Військові походи падишаха Джалал ад- діна Акбара (1556 - 1605). 1 страница
Спочатку імперією правив Бейрам-хан, але він, хоч як це дивно, будучи туркменом, сповідував шиїзм (як і його колишній патрон Хумаюн, котрому шиїзм дозволяв наркоманію). Зрозуміло, що на всі впливові державні посади всесильний регент теж ставив шиїтів, чим заслужив палку ненависть тюркського суннітського воїнства. В 1560 р. Бейрама скинули й зарізали, а до влади прорвалася суннітська кліка узбеків - родичів акбарівської годувальниці. За кілька місяців їхнього домінування моголи встигли завоювати невелику державу Мальва (правитель якої Баз Бахадур боягузливо втік, а його фаворитка - індійська танцюристка Румпаті - покінчила з собою), проте на цьому епоха клік завершилася, бо керівництво державою взяв на себе 18-річний Акбар.
Акбар був надзвичайно хитрим політиком та дипломатом, умів добирати здібних і, що важливіше, вірних виконавців, але найбільшої слави зажив завдяки унікальній для східного деспота жадобі знань. Єзуїт дю Жарі, який знав Акбара особисто, писав про його бетонну впертість і засвідчував, що “невтомний розум цієї людини ніколи не задовольнявся однією відповіддю, але постійно розпитував далі”6.
Боротьба з непокірними вимагала пошуку союзників, і Акбар, відкинувши забобони, поповнив свій гарем кількома раджпутськими княжнами, після чого частина раджпутів пішла служити моголам, а раджпутів-”незалежників” Акбар нещадно вирізав, здобувши в 1568 р. штурмом Чітор. Нерви в падишаха виявилися міцнішими, ніж у гуджаратського Бахадур-шаха, тому джаухар Акбара не злякав, і землі раджпутів були приєднані до імперії. Наступною жертвою став Гуджарат, де після зрадницького вбивства португальцями в 1537 р. султана Бахадур-шаха тривали безперервні усобиці: в 1572 р. моголи захопили всі багаті торговельно-ремісничі центри Західної Індії. Ще два роки чинила опір Бенгалія, та й її Акбар завоював.
Завершивши глобальні реформи, Акбар знову зайнявся зовнішньою політикою. Його генерали (Тодармал, Ханханан, Джаганнатх, Прасад) рвались у бій, і падишах їх більше не стримував. У 1586 - 1589 рр. моголи захопили Кашмір, який славився килимами, шафраном, бавовною, прохолодним кліматом і дивовижними озерами, тому став для падишаха місцем щорічного літнього відпочинку. В 1590 - 1601 рр. вояки Акбара завоювали Сінд, Оріссу, Кандагар (відбили в Сефевідів), Ахмеднагар і навіть неприступне місто-фортецю Доулатабад, чим почали завоювання Декану.
23. Військові походи Тимура. в 1370 р. добив і знищив свого колишнього союзника в Балху. Тимур став під титулом еміра цілковитим володарем Мавераннахру із столицею в Самарканді. Далі почалися його славетні завоювання, успіх яким забезпечили: військовий талант полководця, суннітський фанатизм, колосальна воєнна здобич, неймовірна жорстокість та масова підтримка абсолютної більшості середньоазіатів, добробут котрих суттєво збільшився, бо Тимур розумно поділився частиною ганіми з підданими (і за ці крихти “з панського столу” самаркандці боготворили еміра, “забуваючи” про джерело цих багатств, а поет Хатіфі співав йому дифірамби). Політичним гаслом жахливого самаркандського еміра стала неперевершена фраза: “Весь простір населеної частини світу не вартий того, щоб мати двох царів”2.
Першою жертвою мстивого Тимура стали Джагатаїди: їхнє царство було знищено, караванні шляхи розорені, а купців примусили ходити через Самарканд. Потім емір втрутився в ханські чвари в Золотій Орді, яку після поразки на Куликовому полі від московського князя Дмитрія Донського (1380) роздирали усобиці. В 1381 р. Тимур посадив на золотоординський трон свого “протеже” Тохтамиша.
