ОСО. Тема 4. Природне та соціальне середовище як умова соціалізації

У цьому контексті країна розглядається як географічно-культурний феномен, для якого властива територіальна єдність, що виділяється на основі певного географічного положення, характерних природних умов. Географічні умови і клімат країни виявляють як безпосередній, так і опосередкований вплив на умови життя людей, народжуваність і густоту населення, характер господарської діяльності, розвиток культури, що все у сукупності створює відповідні «рамки» для процесів соціалізації.

На Східно-Європейській рівнині, де, зокрема, розташовані такі слов'янські країни, як: Росія, Україна, Білорусія - чітка зміна пір року загартовує людей, виховує у них здатність жити і працювати в різноманітних кліматичних умовах. Цим частково пояснюється те, що росіяни, в незначній мірі українці та білоруси, розселені майже по всій північній Євразії. Кліматичні особливості країни безпосередньо впливають на режим праці і відпочинку населення упродовж року.

Вітчизняні педагоги не раз звертали увагу на величезну роль первозданної краси природи для формування духовного світу молодої людини. Стосовно цього В.О.Сухомлинський писав: «Краса природи відіграє велику роль у вихованні духовного багатства. Вона виховує в душі підлітка здатність відчувати, сприймати тонкощі, відтінки речей, явищ, порухи серця» (Сухомлинський В.О. Народження громадянина. - К.: Радянська школа, 1987. - С. 443).

КД.Ушинський вважав, що прекрасний ландшафт має такий само величезний вплив на розвиток молодої душі, з яким важко суперничати впливу педагога, і день, «проведений серед гаїв та полів, вартий багатьох тижнів, проведених на шкільній лаві».

Отже, природні особливості країни певним чином визначають не тільки характер господарської діяльності населення, а й мають здатність впливати на ті види діяльності, які пов'язані з духовним життям особистості: архітектуру, живопис, літературу, музику, що безпосередньо зумовлюють перебіг процесу соціалізації особистості та формування її внутрішнього психологічного «дому» — екопсихологічної системи. Семенов - Тянь-Шанський виявив тісний зв'язок людських споруд з місцевими фізико-географічними особливостями. На його думку, в архітектурних ідеях людина перейняла і продовжує переймати чимало форм навколишньої живої і мертвої природи. Так, кам'яні колони Середземномор'я «народилися» із пальмових стовбурів, а верхні частини колон (капітелі) — із пальмових крон, стіни будинків і східці сходів - із скель, сволок - із печер, вікна - із карстових промоїн у гірських породах. А круті дахи «дощових» країн помірного поясу, як і форми готичного стилю, — із розташування гілок дерев таких хвойних порід, як ялини і модрини, по яких вільно скачуються вниз краплі дощу. суворіші кліматичні умови помірного кліматичного поясу примушували далеких наших предків активніше розвивати свої конструкторські здібності, мислення, кмітливість для розв'язання не лише проблем теплофікації в зимовий період, а й цілої низки інших, невідомих багатьом країнам «вічної весни», чи «вічного літа». Спостереження В. П .Семенова - Тянь-Шанського дали змогу дійти висновку, що природні умови країни впливають також на духовний самовияв народу через живопис, орнаментику, скульптуру.

Людина, стверджує він, усвідомивши приємність від спостереження в природі певних ліній, геометричних форм, їх співвідношення у відомих пропорціях, з власної волі чи підсвідоме переносить зображення найулюбленіших у витвір своїх рук.

