Міграційний рух населення України у січні–вересні 2008 р.

Таблиця 1.16

Розподіл мігрантів за потоками і типом поселень у січні–вересні(осіб)

Міграційний приріст населення у січні–вересні 2008 р. порівняно з відповідним періодом минулого року зріс з 9,5 тис. до 9,9 тис. осіб.

Переважну більшість серед іммігрантів (81,4 %) становили прибулі з країн СНД. Серед вибулих з України 66,3 % виїхали до країн СНД і 33,7 % – до інших країн.

Протягом останніх років зменшення чисельності населення України відбувається, насамперед, через збільшення від’ємного природного приросту населення. Але з урахуванням позитивної динаміки міграції населення між Україною та іншими державами, у довгостроковому періоді вплив міграцій на динаміку чисельності набагато сильніший, ніж вплив природного руху.

Сучасний рівень старіння населення України не дає жодних шансів сподіватись на перехід до розширеного природного відтворення населення (перевищення чисельності народжених над кількістю померлих). В існуючій віковій структурі, навіть при підвищенні середньої тривалості життя (доведенні її до рівня 85 років для жінок та 80 років для чоловіків) додатний природний приріст можливий лише у тому випадку, якщо сумарний коефіцієнт народжуваності (кількість дітей, яких народжує одна жінка протягом життя) перевищить 2,3 найближчими роками і досягне 2,5 через 10–12 років (враховуючи неминуче подальше старіння населення). Однак сучасні настанови демографічної поведінки, які історично склалися в Україні як європейській державі, дозволяють лише мріяти про рівень 2,15, навіть якщо буде значно підвищений життєвий рівень населення і реалізовуватиметься ефективний комплекс заходів демографічної політики держави, спрямований на заохочення дітонародження (Додаток А).

Таким чином, єдиним реальним джерелом зростання чисельності населення України є міграційні процеси. Однак сподіватись на масове повернення наших співгромадян, які емігрували на постійне місце проживання до країн розвиненої ринкової економіки та центральноєвропейських держав, щонайменше наївно. Імміграційний потенціал східної діаспори досить обмежений, до того ж, повернення етнічних українців можливе лише за умови випереджального розвитку економіки України відносно інших держав колишнього СРСР. Стійке бажання іммігрувати до України (за умови прийняття заохочувальних заходів) можливе лише у представників азіатських та африканських етносів: у більшості країн Азії та Африки рівень життя населення значно нижчий, ніж в Україні; громадян Китаю може заохотити можливість народження бажаної кількості дітей; а в деяких регіонах Африки серйозною перешкодою на шляху до економічного зростання є поширення мухи це-це, яка унеможливлює розвиток скотарства. Мешканці Афро-Азіатського регіону, хоч прагнуть переселитися до країн розвиненої ринкової економіки, і перш за все до західноєвропейських, однак, можуть віддати перевагу Україні, не зважаючи на нижчий, ніж на Заході, рівень життя, якщо можливості поселення та проживання, умови набуття громадянства, соціальний статус тощо тут будуть кращими, ніж в інших країнах.

Притік іммігрантів – реальний шлях перелому розвитку депопуляційних процесів і переходу до зростання чисельності населення, як прямо, через перевищення обсягів масової імміграції над можливими масштабами еміграції, так і опосередковано – внаслідок омолодження вікової структури (переважну більшість мігрантів складають молоді люди) та установки новоприбулих на багатодітність і відповідного зростання сумарного коефіцієнта народжуваності усього населення нашої країни. Звичайно, виникає проблема порушення ментальності населення України. Цьому можна певною мірою запобігти прийняттям триступінчатої системи статусів іммігрантів: дозвіл на вселення має містити мінімум обмежень, через визначений проміжок часу (кілька років) після вселення особам, які протягом періоду перебування в нашій державі не були притягнуті до кримінальної відповідальності, не брали участі в антидержавній діяльності, мають легальне джерело доходів (або перебувають на утриманні) і певний рівень володіння українською мовою, слід надавати статус постійного мешканця України; осіб, які не відповідають цим вимогам, – депортувати. Надання ж громадянства має передбачати проходження іспитів на знання української історії та володіння державною мовою. Безумовно, допуск іммігрантів слід проводити на основі ретельного відбору за віком, освітою, країнами походження. За таких обмежень проблеми співіснування корінних мешканців України та іммігрантів з афро-азіатських держав будуть зведені до мінімуму. З часом поширення міжетнічних шлюбів, інтернаціоналізація трудових колективів зцементує багатонаціональне українське суспільство в єдиний організм, хоча й з відмінним від сучасного менталітетом.