Наступною здобиччю “Залізного Кульгавця” став роздроблений та послаблений Іран, причому тут завоювання супроводжувалися звірствами, перед якими меркнуть усі криваві злодіяння арабів, тюрків та монголів.
У Сабзаварі 2 тис. полонених живими замурували в міських стінах, в Ісфахані з 70 тис. черепів знищених городян спорудили посеред міста кілька жахливих веж, а мешканців Шираза вирізали поголовно (лише поетові Хафізу Тимур подарував халат і відпустив).
Після трьох походів весь Іран, Хорезм і Афганістан визнали панування Тимура.
У самий розпал війни в Ірані незалежність спробував вибороти Тохтамиш: у 1383 р. золотоординці здійснили набіг на Хорезм, а в 1385 р. захопили Тебриз, де влаштували шалену різанину. Але колишній васал явно переоцінив свої сили: успішні війни дали в руки Тимура незліченні багатства, і за щедру платню в його армію десятками тисяч ішли досвідчені вояки-професіонали.
У 1392 р. Тимур вогнем і мечем пройшов Вірменію, Азербайджан та Грузію, а в 1395 р. наздогнав 90-тисячну армію Тохтамиша біля річки Терек. Виявивши неабиякий дар полководця, Тимур розтрощив золотоординців за 3 години (!)3, а потім, переслідуючи Тохтамиша, добив його безпосередньо в корінних степах Орди (межиріччя Волги й Дону), розоривши “за компанію” Єлець на Русі. Тохтамиш утік до Литви, а Тимур продовжив завоювання.
У 1398 р. страхітливого погрому зазнав Делійський султанат, звідки емір вивіз нечувані багатства, потім Тимур відібрав у мамлюків Сирію, а потому вдерся в межі Османської Турецької імперії.
Пихатий турецький султан Баязид І (1389 - 1402) написав Тимурові образливого листа, в якому пообіцяв збезчестити весь гарем еміра, на що спокійний самаркандець відповів лаконічно (“Він збожеволів”) і мобілізував у похід армію в 150 тис. головорізів-професіоналів плюс 32 бойових слони (індійські трофеї).
Турецькі яничари поразок раніше не знали, але військ у Баязида було не більше 70 тис., а вишколом і жорстокою завзятістю гулями еміра не поступалися піхотинцям султана. В битві біля Ангори (суч. Анкара) в 1402 р. армія Баязида не витримала удару “тимурівців”. Корпус яничарів оточили й вирізали, а султан потрапив у полон.
Тимур посадив султана в клітку й возив за собою як тварину, аж доки той не помер, таємно добувши й прийнявши отруту. Потім “Залізний Кульгавець” за кілька днів здобув штурмом Смірну (яку хрестоносці-йоанніти вдало захищали від турків 20 років), а коли за кілька днів до місцевої бухти прибули кораблі венеціанців і генуезців з резервами та припасами, “тимурівці” закидали їх за допомогою катапульт відрубаними головами “рицарів ордену Св. Йоанна”.
За 35 років свого царювання (1370 - 1405) Тимур створив шляхом кривавих завоювань колосальну імперію від Русі до Індійського океану, від Сирії до р.Інд та китайських кордонів, але мріяв він про світове панування й тому обрав наступною жертвою мінський Китай.
Приводом до агресії стала надумана теза про нелегітимність мінської династії, яка прийшла до влади, скинувши монгольську династію Юань, і Тимур, як дальній нащадок Чінгіс-хана, взявся виправити цю “несправедливість”.
Масштаби підготовки походу не залишали “Піднебесній” жодних шансів. Тимур зібрав та озброїв 200-тисячне військо й уже виступив у похід, мріючи стати володарем усієї Азії, але в Отрарі “Залізного Кульгавця” вразила лихоманка, і 18 лютого 1405 р. страхітливого еміра-войовника не стало.
