Тема 4. Економічна і соціальна ефективність природоохоронної діяльності
4.1. Еколого-економічні інструменти
Еколого-економічні інструменти використовуються з метою орієнтації діяльності економічних суб'єктів у екологічно сприятливому напрямі. З певною умовністю можна визначити основні форми використання еколого-економічних інструментів. Ключова роль економічних інструментів у системі товарно-грошових відносин зумовлена тим, що саме через них передається вплив на головні спонукальні мотиви діяльності господарських об'єктів – їх економічні інтереси. Економічні інструменти умовно можуть бути диференційовані на три взаємозалежні і взаємозумовлені групи: ціни за ресурси, економічні вигоди, перерозподільні платежі/виплати.
1. Ціни за ресурси. У широкому розумінні ціна – це кількість благ (зокрема, грошей, товарів, послуг), яку повинен заплатити економічний суб'єкт за право використовувати певний товар (природний ресурс/благо, предмет, послугу) або володіти ним. У контексті розглянутої екологічної тематики до умовної групи цін за ресурси можна віднести широкий спектр різних за формою економічних показників: ціну за сировину, матеріали, енергію; платежі за право користуватися землею, водою, лісом та іншими природними ресурсами; платежі за використання асиміляційного потенціалу екосистем (плата за забруднення); орендну плату за використання основних фондів (у тому числі природоохоронної спрямованості); ціну за трудові фактори (зарплата, нарахування на зарплату); ціну за використання фінансових ресурсів (дисконтна ставка Національного банку, процентна ставка комерційних банків, виплати за позиками тощо).
Основна функція ціни за ресурс у системі товарно-грошових відносин – обмежувальна. Адже обсяг коштів, за які споживач ресурсів (він же – потенційний виробник інших ресурсів) може їх отримувати, завжди обмежений. Це лімітує можливості придбання ресурсів.
2. Економічні вигоди. Під економічною вигодою (від використання чи застосування будь-чого) зазвичай розуміють додатковий дохід (прибуток) чи одержання певних переваг, які можуть бути втілені в додатковий дохід (прибуток).
Рис. 2.12. Групи економічних інструментів
Економічна вигода від використання природних благ формується під впливом трьох основних груп факторів. Перша група факторів визначається внутрішньою ефективністю господарювання економічного суб'єкта, що використовує природні блага, тобто його вмінням одержати максимальну вигоду від використання цих благ. Друга група факторів зумовлена властивостями даного природного блага, тобто, його кількісними і якісними характеристиками. Третя група – визначається зовнішніми умовами економічного середовища, в яких здійснює свою діяльність даний суб'єкт господарювання: цінами за використані первинні ресурси (матеріальні, енергетичні, фінансові), можливостями встановлення цін на свою власну продукцію, системою формальних і неформальних перерозподільних механізмів та інструментів (податків, платежів, знижок, пільг, хабарів, рекету тощо).
Основна функція економічних вигод у системі товарно-грошових відносин – мотиваційна. Саме одержання прибутку є рушійною силою здійснення будь-якого виду господарської діяльності.
3. Перерозподільні платежі/виплати.Це система вилучення частини доходів в одних економічних суб'єктах для передачі їх іншим економічним суб'єктам. Юридичний механізм перерозподілу може ґрунтуватися на законодавчих актах (так, зокрема, функціонують системи оподатковування і платежів), на формалізованих двосторонніх угодах (наприклад, між власником і орендарем землі, за що останній виплачує ренту) або на добровільній (однобічній) основі (зокрема, спонсорські пожертвування на екологічні або соціальні цілі).
Економічні важелі управління природокористуванням.У зарубіжних країнах, а за останні роки й у країнах СНД першочергового значення набувають економічні методи сприяння охороні навколишнього середовища, зокрема плата за природні ресурси. У багатьох країнах застосовуються різноманітні підходи до вирішення проблем охорони навколишнього середовища. Екологічне регулювання здійснюється за рахунок нормування якості елементів довкілля; нормування якості палива; нормування викидів шкідливих речовин; ліцензування виробничої діяльності; планування і поділу території на зони. Окремим блоком цього регулювання є застосування економічних стимулів і заходів адміністративного впливу в галузі охорони природи.
