Та формування економіки регіонів

2.1. Історія регіональної економіки та розміщення продуктивних сил

 

В економічній системі великого значення набуває аналіз процесу управління ресурсами, під якими розуміємо допоміжні засоби, можливості, джерела засобів, доходи. Але в науковій економічній думці існували різні підходи до управління взагалі та складу виробничих ресурсів зокрема, що і зумовлювало неоднозначне ставлення до класифікації виробничих ресурсів, які беруть участь у процесі відтворення. Монетаристи вважали головним ресурсом золото та срібло, фізіократи - землю та працю.

Початок досліджень регіональної економіки та розміщення продуктивних сил пов'язаний з науковим напрямком “географічного детермінізму”. Географічний детермінізм заснований на визнанні того, що географічний фактор (місце розташування країни, її природно-кліматичні умови, близькість або віддаленість від води) визначає основні напрямки суспільно-історичного розвитку держави, його вплив на міжнародно-політичній арені тощо. У такий спосіб географічний фактор розглядається як вирішальний фактор соціально-економічного, політичного і культурного розвитку народів. Основоположником напряму вважається Гіппократ. Одним із засновників сучасної географічної школи прийнято вважати філософа і політичного вченого ХVIII ст. Шарля Монтеск’є. У своїх працях він намагався вивести з географічних умов характер, вдачу і звичаї народів, їх політичний і господарський лад. У Росії представником “географічного детермінізму" був Л. І. Мечников, який у своїх працях виділяв природу як визначальний фактор руху історії.

Близьким за характером до ”географічного детермінізму” є напрямок, що виник у США на рубежі ХVIII - ХІХ століть. “Енвайронменталізм" (envіronment – навколишнє середовище), заснований на припущенні, що міжнародний поділ праці зумовлений саме розбіжностями у навколишньому середовищі різних країн. Однією з найбільш популярних теорій даного напрямку є теорія ”кліматичних оптимумів” Е. Хантингтона, згідно з якою найбільш сприятливі умови для розвитку виробництва мають держави, розташовані в середній смузі.

Наступним кроком було безпосереднє формування науки розміщення продуктивних сил на початку ХІХ ст. Основу розміщення продуктивних сил як науки складають теорії розміщення продуктивних сил, які ґрунтувалися на припущенні, що важливу роль в умовах ринкового господарства відіграє прибуток. Розробниками даних теорій були Йоганн фон Тюнен і Альфред Вебер.

Історія теорії розміщення виробництва починається з публікації книги “Ізольована держава" ("The Іsolated State"), написаної Йоганом Генріхом фон Тюненом у 1826 році. Заслуга Тюнена в тому, що він був першим, хто застосував детальні математичні розрахунки для обґрунтування розміщення виробництва. Відкритий ним метод математичного моделювання системи просторових економічних зон значною мірою передбачив сучасні економіко-математичні методи, у тому числі метод лінійного програмування.

Практичні завдання розміщення промисловості стимулювали теоретичні пошуки. Відповіддю науки стала робота Альфреда Вебера (молодшого брата найбільшого соціолога Макса Вебера). Вже в назві книги “Про штандорти промисловості" (1909) А. Вебер увів у науковий обіг нове поняття “штандорт", що описувало не реальне, а пропоноване оптимальне розміщення виробництва. Надалі теорія штандортів зазнавала критики, уточнення, трансформації з використанням нового математичного апарату векторного аналізу й лінійного програмування. Вже сам Вебер у розділі “Загальна орієнтація" вказав, що при переході від теоретичних

побудов до реальності необхідно переглянути багато припущень теорії, починаючи з відокремлення якого-небудь виробництва та повного його циклу (від сировини до готової продукції).

Паралельно з теоріями розміщення формувалася марксистська теорія продуктивних сил. Марксистська теорія розміщення продуктивних сил припускає, що кожному соціальному ладові притаманні власні економічні закони, і саме соціальний лад визначає розміщення продуктивних сил на даній території. Результатом упровадження даної теорії у державах із соціалістичним ладом є формування системи твердого планування, що не завжди давало позитивні наслідки.

Прихильники марксизму брали за основу трудову теорію вартості, яка виокремлювала дві головні категорії – продуктивні сили та виробничі відносини (рис. 1.1). Прихильники неокласичної школи розробили теорію граничної корисності, де головними економічними ресурсами (факторами виробництва), були земля, капітал, труд, підприємницькі здатності.