24. Дата битви на косовому полі.15-го червня 1389 р. долю Балкан вирішила битва на Косовому полі, де військові Мурада протистояла союзна армія сербів і боснійців, підтримуваних християнськими добровольцями з Герцеговини, Албанії, Польщі й Угорщини, на чолі з сербським королем Лазарем. Та султан добре підготувався до війни. Його військо було значно більше за християнське й краще озброєне (турки вже мали вогнепальну зброю - гармати й мушкети), тому грандіозна різанина завершилася нищівною перемогою османів.
25.20.05.1498 р. Відкриття Васко Дагамою індії
26.Повстаня Бебека хураміта.повстання хуррамітів (“веселих, буйних”) під червоними прапорами. Їхньою ідеологією став жахливий маздакізм. Рух “червоних” охопив (816 - 837) Південний Азербайджан і Західний Іран, а очолив його фанатик Бабек, що вважав себе харизматичною особою й називав своїми попередниками пророків Адама, Ісу, Мухаммеда, Маздака, Абу Мусліма та Муканну.
27. дата початку військових походів арабів.в 633 р. арабське плем'я шейбан на чолі з аль-Мусанною ібн Харісом удерлося до перської Месопотамії й захопило Хіру (колишню столицю Лахмідів). Тоді ж мединці вперше атакували візантійську Сирію
28. дата початку військових походів Тамерлана. почав у 1358 р. з “посади” отамана банди розбійників, які вдало грабували сусідів . 10 квітня 1370 Балх був покірний, а Хусейн узятий в полон, Перші два походи проти войовничого хана Камар ад-Діна Тимур зробив навесні і восени 1371 р???
29. дата початку самоізоляції Японії .19 червня 1587 р. Тойотомі Хідейосі видав указ, згідно з яким усім християнським місіонерам пропонувалося протягом 20 днів, під загрозою смерті, залишити країну
30. Бхата–Чиновники в Індії Які збирали податки.
Раджпути— каста землевласників та військовиків на північному заході Індії, переважно у Раджпутані — «землі раджпутів», загальною чисельністю біля 17 млн. Раджпути зарекомендували себе добрими вояками, що багато з них і зараз служать у Збройних силах Індії, а історично — у збройних силах багатьох держав, що існували на території Індії. Раджпути досягли найбільшого значення між 9 та 11 століттями, коли раджпутські клани керували більшістю держав регіону. Станом на момент отримання Індією незалежності, вони керували біля 400 князівств, з біля 600 залежних від Британської Індії. Термін «раджпут» походить від санскритських слів раджа — «монарх» і путана — «син», пізніше сполучення цих слів було скорочене до «раджпут».
Кша́трії (санскр. kṣatriya, «пануючий, владний»), також ра́джан («повелитель, пан») — одна з чотирьох варн в індуїзмі, шляхетна каста правлячих воїнів, друга за значимістю після брахманів. Традиційно правлячий чи військовий клас належав до цієї варни. Рама був кшатрієм з роду Сур'яванші. Також Крішна був кшатрієм з роду Чандраванші.
31. Ганіма (араб. - «видобуток») - отримані в результаті військових дій цінні речі (зброя, коні, одяг та інше рухоме майно), а також полонені, силою захоплені мусульманської армією в бою з невірними. У ранньому ісламі 4/5 цього видобутку розподілялося серед воїнів. Залишилася 1/5 частина Ганіма, згідно Корану, належить Аллаху, а також його посланнику - пророку Мухаммаду, його родичам, сиротам, біднякам і подорожнім. Інститут Ганіма сягає своїм корінням в доісламські традиції і звичаї. При Мухаммада призначалася Аллаху частка витрачалася на загальні потреби правовірних, а інше розподілялося порівну між самим пророком і зазначеними чотирма групами мусульман. В даний час норми фикха, які регулюють інститут Ганіма, втратили практичне значення.