Тому концептуально Україна має зробити вибір – або сумісне проживання на її території європейських та афро-азіатських етносів із перспективою формування нової численної єдиної української нації на зразок націй так званих переселенських країн, або збереження сучасного ментального середовища при стабільному зменшенні чисельності його носіїв. Прийняття другого автоматично означає збереження існуючої проблеми, яка буде “передана” майбутнім поколінням у набагато гострішій формі.

Це питання визначене в Концепції демографічного розвитку на 2005–2015 рр., яку схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 8.10.2004 р. № 724- р. Наведемо головні її положення. В загальній частині відзначено, що актуальність розроблення науково обґрунтованої Концепції демографічного розвитку, відповідного механізму її реалізації зумовлена необхідністю пом’якшення демографічної кризи, усунення загрози національній безпеці України в соціально-економічній сфері. Програмою дій Міжнародної конференції з питань народонаселення і розвитку (Каїр, 1994 р.) передбачено створення у суспільстві державного інституціонального механізму і сприятливого середовища для подолання демографічної кризи, зокрема шляхом прийняття рішень усіма відповідними урядовими установами, що реалізують економічну, екологічну і соціальну політику держави. Досягнення сталого демографічного розвитку, створення належних умов для відтворення населення є тривалим і складним процесом. При цьому завдання полягає не стільки в подоланні депопуляції, скільки у підвищенні якості та рівня життя населення, збереженні його життєвого і трудового потенціалу.

У Концепції визнано, що протягом трансформаційного періоду міграційні процеси зазнали істотних змін. Унаслідок розпаду Радянського Союзу, поглиблення економічної кризи, зниження рівня життя населення значно знизився рівень міграційної мобільності (стаціонарної міграції). Після значного збільшення у 1991–1992 рр. до найбільшого за повоєнні часи рівня (+5,5 ‰), міграційний приріст різко зменшився, а в останні роки сальдо зовнішньої міграції є невеликим і від’ємним. Міграційні втрати за 1989–2003 рр. становили 595,7 тис. осіб, а в містах – 690 тис. осіб (у селах за рахунок міграції збільшилися на 94,3 тис. осіб). Оскільки серед мігрантів переважають представники найбільш продуктивних у дітородному та економічному відношенні вікових груп населення, опосередковані втрати перевищують прямі. Основна маса осіб, що вибули з України, не має наміру повертатися. Еміграція за межі країни характеризується масштабним “відпливом інтелекту”.

Зі зменшенням інтенсивності стаціонарної міграції значного поширення набули зовнішня трудова міграція, рух біженців і транзит нелегальних мігрантів. Низький рівень оплати праці, особливо в еквіваленті до іншої валюти, значне безробіття перетворюють трудову міграцію на основний засіб забезпечення прийнятного рівня життя значної частини населення країни. Трудові міграційні поїздки до країн СНД, Західної і Центральної Європи стали поширеним явищем: їх обсяги, за найвірогіднішими оцінками, становлять близько 2 млн. осіб у середньорічному обчисленні, при цьому за сприяння офіційних посередників за кордоном працевлаштовано близько 40 тис. осіб.