У сучасній вітчизняній економічній літературі поширеним є погляд на доцільність застосування аналізу продуктивних сил і особливостей їх розміщення.

 

 

Рис. 1.1. Марксистський підхід до управління

 

Сучасні школи дотримуються позиції, що економічні закони мають загальний характер, але виявляються неоднаково в країнах із різним суспільно-політичним ладом, а розміщення продуктивних сил зумовлене цілим комплексом факторів і закономірностей.

Розміщення продуктивних сил як галузь економічної науки сформувалося наприкінці XIX – на початку XX ст. Її розвиток у минулому і тепер зумовлений передусім потребами практики, оскільки вдале науково обґрунтоване розміщення господарських об'єктів є запорукою ефективного функціонування економіки. Економічна наука активно досліджує питання розміщення продуктивних сил із кінця XIX ст., але теорії розміщення продуктивних сил як такої на той час не існувало. Однак економічна наука розвивалася не лише завдяки аналізу та узагальненням, а й через створення основ ринкової теорії розміщення виробництва, основоположниками якої є А. Вебер, Й. Тюнен, А. Льош, В. Крісталлер, У. Ізард, Дж. Чорлі, П. Хагет та ін. Проблеми розміщення продуктивних сил перебувають у центрі уваги української науки, вчених-економістів і економіко-географів. У системі Національної академії наук України функціонує Рада з вивчення продуктивних сил України. Праці цього наукового закладу використовуються державними плановими органами для обґрунтування розміщення нових промислових об'єктів, формування територіальної структури господарства. Вагомий внесок у розвиток науки про розміщення продуктивних сил зробили М. Алимов, П. Ващенко, К. Воблий, О. Діброва, С. Дорогунцов, Я. Жупанський, Ф. Заставний, М. Паламарчук, М. Пістун, О. Шаблій, О. Топчієв. Сучасні еволюційні процеси у країнах СНД довели теоретичну й методологічну неспроможність визначальної ролі способу виробництва та його економічних законів у розміщенні продуктивних сил. Командно-адміністративні методи управління економікою, в т. ч. розміщення продуктивних сил, спричинили регрес у розвитку теорії розміщення, оскільки наука лише обґрунтовувала вольові рішення в галузі розміщення виробництва. Засновники теорії розміщення виробництва Вебер і Тюнен довели, що саме розміщення окремого підприємства може забезпечити індивідуальному власникові за інших однакових умов найбільший прибуток. Наприкінці XIX – на початку XX ст. проблема розміщення виробництва обмежувалася “теорією штандорту" Вебера, суть якої полягає у виборі оптимального для власника місця для спорудження окремого підприємства. У праці “Теорія розміщення промисловості" він абстрагується від дії законів ринкової економіки, оскільки об'єктом побудови його теорії є ізольована господарська територія. У зв'язку з цим поширеним є твердження, що Вебер сконструював чисту теорію, суть якої в тому, що виробництво розміщується за принципами найменших витрат, а розміщення промисловості визначається трьома факторами, або “орієнтаціями": 1) транспортна орієнтація; 2) робоча орієнтація; 3) агломерація. Він наголосив на вигідності застосування різноманітних варіантів розміщення сільського господарства в “ізольованій державі" щодо великого міста, яке розглядається як єдиний ринок збуту сільськогосподарських продуктів.

