки що я лише інтригую. Втім, ти вже багато знаєш: ти знаєш, що слова просто так не зникають. Написані слова. Себто, ці слова не зникнуть, бо вони не хочуть зникати.
Сідаю за стіл, відкриваю вордівський документ – проект майбутньої книги. Думаю про тебе. Багато думаю про тебе, але не щось конкретне, а загалом, чи, краще сказати, в цілому. Таким чином працює формула.
Розповім трохи про книгу.
Головну героїню зовуть Емма. Ще до того, як почати писати роман, я вирішив, що головну героїню моєї наступної книжки будуть звати саме так. В неї темне волосся і симетричні риси обличчя. Прекрасні чорні брови, глибокий погляд, справді глибокий. Їй двадцять років.
Минулорічна осінь видалася гіркою. Цьогорічна, ясна річ, теж. Проте декілька приємних сюрпризів все ж підстерігали дівчину за рогом багатоповерхівки, в якій вона мешкала. Переходячи дорогу на «зебрі», Емма зиркнула через плече і побачила знайомий, як їй здалося, силует.
Хлопець, що йшов спочатку позаду, а потім зрівнявся з Еммою, нічим особливим не відрізнявся від, наприклад, світлофора, що старанно дотримується запрограмованої послідовності. Коли хлопець повернув праворуч, Емма, схожа на чорну кішку з великими сірими очима, йшла попереду, але поволі почала сповільнювати ходу, зупиняючись. Пересвідчилася, що ніхто не спостерігає за нею, і покрокувала за хлопцем. Їй хотілося ще раз побачити, як їй здалося, напрочуд знайоме лице. В будь-якому випадку в його обличчі було щось таке, що вона могла бачити раніше. Або таке, що обов’язково треба побачити ще раз.
Коли Емма зайшла в невеличкий парк слідом за незнайомцем, то подумала, що нічого безглуздішого в своєму житті ще не робила.
«Ще…» – усміхнулася вона.
Незнайомець присів на лавку в тіні (сонце таки добряче припікало), витягнув з рюкзака книжку і взявся читати. По асфальтованій доріжці проїхав велосипедист, два горобчики перестрибували з місця на місце в траві (невисока, скошена вчора чи позавчора, вона тремтіла, наче їй було холодно).
Емма, намагаючись не показати, що зухвало вивчає поглядом хлопця, пройшла повз нього і присіла метрів на п’ять далі від нього, на сусідній лавці, що стояла майже навпроти. Витягла мобільник, вдаючи, начебто дуже заклопотана. Таки справді відкрила папку вхідних повідомлень, видалила непотрібне сміття. Останнім часом тільки сміття і надсилають завзяті – як би їх назвати культурніше? – залицяльники, яким після запитання «можна познайомитися?» можна поспівчувати: такі вони не далекоглядні чи пак короткозорі.
Ясна річ, Емма надзвичайно симпатична дівчина, немає нічого дивного в тому, що сонми захоплених поглядів проводять поли її плаття чи там, приміром, білі шнурки кедів, які перестрибують, мов ті горобці, з одного боку на інший. Емма звикла до постійної уваги, проте, не зловживала нею. Була впевнена, що зловживання приведе до якихось фатальних наслідків. В принципі, все приводить до якихось наслідків.
Хлопець перегорнув сторінку і глянув на Емму.
Насправді ти мені потрібна. Вчора я написав тобі це. Відтепер одне моє «привіт» – це вісім тисяч «ти мені потрібна». Ми розмовляємо, а можемо не розмовляти – головне, щоби це було спільне рішення, злагоджена дія, відшліфована до найменших – найтонших – імпульсів. Хочу сказати, що постійно думаю про тебе – в загальному, в цілому. Але не говорю. Вчора, перед тим, як заснути, я думав про конкретні речі (які на смак твої вуста і яка на дотик шкіра). Про це теж не скажу.
Після трьох випитих чашок кави довго не міг заснути. Все думав про роман. Він може починатися з будь-якого слова. Краще обійтися без опису погоди, врахувати всі минулі помилки, зразу перейти до суті – вершини айсбергу, – щоб той, хто читатиме, з легкістю пробігав стрічку за стрічкою, наче спускається по гірському хребту вниз, до лісу. В темінь. В лісову прохолоду.
«Як ти?» – запитуєш.
Кожна людина відносно щаслива і відносно нещасна. Завжди можна порівняти себе з кимось, хто більш або менш щасливий. І від цього робиться або трохи краще, або трохи гірше. Щиро кажучи, потрібно менше думати і більше знати. Менше хвилюватися і більше відчувати. Мені добре, відповідаю подумки. Зараз, в цю мить, в цю історичну і космічну мить мені добре. Без порівнянь з минулим чи з передчуттями про майбутні негаразди, яких все одно не уникнути, як, приміром, землетрусу. Немає причин думати інакше, адже завжди можна порівняти себе з кимось більш або менш щасливим, але від цього щасливішим не станеш.
«П’єш каву?» – запитуєш.
Відверто кажучи, не знаю. Чашка стоїть на столі ось уже пів години, я неохоче посьорбую, сонливість все рівно не відступить так швидко, як би мені цього хотілося. Доведеться чекати, знаєш, просто чекати, поки ліниве сонце – я хотів порівняти його з якимсь фруктом майже білого кольору, можливо, лаймом? ні, він зелений, а сонце блідо-молочне, здається, воно навіть не підійметься вище, неначе задоволене (чи вічно невдоволене? вічне – принаймні сьогодні) теперішнім своїм становищем, – тож доведеться чекати, просто чекати, поки ліниве сонце гусне в желатині очікування.
«Так, – відповідаю. – Трохи п’ю».
А що ще робити? Я люблю каву, ти й сама любиш. Якби я міг зробити так, щоб ти не любила її – то зробив би. Якби я міг не любити її – не любив би. Шкідливість, зрештою, усюди. Прокидатися – також шкідливо. Засинати – ні. Хоча, хто його знає скільки «шкідливості» в кожному сні. Можливо, якби ти не заснула цієї ночі, ти б почула або побачила щось дуже дивне – як би це сказати? – не таємне, не особисте – крутиться на язиці – не сокровенне, не таємне (вже було, так?), щось корисне. Словом, пізніше згадаю те слово. Значить, воно поки що не хоче себе виявляти. Говорити. Але ти заснула – і важкість зникла, принаймні до ранку, до того моменту, поки новий важкий день не ляже на твої тендітні майже прозорі плечі.
