КОЛОНІАЛЬНЕ ПОНЕВОЛЕННЯ В’ЄТНАМУ ФРАНЦІЄЮ
Масштабне воєнне вторгнення французьких колоніальних військ у В'єтнам стало своєрідним продовженням Другої Опіумної війни (1856 – 1860) в Китаї. Через відсутність надійних географічних знань про Східну Азію європейці помилково вважали, що водами Меконгу можна потрапити відразу до Південного Китаю, тому французи розглядали завоювання Дайнаму (який до того ж формально залишався васалом цинських богдиханів) лише як етап в оволодінні Південним Китаєм. Разом із французами у воєнно-колоніальному поневоленні В'єтнаму брала участь й Іспанія Бурбонів, чия королева Ізабелла II (1833 – 1868) вважала за необхідне покарати Дайнам за страчених іспанських місіонерів-католиків. Франко-іспанські сили вторгнення (14 кораблів з трьома тисячами вояків на борту) очолив французький адмірал Piрo де Женуї. Колонізатори розпочали воєнні дії у вересні 1858 р., атакувавши порт Дананг, розташований за сто кілометрів від столичного Хюе. Уже в перших боях виявилася абсолютна воєнно-технічна перевага європейців (гарматна картеч проти простих ядер, нарізні рушниці проти застарілих мушкетів тощо), Спроби дайнамських військ під командуванням кінь лиока («військового намісника») Нгуен Чі Фионґа повернути Дананг не увінчалися успіхом. До того ж французи відкрили невдовзі ще один – південний фронт, атакувавши й захопивши у березні 1859 р. Сайгон. В'єти занепали духом, у їхніх військах почалося масове дезертирство. Шанс переломити хід війни на свою користь з'явився у Дайнаму в 1860 р., коли у зв'язку з поновленням активної бойової фази Другої Опіумної війни французи перекинули більшість своїх тихоокеанських сил знову до Китаю, залишивши в окупованому Сайґоні близько 1000 французьких та іспанських солдатів. Під тиском удесятеро численніших дайнамських військ колонізатори покинули Дананг (підірвавши всі його форти), однак вибити французів із Намкі армії Нгуен Чі Фионґа не вдалося, причому сам дайнамський командувач був у цих боях важко поранений. А тут ще у 1860 р. переможно для європейців завершилася Друга Опіумна війна, і французький експедиційний корпус у В'єтнамі знову отримав підкріплення: кількість колоніальних військ довели до 8 тис. солдатів при 500 гарматах за підтримки понад 70 військових кораблів. Завершилася ця кривава війна підписанням у червні 1862 р. вкрай принизливого для Дайнаму Сайгонського миру, за умовами якого під контроль французів переходили три східні провінції Південного В'єтнаму. Крім того, Дайнам мав сплатити Франції солідну контрибуцію в розмірі 4 млн. срібних домів і повернути всіх бранців, дозволити французьким та іспанським місіонерам вільно проповідувати у В'єтнамі християнство, відкрити ріку Меконг із притоками й три найбільші дайнамські порти (Дайнанг, Балак і Куангієн) для вільної торгівлі з європейцями, а також дозволити в'єтнамським купцям вести вільну торгівлю своїми товарами в територіальних володіннях Франції та Іспанії. Імператор Нгуен Зик Тонг справедливо розглядав Сайгонський договір 1862 р. скоріше як передишку між війнами, аніж стабільну мирну угоду. Наприкінці 1873 року французи захопили Ханой, а в березні 1874 р. Нгуен Зик Тонг змушений був підписати з Францією ще один договір про «вічний мир, дружбу і союз», умови якого фактично позбавляли В’єтнам статусу суверенної держави. Як наслідок у 1876 – 1880 рр. В’єтнамський імпорт збільшився у 12, а експорт – у 29 разів. Уже в 1884 р. кількість французьких військ у В’єтнамі сягнула 16,5 тис. вояків. Протягом весни у Північному В’єтнамі точилися бої між французькими колонізаторами та дайнамськими військами, на допомогу яким із півночі прибули 12 цинських полків.У травні 1884 р. Цини вивели з Північного В'єтнаму свої війська, підписавши з Францією Тяньцзіньську конвенцію про дружбу й добросусідство, а в червні того ж року капітулював і в'єтнамський уряд. Підсумком воєнних дій стала Хюеська угода 1884 р., текст якої французькі дипломати виробили в Парижі, а потім буквально нав'язали імператорові Зян Тонгу. Відповідно до статей угоди державний суверенітет Дайнаму ліквідовувався, а терени В'єтнаму ділилися на три області: південну Кохінхіну (з центром у Сайгоні) у статусі класичної французької колонії, північний Тонкін (з центром у Ханої) у статусі французького протекторату та центральний Аннам (з центром у Хюе), де формально зберігався інститут в'єтнамських імператорів з династії Нгуен та відповідний в'єтнамський адміністративний апарат. Проте контроль над їхньою діяльністю здійснював французький верховний резидент, який спирався на розквартировані в Хюе та стратегічних портах Дананґ і Тхінай французькі окупаційно-колоніальні війська. Завершення колоніального поневолення В'єтнаму французи відзначили пишною церемонією в Хюе, під час якої в імператорському тронному залі була показово знищена китайська олов'яна печатка, яку цинські богдихани жалували в'єтнамським правителям як формальний «дозвіл на правління». Так у 1884 р. на зміну номінальному китайському сюзеренітету в історії В'єтнаму прийшла епоха реальної французької колоніальної залежності. Таким чином В’єтнам став основою Французького Індокитайського Союзу.(ІС)