Тюнен надає вирішального значення витратам на перевезення продуктів від місця виробництва до ринку. У 40-х роках XX ст. у працях німецького вченого Льоша висвітлювалися теоретичні проблеми розміщення господарства країни в цілому та її економічних районів. На противагу Веберу, Льош надає істотнішого значення ринкам збуту готової продукції як головному фактору розміщення підприємств, категорично стверджуючи, що правильним є розміщення, яке забезпечує максимальні прибутки. Він запровадив новий критерій оцінки
розміщення підприємств – інтереси всього господарства країни. Цікавим є висновок Льоша про обмежену роль теорії у вирішенні практичних питань вибору місця для будівництва нових підприємств і навіть великих міст, а також твердження, що завдання економіста полягає не лише в тому, щоб пояснити негативні явища в розміщенні господарства в цілому та його галузей зокрема, а й у тому, щоб указати шляхи їх подолання. Чимало висновків і пропозицій Льоша є актуальними й нині для вибору найвигідніших пунктів розміщення нових підприємств у певному економічному районі, а формули, які він пропонує, – для аналізу деяких факторів розміщення. Зараз у країнах із соціально-орієнтованою ринковою економікою розвиваються різні теорії розміщення продуктивних сил. Найпоширенішою є теорія “географічного детермінізму", згідно з якою географічне середовище є вирішальним у розвитку та розміщенні промисловості різних країн і регіонів. Різновид цієї теорії – т. зв. “вульгарний географізм", який розглядає процес суспільного розвитку як наслідок впливу природних сил. Його представники вважають, що характер суспільного ладу визначається рельєфом, кліматом, ґрунтами, рослинним і тваринним світом. Впливом цих природних елементів вони пояснюють риси господарського розвитку країн і навіть психологічні риси людей. Деякі вчені (Е. Хантингтон) надають вирішального значення температурним умовам, що обмежують географію діяльності людини і є кліматичним лімітом розміщення продуктивних сил. Теоретичні висновки представників “географічного детермінізму" спростовуються досягненнями науково-технічного прогресу, а це істотно впливає на розміщення сировинної бази певних галузей промисловості, використання яких завдяки новій техніці стало економічно вигідним. Масове впровадження ресурсоощадних технологій певною мірою також зменшує значення фактора природних ресурсів у розміщенні окремих галузей промисловості. Водночас недооцінка географічного середовища у розміщенні деяких виробництв може мати негативні наслідки. Так, неточні, необґрунтовані дані про кількісні та якісні параметри природних умов і ресурсів можуть призвести до економічної недоцільності експлуатації підприємства, що вплине на інтереси регіону в цілому і працівників, зайнятих на ньому; недооцінка ґрунтово-кліматичних умов у розміщенні сільськогосподарського виробництва – спричинити не лише соціально-економічні, а й природні втрати. З погляду методології проблема розміщення продуктивних сил невід'ємна від їх раціональної територіальної організації, основою якої є економічне районування, яке базується на територіальному поділі праці, що, у свою чергу, виявляється у виробничій спеціалізації економічних районів і потребує суворої пропорційності у їх розвитку. Раціоналізація територіального поділу праці дає змогу досягти максимальної економії суспільної праці, що є головним критерієм раціонального розміщення продуктивних сил у цілому і кожного підприємства зокрема.

 

2.2. Розміщення продуктивних сил як наука та практична діяльність

 

Наука про розміщення продуктивних сил зародилася в надрах економічної та соціальної географії, яка вивчає розміщення виробництва загалом та його окремих

галузей, територіальний поділ праці й територіальну організацію економіки в цілому. Економічна географія як наука здобула право на існування завдяки працям М. Ломоносова. Приблизно до середини XIX ст. вона мала довідковий характер, а науково-пізнавальною стала лише тоді, коли у своїх дослідженнях почала спиратися на закони економічної теорії. Розміщення продуктивних сил як наука взаємодіє з багатьма іншими науками. Вона належить до економічних наук і водночас використовує результати наукових досліджень природничих, географічних і технічних наук. Результати досліджень технічних наук безпосередньо впливають на характер розміщення промисловості, сільського господарства і транспорту. Водночас розвиток науки про розміщення продуктивних сил ґрунтується на економічних законах і категоріях, які вивчає й визначає економічна теорія. Вона послуговується результатами наукових досліджень галузевих економік, фінансів, економіки праці, економіки природокористування, економічної історії, економічної статистики, економічної кібернетики, економічної та соціальної географії зарубіжних країн, картографії та ін. Ці дисципліни забезпечують науку розміщення продуктивних сил передусім інформацією, методами досліджень, показниками, що характеризують параметри економічного процесу. У свою чергу, вона збагачує інші економічні науки власними критеріями, інформацією про регіональні економічні характеристики.

Наука і практика розміщення продуктивних сил мають вирішальне значення для територіального прогнозування та формування цільових галузевих і територіальних комплексних програм. Сучасна територіальна організація продуктивних сил України сформувалася під впливом економічних законів планової економіки. Перехід до соціально-орієнтованої ринкової економіки зумовлює відповідні зміни у теорії розміщення продуктивних сил, передусім утверджуючи пріоритетність загальних економічних законів, властивих усім суспільно-економічним формаціям. Продуктивні сили розміщуються під впливом певних економічних законів, хоча у спеціальній економічній та економіко-географічній літературі з цього приводу йдеться не про закони, а про закономірності розміщення виробництва, які фактично є просторовим виявом відповідних економічних законів. Закономірності розміщення продуктивних сил випливають із загальних економічних законів і є категоріями того самого порядку, що й економічні закони розвитку суспільства, їх модифікацією, що зумовлено своєрідністю розміщення виробництва на території країн, його значною територіальною диференціацією в розрізі окремих регіонів. Ця своєрідність – результат складних взаємозв'язків РПС із географічним середовищем і залежності розміщення окремих виробництв від локальних природних умов і ресурсів; значних регіональних відмінностей заселення територій і рівнів розвитку продуктивних сил у районах; різноманітних поєднань галузей і виробництв промисловості та сільського господарства в районах і країнах; суттєвих техніко-економічних відмінностей розміщення різних галузей і виробництв.