Впровадження плати за забруднення природного середовища призводить до істотного зменшення природоохоронних витрат, оскільки підприємства з низькою вартістю ліквідації забруднень прагнуть до їх максимального скорочення. А за високої вартості природоохоронних заходів забруднення хоч і надходять у природне середовище, та високі штрафи за це дозволяють державним органам концентрувати значні ресурси для природоохоронних цілей.
Плата за землю зобов'язує кожне підприємство враховувати повну ціну господарського проекту, а також територію як ресурс, використання якого відображене у витратах виробництва. Економічні методи управління природокористуванням діють у багатьох європейських країнах, де введена плата за землю залежно від її якості. Плата за міські території встановлюється залежно від величини міста та відстані від його центру тощо. Подібну плату вводять і за користування водними та іншими природними ресурсами.
Ще одна важлива перевага платіжної системи полягає в тому, що забруднювач має широкий спектр вибору рішень – забруднювати і платити, зупинити своє виробництво, інвестувати в очисне обладнання, внести зміни у виробничу технологію, в номенклатуру виробництва, змінити місце виробництва.
Також широко застосовується система податків і штрафних санкцій. Податки за промислове і комунально-побутове використання встановлюються окремо. В Угорщині, наприклад, їх розмір залежить від якості та розташування джерела водопостачання, цільового призначення води. Розміри податків визначаються видами комунального водокористування, характером та обсягом забруднювачів тощо. Система оподаткування всіх забруднювальних виробництв уведена в таких західноєвропейських країнах як Нідерланди, Франція, Німеччина та ін. Витрати на очисні споруди іноді становлять 50 % виробничих витрат.
У США широко обговорюється пропозиція запровадити плату за забруднення у формі податку на пакувальні матеріали й тару – головне джерело місцевого сміття. Успішний досвід використання подібного економічного інструменту в штаті Орегон показав, що водночас зменшується й забруднення різними видами пакування, банками тощо. Аналогічних законодавчих заходів ужито і в деяких інших штатах (Мічиган, Вермонт).
Надання підприємствам свободи вибору альтернативних рішень щодо плати за забруднення середовища, на думку американських дослідників, не лише створює певні передумови для зменшення вартості боротьби із забрудненням, а й зменшує виробничі витрати у цілому.
Економічне стимулювання природоохоронної діяльності не обмежується тільки примусовими методами: важливу роль відіграє політика надання певних пільг та економічної допомоги підприємствам, які ведуть боротьбу із забрудненням. Набуває розвитку ринковий механізм природоохоронної діяльності, який передбачає застосування екологічних субсидій, позик, податків, зборів, штрафів, кредитів і квот, пов'язаних із викидами шкідливих речовин. Вони дають змогу розподіляти фінансові ресурси і акумулювати їх на державних рахунках або в спеціальних фондах.
Це практикується у США, де приватнопромисловий капітал отримує різноманітну допомогу в галузі охорони довкілля (пряме субсидування промисловості, непряме субсидування: субсидії, що надаються муніципалітетом, використовуються на будівництво очисних споруд та переробку промислових відходів). Отримання субсидій певною мірою заохочує подальше інвестування, веде до збільшення поточних витрат американських корпорацій на охорону довкілля.
Екологічні субсидії мають форму інноваційних субсидій, що покривають частину видатків на розробку нових технологій, і позик на устаткування природоохоронного призначення, на відновлення якості середовища або субсидій для покриття позик. Така політика характерна для Австрії, де крім того існує інвестиційна премія за капітальні вкладення, спрямовані на охорону природи.
У Нідерландах за рахунок державного фінансування провадять ефективні заходи зменшення забруднення і розробки чистих технологій. Додаткова знижка у 10−15 %, порівняно із звичайною податковою знижкою на інвестиційні витрати, застосовується для конкретних інвестицій у зменшення забруднення навколишнього середовища.