Орда — слово тюркського походження, в старовину (до XVIII ст.) історичні суспільно-політичні і військові структури, що знаходиться на території Євразійського степу, як правило, пов'язані з монголами. Може розглядатися як регіональний еквівалент клану або племені. Деякі успішні орди породили ханства.
Гулями - від (араб. غلمان Ghilman / Ğilman букв. Юнак / молода людина) - цим терміном позначали воїнів, які перебувають на службі халіфів, а пізніше і інших правителів у країнах Сходу, і безпосередньо їм підлеглих.
1. Раби в мусульманських країнах за середньовіччя.
2. Постійна кінна гвардія в арабському халіфаті 9 ст.
3. В Османській імперії в середні віки - рядові воїни феодального ополчення.
4. В Делійському султанаті (Індія) гвардійці-раби тюркського походження; делійські султани в 1206 - 90рр.
32. Мамлюки - військова каста в середньовічному Єгипті, рекрутувалися з юнаків-рабів тюркського (кипчаки) і кавказького (грузини черкеси та ін) походження, грузинські мамлюки називалися Гурджі. Юнаки зверталися в іслам, навчалися арабської мови і тренувалися в закритих таборах-інтернатах для несення військової служби. Попередниками мамлюків були гулями Арабського халіфату.
Яничáри (тур. yeniçeri —нове військо) — регулярна піхота в Османській імперії, що діяла у 14 — 19 століттях, створена султаном Мурадом І.
Яничари спершу набиралися з полонених, потім поповнювалася примусовим набором дітей християн підданих (сербів, болгар та інших). Після переходу на іслам яничари виховувалися в дусі релігійного фанатизму й сліпого послуху; творили дисциплінований корпус, іноді численністю до 40 тисяч, з агою на чолі;
Яничарам було заборонено одружуватися (до 1566 року) та займатися господарством, вони стали підпорою влади турецьких султанів, знаряддям турецького абсолютизму. З 17 століття почався розклад яничар, вони втручалися в державні справи, робили державні перевороти. Військо яничар було ліквідоване 1826 року наказом султана Махмуда II.
34.33. Си́кхи— послідовники релігійно-реформаторського руху, який виник в Індії на території Пенджабу наприкінці XV століття.
Засновником цього руху, що надалі отримав назву сикхізм був індійський поет і мислитель Нанак (1469—†1539). Сикхи проголошували рівність всіх людей перед єдиним богом, незалежно від касти і соціального становища, негативно ставилися до індуїстських принципів кастових відмінностей. Вони носили тюрбан, довге волосся і бороду. Усім сикхам присвоювалося почесне звання «сінгх» («лев»), яке стало складовою частиною прізвища.
Сучасні сикхи живуть переважно в індійському штаті Пенджаб.
Бра́хмани(від санскритського слова Brāhmaṇa; Деванагарі ब्राह्मण) — вища з чотирьох головних індуїстських варн, варна жерців.
Шудри(санскрит: शूद्र, Śūdra) — є четвертою варною в традиційному секційному поділі на чотири секції в історичному індуїстському суспільстві.
Роль цієї варни у постведичній Індії полягала у виконанні важких і простих робіт. Варна шудр - це найнижчий стан слуг. Так, більшість індуїстських селян є шудрами. Серед індусів на острові Балі, Індонезія шудри становлять 97% населення, що практикує індуїз
34. Тань – Цзи – основний титул імператора( син неба, або по-іншому імператор
Тенно - імператор Японії(небесний монарх) глава держави
Шахиншах або шаханшах (др.-перс, в перекладі «цар царів») - стародавній перський (мидийского походження, запозичений Ахеменідамі), пізніше іранський монархічний титул.
Фе́тва (араб. فتوى) — богословсько-правовий висновок в ісламі, зроблений для роз’яснення і практичного застосування якогось припису шаріату чи тлумачення якогось казусу з позицій шаріату. Вчений, який дає відповіді на питання релігійно-правового характеру називається факіхом (муфтієм).В першому столітті історії ісламу фетвами називались роз’яснення з приводу різних правових питань, зроблені сподвижниками Мухаммеда, особливо першими чотирма халіфами. Фетви приймались як додаткове джерело права всіма засновниками релігійно-правових шкіл.