Закономірності розміщення виробництва – об'єктивні категорії, які пізнаються і свідомо використовуються у практичній діяльності. Здійснюючи господарську політику, суспільство на основі пізнання закономірностей формулює і втілює в життя певні принципи. Закономірності розміщення продуктивних сил є законами територіальної організації народного господарства. Принципи – це дії, свідомо спрямовані на повніший вияв об'єктивних закономірностей розміщення продуктивних сил з урахуванням відповідних факторів. Найважливішими принципами розміщення продуктивних сил, якими керуються у розв'язанні проблем просторового розподілу підприємств і галузей, є: наближення виробництва до джерел сировини, палива, робочої сили, споживачів; збереження довкілля, раціональне використання природних ресурсів і впровадження ресурсоощадних технологій; забезпечення здорових гігієнічних умов життя і праці населення; обмеження надмірної концентрації промисловості в містах; вирівнювання економічного розвитку районів та областей; зміцнення обороноздатності країни; урахування інтересів економічної інтеграції в європейський і світовий простір. Принципи розміщення в різних країнах можуть бути подібними й відмінними. Важливість кожного принципу визначається стратегією і завданнями, конкретизованими у відповідній концепції. Зокрема, на сучасному етапі розміщення продуктивних сил в Україні одними з пріоритетних є соціально спрямовані принципи, що сприяють розв'язанню соціальних проблем. Закономірність розміщення продуктивних сил випливає із загального економічного закону економії суспільної праці. Раціональне розміщення продуктивних сил має забезпечити високу продуктивність суспільної праці завдяки її максимальній економії за рахунок зменшення затрат праці на подолання територіальної віддаленості між виробництвом і споживачами. Закономірність пропорційного розміщення продуктивних сил випливає з економічного закону концентрації виробництва. Реалізація цієї закономірності має суттєве соціальне значення, оскільки дає змогу обмежити надмірну концентрацію промислових підприємств і населення у великих містах. Крім того, пропорційне розміщення виробництва на території України сприятиме вирівнюванню в областях виробництва національного доходу на душу населення, а отже, й реальних його доходів. Закономірність комплексного розміщення продуктивних сил випливає з економічного закону суспільного поділу праці, який у просторовому аспекті модифікується в закон територіального поділу праці і виявляється у формуванні економічних районів та спеціалізації їх господарства. Комплексний розвиток і раціональна спеціалізація відповідають найважливішій вимозі господарювання – досягненню в інтересах суспільства найвищих результатів за найменших витрат. Актуальність проблеми комплексного розміщення продуктивних сил зростає. Магістральним напрямом її розв'язання є формування територіально-виробничих комплексів (ТВК), які є взаємообумовленим поєднанням органічно пов'язаних між собою підприємств на певній території відповідно до особливостей її ресурсної бази і транспортно-географічного положення, що забезпечують максимум продукції за мінімуму витрат. Закономірності та принципи розміщення продуктивних сил реалізуються на основі врахування конкретних умов – факторів розміщення, що впливають на вибір місць розміщення промислових підприємств і формування територіально-виробничих комплексів. Ці фактори групують на: природно-географічні, демографічні, техніко-економічні та соціально-економічні, їх урахування, аналіз та оцінка – найважливіша частина економічного обґрунтування розміщення підприємств.