У багатьох країнах держава субсидує розробку устаткування, технологій, альтернативних джерел енергопостачання, енергоощадні заходи (Данія, Норвегія, Швеція, Нідерланди, Канада).
Поширена така форма субсидій як податкові пільги. Зниження податків на більш екологічно чисті автомобілі застосовується в Німеччині, Австрії, Норвегії, Швеції і Нідерландах. У США однією з форм державних субсидій є вилучення із загальної суми податків відсотків, отриманих по облігаціях, кошти від яких спрямовані на боротьбу із забрудненням водних і земельних ресурсів, атмосферного повітря тощо.
В Іспанії поряд із податковими пільгами надаються особливі субсидії у розмірі до 30 % інвестиційних витрат на дослідницьку діяльність за моніторингом, скорочення викидів і запобігання забрудненню навколишнього середовища.
Усі субсидії на програми боротьби із забрудненням навколишнього середовища надаються підприємствам з державного бюджету або зі спеціальних фондів міністерств з питань охорони природи. Так, в Австрії існує Фонд навколишнього середовища, у Швеції – Фонд запобігання забрудненню внаслідок спалювання палива, в Туреччині – Фонд запобігання забрудненню навколишнього середовища тощо.
На інтенсифікацію використання вторинних ресурсів позитивно впливає встановлення взаємовигідних цін для виробника та споживача, раціональних прямих зв'язків, довготривалих нормативів і лімітів, застосування системи пільг, знижок, санкцій, а також економічне заохочення колективів підприємств, які використовують вторинну сировину.
Економічними важелями інтенсифікації процесу переробки відходів є податки на сировину, які стимулюють використання більш дешевої вторинної сировини, а також встановлення в законодавчому порядку економічної відповідальності підприємств і окремих осіб за утилізацію відходів, одержання з них сировини та матеріалів, скорочення витрат на їх вивезення та зберігання.
Додатковими природоохоронними заходами є зниження податкових ставок, надання пільгових державних субсидій підприємствам, які реорганізують свої виробництва для зменшення шкідливих викидів; заохочення процесів удосконалення автомашин із природоохоронною метою.
Завдяки субсидіям, органи, що займаються фінансуванням, мають можливість здійснювати функції, подібні до ліцензування. З цією метою в більшості країн, які використовують субсидії, чинний порядок, згідно з яким невиконання встановлених вимог тягне за собою припинення фінансової допомоги.
Важливу роль відіграє фінансування урядом наукових розробок і досліджень. У США практично три чверті наукового бюджету Агентства з питань навколишнього середовища спрямовується на оплату контрактів і субсидій з окремих розробок, що здійснюються головним чином у промисловості. На відміну від субсидій на очисні споруди та устаткування, тут правом на їх отримання користуються демонстраційні проекти.
Кажучи про економічні важелі регулювання природоохоронної діяльності, не можна не торкнутися сфери кредиту. Зокрема, деякі економісти вважають, що Федеральна резервна система США, яка об'єднує банківський капітал, мала б установлювати більші відсотки на позики, що використовуються для “забруднювальних” проектів, і надавати певні пільги галузям і виробництвам, які розробляють екологічно безпечну технологію чи встановлюють очисне устаткування.
Важливим важелем стимулювання природоохоронної діяльності у США вважається прискорена амортизація очисного обладнання. Закон про реформу податкової системи встановив утричі коротший термін амортизації для очисного обладнання проти промислового. Поряд із податковою знижкою у 10 % на інвестиції під очисне устаткування у США використовуються й інші податкові пільги. У 1992 р. майже в 30 штатах очисні споруди та обладнання не обкладалися податком на власність, у 24 штатах ця категорія промислового обладнання звільнена від податків з продажу; у 16 штатах не стягуються податки за оренду очисного обладнання.