Кожна нація, доводить учений, у різних стадіях свого історичного розвитку бачить різну кількість відтінків сонячного спектра. Населенню, яке проживає на Східно-Європейській рівнині, наприклад, чужий помаранчевий колір. Його відносять до відтінків червоного чи жовтого. Чужий для східних слов'ян і фіолетовий колір, який вважають відтінком сусіднього синього, тоді, як стосовно синього і блакитного сформовані чіткі поняття, чого не можна сказати про німців і французів, які одне і друге означують спільним словом (Ьіаи, Ьіеи). Людські племена в процесі спостереження природи вибирали з неї улюблені барви для своєї орнаментики і живопису. Найчастіше це були ті, які, поєднані з переважаючим колоритом краю, створювали ефектний контраст. Наприклад, на яскраво зеленому весняному чи літньому тлі Східноєвропейської рівнини найефективніший контраст у сонячну погоду створювали червоні, малинові й рожеві кольори, властиві для стиглих ягід, квітучих маків і шипшини, червоного гриба і мухомора. Ці кольори й залишаються улюбленими для більшості населення рівнини. Водночас жовтий колір, будучи властивим вмираючому листю сумної осені, непопулярний у східних слов'ян, тоді як у китайців і тибетців цей колір, властивий сонячному промінню, що несе життя на землю, вважається священним. Фіни, наприклад, люблять використовувати його для внутрішньої прикраси вікон і кімнат, очевидно, тому, що упродовж довгої похмурої зими встигають засумувати за радістю сонячного проміння. А в деяких південних мусульманських народів через найефектніший контраст випалених сонцем скель і пустель з рідкою яскравою зеленню оазисів, зелений колір вважається священним і приурочується до прапора та плаща пророка.

Природні особливості краю здатні навівати музичні образи композиторам та виконавцям їхніх творів. Наприклад, це стосується вступу до опери Римського-Корсакова «Ніч перед Рожеством», «Весни» А.К.Глазунова, «Пір року» П.І.Чайковського і т.д.

Як уже згадувалося, мистецтво — це особлива психотехніка, яка властивими їй засобами ефективно формує екопсихологічну систему особистості. Без нього таке формування майже не можливо уявити, оскільки важко знайти ефективніший від нього засіб, що звільняє і стимулює. Зважаючи на це, країна як одне з основних джерел макрочинників соціалізації не тільки безпосередньо впливає на перебіг процесу соціалізації особистості, а й посередництвом різних жанрів мистецтва, якому щедро поставляє «первинний» матеріал для художніх образів.

Наступним важливим джерелом макрочинників соціалізації є етнос. У сучасній етнологічній науці не існує єдиного розуміння етносу, його сутності та структури. Найпоширеніше визначення можна дати за Ю.В.Бромлеєм (1983). Етнос — це історично складена на певній території сукупність людей, які володіють спільними, відносно стабільними особливостями мови, культури, психіки, а також усвідомленням своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомістю), фіксованим у самоназві. У розумінні Л.Н.Гумільова (1993), етнос — це певний колектив людей, який протиставляє себе всім іншим аналогічним колективам («ми» і «не ми») і має особливу внутрішню структуру та оригінальний стереотип поведінки. На думку вченого, етнічний стереотип поведінки не успадковується, а засвоюється дитиною в процесі соціалізації, зберігаючись майже без змін упродовж усього життя.

Особливості психіки і поведінки представників різних етнічних спільностей виявляють себе удвох складових: біологічній та соціально-культурній, що, відповідно, ґрунтується на таких особливостях соціалізації, як: вітальні (біолого-фізичні) та ментальні (фундаментальні духовні якості). Під вітальними розуміють умови та характер фізичного розвитку людини, починаючи від способів годування її в дитинстві.

Суспільство - сукупність усталених у країні соціальних відносин між людьми, структуру яких складають сім'я, соціальні, вікові, професійні та інші номінальні й реальні групи, а також держава (А.В.Мудрик). У тлумачній словниковій літературі сучасної української мови воно визначається як велика сукупність людей, яких об'єднує спосіб задоволення своїх приоритетних потреб (насамперед, матеріальних) шляхом добування, перетворення, виробництва, розподілу і споживання їжі, одягу, засобів праці й ін. (Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і гол. ред, В.Т.Бусел . - К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001. - С. 1218).

Суспільство як одне з найважливіших джерел макрочинників соціалізації — цілісне утворення, яке перебуває у постійному історичному розвитку, змінюючи свої соціальні, економічні, ідеологічні, культурні властивості залежно від зміни історичних умов. Дослідники доводять, що домінуючий спосіб виробництва був, є і завжди залишатиметься фактором номер один впливу на суспільно-політичне життя, на комплекс канонів і норм індивідуальної та колективної діяльності, на культуру й освіту» (Корсак К. Освіта і суспільство-дороговказ розвитку //Рідна школа. -2002. -№ 5. -С. 5).