Розміщення продуктивних сил вивчає просторовий розподіл населення і виробництва і виробляє методологію та методику обґрунтування шляхів удосконалення сучасної територіальної організації продуктивних сил, а також перспектив їх розвитку на найближчі 10–15 років. Предметом цієї науки є просторова організація продуктивних сил, яку вивчають на різних рівнях: населений пункт, низовий адміністративний район; область чи автономна республіка; економічний район; країна в цілому. Її об'єкт – елементи просторової (територіальної) організації продуктивних сил: природоресурсний, людський і працересурсний потенціали, галузеві та міжгалузеві комплекси, соціальна інфраструктура, територіальні системи господарювання. Теорія розміщення продуктивних сил ґрунтується на загальних економічних законах. За переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки продуктивні сили розміщуються відповідно до законів, керуючись якими досягають максимального економічного і соціального ефекту за мінімальних витрат. Найзагальнішим законом, що визначає характер розміщення продуктивних сил, є закон економії суспільної праці, згідно з яким найвища продуктивність праці забезпечується завдяки зниженню її затрат на подолання просторового розриву між окремими елементами виробництва. За рахунок цього значно збільшується обсяг перевезення готової продукції від виробника до споживача.

Сучасне розміщення продуктивних сил певною мірою є результатом територіального поділу праці, зумовленого економічними, соціальними, природними та національно-історичними особливостями окремих регіонів і їх географічним положенням. Територіальна диференціація у просторовому розподілі населення і засобах виробництва зумовлює передусім актуальність проблем раціоналізації розміщення виробництва. Так, у сучасних умовах суспільство витрачає величезні кошти на транспортування сировини, палива та готової продукції. Зростання територіального віддалення елементів виробництва (а ця тенденція є дуже чіткою) призводить до збільшення витрат на переміщення ресурсів і готової продукції. Удосконалення розміщення виробництва передбачає впровадження комплексу противитратних заходів, у т. ч. зменшення транспортних витрат. Істотну роль у цьому відіграє й раціоналізація розміщення продуктивних сил з погляду екологічного обґрунтування розміщення нового виробництва, оптимізації міжгалузевих зв'язків та ін.

Точок зору на продуктивні сили в економіці безліч, а з огляду на те, що й об'єктів розгляду теж чимало, саме цим можна пояснити виділення різних економічних наук, таких як економічна математика (економетрія) або економічна географія (розміщення продуктивних сил). Однією з точок зору на продуктивні сили є розгляд та аналіз їх просторового розміщення. Саме цими питаннями займається наука розміщення продуктивних сил. До поняття продуктивних сил відносять: природні ресурси, засоби виробництва (машини й устаткування, будинки і споруди, засоби транспорту і зв'язку, а також землю), трудові ресурси, капітал (рис. 1.2).

 

Рис. 1.2. Аспекти вивчення продуктивних сил

 

Розміщення продуктивних сил як динамічний процес зумовлене процесом територіального поділу праці. Територіальний поділ праці– це процес виробничої спеціалізації регіонів і посилення міжрегіональної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послугами. Територіальний поділ праці виявляється на різних рівнях: від району до держави і світової економіки в цілому. В основі територіального поділу праці лежать оптимальна спеціалізація народного господарства й ефективні внутрішні та міжрегіональні економічні зв'язки.

 

 

Рис. 1.3. Блоки розміщення продуктивних сил

 

Головне завдання науки розміщення продуктивних сил – обґрунтування оптимального розміщення продуктивних сил. Напрямки досліджень: територіальна організація виробництва, що охоплює не просто його розташування, й елемент управління; економічна результативність територіальної організації виробництва для обґрунтування ефективної регіональної політики; загальні закономірності розміщення продуктивних сил і їх конкретний прояв у галузевому і територіальному аспектах на регіональному і міжрегіональному рівнях.

 

2.3. Закономірності й принципи розміщення продуктивних сил

 

Розміщення продуктивних сил формується під впливом як об'єктивних законів і закономірностей, так і суб'єктивної волі людини.

Закономірність розміщення продуктивних сил– це неодноразово повторюваний зв'язок явищ природи із громадським життям, що виявляється у взаємодії між виробничою діяльністю людей і територією, на якій вони діють.

1. Закономірність ефективного розміщення продуктивних силприпускає, що найбільший можливий ефект забезпечується найменшими можливими витратами на розміщення об'єкта.

2. Закономірність територіального поділу праціприпускає формування територіально-галузевої структури народного господарства, що найбільше відповідає природним, економічним, соціальним умовам регіону і потребам міжрегіонального ринку.

3. Закономірність економічної цілісності регіонуприпускає єдність природної, матеріальної (створеної людиною) і соціальної сфер під впливом визначених факторів і передумов.

4. Закономірність регіональної інтеграції господарстваприпускає виділення регіонів шляхом їх спеціалізації і вимагає налагодження економічних зв'язків між ними.