Елементом системи екологічного регулювання виробництва є кредити і квоти у зв'язку з викидами шкідливих речовин. Система квот поширена у США, Німеччині, частково в Канаді. Цей метод регулювання джерел викидів на певній території з метою збереження або досягнення відповідного рівня якості навколишнього середовища дістав назву методу “ковпака”. При його застосуванні замість суворого додержання екологічних норм усіма джерелами викидів на тій чи іншій території, підприємства шляхом спільних зусиль мають змогу зменшити шкідливі викиди в повітря. Місцеві органи влади, які встановлюють загальні обсяги шкідливих викидів не для одного, а для всіх підприємств разом шляхом їх регулювання здійснюють контроль за екологічним станом території в цілому.
Джерелом фінансових коштів, що спрямовуються на охорону навколишнього середовища, можуть бути окремі податки, збори і штрафи за недотримання норм викидів забруднювальних речовин. В окремих випадках ставки штрафів і зборів обчислюються залежно від рівня фактичного забруднення. Такий досвід накопичено у Нідерландах, частково в Німеччині, Франції, Польщі. У більшості країн ці грошові кошти акумулюються в спеціальних фондах екологічного призначення і використовуються тільки на фінансування природоохоронних досліджень і розробок, відшкодування збитків, підготовку і реалізацію екологічних програм.
Велике значення для реалізації намічених природоохоронних заходів мають фінансово-інвестиційні та бюджетні механізми управління. Загальнонаціональні екологічні витрати США і Франції становлять приблизно 3 % валового національного продукту причому, 70−90 % витрат у США і 75 % у Франції припадає на приватний сектор.
Однією з умов досконалого управління природокористуванням та охороною навколишнього середовища в зарубіжних країнах є вміле поєднання економічних методів із плановими, адміністративними та правовими.
Основними напрямами вдосконалення економічного механізму природокористування і охорони довкілля є модернізація існуючих регуляторів, здійснювана одночасно з розробкою і впровадженням у практику нових ринкових інструментів. Світовий досвід доводить, що система екологічного менеджменту залежить від ефективності економічного механізму природокористування, який базується на збалансованому поєднанні регуляторів примусово-обмежувального характеру з регуляторами стимулювально-компенсаційного характеру, які, в свою чергу, забезпечують більш сприятливі умови для природозбереження, а також для забезпечення екологічно безпечних технологій і методів господарювання.
Багато країн світу мають значний досвід вирішення еколого-економічних проблем природокористування: там створені ефективні організаційні структури і дієвий механізм правового регулювання охорони та раціонального використання природних ресурсів. Відомі моделі управління, які існують нині в Японії, США, деяких країнах Західної Європи, є здобутком багаторічних пошуків, проб і помилок.
4.2. Економічний механізм природокористування та екологізації економіки
Відсутність чіткості з визначення економічних проблем природокористування в Конституції України, а також суперечливість законодавчих актів у цій сфері не дозволяє в даний час розробити однозначний і ефективний механізм визначення і введення плати за користування природними ресурсами. З урахуванням сказаного науковою основою для визначення розмірів такої плати служить їх економічна оцінка, в основу якої покладено диференщйну ренту. У загальному вигляді розрізняють шість видів платежів за ресурси:
− платежі за право користування природними ресурсами;
− плата за відтворення та охорону природних ресурсів;
− рентні платежі за експлуатацію кращих природних ресурсів чи за якістю чи за місцем їх розташування стосовно ринку;
− штрафні платежі за понаднормативне використання природних ресурсів;
− компенсаційні платежі за вихід природних ресурсів із цільового використання або погіршення їх якості, спричинене діяльністю цих підприємств;
− плата підприємств за використання середовища для розміщення відходів виробництва.
Нормативи платежів за землю диференціюються за видами сільськогосподарських угідь, за типами ґрунтів і використовуються в розрахунках кошторисної вартості об'єктів, що споруджуються на землях, вилучених із сільськогосподарського обігу. Нормативи платежів різняться залежно від землекористувачів. Так, для промислових об'єктів за відведення орних земель і багаторічних насаджень платежі в 2−2,5 раза вищі, ніж за відведення кормових угідь, сіножатей і пасовищ.
Платежі за воду здійснюються промисловими підприємствами і комунальним господарством. Вони диференціюються за басейнами рік і коливаються в межах від 1,5 до 3 коп. за 1 мЗ води.