Хима – центр вайнахского этнического общества химойцев.
Хіджама - лікування хвороб кровопусканням.
36. Бу –родова община у Кореї. Га – найвищий прошарок суспільства або аристократії в Кореї
Чонсіква - система феод. землевладения в Корее, установл. законом 976, к-рым централиз. феод. гос-во Коре утвердило свой контроль над всеми землями страны и номинальную собственность на них. По новому закону все обрабатываемые земли (чон) и пустоши (си) подлежали занесению в общегос. поземельный реестр (чон-чжок) и обложению налогами.
37. Делійський султанат.У 1206 р. Мухамюмед Гурі загинув, чим скористався Айбек, оголосивши незалежність і взявши собі титул султан (“влада”). Столицю Кутб ад-дін переніс у Делі, тому створена ним держава дістала назву Делійського султанату (1206 - 1526), а династію, яку він заснував, назвали династією Гулямів згідно з походженням її засновника. Довго правити Айбеку не судилося: в 1211 р. під час гри в човган (кінне поло) він упав і розбився на смерть, тому лише його наступник (теж гулям) Шамс ад-дін Ілтутмуш (1211 - 1236) завершив розбудову нової держави, яку в 1229 р. офіційно визнав багдадський халіф.
Політичну верхівку новоствореної імперії становила тюркська військова знать - здебільшого гулями середньоазіатського походження. Її організаційною структурою стала спілка “Сорок” (за кількістю її засновників), яка обирала пожиттєвого султана й була при ньому своєрідним дорадчим органом. Державною релігією в Делійському султанаті оголосили суннітський іслам, але більшість тюрків, будучи непоганими воїнами, залишалися неписьменними, тому основу ісламського управлінського апарату в Індії становили хорасанці (перси, таджики), запрошені на службу завойовниками. Індусів оголосили зіммі (“невірними”) й вони стали політично безправними низами суспільства. Мовою офіційного діловодства була фарсі (новоперська).
Колосальна кількісна перевага індусів змушувала завойовників спочатку триматися спільно, і навіть султанський деспотизм був обмежений діями “Сорока”, але щодо зіммі знущанням не було меж. Згідно з настановами владних інструкцій, “коли збирач вимагає у кхірадж-гузарів (“свиней-поганців”) гроші, ті повинні, не ставлячи запитань, віддати золото. Якщо збирач бажає плюнути в рот платникові, той має, не гаючи часу, відкрити рота. Вчиняючи так розсудливо, індус демонструє свою покірливість, свою смиренність і шану”1.
Завойовники перерозподілили на свою користь аграрний фонд країни: колосально збільшилася площа державних земель, частина яких залишилась у прямому підпорядкуванні султанських чиновників (халіса), а інша частина становила умовне пожалування воїнам (ікта), державні податки з яких ішли на утримання тюркського вояка та його родини, але без права власності на цю землю. З'явилась і невелика частка привілейованих володінь ісламської церкви (вакф), а також приватних земель (мульк), та все це становило лише верхівку соціально-економічного айсберга. В реальне життя індійської общини влада не втручалася, а тому порядки варново-кастового індійського села залишилися недоторканими. Зламати його залізний каркас не зуміла навіть деспотична ісламська влада, яка врешті-решт задовольнилася збиранням фіксованих нею податків і зверхністю мусульман в Індії. Змінилася, втім, структура податків, яка тепер включила джизью (подушну подать на всіх немусульман) та земельний харадж, але сплачувала їх, як і раніше, община, за що відповідав староста.
