Критика попередньої філософії і розуміння предмета
Філософії
Вже в ранніх своїх працях Фрідріх Ніцше (1844–1900) виражає недовіру до існуючої філософії, що з роками підсилюється все більше. Це не означає, що філософія життя не має зв'язку з попередньою філософією. Творчість Ніцше свідчить про глибоке знання ним історії філософії. Особливо вплинули на нього антична філософія і філософія Шопенгауера. Що стосується античної філософії, то саме там, і по праву, бачить Ніцше джерела всієї європейської філософії і повсюдно до неї звертається. Стосовно Шопенгауера Ніцше сам заявляє, що коли він читав його книгу «Світ як воля і уявлення», то вважав її цілком написаною для нього. У Шопенгауера Ніцше приваблює «воля до життя», яку Шопенгауер ставить на місце об'єктивного світу. Але ставлення Ніцше до всієї попередньої філософії негативне. Навіть із Шопенгауером зрілий Ніцше пориває.
Що ж не влаштовує Ніцше в існуючій філософії?
По-перше, вважає Ніцше, філософія головним своїм завданням поставила пошук істини. Ще Аристотель відрізняв філософію від інших наук і ставив її вище від інших наук тому, що філософію цікавить тільки істина заради істини, Істина з великої літери, у той час, як інші науки виходять із принципу користі.
По-друге, джерелом істини, засобом її досягнення є розум. Почуття – джерело обману, вони спотворюють істинний світ, сутність. Тільки розум дає нам розуміння справжнього світу.
По-третє, що випливає з другого, сам світ відкривається нам у зв'язку з цим у двох іпостасях: у вигляді цього світу, даного нам в органах чуттів і такого, що є «морально-оптичним обманом», що здається світом, і у вигляді справжнього світу, світу істинного буття, уявлення про який дає нам розум у філософії і науці.
По-четверте, антична філософія, констатуючи наявність у людини розуму і тіла, аполлонічного і діонісичного начал за іменами двох богів-олімпійців Аполлона і Діоніса, що уособлюють відповідно розумне і тілесне, чуттєве, інстинктивне начала в людині, віддає перевагу аполлонічному началу і заперечує тілесне начало. Мудрість філософа саме і полягає в тому, що на противагу юрбі він звільнений від обману почуттів щодо істинного світу і людських бажань. «Бути філософом, бути мумією, зображувати монотонотеїзм мімікою гробарів! – І, насамперед, геть тіло, цю гідну жалю idee fixe почуттів! одержиме всіма помилками логіки, які тільки є, спростоване, навіть неможливе, хоча воно досить нахабне для того, щоб зображувати із себе щось справжнє!..» [3, с. 568].
Насамперед, Ніцше виступає проти того, що категорія буття повинна бути поставлена в центр філософії, у результаті чого світ роздвоюється на істинний і неістинний. «Підстави, через які «цей» світ одержав назву удаваного, доводять скоріше його реальність, – інший вид реальності абсолютно недовідний. …Марити про «інший» світ, ніж цей, немає ніякого сенсу...» [3, с. 571]. Істинне буття є порожньою фікцією. Світ узагалі є не зупинене, а безперервне становлення, і цей процес ніколи не може бути зупиненим. На місце категорії буття Ніцше ставить категорію життя. Але що таке життя?
Тут варто сказати кілька слів про мову Ніцше. Ніцше – видатний стиліст, визнаний ще в молодості філологічною громадськістю, одержав у 24 роки посаду професора філології Базельського університету без захисту докторської дисертації. Він і сам, без зайвої скромності, вважає себе першим серед німців у стилістиці, у стислості і чіткості мови, ставить себе в один ряд із Гейне. Ніцше говорить афоризмами, метафорами, езопівською мовою. Його оповіді не властива спокійна послідовність думки, постановка проблеми і побудова мережі аргументів і доказів. Його думка яскрава, фрагментарна, образна, саме образна, більш художня, ніж наукова. Тому ми не знайдемо в нього дефініцій, його виклад фрагментарний, перескакує з одного предмета на іншій, має потребу в тлумаченні, важкий у сприйнятті. Не випадково головну роботу Ніцше «Так говорив Заратустра» називають ніцшеанською «Біблією». І сам Ніцше поділяв таку оцінку. Багато дослідників творчості Ніцше справедливо пов'язують такий стиль викладу Ніцше з його головними болями, що, за словами самого Ніцше, мучили його усе творче життя. Але такий стиль Ніцше пов'язаний і з його іраціоналістичною установкою, про що буде сказано нижче. Тому в Ніцше важко знайти строгі дефініції, як правило, властиві і філософії, і науці, послідовний виклад проблеми. Так це є і з поняттям «життя», і з іншими поняттями.
Життя є природне на противагу механічному, штучному, цілісна реальність, що осягається інтуїтивно, не тотожна ні духу, ні матерії. «Життя, як найбільш знайома нам форма буття, є специфічною волею до акумуляції сили...» [1, с. 328], життя є воля до влади. Життя Ніцше розглядає дуже широко, припускаючи під життям не тільки органічний світ, але світ у цілому. Він пропонує навіть замінити поняття «сила» у фізиці поняттям «воля до влади». Таке трактування життя випливає з розуміння світу як вічного становлення, а не сталого, закінченого, визначеного. Але разом з тим таке трактування буття дає можливість Ніцше зосередити свою увагу на проблемі людини, тому що саме в людині життя виявляється з найбільшою повнотою, саме тут стає очевидним, що «... найглибша сутність буття є воля до влади» [1, с. 330].