Більшість громадян України у країнах-реципієнтах приховує свої справжні наміри і, по суті, перебуває там нелегально. Наслідком цього стає їх соціальна незахищеність, залежність від роботодавців і посередників. Висококваліфіковані українські спеціалісти часто працюють не за спеціальністю, займаються некваліфікованою роботою, що призводить до зниження їх професійного рівня. Тривалість перебування на роботі за кордоном становить, як правило, від двох тижнів до кількох років, у середньому – близько 6 місяців, а пропозиція робочої сили громадянами України за межами держави становить 5 % загальної її кількості.

Основною тенденцією внутрішнього обміну населенням є переміщення осіб до столиці. Починаючи з 1995 р. Київ є єдиним регіоном України, де спостерігається стабільне додатне, зростаюче сальдо міграції; на нього припадає майже дві третини загального обсягу міграційних втрат регіонів-реципієнтів.

Далі у Концепції наведено перспективи міграційних процесів.Міграційні процеси піддаються регулюванню більшою мірою, ніж складові природного руху. За умови збереження існуючих тенденцій у соціально-економічному розвитку сальдо міграції залишиться на рівні, близькому до сучасного. У разі стійкого підвищення рівня та якості життя, обсяг вибуття населення з України поступово зменшуватиметься в результаті пом’якшення дії факторів, що стимулюють від’їзд, та завдяки розширенню можливостей здійснення зворотної трудової міграції без зміни місця проживання. Сальдо міграції може стати додатним уже через кілька років, згодом воно постійно зростатиме і досягне до 2015 р. 50 тис. осіб на рік.

Демографічне старіння, яке є невід’ємною частиною демографічного розвитку, зафіксоване в Україні у середині XX століття: за період між переписами 1959 та 2001 років частка осіб у віці 60 років і старших зросла з 10,5 до 21,4 %. У сучасних умовах особливостями цього процесу зокрема є старіння, винятково через зниження народжуваності, а не за рахунок підвищення тривалості життя у старших вікових групах, різка нерівномірність старіння за типами населених пунктів (за даними перепису 2001 р., частка осіб у віці 60 років і старших у містах становила 19,1 %, а у сільській місцевості – 26,1 %) та за статтю (на 100 жінок віком 60 років і старше припадало 56 чоловіків, у тому числі в містах – 59, в селах – 54).

Ця обставина спричинює соціально-економічні наслідки старіння населення. Зростання частки осіб пенсійного віку викликає збільшення обсягів споживання суспільних ресурсів на соціальне забезпечення в старості. За умов обмеженості таких ресурсів поширюється бідність та поглиблюється соціальна нерівність за віком. Бідність населення похилого віку зумовлює посилення тиску осіб пенсійного віку на ринок праці та додаткові матеріальні обов’язки працездатного населення. Збільшення частки осіб похилого віку формує специфічні потреби у товарах і послугах, житлі, медичному та соціальному обслуговуванні. Різниця в тривалості життя за статтю призводить до поширення жіночої самотності в похилому віці. Зміни у співвідношенні поколінь впливають на міжпоколінні відносини у сім’ї та суспільстві, зокрема загострюють антагонізм між молоддю та особами похилого віку, платниками податків і пенсіонерами.

Визначено також і перспективи старіння населення. Зниження смертності і продовження тривалості життя супроводжуватиметься прискоренням процесу старіння населення. Очікується, що до 2015 р. питома вага осіб старш 60 років досягне 21,7 % загальної чисельності населення (серед жінок – 26 %, чоловіків – 16,8 %), при цьому на 1 000 осіб працездатного віку припадатиме 438 осіб пенсійного віку.

Таким чином, важливими орієнтирами соціально-демографічної політики в Україні є: збільшення кількості новонароджених, збільшення кількості іммігрантів при зменшенні масштабів зовнішньої трудової міграції українських громадян, збільшення тривалості життя, економічне регулювання внутрішніх міграційних потоків. Основні напрями державної демографічної політики у сфері міграції населення такі: забезпечення свободи пересування; регулювання міграційних потоків з урахуванням соціально-економічних умов, демографічної структури регіонів країни і національних особливостей мігрантів.

