Додаткові заняття і консультації з учнями.
ПЛАН.
1. Поняття про форми організації навчальної діяльності.
2. Урок, як цілісне явище.
3. Інші форми організації навчання.
4. Домашня навчальна робота учнів.
5. Сутність самостійної роботи та самоорганізації учнів.
Література:
1. Педагогіка / За ред. М.Д. Ярмаченка. – К.: Вища школа, 1986.
2. Педагогіка / За ред. А.М. Алексюка. – К.: Вища школа, 1985.
3. Харламов И.Ф. Педагогика: Учебное пособие, – 3-е изд. – М., 1997. – С. 216-223; 254-286.
4. Зотов Ю.Б. Организация современного урока: Книга для учителя / Под ред. П.И. Пидкасистого. – М.: Просвещение, 1984. – С. 18-43.
5. Махмутов М.И. Современній урок. – М., 1985.
6. Педагогіка Ч.І. Загальні основи педагогіки. Теорія навчання / За ред. С.Г. Мельничука та ін. – Кіровоград, 1997. – С. 100-113.
7. Фіцула М.М. Педагогіка. – К, 2001.
1.Ефективність навчання залежить не тільки від змісту і методів, але від форм його організації. Форма(від лат. forma) – зовнішність, устрій.
Форма організації навчання –спеціально організована діяльність вчителя та учнів, яка відбувається за встановленим порядком у певному режимі.
Форма організації навчання –це обмежена в часі і просторі взаємообумовлена діяльність учителя і учнів.
В історії розвитку школи складались різноманітні форми навчання. Умови виникнення:
§ потреби суспільно-економічного розвитку;
§ рівень розвитку педагогічної науки.
Найбільш помітний слід залишили такі форми організації навчання: індивідуальна, індивідуально-групова, класно-урочна, Белл-Ланкастерська, мангеймська система, Дальтон план, бригадно-лабораторний метод, метод проектів, метод Трампа.
Організаційні форми навчання можна класифікувати за такими ознаками (І.Я. Лернер, М.М. Скаткін, В.О. Онищук):
- за кількістю учнів:
§ індивідуальне;
§ групове;
§ фронтальне (колективне).
- за місцем навчання:
§ шкільне (клас, майстерня, кабінет);
§ позакласне (екскурсії, домашні завдання, робота на виробництві, в бібліотеці);
§ екстернат, домашнє навчання.
- за тривалістю:
§ час регламентується педагогами;
§ батьками;
§ самими учнями.
Перші школи виникли в Індії, Китаї, Єгипті ще в ІІІ тисячолітті до н. е. З історичного погляду індивідуальне навчання є найдавнішим. Вже в первісному суспільстві старші у повсякденному спілкуванні через показ і пояснення передавали молодшим знання про навколишній світ, певні способи поведінки. Вчення носить наслідувальний характер.
Індивідуальною формою навчання людство користувалося упродовж усього свого розвитку і продовжує користуватися донині. Ця форма виникла в античних країнах і широко використовувалась в Європі в епоху Середньовіччя. Дидактична сутність навчання полягає в тому, що дитина вчиться з прямою або опосередкованою педагогічною допомогою викладача. Роль „опосередкованого викладача” може виконувати підручник, довідкова література, касета, платівка, комп’ютер.
Переваги індивідуального навчання:
- більш цілеспрямоване, бо дає можливість привести зміст і теми діяльності у відповідність з можливостями дітей, що стимулює їх розвиток, заощаджує час, швидко контролює результати;
Недоліки:
- неекономне з потреб суспільства;
- навчається одночасно мала кількість дітей;
- діти не мають змоги співпрацювати в загальних умовах і це призводить до –затримки соціалізації особистості.
Елементи індивідуальної форми навчання в сучасних умовах: репетиторство; заняття з обдарованими чи слаборозвиненими дітьми.
Розвиток виробництва, судноплавства, міжнародних зв’язків зумовлював потребу у великій кількості освічених людей, тому індивідуальна форма навчання стаєіндивідуально-груповою.