Основні варіанти суспільств: доаграрне, аграрне, індустріальне, інформаційне. Зіставлення визначальних рис цих суспільств, за Е.Тоффлером, дає підставу вважати, що людство в основній своїй частині стоїть перед порогом інформаційних суспільств, у яких об'єктом накопичення на противагу індустріальним суспільствам стають не влада, гроші та ресурси, а знання і виробнича компетентність з ультимативним значенням вищої освіти. У таких суспільствах визначальний вплив на характер та інтенсивність процесів соціалізації справлятиме потреба в безперервній освіті у зв'язку з безперервним удосконаленням гнучких та індивідуалізованих виробництв.

Соціальна структура суспільства – більш чи менш усталений набір і співвідношення соціальних і професійних прошарків і груп, які мають специфічні інтереси і мотивацію економічної і соціальної поведінки. Між цими прошарками немає чітких меж. Це створює потенційні можливості для мобільності членів суспільства — горизонтальної і вертикальної. Горизонтальна означає зміну соціальних позицій у рамках одного соціального прошарку. Вертикальна — перехід членів суспільства із одного соціального прошарку в інший (як у вищий, так і в нижчий).В процесі соціальної диференціації можна спостерігати 4 тенденції – обніщаніе спеціалістів, криміналізація і люмпенізація ( ідеологія відчуження від праці) багатьох соціальних прошарків, утворення середнього класу.

На соціалізацію людей, передусім, молодших вікових груп стихійно впливає стиль життя кожного соціального прошарку. Для багатьох дітей він стає своєрідним еталоном у тих випадках, коли батьки не належать до нього. За таких умов у молоді, яка перебуває на початковому етапі шляху до «самого себе», «справжнього», легко виробляються відомі усереднені стереотипи І загальноприйнятих стандартів. Найчастіше таким стандартом стає образ І «фірмача» з усіма властивими йому атрибутами життя: «іномаркою», дорогою «мобілкою», сучасним «маєтком». Уявлення батьків про знаходження свого місця в житті й ролі праці в ньому все частіше не співпадають з відповідними уявленнями дітей, частина з яких хоче мати все «відразу і швидко». Цьому сприяє порівняно розвинута реклама, зразки «красивого» життя, які з'явилася широка можливість спостерігати в кадрах кінофільмів.

На соціалізацію молоді впливає рівень економічного розвитку суспільства. Рівень життя це - поняття, яке характеризує ступень задоволення матеріальних і культурних потреб населення. Рівень економічного розвитку визначає можливості для створення умов для цілеспрямованого розвитку, соціалізації людини, реалізації в трудовій діяльності, сімейному житті, дозвіллі....

Зрозуміло, що в умовах складної економічної та політичної ситуації в Україні соціальні проблеми не можуть не ускладнюватися. Але серед цих проблем є корінні, які становлять собою ту вирішальну ланку, вчепившись за яку, можна витягнути весь ланцюг соціальних проблем. Такою ланкою філософ Л.Чупрій небезпідставно вважає культурну кризу, яка спричинює духовну деградацію суспільства, розмивання ціннісних орієнтирів і моральний занепад. Учений констатує, що культура і духовність — це цивілізовані ознаки будь-якої нації, без яких вона взагалі не може існувати. Нація, в якій нівелюються духовні цінності, приречена на загибель. У сучасному нормальному громадянському суспільстві головна роль відводиться людині як особистості, її участі у розбудові як громадянського суспільства, так і держави. Основними цінностями, які панують у такому суспільстві, є справедливість, свобода, демократія, солідарність, рівність. Усе це спрацьовує в одному напрямі — створення умов, за яких стимулюється реалізація людиною властивих їй здібностей і потенцій на благо власно-особистісних і загальносуспільних інтересів.

Таким чином, лише спрямованість суспільства на шлях до автентичного життя кожної людини спроможна вирішити головну суперечність у взаєминах особистості й суспільства на користь обох.