«А ти приготувала собі?» – запитую.
Коли ми разом пили каву – мені було неймовірно приємно. Не так давно ми годину розмовляли по телефону, попиваючи чорні згустки (бо якщо так довго пити каву – вона гусне, стає смолянистою, теплою, потім холодною), і говорили ми цю годину про те, як п’ємо (можна написати «куштуємо» або «смакуємо») чорну рідину.
Зізнаюся (о, подумаєш ти, коли він так говорить, значить зараз справді буде якесь зізнання. Що тут сказати, я люблю зізнаватися в приємних речах, зовсім не люблю зізнаватися в якихось гріхах – тут мене можна зрозуміти). Отож, зізнаюся: я смакував (куштував, пив, проте смакував – це саме те слово, те, що виявило себе) твій голос і те, як ти смієшся, себто, смакував тебе. Мені було неймовірно приємно. Мені подобався кожен ковток.
Книжка наче замок з піску, що повільно виростає в небо, якщо вважати небом рух до завершення, себто, наближення до останнього слова, до останнього розділового знаку, яким би він не був. Яким буде те небо – ще не знаю, в кінці кожної книги розкривається її суть. На коротку мить, але розкривається.
Хлопець, що час від часу навмисно перегортав ще не прочитані сторінки, щоб підняти погляд і зиркнути на Емму, врешті закрив книжку – аж надто показово – і без особливої зацікавленості почав розглядати дерева позаду дівчини.
Емма раптово піднялася і пішла. Вона ще побачила розгублений вираз на обличчі незнайомця, який не розумів, що відбувається. З кожним її кроком обривалася одна ниточка. З кожним кроком незнайомець втрачав надію. Проте, Емма не озирнулася.
Щойно побачив жовтого метелика. Він з’явився і зник без жодних трагедій.
ІІІ
Коли пишу, часто обертаю голову ліворуч і дивлюся просто якнайдалі, якнайглибше в горизонт. Деколи бачу птахів. Вони здаються мені оживленими статуетками із дерева, акуратно витесаними сильними руками. Ці статуетки – також ангели, дерев’яні ангели. Їхні крила вкриті справжнім пір’ям, а в повітрі вони виконують карколомні, наче справжні птахи, повороти, що однак не робить їх, дерев’яних, справжніми. Здалеку птахи цілком нормальні, але якщо придивитися уважніше, то в момент, коли вони розпрямляють на вітрі свої широкі крила, видно нерухому твердість і статику. Кожна пір’їна – старанно продумана, кожна лінія – плід багатогодинної роботи.
Книжка, що виростає в небо з піску, оберігається повітрям. Звісно, вітер може завдати, образно кажучи, чергового удару, і книжка розсиплеться. Але її перевага в тому, що, втративши сяку-таку форму, вона не втратить своєї суті. Як пісок може зникнути в піску? Як слова можуть зникнути в словах? Ти повільно читаєш, щоби не впустити чогось важливого. А зараз читай ще повільніше, щоб кожнеслово говорило з тобою. Ця книжка ніколи не зникне. Уявляєш?
Мені лячно писати, бо я знаю, що кожне слово буде прочитане. Думаю, над нами, зверху, теж є книголюби. Якою була б рецензія небесного критика? Я маю повне право сумніватися в існуванні таких критиків, проте, сумнів не означає категоричну відмову. Сумніватися – радше позитивна риса характеру. Сумнів ніщо не заперечує. Сумнів допускає можливість усього. До того ж, «невже вони не мають права існувати бодай у наших кволих фантазіях»? Ми не будемо дошкуляти їм запитаннями, а вони не даватимуть нам причин не сумніватися в них.
Пишу під музику. Серед пісень звучала і пісня Guano Apes «Open Your Eyes», але її драйвовість в певній мірі не підходила до мого настрою, який треба, так би мовити, тримати в тонусі протягом усього процесу написання. А він аж ніяк не був і не повинен бути таким драйвовим.
Місяць тому (більше чи менше) я знайшов одну пісню The Who – «Love Reign O’er Me» 1973-го року. Мені здається, що така композиція цілковито може стати улюбленою. Моєю чи твоєю.
Сонце (кольору м’якоті груші) непомітно переповзло із сходу на захід не затримавшись надовго над нашими головами, радше зовсім не затримавшись. Ще бачив літак. Здається, вчора. Раніше я би написав цілий розділ про літак. Зараз мені чомусь все одно куди він летить і навіщо. Він летить. Нехай. Він – летить. Нехай. Він-летить. Нехай. Бо все летить, поки ти слухаєш The Who. Все летить і пливе, летить і пливе невідомо куди, – і хтозна, до яких берегів воно пристане.
А може, береги – то даремна затія? Розумієш, краще взагалі не зупинятися, не випробовувати долю і не передбачати жодних траєкторій. Якщо зупинятися, то тільки в темних сховках і на коротку мить, у безлюдному місці, де лише чути твій голос чи дихання, де лише ти і більше нікого. Такий собі тимчасовий острів відпочинку від усіх і усього дріб’язкового та обов’язкового. Острів для тих, хто втомився від старих і нових днів, від їхньої безперестанної важкості, хворобливої наполегливості і безкомпромісності.
Зараз я чую слова з пісні Іsbells «Maybe»:
I don’t know who you are
You don’t know who I am
Maybe you will be mine
And we’ll have a beautiful child
A house and a dog
We’ll travel a lot
Взимку я зупинився у безчассі (позачасовості), як оте сонце кольору м’якоті груші. Все-таки не буває світла без темряви. Під темрявою я маю на увазі просто темряву, в її найпростішому вигляді: в чорній одежі, з легким ранковим макіяжем і передсмертними зітханнями. Під світлом я маю на увазі тебе. Тільки тебе. Світло – твоє. Світло твого «є». А знаєш, все це – без перебільшення – перебільшення. Я не повинен писати ось таку ахінею, нібито (ти тільки уяви) я можу – неначе монах з китайськими помаранчами в руках – щось говорити про світло і тіні, про чутливу темряву і лопотіння ангельських крил. Що я можу взагалі знати і що я можу написати? Запитання швидше риторичного характеру.