Прихід ісламу кардинально змінив естетичні канони Індії. Серйозного удару зазнали скульптура й живопис, де згідно з мусульманськими табу обмежили використання людських і тваринних зображень, зате розквітли рослинний та геометричний орнамент, мистецтво каліграфії й мозаїки, нечуваних висот досягла монументальна архітектура. З'явилися небачені до того в Індії арки, купола, склепіння, а в будівництві почали використовувати вапняковий розчин. Уже від перших делійських султанів залишилися видатні архітектурні шедеври, й серед них - унікальний стрункий столичний мінарет Кутб-Мінар (ХIII ст.) з червоного пісковика з ажурним різьбленням.
Мусульмани принесли в Індію елемент державної стабільності, чому сприяла жорстка вертикаль владної структури ісламського типу. Індійці поплатилися за це втратою незалежності (що більшість із них не турбувало) і підвищенням податків, спричиненим не стільки деспотизмом іноземної влади, скільки зміною структури експорту й імпорту. Індійці завжди воювали пішки або на слонах, але мусульмани звикли битися на конях, тому імпорт скакунів сягнув небачених висот і став економічним прокляттям ісламської Індії, бо “в Ындейской же земли кони ся у них не родят”2, у зв'язку з несприятливим для коней кліматом. “Щорічно цар (індійський) купує тисячі дві коней і навіть більше; стільки ж купують його брати; а наприкінці року немає й сотні коней, усі здихають”3.
До того ж тих, хто знав, як ходити біля коней, купці в країну не допускали. Це породжувало хронічну незабезпеченість індійського ринку кіньми й шалені ціни на них в Індії (в степовиків їх купували за 10 динарів, а в Індії продавали за 500 і більше). Таку “цінову вилку” не покривав ніякий індійський експорт (ювелірні вироби, прянощі, <%-2>тканини, індиго й т.ін.), що перетворило зовнішню торгівлю<%0> на джерело економічного грабунку, а індійську економіку_ - на колоніальний придаток ісламського світу. Мусульмани поводилися в Індії як типові завойовники: грабували підданих, грабували природу (таких царських полювань індуси ніколи раніше не бачили), але внутрішню суспільну структуру країни, яка гарантувала окупантам шалені доходи й спокій підданих, залишили без змін.
Звичайно, Делійський султанат не став такою міцною державою, як там, де ісламська державність спиралася на цілком мусульманське населення (Близький Схід, Середня Азія). Відсутність такої бази давалася взнаки, бо в ідейно-інституціональному плані індо-мусульманські держави завжди являли собою поєднання двох соціально-культурних прошарків (індуїстського фундаменту й мусульманської надбудови), але в політичному плані така структура виявилася значно міцнішою від суто індуїстської, а в культурі породила унікальний синкретизм стилів та жанрів, який втілився в шедеврах світового рівня (особливо в архітектурі).
Першою зовнішньополітичною проблемою, що постала перед новоствореною державою, стали хорезмійці, яких у 1221 р. привів до Індії син розбитого монголами хорезмшаха Джелал ад-дін. Його вояки влаштували в долині Інду криваву різанину й загальний грабіж, але це не сподобалося делійському султанові Шамс ад-дін Ілтутмушу, який силою зброї примусив “братів по вірі” покинути країну. Слідом за хорезмійцями в Індію прийшли монголи - і боротьба з ними стала нелегким випробуванням для молодої держави.
Жах перед звірствами монголів згуртував індійських мусульман як ніколи. Вони навіть виробили свою загальнозрозумілу усну мову - урду (“табірна”), яка складалась із суміші тюркських, перських та індоарійських слів і стала Lingua franca для всіх мусульман в Індії. Ілтутмуш побудував у Делі розкішну гробницю з іменним мінаретом, а своїм спадкоємцем призначив енергійну доньку Разію, яку вважав “кращим чоловіком” від власних синів. Але бойові тюркські генерали не стали миритися з жіночим правлінням: у 1240_р. Разію зарізали, і в державі почалися смути, чим знову скористалися монголи, захопивши Лахор. Тільки в 1246 р. політична ситуація в султанаті стабілізувалася завдяки діяльності першого міністра, а з 1265 р. - султана Гіяс ад-дін Балбана (Улуг-хана, 1265 - 1287).
