Впав багач і злидар. Тільки другий повзе за натрудженим злотим своїм. Мільйони піднятись із колін не дають жадібним товстосумам.
Впав учитель і лікар, мати, батько, сестра і брат у пошуках кращої долі. Й не піднятися їм вже ніколи. Впав поет і пісняр, давно загубивши натхнення і ліру. Щось мурують вони на папері. Та не те.
Прокричав хтось колись: "ідоли падуть!" А попадали ангели Божі. А ті перші і не думають падати знову і знову. Впали маркси, енгельси, леніни й царята-генсеки вожді. А разом із ними попадали ми, в декадансі натерли коліна до крови. То коли ж ми, браття мої, підніматися будем? Ніколи?!
Ну, а діти?
Теж ростуть на колінах. І ніхто, і ніщо їх сьогодні піднімати не буде. Бар-ресторан та ще всяку гидоту часто бачать вони, і не видять ні сонця, ні неба. Бо попадали ми й боїмося піднятись сьогодні.
...Яблуко впало, відкотилося стоверстово. І не хоче ніхто підійняти його, бо під деревом люди збирають.
Прочитав твір на літстудії в Ніжинському університеті уже після Помаранчевої революції якраз після інавгурації Президента Віктора Ющенка. Усі посміхнулися іронічно, ми живемо, мовляв, уже у вільній країні. Навіть американська організація "Freedom House" Україну віднесла тепер до вільних держав. Зараз згідно її дослідження рейтинг нашої країни віднесено до напіввільних. Рабство наше ніде не ділося і панує поки що. А свободу нашу відстоюють вкотре мертві: Мазепа й Петлюра, Шевченко й Франко, Коновалець і Бандера; полеглі студенти і школярі біля Крут, воїни УПА, шестидесятники. Батько головного героя в романі шістдесятник, перекладач. Чоловік співпереживає, що йде із життя це покоління. "Вони такі справді були заанґажовані, ті шістдесятники. Заанґажовані в добро в справедливість, в поняття честі солідарності. Крізь них ніби світилася Україна, відтак не виникало сумніву, що вона є." Ми ж в більшості своїй мовчки терпимо, або навіть чинимо, як той герой «українського поета» Антона Чехова «Человек в футляре» Беликов «…чего-нибудь не вышло…». Бережемо власну шкіру. А варто підняти очі, й подивитися на якій ми живемо землі.
Ми невільники минулого рабства. Шістсот п’ятдесят років для українців як Сходу так і Заходу країни пройшли у тяжкій праці на чужих, не своїх володарів. Побували і у «єгипетському», і у «вавилонському» рабствах. Поперемінно то точилися, то затихали криваві бої із сусідніми царями-королями. З’являлися у нас свої Спартаки й мудрі Соломони, котрі не давали згаснути ідеї Свободи й Незалежности. Рабство ж і гріх братовбивства ще з княжих часів не давали піднятися повністю з колін. А коли спиналися, то зразу падали, продовжуючи шукати друзів то на Сході, в Росії, то на Заході (Польща, Німеччина, Євросоюз), «вічних друзів», яких за словами Уїнстона Черчіля, як «вічних ворогів» не буває. Є тільки вічні національні інтереси. І за них треба гризти і землю, і граніт, і будь-яке каміння. Ми ж раби – вважаємо, що то нам Захід допоможе, то біжимо навипередки в обійми могутнього Східного «брата». Сподіваємося, що хтось за нас забезпечить наше благополуччя, подарує довгоочікувану свободу, захистить нас від несправедливостей теперішньої влади.
" – Це ж не Україна, - каже Лев інвертований на пустелю. – Це пень розпаденого Союзу. Через те й змії кишать". Герой Ліни Костенко і правий, і не правий.
У листопаді минулого року на Майдан вийшли представники малого й середнього бізнесу, а ще раніше проходила «антитабачна» компанія, для більшості населення все те було по цимбалах. «А що там, - казала одна знайома, - повиходили немиті, небриті на той Майдан. Я бачила, як вони плювалися й хрякалися. Недопалки кидали на плитку. А бабця бідна після них вбирала. Вони спекулянти. Прижать треба к ногтю їх всіх. Кримінальники, упирі народу. Правильно робить влада…». А коли в магазинах полізли ціни вгору, збільшилася плата за послуги, то вже не жаліла не м'яких слів в сторону можновладців. Хто ж винуватий, що до влади прийшли такі люди? Влітку у нас гостював родич з Донецька. Як він з роздратованістю сприймав наші розмови, щодо дій президента і його оточення, уряду. А зараз? Під час різдвяних свят, коли найвищий посадовець держави вітав з Різдвом Христовим православних, донеччанин написав в ICQ: «По телевізору дядько вже вітає з Різдвом». То на запитання: - «Який?», відповів: - «Той, який не знає українською слова «ёлка». Нація починає прозрівати хоч на Заході, в Центрі, в більшості своїй на Сході країни, що ми все-таки великий народ. І хоч значна частина населення все ще говорить східним діалектом української мови, здаля схожий на російську, або так званим «суржиком», відчуває і вважає себе українським патріотом, а не частиною «великой русской нации». Цьому наглядний приклад – Донецьк. Російськомовні патріоти України вийшли на захист україномовних шкіл. Чи згадаймо гнівний лист одеських кінопрокатників з приводу дублювання фільмів російською мовою. Україна починає прокидатися від сну. І ніяка Ганна Герман не заколише націю.
Ліна Василівна своїм твором вказала шляхи до мети. Щоб звільнитись од рабства в самих собі. І тоді живі, а не мертві триматимуть лінію оборони. Треба боротися з пустелею в серці, в душі. Воювати зі шкідливими звичками, проявами внутрішньої несвободи, кидати сміття під ноги, паскудити на могилах. Треба творити нову реальність не vkontakte чи на mail.ru, а в реальності. На місці боротися за мову, за українську літературу, кіно, мистецтво. А ще проти власної ліні до праці. Захищати громадянські права не за гроші.
Підніматися треба з колін, браття, як заповідав Тарас Григорович у своєму пророцькому твореві «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» і тримати лінію оборони поки у венах пульсує кров, а в серці живе Україна.
ВІКТОР Татарин,