Конфлікт у Північній Ірландії
Конфлікт у Північній Ірландії - етнополітичний конфлікт, викликаний суперечкою між центральними британськими властями і місцевими праворадикальними католицькими і національними організаціями щодо статусу регіону.
Конфлікт у Північні Ірландії (англ. The Troubles, ірл. Na Trioblóidí, букв. «клопоти») — конфлікт на етнічно-політичному[1][2] ґрунті, що відбувався основним чином у Північній Ірландії, але також поширився на Англію, Республіку Ірландію та континентальну Європу, триваючи з кінця 1960-их аж до підписання Белфастської угоди 1998 року[3][4] («Страсноп'ятничної угоди»)[5]. Попри підписання угоди навіть тепер іноді доходить до спорадичних актів насилля.[6]
Головними причинами цього конфлікту було бажання ірландських націоналістів (переважно католиків) у Північній Ірландії, що належить до Великої Британії, об'єднатися з незалежною Ірландією, при одночасному переслідуванні з їхнього боку юніоністів (переважно протестантів), які прагнули зберегти край в межах Сполученого Королівства. Крім того між цими групами здавна існувала неприязнь. Конфлікт точився як у мілітарному (чи парамілітарному), так і в політичному вимірі. В конфлікт було втягнуто політиків та політичних активістів з обох сторін, парамілітарні організації республіканців та юніоністів, а також сили безпеки Великої Британії та Республіки Ірландії.
Протягом тридцяти років конфлікту загинуло понад 3500 осіб — 1854 цивільних, 1123 членів сил безпеки (зокрема 705 солдатів Британської армії та 301 представник королівської ольстерської поліції), 394 члени парамілітарних республіканських угруповань (зокрема 276 членів Ірландської республіканської армії) та 151 член парамілітарних юніоністських організацій (зокрема 76 членів Асоціації оборони Ольстера та 58 членів Ольстерських добровольчих сил).[7]
В пам'ять про конфлікт у багатьох північноірландських містах з'явилися настінні розписи, присвячені різним подіям цього періоду.
Югославія
До, неоднозначних і суперечливих дискусій і непорозумінь, складових Балканської кризи варто віднести проблему впливу на загальний хід подій релігійного фактора. Не викликає особливих, згідно з яким цей фактор, по-перше, відіграв у Балканській кризі виразно негативну роль, гранично ускладнивши й загостривши перебіг цілої низки подій та процесів.
У другій половині ХХ ст. релігійний фактор від фактору етнічної приналежності перебрав на себе роль головної ознаки визначення національної ідентичності: згідно з Конституцією СФР Югославії від 1974 р. громадянам країни було надано право у графі "національність" зазначати не серб або хорват, а – "мусульманин". У наступні роки цим правом скористалася чимала частина населення Боснії та Герцеговини, що, зокрема, спричинило істотні зміни в етнонаціональному складі населення республіки,
Мало хто візьметься заперечувати той факт, що приналежність безпосередніх учасників Балканської кризи - сербів, хорватів, словенців, боснійців - до різних релігій і церков сприяла загостренню ситуації, загостривши міжетнічну ворожнечу й неприязнь. Дія релігійного фактора у Балканській кризі мала виразно асиметричний характер, у тому сенсі, що те, що дозволялося одній стороні (або, точніше, сторонам, бо у даному випадку йдеться як про католиків, так і про мусульман), без жодних роздумів ставилося у вину іншій (маються на увазі православні).
Іслам на Балканах завжди виступав у ролі фактора, який забезпечував експансію чужородного з точки зору автохтонного слов'янського населення елементу. Процес примусового переведення місцевих мешканців з християнства до Ісламу з різною інтенсивністю тривав багато століть, принісши, зрештою, помітні результати. У новітні часи. в тому числі – після переходу Балканської кризи до активної стадії, Іслам був (і, до речі, залишається нині) одним з важливих елементів загальної стратегії "великих" держав у регіоні.