Натомість, мені важливо, щоб ти відчула мою вилікувану душу. Якщо про надхмарні речі я розмірковую з точки зору свого досвіду і внутрішніх переживань без проблем, то про душу, а тим паче вилікувану, говорити важче. Саме тому мені важливо писати максимально дотично до того, що я відчуваю, тому що по-іншому просто не вийде. Тільки близько, інакше – ніяк. Але я не можу поки що дібрати влучних слів, сплести їх, наче грона винограду, між собою, і простягнути тобі на долоні, мовляв, не бійся, вони трохи кислі, а кісточки терпкі, проте виноград, власне кажучи, смачний і, зрештою, солодкий.
«Maybe you will be mine» – ця стрічка з приспіву найбільше подобається. Мені здається, вона найточніше передає оцю непевність, що виникає між, приміром, чоловіком і жінкою, які вже побачили один одного, обдумали певні варіанти розвитку подій і вирішили: «Нехай усе буде так, як має бути». Тобто з одного боку «maybe», а з іншого «you will be mine». Можливість і бажання. А між тим і тим – якась одна випадковість або раптовість. Чи випадкова раптовість. Так стається, що якась композиція потрапляє в саму серцевину певного моменту, що внутрішня атмосфера знаходить свій відгук, відображення у семигранній призмі, – у дзеркалі, з якого ми шукаємо виходу, але не знаходимо.
А потім, приблизно цього року, певного дня, якоїсь конкретної хвилини, я посміхнувся, ввімкнувши SARS «Budjav Lebac» і Bob Marley «Sunshine Reggae», і з цього моменту твоя невимушена присутність («Насправді ти мені потрібна, ти знаєш. Вчора я написав тобі це. Відтепер одне моє «привіт» – це вісім тисяч «ти мені потрібна») полегшує мою порожнечу («нестерпна важкість в районі сонячного сплетіння»), зміцнює мою загальну ослабленість, тому що я хворий і дихати для мене радше синонім видихати, аніж вдихати, а життя скоріше змагання зі смертю, аніж гра на випередження з якимсь безглуздям. Тоді я посміхнувся, а посмішка може врятувати від смерті. Як в прямому, так і в переносному значенні, а також кількох тисяч інших значень, котрі пізнаються шляхом спроб і помилок. Частіше, просто помилок.
Уявляєш?
Уявляю.
Думаю, такою була б твоя відповідь.
Щойно мені пригадався фільм «Любов і лють» (італ. Аmore e rabbia), знятий в 1969-му році. Фільм складається з п’яти новел. Кожну новелу знімав інший кінорежисер: «Байдужість» – Карло Ліццані, «Агонія» – Бернардо Бертолуччі, «З паперовою квіткою» – П’єр Паоло Пазоліні, «Любов» – Жан-Люк Ґодар, «Посперечаємося, посперечаємося» – Марко Беллоккьо. Запам’яталися три з них: «Агонія» (справді агонічно), «З паперовою квіткою» (Пазоліні, ясна річ, не підвів) і найбільше – «Любов» Жана-Люка Ґодара.
Після перегляду фільму «Любов і лють» мене зацікавив, властиво, Ґодар (про Пазоліні я вже знав). Знайшов кілька інших фільмів Ґодара – незвичні, що тут сказати. Переглянь колись цю одну новелу – «Любов». Думаю, вона теж може бути улюбленою. Моєю. Твоєю. Мо-є-ю – тво-є-ю. А, можливо, нашою? Можливо, нашою. Думаю, саме б такою була твоя відповідь.
– Дні і ночі вимірюються твоїми повіками…
– Дні і ночі вимірюються твоїми повіками…
– Ми повинні сміятися разом на вулицях…
– Ми повинні сміятися разом на вулицях…
Пізніше їхня злагодженість (що подібна до якогось невинного божества…) анахронізувалася. Вона говорила, а він мовчав. Він запитував, а вона відповідала, що було початком кінця, неприпустимою помилкою, маленькою безоднею. Що буває трагічніше за двох закоханих, які втрачають самих себе? Втрачають тоді, коли з’являється потреба пояснювати, шукати вдалих виходів з незручних ситуацій, коли обійми (що подібні до якогось невинного божества любові) не такі легкі, як колись. Втратити легкість обійм – означає втратити все. Міцно обійматися не заборонено Жаном-Люком Ґодаром. Просто найнадійнішим матеріалом для будь-яких відносин є повітря. Потреба дихати. Видихати теж, проте вдихати – невід’ємна частина любові. Бо що є любов, як не повітря, яким дихаємо ми.
Спогад.
Я лежу на ліжку, не тямлю себе від якихось незрозумілих мені емоцій, подібних на радість. Їх неможливо описати. Дивлюся у вікно. Бачу ніч, нічне небо і декілька нічних ангелів – зоряних ангелів. Дві зірки мерехтливо танцюють в космічній гармонії. Так безтурботно, самозабутньо. Мені хочеться спостерігати за ними, безкінечними, неповторними, незмигно слідкуючи за кожним їхнім напівжестом. Вони не здогадуються про мене. Втім, як і я про них. Бо – відомо ж – світло долітає до наших зіниць прямісінько з минулого, а теперішнє постійно, квапливо – так, надзвичайно квапливо, мов запізнюється на потяг, а валізи ще не зібрані – вислизає. Про майбутнє нічого певного не можна сказати. Таке враження, що воно ніколи не настане, тому не слід очікувати, що от скоро все зміниться, життя налагодиться саме собою, зникнуть шрами і одного прекрасного дня з пам’яті зітруться неприємні спогади, а наші помилки дивним чином скажуть: «Ні, ні, нас нема, ви щось переплутали».
Ці дві зірки, напевне, щось знають.
Одна приближається до іншої, нерухомої, але більш мерехтливої. Летить на маревний поклик. Крізь холоднечу і порожнечу. Не можу зрозуміти чи справді зірка летить. Зірка може впасти, всіляке буває: світилася у безмежній самотності, а потім впала, як то кажуть, щоб хтось інший, такий же безмежно самотній, загадав бажання. Згоріти, ну, що ж, також буває: палила цигарки в ліжку і одного разу задрімала, зморена безперервним світінням. Але летіти?