5. Закономірність територіальної комплексності продуктивних силприпускає формування взаємозалежних елементів регіонального господарства з метою впорядкування їх у регіональну економічну систему.

6. Закономірність територіальної концентрації продуктивних силприпускає зосередження виробництва і населення в найбільш придатних місцях регіону. Так, наприклад, висока концентрація виробництва і населення в Донбасі і нижній Наддніпрянщині зумовлена унікальним поєднанням на компактній території покладів кам'яного вугілля, залізної і марганцевої руд, кухонної солі, флюсових вапняків і вогнетривких глин, що визначають сировинний комплекс для чорної металургії, коксохімії, азотних добрив, теплоенергетики і – на завершальній стадії циклу – важкого машинобудування. Територіальна концентрація виявляється у формуванні промислових центрів, вузлів, агломерацій, технополісів, урбанізованих зон тощо.

7. Закономірність зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонівприпускає узгодження рівнів соціально-економічного розвитку шляхом взаємозв'язків між регіонами.

 

 

Рис. 1.4. Закономірності розміщення продуктивних сил

Принципи розміщення продуктивних сил– це розробка і впровадження заходів економічної організації території відповідно до закономірностей розміщення продуктивних сил.

Принцип раціонального розміщення виробництваприпускає, що розташування виробництва повинно забезпечувати високу ефективність народного господарства і реалізується шляхом комплексу заходів:

- наближення виробництв до необхідних ресурсів (сировинної бази, енергії, води, трудових ресурсів);

- запобігання зустрічним перевезенням однотипної продукції, сировини і палива з одного регіону в інший.

Принцип збалансованості та пропорційностіприпускає, що розміщення виробництва повинне підтримувати рівновагу між виробничими потужностями, обсягом виробництва, з одного боку, і наявністю сировинних, енергетичних, водних, земельних, трудових, фінансових ресурсів регіону - з іншого. Дотримання принципу збалансованості надає регіонові або країні економічну витривалість.

Принцип комплексного розміщення виробництваприпускає визначення найбільш вигідної спеціалізації району з урахуванням територіального поділу праці та реалізується шляхом:

§ комплексного використання природних ресурсів;

§ раціонального використання трудових ресурсів через створення в регіоні такої структури господарства, завдяки якій весь різноманітний контингент робочої сили забезпечується роботою;

§ створення єдиної інфраструктури;

§ налагодження ефективних виробничих зв'язків між підприємствами регіону.

 

 

Рис. 1.5. Принципи розміщення продуктивних сил

 

Принцип збереження екологічної рівновагиприпускає, що господарство регіону може бути збалансованим за більшістю параметрів, але якщо при цьому виникає екологічна напруженість, воно не може бути визнане ефективним.

Принцип обмеженого централізмуприпускає об'єднання стратегічних інтересів країни й інтересів регіонів, підприємців, населення. Держава не повинна втручатися в оперативну діяльність підприємств і місцевих органів влади. Вона створює за допомогою економічних важелів, системи пільг і оподатковування таку територіально-галузеву структуру, яка сприяла б й інтересам загальнодержавним, й інтересам регіональним, допомагаючи підвищувати життєвий рівень населення.

Незважаючи на великий природно-ресурсний потенціал, наявність значних виробничих потужностей, висококваліфікованих кадрів у всіх галузях народного господарства, Україна істотно відстає за основними економічними показниками від багатьох розвинених країн.

Проблеми розміщення продуктивних сил України:

- до недавна Україна входила до складу іншої держави – Радянського Союзу – і її господарська спеціалізація формувалася за принципом доповнення інших складових частин економіки СРСР. На українській території було створено могутній матеріало- і енергоємний промисловий комплекс, хоча в Україні наявний дефіцит енергоносіїв. Кращі фахівці й науковий потенціал в основній масі були зайняті на підприємствах військово-промислового комплексу.

- нераціональність регіонального розміщення виробництва в Україні призводить до надмірної концентрації матеріалоємних галузей у Донбасі та Наддніпрянщині поряд із невикористаними ресурсами в Західному і Південному регіонах.

- багаторічне інтенсивне використання природних ресурсів України призвело до їх виснаження; на даний момент виникла реальна потреба змінити ставлення до розподілу ресурсомісткого виробництва.

- нераціональність розміщення продуктивних сил у країні певним чином пов'язана з недостатньою ефективністю сучасної системи регіонального управління, що порушує питання адміністративного реформування в українській державі.