Говорячи про Іслам на Балканах, треба вести мову передусім про так званий "політичний Іслам", що його було свідомо перетворено на інструмент міжнародного втручання у внутрішні справи спочатку СФР Югославії, згодом – СР Югославії, ще пізніше – Сербії, Боснії та Герцеговини, Македонії, Чорногорії. Украй показово у цьому контексті, що в ході Балканської кризи США жодного разу в жодному випадку не підтримали православного учасника тієї чи іншої конфліктної ситуації, натомість, у ста процентах випадків ставали на сторону мусульман (у Боснії, Косово) або католиків (Хорватія).
У той же час православ'ю відводилася роль іншого плану. Його розглядали (як чи не головну перепону на шляху до втілення в життя стратегії Заходу, яка має на меті, нібито, нормалізацію ситуації в регіоні на засадах економічного лібералізму та політичної демократії. Протягом ХІХ-ХХ ст. позиції православної церкви послаблювалися, натомість, позиції її конкурентів, навпаки, посилювалися.
Активізація Ісламу на просторі колишньої Югославії в ході розгортання Балканської кризи призвела, крім усього іншого, до повернення до регіону в якості одного з претендентів на частину "югославської спадщини" Туреччини, яке відбувається за потужної підтримки з боку США.
Після розпаду СРСР і СФРЮ Туреччина одержує простір для значного розширення поля її зовнішньополітичної активності за рахунок безпосереднього підключення до участі у регіональних і субрегіональних економічних та політичних процесах на Кавказі, у Центральній Азії, а також у Причорномор'ї. Серед інших територій, які привертають увагу турецької дипломатії, виявляються Балкани, що є зайвим свідченням небезпідставності міркувань щодо відродження в Туреччині ідеології неоосманізму зі спробами її перенесення у практичну площину. В якості пропагандистського прикриття появи турків у Боснії та Герцеговині й загалом на території колишньої Югославії Анкара послідовно використовує тезу про "історичну близькість", "культурну спільність", "мовну спорідненість" Туреччини з балканськими (передусім, боснійськими) мусульманами. Разом з Туреччиною на Балкани повертається Іслам як не лише релігійний, а й політичний фактор.
Особливості політичного Ісламу давно й добре відомі. Дія релігійного фактору в Балканській кризі стає, по суті, черговою ілюстрацією цих особливостей. Ситуація при цьому ускладнюється й заплутується ще більшою мірою через те, що США, прагнучи використати ісламський фактор у своїх інтересах, ідуть на системні поступки мусульманам у БіГ та у Косово.
Утвердження "демократії" у тому її вигляді, який, судячи по всьому, передбачений Заходом для балканських слов'ян, передбачає, з одного боку, зведення православ'я і Сербської православної церкви до маргінального соціального явища, з іншого, – зміцнення позицій ісламу та перетворення його на провідний елемент національного буття та державної політики як у Боснії та Герцеговині, так і в Косово, а, можливо, десь іще.
Показові у цьому зв'язку більш ніж прозорі натяки з Брюсселя (вони пролунали вже через кілька днів після арешту Р.Младича) на те, що варто було б розібратися з такою проблемою, як роль Сербської православної церкви у тому, що чиновники Єврокомісії назвали: "підтримкою бойового духу сербської армії", - вкладаючи в це визначення, певна річ, виразно негативний зміст, бо ж сербська армія, на їхню думку, не робила нічого іншого, крім того, що чинила злочини, за які хтось уже відповів і відповідає перед Міжнародним трибуналом з колишньої Югославії у Гаазі, а хтось ще має відповідати. Якщо називати речі своїми іменами, йдеться про висунення на порядок дня міжнародного обговорення питання щодо відповідальності СПЦ у подіях на теренах колишньої Югославії у тій інтерпретації, яку пропонує для цих подій Захід.
78. Релігійний фактор у політичних конфліктах в АЗІї
Ідея утворення єврейської держави зародилася наприкінці XIX ст. в голові австрійського журналіста Т. Герцля.
