Особливості правозастосування.
Застосування норм права характеризується низкою ознак, які суттєво відрізняють цю форму від додержання, виконання і використання норм права.
По-перше – це діяльність, яка здійснюється лише відповідними державними органами чи за їх делегуванням громадськими структурами. Громадяни не можуть бути суб’єктами застосування норм права. Правозастосовчу діяльність здійснюють державні органи, посадові особи і, у деяких випадках, громадські організації. В дійсності застосування норм права здійснюється декількома правозастосовчими органами. Так, по кримінальній справі дії по застосуванню норм права здійснюють: органи розслідування – суд – виправні установи.
По-друге, застосуванню норм права притаманний державно-владний характер. Застосування – один із видів державної діяльності і здійснюється від імені держави або уповноважених нею суб’єктів і тому є обов’язковим для всіх адресатів.
По-третє, застосування норм права завжди має активний творчий характер, про що свідчить багатостадійність цього процесу.
По-четверте, правозастосування здійснюється у певних процесуальних формах. В одних випадках норми щодо порядку розгляду справ дуже деталізовані і утоворюють самостійні процесуальні галузі права (кримінально-процесуальне право), в інших – лише встановлюється певна процедура вирішення окремих справ (прийом на роботу, призначення пенсії і т. д.).
По-п’яте, процес застосування норм права завершується виданням правозастосовчого акта, в якому фіксуються індивідуально-конкретні правові приписи.
Отже,Застосування норм права– це спрямована на реалізацію норм права і здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність державних органів і уповноважених державою громадських органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.
Необхідність застосування норм права зумовлена випадками:
v Коли правові відносини можуть виникнути або змінитися лише за рішенням державного органу (зарахування до навчального закладу, призов на службу до збройних сил);
v Коли правовідносини, що виникають між сторонами, настільки важливі для суспільства, що в кожному випадку їх слід контролювати з точки зору законності та закріплювати спеціальним рішенням компетентного органу (рішення відповідного органу про дозвіл приватизації громадянином житла, реєстрація нотаріальним органом заповіту тощо);
v Коли для виникнення певних правовідносин потрібне офіційне підтвердження наявності або відсутності конкретних фактів (визнання батьківства, визнання померлим тощо);
v Коли виникає суперечка, яка має юридичне значення, з приводу певних фактів або відносин і сторони самі не можуть дійти узгодженого рішення (поділ майна);
v У випадках, коли слід вдаватися до мір державного примусу (конфіскація майна, стягнення штрафу). Адже державний примус у правовій сфері набирає чинності не автоматично. Норми права лише передбачають можливість державного примусу, а реально він застосовується відповідними державними органами.
Отже, в прцесі застосування норм права уповноважений орган за допомогою індивідуальних актів вирішує два завдання:
1. організації виконання приписів норм права, їх позитивного виконання;
2. забезпечення відповідної реакції на порушення або неналежне виконання норм права.
Застосування норм права буде вірним лише тоді, коли цей процес відповідає таким умовам:
а) він повинен бути законним. Тобто, коли весь процес застосування конкретної норми права відбувається саме в межах, визначених відповідними правовими нормами;
б) він повинен бути обгрунтованим, тобто має застосовуватися норма права, передбачена для даного конкретного випадку. Обгрунтованість правозастосування передбачає точне і своєчасне виконання вимог правових норм, виключення випадків свавілля правозастосовувачів, немотивованість правозастосовчих рішень.