Філософія Середньовіччя та Нового часу
ПЛАН
2.3.1 Філософія Середньовіччя:
а) середньовічна філософія, як синтез християнства та античної філософії;
б) вчення про буття у філософії А. Августина;
в) предмет пізнання;
г) проблеми людини й суспільства;
д) співвідношення віри й розуму, філософії та релігії у філософії Х. Аквінського;
е) суперечка про природу універсалій у середньовічній філософії.
2.3.2 Філософія Нового часу:
а) соціально-економічні й наукові перетворення, їх відбиття у філософії;
б) Ф. Бэкон – засновник досвідної науки та філософії Нового часу;
в) емпірико-індуктивний метод Ф. Бэкона;
г) раціонально-дедуктивний метод Р. Декарта.
2.3.3 Вчення про субстанцію у філософії Нового часу.
Основні філософські категорії: Бог, теоцентризм, креаціонізм, провиденціоналізм, есхаталогізм, апологетика, патристика, схоластика, віра, універсалії, реалізм, номіналізм, антропоцентризм, гуманізм, раціоналізм, метод пізнання, емпіризм, досвід, наука, індукція, дедукція, інтелектуальна інтуїція, суб'єкт і об'єкт пізнання, пантеїзм, субстанція, атрибути субстанції, модуси, монади.
Філософія Середньовіччя
За своїм характером філософія Середньовіччя належить до епохи феодалізму і є релігійною філософією. Її релігійний характер проявляється, насамперед, у тому, що вищими істинами вона вважає істини Святого писання, повністю визнає християнське вчення про єдиного особистого Бога (теоцентризм), ідею утвору світу з нічого (креаціонізм), вчення про кінець світу (есхатологізм), приречення людини (провиденціоналізм) і інші релігійні догмати.
Усі філософські дискусії ведуться навколо релігійних проблем. Середньовічна філософія на відміну від античної не ставить перед собою завдання пошуку істини, істина нам дана, вона тримається в Біблії, навчаннях батьків Церкви. Завдання філософії полягає в тому, щоб виявити по можливості істини релігії, привести розумні їхні обґрунтування.
Релігія виступає лише одним із джерел філософії Середньовіччя, іншим її джерелом є антична філософія.Релігія проголошує свої істини, філософія ж намагається довести свої положення, вибудувати ланцюг міркувань, доводів, що обґрунтовують їхню істинність, навіть якщо ці положення взяті нею з релігійних джерел. А для цього вона повинна розташовувати свій категоріальний апарат: поняття, категорії, способи доказу. Цей матеріал філософія Середньовіччя могла почерпнути тільки в античності (філософія Платона, Аристотеля).
У межах античного суспільства християнська філософія проходить 2 періоду формування:
1. Апологетика (Ориген);
2. Патристика (Аврелій Августин, єпископ Тертуліан).
Основним змістом апологетики даного періоду є захист християнства перед особою римської влади й античної філософії, докази переваги християнства над язичеством. «Вірую тому що абсурдно», «Філософи – патріархи єретиків», – гасло філософів-апологетів.
Найбільш повна відповідь можна знайти в джерелах [3; 5; 6].
Найвизначнішим представником періоду патристики (навчання батьків Церкви, що заклали основи християнського світогляду) є Аврелій Августин (354– 430 рр.).
Високо оцінюючи навчання Платона та неоплатоників, Августин заново обмірковує ідеї Платона, виходячи не з об'єкта, а із суб'єкта, із самоочевидності людського мислення, визначаючи цим ідею Р. Декарта.
Бог є абсолютним або справжнім буттям. Буття Бога Августин виводить із самосвідомості людини, а буття речей виключає із цього процесу. Душа - нематеріальна субстанція, вона безсмертна, а тіло – немає цих рис. У трактуванні проблем буття Аврелій Августин виходив із принципу креаціонізму – утворення світу Богом з нічого.
Пізнання, згідно з Августином, засноване на внутрішньому почутті, відчутті. Істина є нормою пізнання, вона реальна. Бог, згідно з Августином, є джерелом усіх істин, незмінною вічною істиною.