У 1897 р. сіоністський конгрес у Базелі (Швейцарія) ухвалив рішення про утворення держави євреїв на території Палестини. Одначе шлях до втілення цього рішення розтягнувся на півстоліття.
Лише після закінчення Другої світової війни питання про утворення єврейської держави було поставлене перед світовим товариством. У 1946 р. це питання .було винесено на обговорення ООН. США і СРСР підтримали ідею утворення держави Ізраїль. Радянський Союз розраховував створити свій форпост на Сході, щоби в такий спосіб сприяти розпадові Британської імперії. 29 листопада 1947 р. ООН схвалила резолюцію про утворення на території Палестини двох держав: єврейської (56% території) та арабської (43%). Місто Єрусалим оголошувалося міжнародною зоною. Велика Британія зобов'язувалася вивести свої війська з територій Палестини.
Проти створення єврейської держави категорично виступили араби, що посилило міжнаціональну боротьбу. З квітня 1948 р. єврейські збройні загони вирізали арабське селище Дейр-Ясін (254 особи), араби також не поступалися в жорстокості. У таких складних умовах Велика Британія вирішила достроково вивести свої війська — до 14 травня 1948 р. Того ж дня було проголошено Державу Ізраїль. Першим її прем'єр-міністром став Д. Бен-Гуріон. Палестинці ж не зуміли створити своєї держави через відсутність політичних структур.
2. Виникнення й загострення близькосхідної проблеми
Сусідні арабські країни не визнали Ізраїлю та відразу оголосили йому війну. 15 травня 1948 р. їхні об'єднані сили (10 тис. єгиптян, 4 тис. йорданців, 4,5 тис. сирійців, 3 тис. іракців і 2 тис. ліванців) розпочали наступ. Але сили оборони Ізраїлю зупинили агресора і завдали удару у відповідь.
У першій арабсько-ізраїльській війні СРСР підтримував ізраїльтян (араби розцінювались як агенти англійського імперіалізму). У квітні—червні 1949 р. між сторонами було підписано договір про перемир'я. Палестинську державу знову не було створено. Територію, відведену для неї за рішенням ООН, захопили Ізраїль (6,7 тис. кв. км), Єгипет (сектор Газа), Йорданія (Західний берег р. Йордан). Ця війна зав'язала в тугий вузол близькосхідну проблему, яка непокоїть людство усі повоєнні роки.
Ізраїль та арабські країни воювали між собою п'ять разів. Уперше — в 1948—1949 рр., вдруге — 1956 р. коли Ізраїль узяв участь в англо-французькій інтервенції проти Єгипту, спричиненій націоналізацією Суецького каналу. Світова громадськість виступила проти цієї воєнної акції, і агресори змушені були вивести свої війська.
Третя ("шестиденна війна") була розв'язана Ізраїлем проти Єгипту, Сирії та Йорданії у 1967 р. Багато дослідників уважають, що то була превентивна війна (Ізраїль завдав попереджального удару, позаяк уряди Єгипту та Йорданії готові були "скинути Ізраїль у море"). У тій війні Ізраїль захопив Сінайський півострів, Західний берег р. Іордан, сектор Газа, східну частину Єрусалима та Голанські висоти, що належать Сирії. Територія, захоплена Ізраїлем, втричі перевищувала його власну. Незважаючи на перемогу у війні, навколишня ситуація для Ізраїлю погіршилася. Сусідні арабські держави заявили, що не визнають його права на існування.
Вчетверте арабсько-ізраїльська війна розгорілася 1973 р„ коли Єгипет і Сирія намагалися відвоювати свої території, але безрезультатно. П'ята воєнна сутичка сталася 1982 р. між Ізраїлем І Ліваном, куди перебралися військові формування палестинців; вона започаткувала багаторічну громадянську війну в цій арабській країні.