Сутність: один вчитель одночасно навчав 7-10 дітей, при цьому він коротко пояснював кожному учневі найважливіше, а потім вони працювали самостійно. Закінчивши працювати з останнім учнем, педагог повертався до першого і перевіряв якість засвоєння.
Недоліки:
§ непостійність складу учнів (кількісним);
§ різні рівні вікового розвитку;
§ різний інтелектуальний розвиток;
§ різний час занять (одні діти приходило до обід, інші – після).
З досліджень цієї доби слідує, що поступово збільшувались кількість видів робіт, виконуваних групою: заучування літер, молитов, віршів, пісень тощо (школи „граматиста” і „кефариста”, церковнопарафіяльні). Починався планомірний добір учнів певної групи. Так поступово закладалися групові форми класно-урочної системи.
Першооснови класно-урочної системи були визначені спочатку Дж. Силом у 1374 р. в Голландії, а пізніше відомим в ті часи нім. педагогом Йоганнесом Штурмом, який організував першу класичну гімназію у м. Страсбурзі (1538 р.), яка у 1566 р. отримала статус академії, а з 1621 р. – на її базі організовано університет. Гімназія Й. Штурма мала спочатку 8 кл., потім 10 кл. – 9 основних і 1 підготовчий. Предмети: лат. мова та ораторське мистецтво цією мовою. Кожний клас мав свою програму, на чолі якого був окремий викладач.
Приклад класно-урочної форми навчання бере свій початок у братських шкіл України і Білорусії.
Наступним етапом стала класно-урочна система,яку теоретично науково обґрунтував Я.А. Коменський в ХVІІ ст. у праці „Велика дидактика” (1657 р.) та втілив практично.
Особливості класно-урочної системи:
- постійний склад учнів приблизно одного віку і рівня підготовки (клас);
- кожний клас працював у співвідносності зі своїм річним планом (планове навчання);
- навчальний процес здійснюється у вигляді окремих взаємопов’язаних сідаючих одна за одною частин (уроків);
- кожний урок присвячений тільки одному предмету;
- постійна зміна уроків (розклад);
- керівна роль вчителя (педагогічне керівництво);
- використовуються різні види і форми пізнавальної діяльності учнів (варіативність діяльності).
Поява класно-урочної системи навчання сприяла введенню в педагогіку таких понять, як навчальний рік, навчальний день, урок, перерва, екзамен, канікули (цікавий факт: канікули – це був час, коли сонце знаходилось у сузір’ї Собаки і дітей відпускали на відпочинок (від лат. сузір’я Собаки - канікули)).
Недолік класно-урочної системи – орієнтація, опора на середнього учня, відсутність можливості здійснення індивідуальної навчально-виховної роботи з учнями.
Подальший розвиток ця система отримала у працях Ф.В.А. Дістервега, К.Д. Ушинського.
Різновидом групового навчання у межах класно-урочної системи стала Белл-Ланкастерська система взаємного навчання. Виникла в Англії у 1798 р. в зв’язку з необхідністю масового навчання грамоти в умовах інтенсивного розвитку промисловості.
Засновники: пастор – педагог, А. Ендрю Белл і вчитель Джозеф Ланкастер, які незалежно один від одного реалізували ідею взаємного навчання в Індії та Англії.
А. Белл працював в Індії у притулку для дітей-сиріт військовослужбовців. У 1791 р. заснував дану систему, а з 1804 р. застосував її в Англії. Дж. Ланкастер на початку XIX ст. також розвинув ідею взаємного навчання.
Особливості (різнилась від ідеї Белла): детальне регламентування занять; сувора дисципліна з системою заохочень і покарань; загальнодоступність школи щодо віросповідання.
Зміст: навчали читанню, лічбі, письму, вишиванню.