Я просто лежав і спостерігав за двома ангелами, нічого не думаючи, не промовляючи жодних слів. Не промовляючи ні вголос, ні подумки. Відчував щось подібне на радість. Моя земна радість. Я просто лежав і спостерігав за двома ангелами, нічого не думаючи, не промовляючи жодних слів. Не промовляючи ні вголос, ні подумки. Повільно засинав. Відчував щось подібне на радість. Моя земна радість. Я просто лежав і спостерігав за двома ангелами, за їхнім мерехтінням, нічого не думаючи, не промовляючи жодних слів. Не промовляючи ні вголос, ні подумки. Дивувався, наскільки вони необмежені в своєму космічному танці. Повільно засинав. Відчував щось подібне на радість. Моя земна радість.
IV
Сьогодні третій день відколи народився роман – маленька кремова хмарка в чистому небі. Завтра буде четвертий, потім п’ятий і шостий… Так слово з’являтиметься за словом. Так писатиметься одного разу з кавою, іншим разом з музикою, ще іншим – зі спогадами, що так чи так вливатиме на сюжет хочу я цього чи ні. Але я хочу. Бо тільки так зможу писати близько. Небо завжди можна назвати небом, а річку річкою, але я хочу знайти більш близьких пояснень.
Емма не озирнулася.
Вона просто грала в безтурботну гру, яка називається «якщо нам судилося ще раз зустрітися, то ми зустрінемося». Незнайомець, якому я ще навіть імені не придумав, не розумів правил гри, та й навряд чи б зрозумів, навіть якби знав. Але їх ніхто не знає, тому ця гра така цікава тим, хто не боїться грати. Незнайомець декілька разів відкрив і закрив книжку – він не знав, як вчинити: чи слідувати за Еммою, чи залишитися.
– Думав, що не встигну, – сказав Н.
– Але встиг, – промовила Емма, спостерігаючи за кожним жестом цього звичайного на вигляд хлопця.
Він чомусь одразу схрестив пальці рук, тримаючи руки долонями вгору, немов не хотів показувати свого хвилювання.
– Я просто хотів запросити тебе на каву, – сказав він досить чемно. – До речі, можна на «ти»?
– Можна, – відповіла Емма. – А як інакше?
– Інакше – гарне слово, – продемонстрував непоганий смак Н. – Так що, підемо на каву?
– На каву? – перепитала вона, злегка посміхаючись (кутиками губ, тонких, справді тонких губ). – Може, потім? Навряд чи в цьому випадку запізнення взагалі можливе.
– Коли потім? – запанікував Н. – Я, насправді, погано орієнтуюся в часі.
– Зараз буде дощ, – сказала Емма, глянувши в небо. – Люблю дощ.
– Я також.
– Ти не можеш любити дощ, – чомусь обличчя Емма спохмурніло.
Незнайомець запитально підняв брови і вона спробувала пояснити, чому так сказала:
– Ти не можеш любити дощ, бо він кожного разу інший.
– Але я люблю.
– Ні, ні, – заперечливо похитала головою Емма. – Ти любив якийсь один дощ, а він кожного разу інший. Ти не можеш любити різний дощ.
– Я люблю будь-який дощ.
– Тоді треба швидше вибрати щось одне, – продовжувала безтурботну гру дівчина.
– Вибираю каву, – швидко зорієнтувався Н.
– Каву? – перепитала вона.
Надіюся, тобі сподобається їхнє знайомство попри те, що незнайомець досі без імені. Можливо, Емма дізнається все сама, без моєї допомоги, зрештою, не варто забувати, що ми – письменники (о, як гучно сказано!) – не створюємо любові, не описуємо, як головним і другорядним героям слід любити, які слова варто говорити, а які ні, тому що, за великим рахунком, ми тільки злегка підштовхуємо їх, намагаючись нікого не поранити.
Можу сказати, що їхня зустріч почалася раніше, ніж вони обоє думають. Це сталося в одній книгарні в центрі міста. В кінці кожного місяця протягом останнього року вони приходили туди по книжкові новинки, обоє любили читати, як справжні гурмани, підкреслюючи різнокольоровими олівцями слова і фрази. Якщо потрібно було позначити цілу сторінку, вони малювали у верхньому правому чи лівому кутку червону або зелену зірочку. Тож, наприкінці місяця, а деколи й на початку, вони могли ненароком зустрічатися поглядами, шукаючи на сусідніх полицях потрібні книги.
Дивно, що їхні руки випадково не зустрілися раніше. Так могло б статися, і рано чи пізно сталося би, не залежно від того, чи хотіли вони цього, чи ні, бо існує сюжет – ще не написаний, проте, він існує, і рано чи пізно хтось починає писати роман. Можливо, зараз ти подумаєш, що я ще той егоїст. Посміхнулася, так? Заради твоєї посмішки (в чому ти зізнаєшся?) я можу ще раз написати, що я егоїст. Так, смішно. Насправді, я хочу сказати одне: книгарня – непогане місце для знайомства, хоч там усі на вигляд такі заклопотані своїми улюбленими авторами, що нікого не бачать поруч із собою.
Той літній ранок був скоріш осіннім. Тим паче о п’ятій годині. Він був першим осіннім ранком. Інших більше не було і, ясна річ, не буде. Ти їхала і їхала в тому клятому автобусі, сірому, так, звичайно, як і це небо, це місто, ці таксисти, що стоять біля цілодобового магазинчика, попивають розчинну каву, голосно розмовляють між собою, жартують, лускають насіння. Неквапом переходжу дорогу і йду в сторону автостанції. Починає крапати дощ, батарея в телефоні скоро «здохне», максимум п’ять-десять хвилин. Десять – це якщо економити на розмовах. Телефоную через кожні дві хвилини: хочу знати де ти, навіть якщо ти сама не можеш сказати. Може, ти вже в місті? Було б чудово, але ти не в місті. Доведеться чекати, бо якби ти була вже в місті, то я би чекав ще приблизно п’ять-десять хвилин. Тобто якраз тоді, коли «здохне» батарея, ти б приїхала. Але ти не в місті, ти ще в дорозі, тому я телефоную через кожні дві-три хвилини, батарея скоро «здохне», максимум через десять хвилин, мінімум – зараз, але я телефоную прямо зараз, тому надіюся, що я бодай почую твій голос.