Слід зазначити, що серцевиною всіх цих кривавих конфліктів є палестинська проблема. У 1964 р. було створено Організацію визволення Палестини (ОВП), головою якої з 1969 р. став Ясір Арафат. Палестиці ставлять питання про створення своєї держави. З 1988 р. мова йде про Західний берег р. Йордан та інші палестинські землі, окуповані Ізраїлем 1967 р.
Останнім часом зусилля провідних країн світу, а надто США, сприяли початкові врегулювання близькосхідної кризи, що привело до підписання ізраїльсько-палестинської домовленості про надання обмеженої автономії секторові Газа та району Єрихона у складі Ізраїлю (1993 р.).
Процес близькосхідного врегулювання набув подальшого розвитку в жовтні 1994 р., після того як мирний договір між Ізраїлем та Йорданією підписали прем'єр-міністр Ізраїлю І. Рабин і король Йорданії Б. Хусейн. Згідно з договором автономія палестинців поширювалася на райони Західного берега р. Йордан. У вересні 1995 р. було підписано вже ізраїльсько-палестинський договір про автономію Західного берега р. Йордан. Після цього знаменного кроку у жовтні 1995 р. терорист убив ізраїльського прем'єр-міністра І. Рабіна, який разом з Я. Арафатом став лауреатом Нобелівської премії миру. У травні 1996 р. прем'єр-міністром Ізраїлю було обрано лідера партії "Лікуд" Б. Нетаньяху, який зайняв жорсткішу позицію щодо палестинців. Зокрема, він заявив про початок будівництва єврейських кварталів у Східному Єрусалимі. З наведених причин мирний процес на Близькому Сході розвитку не набув. Сирія відмовилася від переговорів з Ізраїлем, хоча останній пропонував їй повернути Голанські висоти. Не було також вирішено питання про повернення до Палестини 3,5 млн біженців.
Наступний прем'єр-міністр Ізраїлю Єгуд Барак, обраний на цю посаду 1999 р., запропонував сенсаційні поступки палестнн-цям, щоби підписати з ними широкомасштабний договір про мир. Улітку 2000 р. арабо-ізраїльські переговори відбувалися за активного сприяння американського президента В. Клінтона. Одначе домовленості досягнуто не було. Каменем спотикання стало питання про Єрусалим, що його і Ізраїль, і палестшщі вважають своєю столицею. Експерти кваліфікують затятість І непоступливість Я. Ара-фата на цих переговорах як тяжку стратегічну помилку.
У жовтні 2000 р. арабсько-палестинські відносини різко загострилися, в містах спалахнули збройні сутички. В цих умовах Є. Барак був звинувачений у невмінні захистити національні інтереси і пішов у відставку. На дострокових виборах переміг лідер правих сил АрІель Шарон, який сформував коаліційний уряд, що не збирається йти на поступки палсстинцям. Ті, з свого боку, взимку 2001-2002 рр. провели серію терактів, що призвели до загибелі десятків мирних жителів. Отже, кінця протистоянню арабів та євреїв поки що не видно.
1. Перемога народів Індії у боротьбі за незалежність
Ще однією могутньою країною Азії є Індія. Національно-визвольний рух у цій найбільшій англійській колонії значно посилився після другої світової війни.
Керували ним дві партії — ІНК (Індійський національний конгрес), лідером якої був Джавахарлал Неру, і Мусульманська ліга на чолі з Мухаммедом АлІ Джинною. ІНК виступав за збереження цілісності та єдності країни, а Мусульманська ліга вимагала створення незалежної мусульманської держави Пакистан.
Англійці намагалися маневрувати, шукали компроміси, щоб якось примирити позиції сторін.
Одначе новий віце-король Індії лорд Л. Маунтбеттен після довгих консультацій з лідерами обох провідних партій зрозумів, що примирення неможливе, І в червні 1947 р. з'явився план розділу Індії лорда Маунтбеттена, за яким країну передбачалося переділити за релігійною ознакою на дві держави — Індію (або Індійський Союз) і Пакистан, які мали увійти до складу Британської співдружності націй на правах домініонів. План ліг в основу закону "Про незалежність Індії", прийнятого парламентом Великої Британії. Вивід британських військ було завершено 15 серпня 1947 р. На картах світу з'явилися дві нові держави — Індійський Союз (Індія) і Пакистан.