ЕФІОПІЯ В ПЕРІОД НОВОГО ЧАСУ
Ефіопія, на території якої ще в стародавні часи існували великі держави, за нової доби була найрозвиненішим, стабільним державним утворенням у Східній Африці. Тут традиційно вважалося, що засновником імператорської династії був Менелік І, син царя Соломона Єрусалимського і цариці Савської. Отримуючи владу з рук феодалів, які час від часу перемагали у тривалій міжусобній боротьбі, представники «Соломонової династії» – нгусе негест («царі царів») фактично залежали від них, були знаряддям у їхніх руках. Більшість земель в Ефіопії належала імператорській сім'ї, феодалам та церкві. Селяни мали відробляти повинності і віддавати власникам землі значну частину врожаю або поголів'я худоби. Зберігалося в Ефіопії і рабство. Основна маса населення сповідувала християнство, близьке до православ'я. У першій половині XIX ст. Ефіопія, яка залишалася роздробленою на незалежні феодальні князівства, стала дедалі частіше зазнавати нападів з боку європейців. Загроза поневолення європейськими колонізаторами реально нависла над країною. Експансії могла протистояти тільки об'єднана, сильна Ефіопія. За цих обставин в середині XIX ст. на історичній арені Ефіопії з'явився Касса – феодал із західної Ефіопії, який втратив свої володіння. У 1853 р. він зібрав невелику армію, закликав маси до боротьби з великими феодалами і невдовзі об'єднав під своєю владою усю країну. В 1855 р. Касса проголосив себе нгусе негест – імператором і надав собі ім'я Теодрос ІІ (Федір II), тим самим поклавши край ефіопському сьогунату, тобто звичаю призначати номінальних імператорів із «Соломонової династії». За правління Теодроса II розпочався новий період в історії країни – період формування централізованої держави, зміцнення абсолютистської влади і поступового створення передумов для економічного й соціального розвитку Ефіопії. Новий імператор спромігся об'єднати всі ефіопські землі й приборкати феодальну анархію і сепаратизм. Він створив сильну, дисципліновану армію, увів централізований збір податків, зосередив усі кошти в руках державної влади. Було заборонено работоргівлю і використання рабської праці, обмежено владу, права і прибутки місцевих феодалів. Водночас новий володар намагався обмежити права і владу такого могутнього феодала, як ефіопська церква. У неї відібрали частину угідь, а ті, що залишилися, було оподатковано. Разом із тим Теодрос ІІ боровся з будь-якими проявами сектантства, здійснював політику «одновірства», що, на його думку, мало сприяти об'єднанню держави. Проте у повному масштабі програми Теодроса II не були здійснені. Цьому завадило втручання у внутрішні справи країни європейських держав, особливо Англії. Підкуповуючи феодалів, багато з яких були невдоволені новою владою, англійці підбурювали їх до відкритої боротьби з «тираном». Водночас Англія активно готувала проти Ефіопії воєнний похід. Англо-ефіопська війна, яка розпочалася восени 1867 р., завершилася перемогою англійців, які значно переважали свого противника у кількісному й технічному відношеннях. Ефіопський правитель, який не бажав здаватися у полон, застрелився. Війна зірвала об'єднання країни. І все ж перемога не принесла Англії бажаних результатів. Англійським колонізаторам не вдалося закріпитися в Ефіопії через відкриту ворожість населення. Труднощі з постачанням військ продовольством і питною водою примусили окупантів залишити Ефіопію. Поразка Теодроса II у боротьбі з внутрішніми і зовнішніми ворогами спричинила тимчасове гальмування процесів централізації. Ще одним видатним правителем Ефіопії був Йоханис ІV який відновив політичну єдність ефіопської імперії в 1879 р. проте згодом на Ефіопію зазіхнула Італія. Протягом 1894 – 1896 рр. відбулася італо-ефіопська війна в якій Ефіопія дістала перемогу. В жовтні 1896 р. був підписаний Аддіс-Абебський мирний договір, який засвідчив, що Ефіопська імперія стала єдиною африканською державою яка змогла вистояти перед експансією європейських колонізаторів. Війна гарантувала Ефіопії збереження її політичного суверенітету. Проте уникнути напівколоніального економічного поневолення імперія Соломондів, звичайно, не могла, оскільки просто змушена була, пробиваючись на світовий ринок та мріючи про власну внутрішню модернізацію, йти на поступки західним інвесторам. Проте Ефіопія так і не підкорилася іноземним загарбникам і зберегла свою незалежність в період нового часу.