«Де ти?».
«Їду».
Дощ посилюється. Я стою під якимсь дашком. Люди тягнуть валізи, що ритмічно постукують на стиках бруківки. Навпроти бачу цілодобову забігайлівку штибу «Макдональдса», тільки назва інша. Звідти вийшла дівчина, розмовляє по телефону. Майже молюся, щоб батарея ще трохи протягнула. Дощ слабшає і посилюється, а коли не слабшає і не посилюється – монотонно мрячить, холодно і вітряно, люди тягнуть валізи і несуть на спинах туристичні рюкзаки. Мрячить монотонно. Небо сіре, місто сіре, таксисти сірі, а сірого автобуса, в якому ти приїдеш до мене, ще немає.Зрештою, рано чи пізно, ти приїдеш.
«А міст уже був?» – запитую.
«Був», – відповідаєш.
Уже скоро.
Знаєш що я думав, ідучи порожніми вулицями до тебе? Що осінній ранок – найкращий час для знайомства. Літній осінній ранок. Щось подібне подумали Емма і Н., коли сірі хмари, що над ними, перетворилися в одне суцільне полотно, і з нього – нічого дивного – почав крапати дрібненький дощик.
– Здається, не встигли, – сказала Емма.
Н. подумав, що це найкраще запізнення в його житті. Він підійшов на півкроку до Емми (ми зовсім не бачимо, як тремтить листя). Вона просто стояла. Н. підняв одну руку і затримав над її головою.
– Що ти робиш? – спокійно запитала вона.
– Парасольку.
V
«Як назвати його?».
«Олег», – відповіла ти, трохи подумавши.
Так, я теж думав назвати його Олегом, просто хотів запитати, як думаєш ти. Мабуть, Емма знала його ім’я раніше за нас. Що я можу знати і що я можу написати? Я бачу пару, яка тільки-но познайомилася. Бачу, як вони стоять, майже не дихаючи, з цікавістю вивчаючи один одного: кожну клітину, кожну рису обличчя, кожен порух. Зараз вони подібні на дві безглузді істоти – так, не дивуйся, – але в їхньому світі, що окреслюється ними ж самими, стільки змістовності, що безглуздість втрачає – як би це сказати? – просто втрачає себе.
Не слід порівнювати безглуздість і порожнечу: якщо другої не уникнути (хоча, було б цікаво дослідити, приміром, способи порятунки від порожнечі тощо – щось типу псевдо-духовного знання, яке нікому не потрібне), то про наявність у власному житті першої починаєш думати якраз тоді, коли вона нібито зникає. Але насправді безглуздість, як і порожнеча, вдаліше маскуються під звичні речі, не випускають тебе цілковито з поля зору, пильнують, вивчають (добре, що не вичавлюють, мов цитрину), стають хамелеоном, а коли не переслідують жодних цілей і краєвидів – стають самими собою або, принаймні, з відтінком себе самих: щось химерне, хирляве, жовтаве, – більше жовтаве, з рожевими і коричневими плямами, а зверху посипане золотистим і перламутровим пилком.
Художник.
Він сидить на низенькому, дерев’яному стільчику перед мольбертом. В одній руці тримає пензлик, в іншій – скляну порожню пляшку з-під дешевого вина, яке, можливо, й не зовсім вино, точніше, зовсім не вино, а – вода. На підлозі лежать ще декілька порожніх пляшок. П’ять чи шість. Підозрюю, що випиті вони одного прекрасного дня, коли натхнення покинуло його. Таким чином він компенсував відсутність натхнення, намагаючись викликати чи пак приблизити його появу.
– Що ти бачиш? – запитав він сам у себе.
Художник глянув на картину: на чорному тлі червоними лініями виведені чотири прямокутники, довільно перетинаючись. Звичайні червоні прямокутники на звичайному чорному тлі. Не три і не два, рівно чотири.
– Що ти бачиш? Що ти бачиш? – запитував він сам у себе раз за разом.
Натхнення не покинуло його, воно змушене було відлучитися на, образно кажучи, декілька хвилин, подрімати, відпочити, тому що художник не трансцендентний, йому не потрібно з самісінького ранку прокидатися і засиджуватися до пізньої, радше глибокої ночі (хтось коли-небудь виміряє глибину ночі?), йому, цьому алконавту, якому подобається запах червоної фарби, але не подобається її смак, не потрібно шукати роботу, випробовувати на власній шкурі нові і старі затерті форми наповнення змістом, запам’ятовувати імена, прізвища і прізвиська новоявлених талантів – частіше пустопорожніх, рідше геніальних (в когось геніальності по пояс, в когось по лікоть, а в когось заледве дотягує до, скажімо, блискавки, але з іншого боку). Словом, натхнення має чим зайнятися у будні і в святкові дні. Хоча, хто його знає, чи є в натхнення будні і святкові дні, а художник не був настільки заклопотаним, тому йому здавалося, що настав кінець світу. Настав або настає. Повільно, дуже повільно. Насправді ж помирав художник.
В романі «66» я доволі багато розмірковую про, здавалось би, таку банальну в теперішньому світі річ, як натхнення (що за невігластво!). Століттями від нього, цього екстракту, дехто очікував із молитовно складеними долонями, а дехто вимагав осяяння, одкровення. А коли їм, тим прохачам, не випадала така честь, то вони просили хоча б одну крихту небесної манни. Вони були готові на будь-що: смертельну хворобу, смерть ближнього свого (не без їхньої участі) і смертний гріх (чи у вигляді поодиноких гріхів, чи у вигляді суміші всіх семи – бувало і буває, зрештою, по-різному).
Продати душу було найпростішим але найдієвішим методом. Набагато складнішими є процеси повільного розпаду душі або того, що називається душею, але не являється нею. Маю на увазі демона або чорта (ох, загнув, тепер вийшло, що душа – це демон. Або ще краще: демон – то і є душа. Звісно, я не хотів нічого такого сказати), який з’являється в один прекрасний момент і відтоді не покидає ваше тіло. Ясна річ, образно кажучи. Тому що людина врешті стає демоном. Для цього потрібні лише сприятливі погодні умови, трішки окультизму і жовчі в погляді.