Методика: стандартизація, переважно механічне заучування. Одночасно навчали до 250-300 учнів різного віку, які були поділені на десятки, або групи по 25-30 чол. Одноосібно вчителю було важко навчити таку кількість дітей, тому через старших учнів („моніторів”), яких педагог спочатку сам навчав, потім давав завдання, і ті йшли в групи і працювали з молодшими. Звідси й назва „взаємне навчання”.
Технічне забезпечення: підручників не було, їх заміняли великі дидактичні таблиці, розвішані на стінах заду (були здебільшого саморобні). Перехід від письмових робіт за столом до роботи над таблицею регулювався вчителем.
Значення: у таких школах учні швидше оволодівали уміннями і навичками, але знань було недостатньо для подальшого навчання та й з „монітором” завжди можна було домовитися за результат. Поступово такі школи закривалися або переорганізовувались у сільські малокомплектні, де вчитель одночасно навчав 2-3 класи.
У Росії провісниками Белл-Ланкастерської системи виявились офіцери декабристи, які в такій спосіб навчали писемності своїх солдат.
У кінці ХІХ ст. з метою вдосконалення класно-урочної системи була спроба застосувати принцип диференціації навчання.
Розвивали її нім. філософ і психолог Вільям Штерн (1871-1938). швейц. психолог і педагог Едвард Клапаред (1873-1940). Гасло останнього „Школа в міру можливостей дитини”.
Але найбільш практично в цьому плані реалізував цю ідею нім. педагог Йозеф Антон Зіккингер (1858-1930). Реформуючи початкові народні школи у Мангеймі (звідси і назва: Мангеймська система), висунув тезу, що вік дитини не завжди збігається з її розумовим розвитком. Тому було запропоновано 4 види класів:
1) основні – діти з середніми здібностями (8 років навчання);
2) для малоздібних, які „зазвичай не закінчують школу” (4 роки);
3) допоміжні – для розумово відсталих (4 роки);
4) класи іноземних мов, або „перехідні” – для найбільш здібних, що можуть продовжити навчатися в середніх навчальних закладах (6 років).
Розподіл по класах здійснювався за результатами психометричних обстежень і характеристики учителів, а також на базі спостережень і екзаменів, в подальшому учнів переводити з класу в клас, якщо були певні підстави.
Ця система найбільше розповсюдження мала в Європі.
Сучасність: елементи її збереглися в Австрії, а в Англії вона сприяла утворенню різних типів шкіл, де учні здають тести після закінчення початкових класів (тут має місце відбір дітей за майновими ознаками).
Зараз система критикується, бо була побудована на помилковому уявленні про вирішальне значення впливу біопсихічних чинників на кінцеві результати розвитку учнів.*
У цей же час (кін. ХІХ ст.) в США існувала батавська система.
Сутність: час учителя ділився на 2-і частини: 1-ша – урочна (колективна) робота з класом, 2-га – індивідуальна робота і допомога як сильним, так і відстаючим учням у більш успішному оволодінні навчальним матеріалом. У класах з великою кількістю учнів учитель працював з помічником.
Маннгеймська шкільна система – система навчання в народній школі, яка ґрунтується на поділі учнів залежно від рівня підготовки і здібностей.
Дістала поширення в Німеччині на поч. ХХ ст. За цієї системи всі школи діляться на 3 категорії:
A.нормальна восьмирічна школа. після закінчення 1-го класу невстигаючі переводяться до школи групи В, а після 2-го класу найздібніші переходять в особливі підготовчі класи, які готують до вступу в середні школи. У класі – 45 учнів.
B.допоміжна шестирічна школа. Тут нормальні за розумовими здібностями діти, які відстають з інших причин. Після ліквідації прогалин у знаннях, діти можуть повернутися до нормальної школи. У класі – 30 учнів.
C.спеціальна восьмирічна школа для розумово відсталих, де протягом 8 років вивчається курс 4-ох класів звичайної школи. У класі – 15 учнів.
Дальтон-план – система організації навчально-виховної роботи в школі, заснована на принципі індивідуального навчання.
Назва походить від м. Долтон штат Масачусетс у США, де її було вперше застосовано на поч. ХХ ст., а саме у 1905 р.