10.3. Україна на світовому ринку трудових ресурсів

Світовий ринок праці формується експортом та імпортом робочої сили. При цьому все більша кількість держав залучає іноземну робочу силу або направляє трудових мігрантів за кордон. Якщо в 1970 р. у процеси міжнародного трудового обміну було залучено 64 країни, то в 1997 р. – 105 країн.

Розміри міжнародної міграції робочої сили неухильно зростають. У середині 1990-х років у світі, за оцінками експертів, нараховувалося близько 30 млн. працюючих мігрантів. З урахуванням членів їхніх родин, сезонних мігрантів, нелегальних іммігрантів і біженців загальна чисельність мігрантів була вищою в 5–6 разів. У 1990-х роках у світі переїжджало з країни у країну в пошуках роботи близько 20 млн. осіб на рік. Чималу частину цих потоків становлять нелегальні мігранти. Так, у Західній Європі нараховується не менше 3 млн. нелегальних іммігрантів, а в США їх чисельність оцінюється в 4,5 млн. осіб.

Новим явищем стало поступове стирання граней між країнами, що приймають і поставляють робочу силу. У сучасних умовах все більша кількість країн утягується в процес одночасної еміграції й імміграції населення. Наприклад, Італія, Іспанія, Греція, Польща, що ще порівняно недавно були лише країнами еміграції, останнім часом стали приймати трудових мігрантів. Тільки в Італії нараховується 1–1,5 млн. іноземних робітників, значна частина яких перебуває у країні нелегально.

У міжнародній міграції населення останнім часом відбулися якісні зміни, зумовлені НТР; їх суть у значному збільшенні серед мігрантів частки осіб із високим рівнем освіти і професійної кваліфікації («відплив інтелекту»). В останні роки на світовому ринку праці простежувалася стійка тенденція до росту еміграції висококваліфікованих фахівців. До розпаду СРСР основними постачальниками кадрів високої кваліфікації в основні світові центри імміграції – США і Західну Європу – були Індія, Пакистан і Єгипет. Однак, у 1990-х роках намітилося посилення відтоку кадрів з Росії, країн-членів СНД, Центральної і Східної Європи. Це зумовлено, з одного боку, величезною різницею в оплаті праці фахівців у розвинутих та інших країнах, а з іншого, – прагненням розвинутих країн залучити у свою економіку працівників дефіцитних спеціальностей, заощадивши при цьому на їх підготовці.

Зростання відкритості українського суспільства неминуче призводить до все більшого втягування України в міжнародний обмін робочою силою. Перехід до ринкової економіки створює реальні умови для формування ринку праці. Однією з важливих рис його становлення є різке зростання міграційних процесів як у країні, так і за її межами. Посилення територіальної міграції населення зумовлене такими причинами:

· структурною перебудовою економіки і пов’язаними з нею зростанням безробіття, процесами роздержавлення власності і приватизації, що супроводжуються збільшенням мобільності капіталу, його інтенсивним міжгалузевим і географічним переливом;

· нерівномірністю в розміщенні продуктивних сил, істотними відмінностями в соціально-економічних умовах життя в селі й у місті, у різних регіонах країни;

· різким погіршенням екологічної ситуації в окремих регіонах;

· інтенсифікацією міграційних процесів на національній основі;

· розширенням зовнішньоекономічних зв’язків України, а також лібералізацією режиму виїзду громадян за кордон.

Після зняття штучних перешкод на шляху до возз’єднання родин, кількість емігрантів з України зросла дуже швидко. Але достовірно невідома кількість емігрантів, які виїжджають за кордон на постійну або тимчасову роботу. Половина тих, хто одержує дозвіл на виїзд, у період поїздки за приватними запрошеннями намагається влаштуватися на роботу, їх можна віднести до категорії напівлегальних мігрантів, тому що, одержавши право на виїзд у ту чи іншу країну, вони не мають при цьому дозволу на одержання роботи, однак, нелегально все-таки її одержують. Тому визначимо основні чинники масової трудової еміграції:

· велика різниця в умовах життя і рівнях заробітної плати в Україні і країнах Заходу;

· відсутність перспектив професійного росту для більшості здібних людей;

· економічна нестабільність у країні і невизначеність шляхів виходу з неї;

· відсутність безпеки громадян.