«Натхнення – це те, що ми, прості смертні, називаємо чимось вищим і, насамперед, духовним. З огляду на дійсність, впевнено заявляю, що це явище трохи недооцінене, адже можна говорити про недосконалість навіть певних безцінних художніх творів, а можна говорити про недосконалість нашого повсякденного світу, в якому навіть найнатхненніші твори втрачають свій блиск і здатність надихати».
Парадоксально: в давнину, як мені здається, натхнення було чимось радше диявольським. Бог розмовляв із монахами тихими весняними ночами, в ранково-ерекційних снах, а диявол спокушав безсонням. Тому натхнення, творчість, незрозумілі лабіринти і спіралі підсвідомості були радше темним, аніж світлим. В «66» я пишу, що натхнення – це насамперед щось духовне. Якщо духовність можлива і темна, тоді все гаразд. Але якщо духовність буває тільки світла, то й думка про натхнення, як причину або наслідок духовності – не правильна. Ми прості смертні, так. Для нас натхнення – це прояв вічного. Для нас вічність триває не довше одного життя.
Мабуть, не варто прив’язувати натхнення з потойбічними чи небесними силами, тому що воно радше інструмент, аніж частина тої чи іншої сили. Людина персонально не вибирає для себе темряву чи світло, вона, мов глина, піддається впливові чи сукупності впливів, які умовно називаються добрими чи злими, причому дедалі ймовірнішою здається думка, що людина і являється причиною впливів, тобто вони діють не зовнішньо, а внутрішньо. Відомо ж, що ангел і демон можуть співіснувати в одній людині. Перший – це сумління. Другий – це лукавий шепіт. Можливо, натхнення є ніщо інше, як розмова ангела з демоном?
Ходімо далі, бо якщо довго товктися на одному місці, то так чи інакше набредемо (але не варто) на гострі камінці, які ненароком можуть поранити стопи. Прочитавши ще одну цитату з «66», можна говорити про іншу особливість натхнення – покірливість: «Давай вип’ємо за кляте натхнення, яке не покидає тебе навіть в найважчі періоди життя, як ось зараз, яке покірно вилазило зі своєї печери кожного разу, коли ти клацав пальцями». Звісно, ці слова вже були сказані після кількох випитих келихів вина. Тому суб’єктивність і емоційність перевищують дози нормальності та зваженості на терезах сякого-такого об’єктивізму.
«Отож, натхнення, вже втретє згадане за цей час, не є прямолінійним чи наслідково спричиненим. Воно завжди, власне, є, а виявляє себе тоді, коли настає найкращий момент для цього». Ось ці слова, сказані з дещо меншим запалом. І, як бачимо, натхнення виявляє себе тоді, коли приходить час, а не за якимсь примхливим жестом. Розмова ангела з демоном не припиняється і не продовжується коли тобі захочеться. Художник, мабуть, здогадує, що його бажання чи кількість спожитого алкоголю (навіть, якщо це вода) не впливає суттєво на що-небудь.
Є й інша сторона медалі: «У такому разі вкотре згадане натхнення – є лише дотиком до слів». Можна (але чи варто?) продовжувати лінію ангела і демона, мовляв, окрім якоїсь бесіди на одвічні питання, вони деколи й доторкаються до – увага! – внутрішньої сторони, адже розмова відбувається всередині, в трансцендентному просторі внутрішніх течій. Натхнення – це дотик зсередини і ззовні водночас.
«Можна тоді сказати, що натхнення – це Бог?».
В одному фільмі, який я переглянув дуже давно, художник шукав нових способів для самовираження, і він таки досяг певних успіхів: справив малу нужду на картину. Наступною його спробою було просте вихлюпування фарби з банок. Мовляв, справді екзистенційна екзистенція. Либонь так воно і було. Втім, справляти малу нужду на власну картину – це вершина творчої експресії, що наближається до збочення, відвертого презирства чи пак приниження. Я це сказав для того, щоб показати наскільки різними є шляхи до натхнення. В деяких випадках його просто нема.
Яблука – сині.
Вишні – зелені.
Небо – червоне.
Якого кольору сонце?
До себе.
Змішуючи фарби, не забувай, що вони, як і слова, повинні відчувати тебе. Розумієш, найточніше ти писатимеш тоді, коли піддаватимешся, мов голка грамофона (гілка грамофона), найтоншим борознам на платівці, себто, ти станеш собою тільки тоді, коли не думатимеш про те, хто ти. Якщо ти художник – то художник, якщо письменник – то письменник. Суть в тому, що ти голка грамофона. Ти можеш бути ким завгодно, але ніким бути не зможеш.
До тебе.
Якщо я коли-небудь допишу цю найбільш аморфну книгу, яку, відверто кажучи (принаймні, так мені здається), буде важко прочитати без жодного запитання чи претензії до автора, мовляв, що ти там написав, і чому я це маю читати, – то вона вийде доволі оригінальною.
Знаєш, найбільше я хочу писати близько («одного разу з кавою, іншим разом з музикою, ще іншим – зі спогадами»), а ще з фільмами і картинами, зі снами і щоденниковими роздумами про все на світі. Хочу, щоб ти, приміром, змогла відкрити книжку на будь-якій сторінці і прочитати десятий зверху або восьмий знизу рядок. Така вірогідність існує. Можливо, саме зараз я напишу щось таке, що ти справді прочитаєш? Себто, таким чином – відкривши на будь-якій сторінці.
Нехай ці невидимі майже три слова будуть тут. Нехай ці невидимі майже десять літер будуть тут. Може, колись ти прочитаєш ненароком. Тоді, коли захочеш, або тоді, коли потребуватимеш трішки безглуздя.
До себе.
Дві рибини пливуть одна за одною по колу. Два обличчя розмовляють. Позбавлені тіла, вони не позбавлені любові. Не обкрадені відсутністю кінцівок чи ще чогось. Дві рибини також не беззмістовні в ось такому кружлянні. Вода і повітря – не позбавлені одне одного. Вода є в повітрі, а повітря є у воді. Я є. Ти є. Алхімія простих слів. Алхімія – простих – слів. Алхімія-простих-слів.