Кордони між новоутвореними державами не відображали особливостей національного складу, географії та історичних традицій, що призводило до збройних конфліктів між Індією і Пакистаном.. Перший з них виник восени 1947 р. у князівстві Кашмір.
Магараджа (князь) Кашміру, за віросповіданням індус, хотів приєднати князівство до Індії, а основна маса населення, мусульмани, — до Пакистану. У жовтні 1947 р. між Індією й Пакистаном спалахнув збройний конфлікт через Кашмір, що його змогли припинити лише за посередництва ООН.
Політика протистояння спричинила переселення мільйонів людей з однієї країни до іншої. За приблизними підрахунками, мігрувало понад 6 млн мусульман і 4,5 млн індусів. Близько 700 тис. осіб загинуло в індусько-мусульманських сутичках.
Проти індусько-мусульманської ворожнечі різко виступав Магатма Ганді. Він у черговий раз оголосив голодування на знак протесту. Але позицію Ганді не поділяли екстремісти з обох боків. У січні 1948 р. його було смертельно поранено під час одного з мітингів. Смерть М. Ганді дещо згасила пристрасті, змусила лідерів ЩК та Мусульманської ліги піти на поступки.
Протягом 1947—1949 рр. відбулося приєднання 555 індійських князівств (із 601) до домініону Індія, інші увійшли до складу Пакистану. Індійський уряд провів реформу князівств, ліквідувавши чимало з них.
26 листопада 1949 р. було ухвалено нову конституцію Індії. Після набрання чинності конституцією 26 січня 1950 р. країна стала повністю незалежною. За державним устроєм Індія — федеративна республіка. Голова держави — президент, що обирається на 5 років колегією виборців. Найвищий орган законодавчої влади — парламент, що складається з двох палат — Народної палати ( 545 місць) і Ради штатів (250 місць). Уряд Індії — Рада міністрів — формується парламентською фракцією партії, що перемогла на виборах до Народної палати. Фактично прем'єр-міністри та уряд Індії зосереджують у своїх руках значну владу. Судова влада існує окремо, як третя гілка влади.
Одначе, крім економічних проблем, які поступово вирішувались, в Індії ше існують проблеми етнічні та релігійні. Сепаратистські течії використовують їх у своїх цілях, зокрема вони прагнуть перетворити окремі регіони країни на самостійні держави. Ця проблема залишається чи не найголовнішою для Індійського уряду.
Так, сикхи прагнуть створити незалежну державу Халістан на території Пенджабу (північно-західнз частина Індії). Вони, закликали до розчленування Індії, тероризували населення, вбивали небажаних їм політичних і громадських діячів, провокували зіткнення між різними релігійними громадами. Сикхи були організаторами низки диверсій на залізницях, індійських авіалайнерах. Спроби переговорів з їхнім керівництвом результатів не принесли, хоча індійський уряд готовий був піти на деякі поступки. Більше того, навесні 1984 р. вони захопили Золотий храм в Ам-рітсарі (таку собі сикхську Мекку), перетворивши її на штаб-квартиру. Сикхи розраховували, що ніхто не зазіхне на їхню святиню. Розрахунок до деякої міри виявився вірним: воєнна операція урядових військ "Блакитна зірка" з очищення Золотого храму від сикхських терористів у червні 1984 р.. не тільки не поставила крапки у вирішенні пенджабської кризи, а й стала відправним пунктом для її подальшого трагічного розвитку — вбивства сикхськими екстремістами прем'єр-міністра І. Ганді 31 жовтня 1984 р.
Вбивство здійснили члени охорони прем'єр-міністра, сикхи за віросповіданням. Постріли в Делі призвели до зростання сепаратистських тенденцій і збройних конфліктів на етнорелігійному грунті, крім Пенджабу, і в інших штатах.