З метою зменшення еміграції робочої сили з України (особливо нелегальної) необхідне провадження системи внутрішніх заходів: створення робочих місць, розширення іноземного інвестування тощо; зовнішні заходи мають забезпечити цивілізовані форми виїзду працівників за кордон та можливість їх вільного повернення з-за кордону, ввезення валюти, а також гарантії нашим співвітчизникам захисту їхніх трудових прав за кордоном.

10.4. Моніторинг стану і динаміки природних і соціально-економічних систем

У процесі розвитку цивілізація досягла такого рівня, коли антропогенний вплив на природу набуває якісно нового характеру.

Розвиток техногенного типу світової економіки зумовив виникнення глобальних екологічних проблем, кожна з яких здатна спричинити деградацію нашої цивілізації.

Створення економічно незалежних систем, подолання кризової екологічної ситуації та орієнтація держави на траєкторію стійкого розвитку безпосередньо пов'язані з вибором економічного курсу, який найбільш повно може реалізувати потенційні можливості країни.

Серед засобів для вирішення проблем управління розвитком систем будь-яких рівнів особливе місце належить моніторингу.

Моніторинг (від лат. monitor –той, що нагадує, наглядає) у науковій літературі визначається як спеціально організоване систематичне спостереження за станом певного об'єкта.

Результати моніторингу можуть бути викладені у вигляді узагальненних показників, що характеризують стан і динаміку зміни довкілля, соціальних та економічних параметрів розвитку суспільства.

На сучасному етапі розвитку інформаційного суспільства здійснюється розробка критеріїв та індикаторів стійкого розвитку, що часто містять досить складну систему показників.

Актуальною є розробка набору індикаторів, що дозволяють врахувати екологічний фактор у системі соціально-економічних показників розвитку країни.

Екологічний моніторинг –це інформаційна система спостережень, оцінки і прогнозу змін у стані навколишнього середовища, створена з метою виділення антропогенних складових цих змін на тлі природних процесів.

Розрізняють такі види моніторингу:

• біоекологічний (санітарно-гігієнічний);

• геоекологічний (природно-господарський);

• біосферний (глобальний);

• геофізичний;

• біологічний.

Відомі різні визначення поняття “соціально-економічний моніторинг”. Найчастіше під ним розуміють систему спостережень, оцінки й прогнозу економічної та соціальної обстановки, що складається в країні або регіоні.

Головними принципами соціально-економічного моніторингу вчені вважають цілеспрямованість і комплексність. Моніторинг виступає як своєрідний регулятор людської діяльності. Це механізм, що формує економічні відносини й правила, на яких будуються і діють ці відносини. Економічний розвиток пов'язаний із соціальним регулюванням: способом дій, поведінкою, звичками людей, їх інтересами й потребами. Безперечно, створення ефективної системи моніторингу соціально-економічного розвитку країни потребуватиме вирішення багатьох завдань. Насамперед, це побудова системи показників, що давала б адекватну характеристику стану й розвитку. Не менш важливим є завдання організації інформаційного забезпечення системи. Тому створення такої системи вимагає об'єднання зусиль фахівців у галузі економіки, екології, права, статистики та інформатики і відповідно усвідомлення ними важливості виконуваної роботи. Повертаючись до теми стійкого розвитку, слід зазначити, що існуюча в Україні державна статистична інформація дозволяє одержати кількісні значення основних соціальних та еколого-економічних індикаторів і запропонувати їх для оцінки рівня стабільності країни. А при використанні зарубіжного досвіду і методології в побудові індикаторів стійкого розвитку необхідне проведення ретельного аналізу реалій і специфіки країни.

• ⇐ Назад
• 18
• 19
• 20
• 21
• 22
• 23
• 242526
• 27
• 28
• 29
• 30
• 31
• 32
• 33
• Далее ⇒