Автор цієї методики – лабораторного плану організації занять – педагог Елен Паркхерст (1887-1973), як противага класно-урочної системи і називалася „клас організації”.
Працюючи в умовах такої школи, учні не мали спільної класної роботи. Їм надавалася свобода вибору змісту занять, чергування предметів, використання власного робочого часу.
На початку року кожен учень укладав з учителем контракт про самостійне опрацювання певних завдань у визначений час. Навчальні програми містили вказівки для учнів, які допомагали розібратися їм у матеріалі. Обсяг навчального матеріалу на рік розбивався на розділи (по місяцях), які поділялися на щоденні завдання. Вранці учень отримував завдання, потім з допомогою вчителя-консультанта чи декількох, складали індивідуальний план. Потім у навчальному кабінеті учень самостійно за допомогою книг, таблиць опрацьовував матеріал. Наприкінці дня він складав залік. результати якого заносились до індивідуальної картки.
Позитивне: можливість пристосувати теми навчання до можливостей учнів; розвиток ініціативи, самостійності, пошук раціональних методів роботи; почуття відповідальності згідно із прийнятими зобов’язаннями; відсутність домашніх завдань (*Див.: Куписевич Ч. Основи общей дидактики. – М., 1986. – С. 248-250).
Негативне: як правило, слабкий кінцевий результат.
Від того, що учні працювали в окремих предметних кабінетах-лабораторіях, тому Дальтон-план має ще й іншу назву – лабораторний план.
У 20-х рр. ХХ ст. з метою подолання крайнього індивідуалізму і залучення учнів до колективної діяльності дану методику було модифіковано. Так, у радянській школі практикувався бригадно-лабораторний метод.
Сутність: учнів класу ділили на бригади (5-9 осіб), на чолі з їх числа бригадир. Учні працювали за завданням терміном від 2-х тижнів до 1 місяця. При цьому вчитель вказував їм на навчальні посібники, контрольні запитання, вправи і задачі. При необхідності вчитель консультував учнів. Після виконання завдань проводилися підсумкові заняття, де бригадир звітував, але завдання оцінювались в цілому, а не індивідуально.
Недоліки: зниження ролі вчителя; відсутність учнів мотивації учіння; неекономна витрата часу; невідповідність індивідуальної роботи реальним можливостям учня.
У ІІ пол. ХІХ ст. та І чверті ХХ ст. у школах США виник метод проектів – організація навчання, за якою учні набувають ЗУН у процесі планування і виконання практичних завдань – проектів.
Але ця запланована практична організація діяльності учнів зводилася до найпростіших умінь і навичок, при цьому ігнорувалось систематичне і глибоке оволодіння основами наук. У 30-ті рр. система зазнала краху.
На поч. ХХ ст. існував комплексний метод, що полягав у об’єднанні навчального матеріалу навколо тем комплексів.
Автори: О. Декролі (Бельгія), О. Шульц (Німеччина), А. Фер’єр (Швейцарія).
Недолік: комплексність порушувала предметність викладання, систематичність вивчення основ наук (теми комплекси „Праця”, „Природа”, „Суспільство”).
Приблизно з 20-30 рр. ХХ ст. класно-урочна система стала, по суті. монопольною в усіх типах шкіл.
3.На сучасному етапі розвитку школи, крім уроку, використовують такі форми організації навчальної роботи: навчальні екскурсії, семінари, практикуми, факультативні заняття, предметні гуртки, домашня навчальна робота, консультація або додаткові групові чи індивідуальні заняття.
Семінари –форма організації самостійної пізнавальної діяльності з метою поглибленого вивчення вузлових питань теми, розділу з наступним колективним обговоренням й оцінюванням результатів цієї роботи.
Проводяться в старших класах переважно з предметів суспільно-гуманітарного циклу.
Підготовка: вибір теми, постановка мети, скласти план, постановка основних і додаткових питань, рекомендована література, розподіл пізнавальних завдань між учнями, проведення необхідних консультацій.