Новий момент у філософії Августина, повз який пройшла антична філософська думка – визнання участі волі в процесі пізнання, розуміння мислення й волі, як активних процесів у пізнанні навколишнього світу, хоча, і вони носять богословський характер. Справжнім шляхом досягнення істини є шлях християнської віри. «Вірую, щоб розуміти», – така основна теза Августина.
Августин виступає з вимогою визнання двох шляхів пізнання істини:
1) поняттєво-раціонального (логіка, наука, філософія);
2) нераціонального (віра, Святе писання, авторитет Церкви).
Перевагу Аврелій Августин віддає другому шляху.
Розглядаючи соціально-політичну концепцію Аврелія Августина студент повинен акцентувати свою увагу на наступних положеннях. Розум, на відміну від античної філософії, у середньовічній – не є визначальним у праведному житті людини. Християнський Бог стоїть вище необхідності, вище закону. Тому люди не в змозі осягнути його розумом, його можна пізнати тільки вірою. Більше того, на думку Августина, розум нерідко відвертає нас від Істини (Бога), обертаючи нашу увагу убік «безглуздої цікавості». Зсув акценту з розуму на волю дає нам зовсім інший ідеал людини в порівнянні з античним ідеалом (внутрішнє духовне життя, спрямоване на пізнання Бога).
Боротьба добра й зла в людині знаходить своє відбиття й у людській історії, людському суспільстві. З погляду Августина, «Град Божий» і «Гради земний» супроводжують людину на землі аж до судного дня (есхаталогізм). Августин підкреслює, що влада Церкви стоїть вище всіх світських інститутів (держава, суспільство, сім'я).
При вивченні цього питання студент може використовувати джерела [5; 7].
Вищим щаблем розвитку середньовічної філософії є СХОЛАСТИКА ( від гр. schole – школа). Найбільш яскравим представником пізньої схоластики є Хома (Фома) Аквінський (1225–1274 рр.). Великий вплив на філософські погляди Хоми Аквінського зіграла філософія Аристотеля ( вчення про «форму й матерії», вчення про «види»).
Хома Аквінський розмежовував «істини розуму» і «істини одкровення», області філософії та області теології. Тому що джерелом істини є Бог, то обидві ці істини не можуть суперечити один одному. До цього слід додати, що, по думці Хоми Аквінського, і об'єкт пізнання в них теж є Бог. Людський розум обмежений у часі й у просторі, він має справу з об'єктивним миром, тому сфера його судження обмежена й далеко не всі істини одкровення йому підвладні. А з цього не виходить, що істини одкровення, не підвладні розуму, вони просто надрозумові.
У те ж саме час, по думці Аквіната, можуть існувати опосередковані (розумні) доказу існування Бога. Студент повинен знати п'ять доказів Його існування, по думці Хоми Аквінського.
Таким чином, Х. Аквінський виступає за «симфонію віри й розуму». Віра й розумповинні взаємодіяти так, щоб розум у силу своїх можливостей доставляв вірі аргументи її правоти й ця теза стає офіційним принципом взаємозв'язку віри й розуму, релігії та філософії.
Студент при підготовці по даному питанню може використовувати джерело [6].
Однієї з головних проблем середньовічної філософії є проблема універсалій. Суть її полягає в наступному: чи мають загальні поняття (універсалії) об'єктивно-реальний зміст або не мають.
У Середні віки прихильників платонізму стали називати реалістами, а прихильників аристотелізму – номіналістами.
Крайні реалісти (А. Кентеберийський і інші) виходили з того, що універсалії існували до людини та світу у вигляді ідей, образу Бога.
Крайні номіналісти (І. Росцелин) затверджували, що справжньою реальністю має тільки одиничні, окремі предмети. Загальне не існує навіть у розуму людини, воно є лише звуки людського голосу, лише ім'я, що дається людиною речам.