До тебе.
Є важливіші речі за зізнання. Візьмімо, наприклад, оте недавнє – невидиме. Відверто кажучи, я не люблю тебе. Недавно я говорив тобі це. Бо коли я любив – мені було боляче, а зараз – ні. Мені добре. Просто добре. Тому ці майже три слова не більше, аніж майже три звичайні слова. Вони шаблонні, а значить – мертві, натомість «одне моє «привіт» – це вісім тисяч ти мені потрібна».
Коли слова говорять незрозумілими сенсами – вони виходять за персональне, себто, стають трансперсональними. Коли метафізика зникає з незрозумілих причин, просто перетворюється у зникле мистецтво – це не таємниця ангелів чи нічних метеликів. Це найпростіша ідея в світі. Ідея зникнення.
Сонце – блакитне.
Вони стояли під дощем приблизно п’ять хвилин. Імпровізована парасоля Олега викликала в Емми посмішку. Він помітив, що вона завжди посміхається, але, так би мовити, не на публіку, а про себе. Внутрішньо. Так, мабуть, тече ріка, не зважаючи на заблукалих чайок, поодиноких рибалок, які годинами, а то й добами, сидять в очікуванні трофею. Якщо чекання винагороджує, то рибалок – в першу чергу. Хоча і їм деколи доводиться повертатися додому з порожніми руками. Мені не надто подобається ось така алюзія. Рибалки то рибалки, в цьому випадку не варто називати їх якось інакше. В іншому випадку я назву їх викрадачами ілюзій, мова, зрештою не про них – зупинись, – а про те, що посмішка – це винагорода, а Олег повернеться сьогодні додому не з порожніми руками.
А ріка не може зупинитися. Їй би хотілося? Вона не стомлюється. Повені – найкраща пора, пора очищення. Зимове замерзання – спокійний сон, тому так, мені здається, що ріка таки втомлюється. Якщо ти чекаєш і чекаєш, то рано чи пізно задрімаєш, щоб відпочити. Якщо ти рибалка – то будь готовий до того, що повернешся з порожніми руками (очима). Якщо ти метелик з каламутними крильцями – то будь готовий до зникнення (мистецтво). Якщо ти безглуздість або невимовно прекрасний сенс чиєїсь безглуздості – будь тим, до чого торкаються твої пальці. Бо вони торкатимуться шкіри, яку люблять. Вони цілують руки, які люблять. Будь тим, що ти любиш.
Я пишу зараз хаотично і аморфно? Моя безглуздість, здається, втрачає контроль, втрачає себе? А що далі? Може, я почую поклик «нерухомої, але більш мерехтливої» зірки? Значить, я рухаюся? Може, я ріка? Може, ти риба? Може, ти рибалка, а я художник, який не може втямити абсолютно нічогісінько? Одна моя рука тримає порожню пляшку (ніяких наполовину порожніх чи наполовину повних), а інша – пензлик, і я мовчу, ковтаю слину (запах червоної фарби), довго дивлюся в підлогу, наче безмежно втомлений (невже таким втомленим виглядає ідеальний світ, де «книжки пишуть пір’їнами ангелів»?) Збагнути хоч щось – важко. А коли все видно, як на долоні, що тоді зрозуміло?
Я підняв погляд і побачив картину. Вночі я тричі обливав її помиями. Ще не встиг наректи її хоч якимсь жестом, як зрікся. Тричі. Себто, тричі за одну ніч я зрікався і тричі за одну ніч каявся, від чого вона потроїлася, стала триніччю. Наректи я хотів тільки себе, намагаючись зрозуміти, що я бачу, однак виходило незрозуміле бурмотіння: «Що ти бачиш? Що ти бачиш?».
Якщо серед цього мотлоху та брязкоту знайду відповідь – то що мені це дасть, якщо в голові одне монотонне, сіре і чорно-біле «Що ти бачиш? Що ти бачиш?». Я бачу. Звісно, я бачу: золотаву пилюку, що нерухомо зависла в повітрі, а ще вікно, крізь яке ллється проміння. Надто багато світла. Надто багато. А темряви більше. Темряви більше. Вона чутлива до протилежної сутності, тому із закартиненим вікном мені спокійніше.
А може, я – ріка.
Може, я – рибалка.
Може, Бог, який чекає весняної повені або довгожданого, зимово-блакитного сну. У вільний час він запитує в себе: «Що ти бачиш?». І чує у відповідь: «Я бачу пару, яка тільки-но познайомилася. Бачу, як вони стоять, майже не дихаючи, з цікавістю вивчаючи один одного: кожну клітину, кожну рису обличчя, кожен порух. Зараз вони подібні на дві безглузді істоти – так, не дивуйся – але в їхньому світі, що окреслюється ними ж самими, стільки змістовності, що безглуздість втрачає – як би це сказати? – просто втрачає себе».
Просто дихай.
VI
– Я згадала коли тебе бачила.
– Точно не вчора, – сказав Олег, демонструючи неабиякі навики орієнтування в часі.
– Так, точно не вчора… – погодилася Емма.
Вони сиділи за столиком у невеличкому кафе неподалік від парку, в якому відбулося таке незвичайне знайомство. Невдовзі офіціант з довгими руками приніс дві чашки, акуратно поставив на стіл. Олег потягнувся за цукром. Як істинний джентльмен, спершу запитально глянув на Емму.
– Дві, – сказала вона, трохи подумавши.
– Думав, скажеш «ніскільки» або «три з половиною»
– Ні.
– Чому «ні»? – тепер йому захотілося дізнатися принцип утворення відповідей, зрозуміти послідовність чи якийсь хаотичний візерунок її думок.
– Просто.
– Просто, – повторив Олег.
Минув місяць. Спільний для двох місяць. Календар в мобільному Емми чітко і зрозуміло висвічував цифру «4». Листопад або жовтень. Жовтень або листопад. А рівно місяць тому з самісінького ранку виповзло лагідне сонце, до обіду небо затягнулося хмарами. Десь тоді пішов дощ, а перед тим вона познайомилася з Олегом. Пізніше вони сиділи в кафе, пили каву, дивилися на руки один одного, зазирали з цікавістю один одному в очі, розмовляли про все, мовчали про все.