Структура:
§ вступне слово вчителя( мета, завдання, порядок проведення, особливості роботи учнів, постановка проблеми);
§ обговорення результатів попередньої самостійної роботи( проводиться або у формі фронтальної бесіди, або у формі доповідей, рефератів з подальшим їх рецензуванням);
§ обґрунтування, доповнення вчителя, оцінка діяльності учнів.
Функції:
· освітня – деталізуються певні аспекти і поглиблюється додатковий матеріал;
· контрольно-перевіряльна.
Види:
§ підготовчі (як працювати з літературою, як підготувати реферат, етика обговорення певної проблеми, послідовність обговорення);
§ власне семінари: Особливий вид – колоквіум-семінар – залік з окремих тем.
§ міжпредметні.
Практикуми –один з видів лабораторних та практичних робіт на основі оволодіння теоретичними знаннями відповідно до програми.
Мета: формування практичних умінь і навичок проведення дослідів у шкільній теплиці, на пришкільній ділянці тощо, профорієнтаційні цілі.
Структура: у межах годин програми, що відведені на практикум,(10-18 год.) вчитель складає план-графік проведення роботи; готує необхідне обладнання; повідомляє час проведення; знайомить учнів із завданням і змістом роботи; проводить інструктаж з техніки безпеки; створення робочих груп(5-6 чол.) за потребою.
Зміст: точна постановка наукових дослідів, робляться розрахунки і обчислення, креслення, проводяться спостереження(н-д: зоряне небо - астрономія), топографічні плани місцевості, розв’язок геометричних задач і вимірювання.
У кінці практикуму робиться підсумок, виставляються оцінки. Підсумок може здійснюватися у вигляді виставки робіт, творчих звітів на навчальній конференції. В основному практикуми запропоновані з предметів фізико-математичного і природничо-біологічного циклів.
Факультативні заняття і курси за вибором (від лат.facultatis – можливий, необов’язковий, запропонований на вибір).Об’єднують учнів за інтересами і спрямовані на поглиблення знань з певних дисциплін або наукових проблем( для учнів старших класів)
Завдання: додаткова підготовка учнів, тобто надпрограмне поглиблення знань з шкільного предмета;або вивчення нового предмета, що не входить до шкільного навчального плану.
Мета:
§ задовольнити запити учнів у поглибленому вивченні окремих предметів, які цікавлять учнів;
§ розвивати навчально - пізнавальні інтереси, творчі здібності, обдарованість учнів.
Види:
· факультативи по поглибленому вивченню навчальних дисциплін;
· факультативи по вивченню додаткових дисциплін (психологія, іноземна мова);
· факультативи по вивченню додаткових дисциплін професійної спрямованості (програмування, оператор комп’ютера);
· міжпредметні факультативи;
Факультативи здійснюються на добровільній основі і за вибором самих учнів. Кількість учнів у групі не менша 15 осіб, кількість занять – робочий план. Розробляється навчальна програма факультативу чи державна, чи авторська.
Курівництво факультативом здійснює найдосвідченіший педагог або висококваліфікований фахівець (викладач вузу, НДІ; спеціаліст-аграрій та ін.). При організації факультативу враховується МТБ школи, побажання учнів, наявність відповідних спеціалістів, використовуються різні форми і методи (робота з довідковою літературою, реферати, розв’язання проблемних завдань, проведення досліджень і експериментів).
Предметні гуртки спрямовані на розвиток пізнавальних інтересів; поглиблення знань, отриманих на уроці; удосконалення практичних умінь і навиків; розвиток індивідуальних здібностей і нахилів до певної галузі знань.
Організовуються гуртки з різних предметів для учнів середніх і старших класів, або паралельних класах (добровільна основа вступу).
На відміну від факультативів не орієнтовані на перспективу; організовуються вчителями, фахівцями підприємств, наукових чи мистецьких колективів на громадських засадах. Робота гуртка здійснюється за авторським планом, що затверджений педагогічною радою школи.