Не менш важливим, ніж суспільство джерелом мікрочинників соціалізації е держава- ланка політичної системи суспільства, яка володіє владними функціями. Державу у країні представляє сукупність установ та організацій, об'єднаних функцією управління суспільством. До них належить урядовий апарат, адміністративні та фінансові органи, силові структури й ін. Вона є чинником стихійної соціалізації, оскільки її громадяни, живучи у створених нею умовах, засвоюють декларовані на державному рівні норми та цінності, хоч ці цінності не завжди співпадають з уподобаннями кожної окремої особистості.

Держава створює власну систему щодо цілеспрямованої соціалізації своїх громадян. Визначає суспільне значимі вікові норми (початок обов'язкового навчання, його терміни, повноліття, час виходу на пенсію тощо). Законодавче забезпечує соціальну та соціально-педагогічну роботу з населенням. Створює систему виховання та розробляє політику в його сфері. На основі цього й формуються конкретні умови для соціалізації та самореалізації кожного окремого громадянина.

У філософській словниковій літературі, що розглядає соціальні терміни, висвітлюється поняття «соціальна держава», її визначено як «тип організації державного й суспільного життя, заснованого на пріоритеті соціальних цінностей, найвищим із яких є право людини на «гідне життя» (Філософський словник соціальних термінів / За заг. ред. В.П.Андрущенка. - Київ. - Харків, 2002. - С. 543).

У сучасній суспільно-політичній думці ідея побудови соціальної держави визнається як пріоритетна. Ідеологами соціальної держави стали Г.Ріттер, К.Хессе, А.Браун, Д.Ролс, Д.Янкелович, М.Годе. Свою теорію вони розробляли на основі соціально-філософських та політологічних ідей підвищення статусу людини, правової держави, «людського виміру суспільства», демократії та гуманізму. Суспільство у цій теорії розглядається як соціальний простір, що забезпечує розвиток і самореалізацію людини як вищої мети та цінності суспільного буття.

Чимало держав світу, зокрема й Україна, у своєму розвитку орієнтуються на ідеали соціальної держави. Майже від початку свого виникнення держава ініціювала сама або ж підтримувала ініціативи з розгортання в країні як соціально-педагогічної діяльності, так і конкретних видів соціальної роботи. За безпосередньої участі та сприяння держави в Україні починають реалізовуватися так звані партнерські проекти. Одним із них, наприклад, є уже відомий проект «Соціальна освіта в Україні», який почав втілюватися в життя у 1998 році з участю Християнського дитячого фонду, Міжнародної федерації соціальних працівників та Української асоціації соціальних педагогів і фахівців соціальної роботи.

Держава здійснює законодавче забезпечення соціальної роботи та соціально-педагогічної діяльності в Україна. Насамперед, вона бере участь у розробці та прийнятті міжнародних правових документів, які певним чином регламентують згадані сфери діяльності.

Матеріальною базою державної політики у сфері виховання та соціального захисту молодших вікових груп суспільства є частково державна система виховання, яка, крім законодавчих актів, включає в себе низку відповідних виховних організацій, як-от: навчально-виховні заклади різного типу; установи для дітей, підлітків, юнаків із психосоматичними і (або) соціальними відхиленнями, і (або) дефектами; установи для обдарованих у певних сферах навчання чи діяльності, а також для тих, хто, маючи яскраво виражені здібності, сформував стійкий інтерес; установи для дітей, підлітків та юнаків із ослабленим здоров'ям; організації, що займаються соціально-культурним та іншими видами оздоровлення мікросередовища, індивідуальною та груповою опікою дітей, підлітків, юнацтва; організації, зайняті перевихованням та реабілітацією.

Держава виділяє відповідні матеріальні та фінансові засоби для успішного функціонування створеної нею системи виховання. Визначає набір соціальних ролей для реалізації функцій виховання на державному, регіональному та місцевому рівнях. А також ті цінності, які культивуються державною системою виховання і є адекватними типу економічної та соціально-політичної системи суспільства. Формує органи управління вихованням на всіх згаданих рівнях з метою забезпечення функціонування та розвитку державної системи виховання і виконання завдяки цьому соціального замовлення суспільства.

Державна політика у сфері виховання спрямована на підготовку підростаючих поколінь до розв'язання перспективних соціальних, соціально-політичних та економічних завдань, які ставить перед кожним суспільством прийдешній час.

• ⇐ Назад
• 123
• Далее ⇒