Крайності були переборені помірним реалізмом в особі Хоми Аквінського та помірним номіналізмом в особі П’єра Абеляра. Суперечка про природу універсалій виходить за рамки чисто релігійної проблеми й має загальнофілософське значення. Воно нерозривно пов'язано з філософською проблемою співвідношення загального та одиничного, дискусія, яка триває і у наші дні.
Найбільше повно відповіді на дане питання можна знайти в джерелах [1; 4; 5].
Література
1. Алексеев, П. В. Философия / П. В. Алексеев, А. В. Панин. – М. : ПБОЮЛ, 2001. – С. 123.
2. Антология мировой философии : в 4 т. – М., 1969. – Т. 1, ч. 2. – 776 с.
3. История философии в кратком изложении. – М. : Мысль, 1994. – 510 с.
4. История философии : учебник для вузов / под ред. В. П. Кохановского, В. П. Яковлева. – Ростов н/Д. : Феникс, 2001. – С. 32–34.
5. Лузан, А. А. Введение в философию / А. А. Лузан. – Краматорск : ДГМА, 2009. – С. 37–42.
6. Скирбекк, Г. История философии / Г. Скирбекк, Н. Гилье. – М., 2001. – С. 198-203, 209-212, 217-236.
7. Чанышев, А. Я. Курс лекций по Древней и Средневековой философии / А. Я. Чанышев. – М. : Высшая школа. – 1991. – 512 с.
Філософія Нового часу
XVII століття в Західній Європі характеризується інтенсивним розвитком буржуазних відносин у суспільстві. Потреби капіталістичного виробництва докорінно змінили відношення людей до науки, до мети і значення людського пізнання. Якщо в часи середньовіччя головні зусилля філософії були спрямовані на обґрунтування існування Бога та доказу величі Його утвору, то в епоху капіталістичного виробництва, що народжується, наука і її інструмент розум розглядаються, як корисні інструменти творення й перетворення миру. Відповідно і світогляд нової епохи здобував антропоцентричний, гуманістичний характер, він наповнюється ідеями прометеізму.
Філософія Нового часу успадкувала дві фундаментальні теорії античності:
1) атомістська теорія Демокрита;
2) філософія математики Піфагора – Платона.
Атомістська теорія давала можливість уявити світ як сукупність малих матеріальних часток, що рухаються в порожньому просторі, з'єднуючись і утворюючи макрооб'єкти. А математична теорія давала можливість сформулювати закони руху. Безумовно, вплив філософської думки сприяв розвитку науки та наукової революції, яскравим прикладом якої є закони механіки І. Ньютона, великі географічні відкриття, відкриття Галілея та Левенгука та інше.
Подальші потреби практики й розвиток науки ставлять перед філософією нові завдання, визначають нові напрямки дослідження. На перший план виходять проблеми гносеології, проблеми методу пізнання, на противагу середньовічній схоластиці, що дає можливість більш ефективно впливати на дійсність.
Френсіс Бекон (1561–1626 рр.) – англійський філософ, засновник філософії Нового часу. У своїй роботі «Новий органон» (1620 р.) Бекон дав філософське обґрунтування нового погляду на мету та призначення науки. Афоризм Бекона «Знання – сила» протягом трьох століть є символом науки. Кінцева мета науки – винаходу і відкриття. Їхнє призначення – поліпшення життя людей, підкорення влади людиною над природою.
На противагу філософії Хоми Аквінського, де філософія є служницею теології, Френсіс Бекон виділяє два види знань (дві істини):
1) від Бога (теологія);
2) від землі (природня філософія).
Науки про природу повинні бути обгороджені від впливу й втручання релігії, але цього недостатньо. Щоб нова наука стала можливою, людський розум, по думці Бекона, повинен бути очищений від ідолів, що спотворюють пізнання.
Бекон виділяє чотири види ідолів:
1) ідоли роду;
2) ідоли печери;
3) ідоли площі;
4) ідоли театру.
Студент при відповіді на дане питання, повинен розкрити зміст цих «ідолів».
Створення нової науки вимагає й створення нового методу, нової логіки дослідження. «Кульгавий, що йде по дорозі, випереджає того, хто біжить без дороги», – говорить Бекон про значення методу [3; 9].