Методом наведення порядку Балбан обрав жахливий терор. За щонайменший опір непокірних прилюдно топтали слонами або з живих здирали шкіру, не зважаючи на релігію чи попередні заслуги. А коли в 1280 р. султанові спробували перечити члени “Сорока”, їх посадовили на палю. Страх припинив усобиці, й Балбан знову прогнав монголів, але після смерті старезного султана смути поновилися
38. Держава хорезмшахів (1172 - 1220). Після Катаванської битви більша частина земель Середньої Азії потрапила в залежність від кара-киданів, проте панування чужинних монголомовних кочовиків гнітило місцеве населення (народи тюркських та іранських мов), тому спокійне життя завойовникам не судилося. До цього треба додати емірські чвари та грабіжницькі набіги огузів. Життя Мавераннахру перетворилося на суцільне пекло, і коли під гаслом “священної війни” з “невірними” кара-китаями почав набирати сили володар Хорезму Текеш (1172 - 1200), його підтримала абсолютна більшість утомлених безвладдям середньоазіатів.
Зібравши під свої прапори десятки тисяч знедолених і доведених до відчаю мусульманських фанатиків, хорезмшах Текеш не без зусиль витиснув кара-киданів з Мавераннахру та посилив оборонні споруди навколо хорезмійської столиці Ургенча (Гурганджа). Успіхи у звільненні мусульман Середньої Азії від усобиць і гноблення “невірних” забезпечили Текешові високий авторитет у мусульманському світі, а населення сусідніх країв, стомлене політичною анархією, прагнуло спокою й покладало надії на Хорезм. У цьому був секрет карколомних експансіоністських успіхів Текеша та його наступників.
Протягом 1187 - 1193 рр. владу хорезмшаха визнали Мерв, Нішапур і Серахс, у 1194 р. - Західний Іран. Із шаленим опором хорезмійці зіткнулися тільки в горах Гуру (суч. південний захід Афганістану), де панувала гулямська за походженням мілітаристська династія Гуридів.
Текеш помер, але його син і спадкоємець Мухаммед ібн Текеш (1200 - 1220) не поступався в енергії перед батьком. У 1207 р. він захопив Бухару, звідки атакував і розтрощив у 1210 р. біля р. Талас військо кара-киданів (які мусили визнати себе хорезмійськими васалами); в 1215 р. був завойований Азербайджан, а за 1215 - 1216 рр. Мухаммед ібн Текеш добив Гуридів, залишки яких остаточно перебралися до Індії (де створили Делійський султанат).
За правління Мухаммеда ібн Текеша держава хорезмшахів охопила території від гір Загросу до річки Інд, від Каспію та Аралу до Перської затоки (крім володінь непокірних і жахливих нізаритів), ставши найбільшою імперією ісламу. Усунення роздробленості сприяло економічному відродженню, поновилася торгівля, а частину грандіозної воєнної здобичі використали для централізованої відбудови іригаційної системи (особливо в корінних землях Хорезмійського оазису). Колосально збільшилася площа зрошуваних земель, поширювалися канали й кяризи (підземні зрошувальні канали-труби), а з ними й посіви пшениці, ячменю (“хліба бідних”), рису, винограду, динь, грецького горіха, фіг, бавовнику (замість застарілого льону). Ремесла прославилися виробництвом килимів, тканин (шовк, парча, вовна, бавовна, льон), кераміки (посуд і облицьовувальна плитка з фаянсу), вироби з металів, кістки, шкіри або дерева, квітковими есенціями. Центрами ремесел і торгівлі (в тому числі фантастично прибуткової караванної) знову стали Ургенч, Бухара, Самарканд, Нішапур, Рей, Ісфахан, Шираз, Герат, Тус, Балх, Кум, Хамадан, Фаса, Казерун, Ахваз, Тустер, порт Сіраф на березі Перської затоки тощо (їхнє населення становило іноді по 200 - 300 тис. мешканців).