Упродовж останніх десятиріч ціни на паливні ресурси в Україні були настільки низькими, що це призвело до збитковості вугільної промисловості. Крім того, електроенергія була тільки у 2,8 раза дорожчою за вугілля (у США – в 4,1 раза), що сприяло впровадженню енергомістких виробництв.
До економічних методів управління процесом природокористування належать також платежі за забруднення. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 13 січня 1992 р. № 18, плата за забруднення навколишнього середовища встановлюється за: викиди в атмосферу забруднювальних речовин стаціонарними та пересувними джерелами забруднення; скиди забруднювальних речовин у поверхневі води, територіальні та внутрішні морські води, а також у підземні горизонти, в тому числі скиди, що проводяться підприємствами через систему комунальної каналізації; розміщення відходів у навколишньому середовищі.
Розміри вказаних платежів установлюються на підставі лімітів викидів і скидів забруднювальних речовин, що визначаються для підприємств з урахуванням гранично допустимих викидів (ГДВ) і скидів (ГДС) щодо кожного інгредієнта в тоннах на рік. Ліміти розміщення відходів у навколишньому природному середовищі визначаються для підприємств як фізичний обсяг відходів за класами їх токсичності. Встановлюють їх органи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України у формі видачі дозволів на викиди і скиди забруднювальних речовин і розміщення відходів. Ліміти викидів і скидів забруднювальних речовин увстановлюються на один рік і доводяться до підприємств не пізніше 1 липня попереднього року.
Рис. 2.13. Основні види платежів за ресурси
За понадлімітні викиди і скиди забруднювальних речовин і розміщення відходів (понад ГДВ, ГДС) установлюються штрафні платежі – підвищений розмір плати порівняно з базовими нормативами плати (податками в межах від 1 до 5 разів).
Платежі за забруднення навколишнього природного середовища (крім розташованих у містах республіканського підпорядкування) перераховуються у таких розмірах: 70 % – до позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища рад народних депутатів; 20 % – до позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим та обласних рад народних депутатів; 10 % – на рахунок республіканського позабюджетного фонду Міністерства охорони навколишнього природного середовища України.
Підприємства, розташовані в містах республіканського підпорядкування, платежі за забруднення навколишнього природного середовища перераховують: 90 % – до позабюджетних фондів охорони природи міських рад народних депутатів і 10 % – на рахунок республіканських позабюджетних фондів охорони природи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України.
Критерієм для розрахунку платежів за забруднення є збитки від нього. Ці збитки проявляються рівночасно в моральному, соціальному, естетичному, натуральному, економічному аспектах. Але здебільшого оцінюються економічні збитки, які є лише частиною, хоча і дуже вагомою, загальних збитків. Оцінка моральних і соціальних збитків становить певні труднощі через відсутність відповідних методик.
Під економічними збитками від шкідливого впливу на навколишнє середовище відходів виробництва розуміють фактичні або можливі витрати на компенсацію цих втрат. Забруднення навколишнього середовища призводить до виникнення двох видів витрат: витрати на запобігання впливу на забруднення середовища та витрати на запобігання впливу забрудненого середовища на них. Витрати на перешкодження забрудненню здійснюються безпосередньо на підприємстві чи в іншому джерелі забруднення для зменшення шкідливих викидів. Це може бути будівництво очисних споруд, упровадження екологічно чистих технологій, попередня обробка палива (наприклад, видалення сірки) тощо. Ці витрати зменшують економічні збитки.
Витрати на компенсацію збитків разом із власне збитками і становлять економічні збитки. Ці дві форми є одна для одної своєрідною альтернативою.
Економічні збитки – величина комплексна. Найчастіше їх виражають сумою основних локальних збитків:
а) від погіршення здоров'я населення;
б) у комунальному господарстві;
в) у сільському та лісовому господарствах;
г) у промисловості.