Я чекав на тебе близько двадцяти хвилин. Коли ти приїхала, то ми не мали шансу розмовляти достоту так, як би нам того хотілося, тому що ішов дощ, таксисти пропонували свої сороміцькі послуги. А ще ти приїхала з якимись недоумками, які не знали, що робити в незнайомому місті в таку ранню годину. Недоумки не захотіли навіть випити кави, вони озиралися довкола, чекали на якогось впевненішого таксиста, який би запропонував їм «дешевше» і «вже».
Я розумію, що в нас дуже мало часу, до того ж, його безкомпромісне зникнення не додає якихось оптимістичних надій. Усвідомлення малості робить мене роздратованим, загострилося відчуття нездатності володіти бодай кількома хвилинами, котрі б належали тільки мені, котрі б затрималися на трохи довше, ніж зазвичай. А ще ці недоумки (я, звісно, не тримаю на них зла і не бажаю їм провалитися крізь землю), вирішили «за мене» і «за тебе», тобто за нас обох. Вони не мали права голосу, але ми нічого не могли зробити. Незнайоме місто для них виявилося страхітливішим за кінематографічних монстрів, та й ранок не обіцяв нікому бути сонячним.
Мені здається, в ті короткі моменти, коли ти дивилася на мене – ти говорила «вибач», маючи на увазі «один мій погляд – це вісім тисяч дотиків». Ти говорила дотиками, ти ще раз і ще раз вибачалася, а мені залишалося перетворювати твоє мовчання на власне мовчання, теж говорити «вибач», а мати на увазі «я ціную кожну секунду, проведену з тобою»…
Безчасовість прогресує.
Все почалося з відчуття покинутості, наче я непотрібна лялька з театру ляльок, яку пожбурили в смітник, як у тому італійському фільмі (не пам’ятаю назви). А пізніше спеціальна машина вивезла нас з другом, з яким ми виступали на одній сцені, на звалище. Я лежав і дивився у небо, бачив хмари. Час від часу запитував у друга «де ми?», «що це?». Не пам’ятаю, що далі сталося у фільмі (а що могло статися далі, якщо цей фрагмент, який я згадав, і є закінченням фільму, тобто після нього нічого не сталося?), але я продовжував лежати горілиць і дивитися у небо. Я побачив одну хмару, подібну на сцену, але, тільки-но я подумав про сцену, хмара розтанула. Мій друг теж ніколи раніше не бачив нічого подібного. У нас, в театрі, кожен мав свою роль. Тут я можу бути собою, забути про все, позбутися зайвого, а його, зайвого, так багато, що важко дихати.
Мене теж викинули, позбулись і забули. Але тільки тепер, щойно опинившись під низьким небом, напившись чистого повітря, я можу запитувати ще раз і ще раз і так до безкінечності, до втрати голосу чи глузду, свідомості чи кінцівок:
– Що це?
І у відповідь чути:
– Це хмари.
*
– А що б ти зробила на місці Єви?
– Покликала Адама.
Олег посміхнувся:
– І що б ти йому сказала?
– Що прийшов час вертатися додому.
– В Едем?
– На грішну землю.
На свої запитання я не отримував відповідей. Канцелярія Бога зачинилися до завтрашнього дня, мовляв, робочий день закінчився. Ну що ж, гаразд. В таких випадках тільки і залишається подумки сказати це собі, стоячи перед зачиненими металевими дверима. Навпроти теж були двері. Ще відкриті. Таблички з графіком роботи я не помітив.
Властиво, це приймальня Бога. Туди без черги не пускали: ангелоподібні люди заходили по-одному. На їхніх обличчях відбивалося все їхнє життя: рубці, родимки, чорнильні плями і п’явки, що досі смоктали кров, звисаючи донизу мішкоподібним тілом, з черевом, наповненим кров’ю.
Наступного дня я прийшов в той момент, коли ця забігайлівка для втрачених і загублених тільки-но відчинилася, проте двері до канцелярії, як і вчора, були зачинені. До Бога я не наважувався постукати, до того ж, черга просто несамовито безкінечна. Почекав ще годину, і нарешті в кінці коридору почулись постукування каблуків.
– Така грішна земля, – сказала жінка років тридцяти, обходячи прямокутний стіл, щоб присісти в м’яке офісне крісло.
На столі стояв тонкий рідкокристалічний монітор, лежав товстий записник. Поруч з ним – чорна кулькова ручка, а далі – то тут, то там, – мобільний телефон, пилка для нігтів, кактус, декілька губних помад, одне червоне яблуко, дзеркальце, Біблія в мініатюрному вигляді (читати треба в товстих окулярах), три кілограми м’яса (оленина, мабуть). Над столом висіла хмарка пилюки, біля вікна літала муха, час від часу приземляючись на тонке скло. У верхньому лівому кутку, якщо стояти прямісінько на лінії стіл–вихід лицем до столу, снував павутину середніх розмірів павук без особливих прикмет, а в правому кутку було просто порожньо, як і вздовж стін. На диво, жодних картин «Страшного суду» чи «Таємної вечері».
– Чому ви стоїте? – запитала вона. Я присів навпроти. Подумав, що не гоже виявляти недоречний гумор, мовляв, стою, бо стоїться. Стоїк я.
– Отож, для чого ви прийшли сюди?
«Я, мабуть, пропустив якусь причину».
– Чесно кажучи, не знаю, – сказав відверто. – А куди мені ще прийти, як не сюди? Куди я маю іти?
– Точно не до Саттера Кейна.
– Ви дивилися цей фільм? – зрадів я, мов немовля, що побачило цукерку в яскравій обгортці.
– Авжеж, – стримано відповіла жінка. – Що тут ще робити, як не переглядати фільми? Давайте все-таки окреслимо вашу проблему і спробуємо вибрати площину, якоювам рухатись.
«Бажано без сюрпризів», – подумав я, і одразу ж пожалкував про таку егоїстичну думку.
– Проблема швидше ефемерного характеру, відсікання голови – не вихід.
– Так, так, – розуміюче мовила вона. – Потрібні більш делікатні методи. Чи делікатес