З січня 1919 р. Українська Національна Рада одностайно прийняла постанову про об'єднання ЗУНР з УНР.
| 22 січня 1919 р. на Софійській площі у Києві у присутності багатьох тисяч людей були зачитані ця постанова та Універсал Директорії |
| про об'єднання, "злуку" обох держав і народів в єдину Українську Народну Республіку. 23 січня "Акт злуки" був одностайно ратифікований сесією всеукраїнського парламенту — Трудового конгресу, що відкрився у Києві. Історична справедливість перемогла. Більшість українських земель (крім Буковини і Закарпаття) возз'єдналися у єдиній незалежній державі. 22 січня стало національним святом українського народу. Однак об'єднання обох українських держав не ліквідувало багатьох внутрішньо- і зовнішньополітичних проблем. Навпаки, обстановка продовжувала ускладнюватися. У квітні 1919 р. за наказом Антанти до Польщі було перекинуто сформовану у Франції з польських емігрантів для боротьби з більшовиками 70-тисячну армію. Польські власті відразу відправили її в Галичину, на фронт. Прекрасно екіпірована Антантою, вона схилила чашу терезів у бік Польщі. Водночас за порадою Франції розпочала окупацію території ЗУНР Румунія, захопивши все Покуття. ЗУНР не було звідки чекати допомоги. Надії на УНР не справдилися, Директорія сама знемагала у боротьбі з більшовиками і Денікіним, просила воєнної допомоги в ЗУНР. Є. Петрушевич, котрий був призначений директором, утворив новий уряд — Раду уповноважених. Армію було реорганізовано. Українські війська розпочали успішний контрнаступ. Але нестача припасів, відсутність резервів не дали можливості розвинути успіх. Удару в спину ЗУНР завдала в той час Антанта. 25 червня 1919 р. Верховна Рада Антанти прийняла рішення уповноважити збройні сили Польської республіки зайняти територію Галичини для гарантування безпеки мирного населення Східної Галичини від більшовицьких банд. Щоправда, окупація західноукраїнських земель Польщею вважалася поки що тимчасовою. Але 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти прийняла рішення про остаточну передачу Східної Галичини Польщі — без опитування місцевого населення, всупереч його волі й бажанню. У середині липня 1919 р. збройні сили ЗУНР, її власті, різні організації й багато тисяч біженців під натиском польської армії перемістилися на територію УНР. Обидві армії возз'єдналися і продовжували разом боротися за збереження незалежної української держави. Незабаром власті ЗУНР, переконавшись у безперспективності цієї боротьби, бажанні С. Петлюри укласти договір з Польщею ціною відмови від західноукраїнських земель на користь Польщі, залишили Україну, перебравшись до Відня. Остаточно нові кордони з Польщею |
Схвалив С. Петлюра, підписавши 21 квітня 1920 р. від імені УНР відповідний договір з Ю. Пілсудським.
Отже, ЗУНР після восьми місяців самовідданої боротьби з зовнішніми ворогами припинила своє існування. За силою національно-патріотичного руху, національної свідомості, організованості західні українці, як підкреслюють численні дослідники, не поступалися іншим східноєвропейським народам, які добилися у той час незалежності.
ЗУНР у державно-правовому розумінні була відповідно організована, з належною законодавчою, виконавчою і судовою владою. Створена була й відповідно її правова основа. У практичній діяльності держави виявлялося не формально-показове, а реальне прагнення забезпечити справжню, гарантовану рівноправність націй, що проживали на її території.
Широким був і спектр політичних прав і свобод, проголошених ЗУНР: свобода слова, преси, мітингів і демонстрацій, недоторканність особи, свобода організацій союзів, товариств і партій; встановлення загального, рівного і прямого виборчого права, пропорційної системи виборів; безпрецедентний у світовій практиці орган гарантування кожній нації відповідного числа своїх представників на виборах органів влади, судових органів та ін., можливість організації своїх міністерств тощо.
Звичайно, керівники ЗУНР допустили низку серйозних помилок і прорахунків. Це — деяка політична нерішучість, політика очікування, відкладання на майбутнє рішень щодо гострих соціально-економічних проблем, неенергійне ведення війни. Однією з головних причин поразки можна вважати віру у всемогутність, справедливість і демократизм Антанти, тобто сподівання на допомогу ззовні, а не віра у свої власні сили, свого народу. Однак основною причиною падіння ЗУНР була зовнішня агресія значно сильніших сусідів — Польщі та Румунії.