Ніцше не згодний із самим підходом класичної філософії до проблеми людини. Починаючи із Сократа, у Греції переміг аполлонічний підхід до людини. Людина – це людина розумна. Діонісичне начало, інстинкт, природне відтепер оголошене нижчим, пристрасті повинні придушуватися. Цей підхід до людини стає панівним і пізніше завдяки християнству ще більш підсилюється. Знатність, сила, здоров'я, винятковість, шляхетність оголошуються забороненими, нижчими в порівнянні з розумом. Але розум – це спокій і безтурботність, ощадливість і скепсис, сократівська діалектика, нарешті, перемагає винятковість і мужність хитромудрими діалектичними умовиводами. Ніцше виступає проти такого підходу, проголошує пріоритет діонісичного начала перед аполлонічним, пріоритет інстинкту, чуття перед розумом, пріоритет гераклітівського текучого буття, становлення на відміну парменідівського і сократівського абсолютного буття, абсолютної чесноти, добра і справедливості.
Виходячи з цього, варто підходити і до проблеми істини. На думку Ніцше, істинне судження нітрохи не переважніше від помилкового. Помилкове судження має право на існування, якщо воно «сприяє життю, підтримує життя». Тому робити з філософії теорію пізнання, засіб досягнення істинного знання, на думку Ніцше, вкрай невірно. Наукове знання не є об'єктивним знанням. Наука, навіть фізика, є лише засобом тлумачення й упорядкування світу, але не його пояснення. Світ сам по собі є хаос. Закони світу, причинно-наслідкові зв'язки є лише зручні для людини фікції, що він сам для себе винаходить і які дозволяють йому зміцнити в собі впевненість, ствердитися в житті. Тому розум не всесильний, як вважала попередня філософія, особливо філософія освіти, і він не в змозі дати нам об'єктивну істину. Та й саме мислення є лише проявом інстинкту. «Після довгих спостережень над філософами і читання їхніх творів між рядків, – пише Ніцше, – я говорю собі, що більшу частину свідомого мислення потрібно ще віднести до діяльності інстинкту, і навіть у випадку філософського мислення...» [3, с. 242].
З погляду Ніцше, розум – далеко не головна риса людини і пізнавальна функція має підлегле значення в житті людини. Пізнання необхідне для самозбереження, для зміцнення волі до влади. «Корисність з погляду збереження, а не будь-яка абстрактно-теоретична потреба не бути обманутим, є мотивом до розвитку органів пізнання..., вони розвиваються так, щоб результатів їхніх спостережень було достатньо для нашого збереження. Інакше кажучи: міра бажання пізнати залежить від міри зростання волі до влади у вказаній породі...» [1, с. 224]. Виходячи з такого підходу до пізнання, Ніцше трактує істину. Він відкидає класичне розуміння істини як відповідності знання реальності. На його погляд, істина являє собою зручну для людини фікцію. Наука – це довільний утвір людини, що дозволяє їй орієнтуватися в навколишній обстановці. «Істина є той рід омани, – пише він, – без якого деякий певний рід живих істот не міг би жити. Цінність для життя є останньою підставою». [1, с. 229]. Розуміння істини Ніцше близьке до її прагматичного розуміння як корисного знання. Але в цьому розумінні є один істотний момент. Виходячи зі своєї концепції надлюдини, Ніцше вважає, що істина не для кожного своя (тобто він уникає послідовного суб'єктивізму), але вона своя для надлюдини і людини юрби. Тобто існують два роди істини, як і два види систем цінностей, – істина для більшості, для простолюдинів, і істина для обраних, для надлюдини. Ніцше взагалі вважає, що розум з його прагненням до аналізу, визначеності, дефініцій не в змозі осягти динаміку життя. Це під силу скоріше інтуїції, ніж розуму. При цьому інтуїція у Ніцше відмінна від інтелектуальної інтуїції Декарта.
Інтуїція в розумінні Ніцше скоріше чуттєва, ніж розумна, оскільки, як уже підкреслювалося, життя – це не розум, а тіло, єство, природа, а розум – тільки функція тіла. Тому життя в її діалектиці, плинності, мінливості краще доступна почуттям, ніж розуму. Але взагалі Ніцше не приділяє цій проблемі великої уваги. Ця проблема цікавить його тільки з погляду критики класичного розуміння науки і ролі розуму в пізнанні і взагалі в житті людини. Більшу увагу цій проблемі приділяли дослідники Ніцше – Дільтей і Шпенглер.
Філософія насправді була не стільки пошуком істини, скільки викладенням досвіду філософа, чимось начебто memoires, написаних ним мимо волі і непомітно для самого себе. І результатом філософського мислення щораз була проголошувана філософом система цінностей. Ніцше констатує той факт, що, починаючи із Сократа, будь-яка філософська система закінчувалася трактуванням етичних проблем, проголошенням певної системи моралі. Вирішення проблеми буття і проблеми істини мало значення, оскільки воно відкривало дорогу для певного трактування добра і зла, справедливості і несправедливості і всіх інших категорій моралі. Утім, до Ніцше це вже проголосив І. Кант, заявивши, що критика чистого розуму ним розпочата для того, щоб визначити можливості і границі практичного розуму. Виходячи з такого розуміння функції філософії, Ніцше ставить перед собою завдання – покритикувати всю існуючу систему цінностей і створити нову систему цінностей.