У часи Великого Хорезму жили й творили видатні поети Нізамі (1141 - 1209) та Хагані (ХІІ ст.), яких вважає своїми класиками Азербайджан, але писали вони на фарсі. Справжнім дивом і гордістю тогочасної перської архітектури визнано “Купол Алідів” у Кумі - прикрашений вигадливою різьбою по цеглі “мавзолей Фатіми”. Продуктивно працювали медресе й бібліотеки Хамадана, Рея, Сави, Ісфахана, Мерва, Нішапура тощо.
Але міць і процвітання колосальної імперії залишалися дуже хиткими. Строката хорезмійська держава не мала єдиної етнічної або господарської основи, а коли задоволені розгромом “невірних” газі розійшлися по домівках, армію почали формувати з найманців-тюрків (переважно канглів_ - печенігів, кипчаків - половців або карлуків). Стабільність, що спиралася на шаблі хорезмійських головорізів, виявилася нетривкою. Значно культурніші від тюркських вояків перси, араби, таджики дуже хворобливо сприймали безпардонне володарювання зухвалих тюркських найманців, а коли ця ненависть проривалася, повстанці шматували своїх “захисників” живими (так було під час антихорезмійського повстання в Самарканді). Успішні війни, економічне піднесення, розквіт торгівлі сприяли певному поліпшенню матеріального добробуту населення в самому Хорезмійському оазисі, але на решті земель лише начальство сипало грошима - більшість жила впроголодь (бо податки сягали до 2/3 врожаю(!). Крім етнічних і соціальних суперечностей, державу роз'їдали релігійні конфлікти: між шиїтами й суннітами (хорезмшахи сповідували суннізм), між шафіїтами й ханіфітами, не припинили свою руйнівну пропаганду й різноманітні сектанти (насамперед ісмаїліти різних гатунків). Навіть серед політичної верхівки не було єдності: кангли конфліктували з туркменами, “купецька” партія з “військовою” тощо.
Вкрай невдалою слід визнати й зовнішню політику, що її вів наприкінці царювання хорезмшах Мухаммед.
Спочатку він посварився з багдадським халіфом ан-Насіром (1180 - 1225), назвався Газі (“борцем за віру”) й прокляв “володаря правовірних” (обвинувативши його зокрема у “сверблячці сластолюбства”), але каральний похід 1217 р. проти “неправильного халіфа” провалився: 100-тисячне хорезмійське військо вимерзло в горах, а решту дикі непокірні курди вирізали.
В 1216 р. на кордонах Хорезму з'явилися монголи Чінгіс-хана, які добивали тут своїх кровних ворогів меркітів, і на р.Іргізі Мухаммед несподівано атакував монголів, пояснюючи це релігійним обов'язком газі в боротьбі з “невірними”. В 1219 р. він же наказав вирізати й розграбувати в Отрарі багатий караван, яким Чінгіс-хан хотів поновити вигідну для себе торгівлю через “Великий шовковий шлях”. Здивований такою поведінкою, каган відрядив в Ургенч посольство, але монгольських дипломатів хорезмшах наказав убити, а кількох вигнати голими в степ. Такого монголи не прощали, і коли Чінгіс-хан довідався про жахливий злочин, він написав Мухаммедові короткого листа: “Ти хотів війни, ти її отримаєш!” - та, згорнувши війни на інших фронтах, наказав атакувати імперію хорезмшахів.
Мухаммед ібн Текеш мав 400-тисячне військо й невичерпні ресурси, але виявив абсолютно непритаманні йому безініціативність і безпорадність. Розпорошивши свої сили по містах та фортецях, він покинув Середню Азію, і протягом 1219 - 1223 рр. монголи захопили більшість міст імперії та знищили їхні гарнізони один по одному. Роздерта суперечностями держава хорезмшахів розвалилася вмить, а переляканий Мухаммед сховався від непереможних монголів на пустельному острівці посеред Каспійського моря, де й помер у 1220 р. в колонії хворих на проказу. Великий Хорезм упав.