Результати діяльності гуртка: виставки, стінгазети, участь у предметних олімпіадах тощо.
Гуртки мають працювати 2-3 рази на місяць, систематично, за тривалості заняття 1,5-2 години.
Додаткові заняття і консультації з учнями.
Додаткові заняття проводяться позаурочний час. Їх завдання:
§ компенсувати відставання окремих учнів (проводяться в міру необхідності);
§ підготовка сильних учнів до олімпіад, шкільного відбіркового конкурсу;
§ підготовка до вступу у ВНЗ майбутніх абітурієнтів;
§ як спеціальний вид – це уроки вдома з прикутими до ліжка хворими дітьми (за додаткову оплату школою).
Вчитель сам обирає методику заняття, його тривалість і періодичність, сам підбирає матеріал. Єдина вимога – ефективність результату.
Навчальні консультації проводяться для всіх учнів у точно визначений час. Учні приходять за власним бажанням для з’ясування окремих тем, поглиблення знання.
У деяких посібниках як окремі формами навчання розглядають: лекції, навчальні конференції, лабораторні і практичні роботи, олімпіади, конкурси, виставки учнівської творчості.
5. Самостійна робота учнів – це робота, яка виконується без безпосередньої участі вчителя за чітко поставленим завданням і за спеціально відведений для цього час.
Учні свідомо прагнуть при цьому досягти поставленої мети. Вони мобілізують свої зусилля і виражають результат розумових чи фізичних дій у тій чи іншій формі.
Самостійна робота відіграє велику роль у розвитку інтелектуальних здібностей учнів, уміння самостійно працювати, розвивати ті уміння та навички, без яких неможливо оволодівати знаннями як в процесі навчання в школі так і в процесі життя в цілому.
Основні види самостійної роботи учнів:
1.За дидактичною метою вона може бути спрямована на:
§ підготовку учнів до сприйняття нового матеріалу;
§ засвоєння нових знань;
§ закріплення, розширення і удосконалення засвоєних знань;
§ вироблення, закріплення та удосконалення умінь і навичок.
2. За матеріалом, над яким працюють учні:
§ робота з книгою;
§ робота з предметами і явищами оточуючої дійсності;
§ робота з дидактичним матеріалом (картами, схемами, малюнками, літерами, геометричним матеріалом тощо);
§ робота з учбовими фільмами, відеофільмами, діафільмами, телепередачами.
3. За характером діяльності:
§ за заданим взірцем;
§ за правилом або системою правил;
§ вправи носять конструктивний характер і вимагають творчого підходу до розв'язання завдання.
4. За способом організації:
§ загальнокласні (фронтальні);
§ групові (реалізують диференційований підхід у навчанні);
§ індивідуальні.
Етапи самостійної роботи:
1. підготовчий або орієнтований: учні знайомляться з завданням, складають план його виконання;
2. виконавчий: учень зрозумів завдання і вже склав план його виконання - тепер починає його виконувати;
3. перевірка: після виконання завдання учень за власною ініціативою перевіряє та оцінює роботу, тим самим здійснюючи самоконтроль та самоперевірку.
Плануючи самостійну роботи вчитель має:
1) визначити її місце в структурі уроку;
2) знати вимоги де учнів на даному рівні оволодіння матеріалом;
3) передбачати труднощі, які можуть виникнути в деяких груп учнів у процес виконання;
4) правильно визначати зміст і обсяг завдання, форму із подачі, тривалість самостійної роботи;
5) підібрати потрібний дидактичний матеріал;
6) знайти раціональний спосіб перевірка роботи.
Умови, що забезпечують успіх самостійної роботи учнів:
§ повинні чітко зрозуміти мету роботи і мати бажання ї виконувати;
§ наявність в учнів певної системи знань, умінь і навичок, на основі яких буде виконуватись самостійна робота;
§ завдання мають бути посильними і бути логічне побудованими;
§ учні повинні бачити результат роботи;
§ учитель має дати ґрунтовний аналіз роботи.