Методом нової науки по Бекону, може бути тільки індуктивний метод – метод сходження від часткового до загального. Щоб зробити індуктивний метод придатним для одержання достовірного знання, необхідно зробити досвід систематичним.
Від досвіду й спостережень (Бекон виділяє два види досвіду: плодоносний і світоносний) слід іти до вищих аксіом через середні аксіоми, яким Бекон надає великого значення.
Таким чином, Бекон є засновником емпіризму у філософії Нового часу. Виходячи з того, що справжнє знання повинне опиратися на досвід, він сприяв формуванню емпіричного підходу до пізнавального процесу.
Для більш повної відповіді на дане питання можна скористатися джерелом [7].
Як і Бекон, Рене Декарт (1596–1650 рр.) бачить безплідність і марність попередньої схоластичної вченості й переконаний, що для створення нової науки необхідний надійний метод пізнання. Декарт вважає, що основою нового методу та нової науки може стати тільки розум. «Я думаю, отже, я існую». Дане судження сформулював ще Аврелій Августин, у Декарта ж воно здобуває характер «кредо», тобто такого положення, яке покладено в основу всієї філософії Декарта.
Суть раціоналістичного методу зводиться до двох основних положень:
1) у пізнанні слід відштовхуватися від деяких фундаментальних істин, інакше кажучи, в основі пізнання, по Декарту, повинна лежати інтелектуальна інтуїція;
2) розум повинен із цих інтуїтивних поглядів, на основі дедукції, вивести всі необхідні наслідки.
Декарт сформулював чотири основні правила дедуктивного методу:
1. Ніколи не ухвалювати за дійсне нічого, що я не визнав би таким з очевидністю, тобто ретельно уникати поспішності та упередження й включати у свої судження тільки те, що представляється моєму розуму настільки ясно і чітко, що жодним чином не зможе дати привід до сумніву [4].
2. Ділити кожне утруднення на стільки частин, скільки необхідно для їхнього розуміння.
3. Йти у своїх міркуваннях від простого до складного.
4. Становити всеохоплюючі переліки – таблиці – порівняння.
Необхідно також відзначити, що Декарт в основі кожного знання закладає принцип інтелектуальної інтуїції, яка у Декарта починається із сумніву. Декарт піддав істинність усіх знань, якими володіло людство.
Таким чином, Френсіс Бекон і Рене Декарт вперше в історії світової філософії поклали початок розподілу всієї дійсності на суб'єкт і об'єкт пізнання.
Суб'єкт – це носій пізнавальної дії.
Об'єкт – це те, на що спрямована дія.
Для кращого засвоєння вищевикладеного матеріалу студент може використовувати джерела [5; 7; 9].
Література
1. Алексеев, П. В. Философия / П. В. Алексеев, А. В. Панин. – М. : ПБОЮЛ, 2001. – С. 123–133.
2. Антология мировой философии : в 4 т. – М., 1969. – Т. 1, ч. 2. – 776 с.
3. Бэкон, Ф. Сочинения : в 2 т. / Ф. Бэкон. – М. :Мысль, 1972. – Т. 2. – 582 с.
4. Декарт, Р. Сочинения : в 2 т. / Р. Декарт – М. : Мысль, 1989. – Т. 1. – 654 с.
5. История философии в кратком изложении. – М. : Мысль, 1994. – 510 с.
6. История философии : учебник для вузов / под ред. В. П. Кохановского, В. П. Яковлева. – Ростов н/Д. : Феникс, 2001. – С. 35–39.
7. Лузан, А. А. Введение в философию / А. А. Лузан. – Краматорск : ДГМА, 2009. – С. 48–56.
8. Скирбекк, Г. История философии / Г. Скирбекк, Н. Гилье. – М., 2001. – С. 256 - 270, 310 - 322,322-329, 365–368.
9. Соколов, В. В. Европейская философия XV–XVII вв. / В. В. Соколов. – М. : Высшая школа, 2003. – 428 с.