Сутність збитків від погіршення здоров'я населення полягає в недовиробництві національного продукту через втрати робочого часу, додаткові витрати на медичне обслуговування, на виплату за листком непрацездатності, пенсій тощо. Збитки в комунальному господарстві можна розглядати як додаткові витрати на прибирання пилу, фарбування дерев'яних і металевих конструкцій, витрати на мийні засоби тощо. Збитки у сільському господарстві зумовлюються зниженням цінності посівних площ на забруднених ділянках, причому це, по-перше, зниження врожайності сільськогосподарських культур, а по-друге – забруднення сільськогосподарської продукції. Урожайність зернових культур унаслідок забруднення зменшується на 20−25 %, соняшнику – на 15−20 %, овочів – на 15−30 %. У забруднених районах зростає захворюваність великої рогатої худоби: лейкозом – у 2 рази, туберкульозом – в 1,5, маститами – в 1,9 раза вище, ніж в екологічно чистих районах. Знижується продуктивність худоби: наприклад, у Донецькому регіоні надої молока на 13-14% нижчі, ніж в умовно чистих господарствах.
Забруднення сильно позначається на лісовому господарстві: відомо, що ним пошкоджено в Німеччині 35 % лісових масивів, в Австрії – 30 %. Збитки, яких завдає атмосферне забруднення виробничим фондам, приховують у собі на поточні капітальні ремонти основних виробничих фондів, від передчасної утилізації обладнання, збитки від простоїв обладнання в ремонті тощо.
Дослідження, проведені у США, показали, що в структурі економічних збитків від забруднення повітря перше місце посідає здоров'я населення (37,9 %), друге – комунальне й побутове господарство (31,7 %), третє – транспорт і промисловість (29,8 %), сільське господарство – на останньому місці (0,6 %).
Сьогодні, в умовах ринкової трансформації економіки, центральною фігурою у процесах екологізації виробництва стає власник, підприємець. А це означає, що екологічне підприємництво має якнайповніше використовувати ринкові механізми у вирішенні екологічних проблем сталого розвитку суспільства.
Щодо економізації навколишнього природного середовища, то вона передбачає передусім не споживацьке, руйнівне, а розумне, ощадливе господарювання.
Практика свідчить, що всі нинішні економічні й адміністративні природоохоронні заходи здебільшого спрямовані на боротьбу з руйнівними наслідками нераціонального використання природних ресурсів, аніж на їх запобігання. Тому на сучасному етапі екологічна політика має сприяти, насамперед, здійсненню підприємствами запобіжних заходів, які забезпечуються розвитком їх матеріально-технічної бази, тобто екологічні витрати необхідно враховувати у затратах на виробництво. Розробляти такі заходи потрібно з огляду на якісно нові вимоги. Технічне переозброєння функціонуючих виробництв у поєднанні із системою економічних інструментів може принести позитивні еколого-економічні результати.
Мито на імпорт споживчих товарів. Різновид екологічного податку, спрямований на зменшення забруднення довкілля товарами, що зумовлюють збільшення відходів споживання та інших небажаних екологічних наслідків. Для України це має істотне значення, бо на національні ринки надходить багато раніше використаних зарубіжних товарів.
Штрафи за екопорушення. Це вагоме стримування руйнації національного природокористування у випадках, коли воно пов’язане з порушенням чинних екологічних стандартів та офіційних інструкцій. Їх варто застосовувати тоді, коли ринкові інструменти екополітики виявляються недостатньо дієвими. Поєднання штрафів за екопорушення з екологічними податками може бути доволі ефективним.
Екологічний акцизний збір, передбачає надходження від реалізації товарів, екологічно шкідливих у споживанні. Такі товари найменш конкурентоспроможні на внутрішніх і світових ринках. Податкові пільги можуть бути ефективним інструментом тоді, коли вони поширюються на товари, послуги чи технології з поліпшеними технологічними характеристиками.
Екологічна реклама є інструментом, спрямованим на рекламування екологічно чистої продукції. Вона особливо результативна у разі поєднання з екологічними податками.
Екологічні субсидії – це інструмент екополітики, який передбачає фінансову підтримку тих підприємств й організацій, що домоглися поліпшення якості довкілля і раціонального витрачання природних ресурсів. Такі субсидії безпосередньо залежать від рівня розвитку національної економіки.
Авансово-компенсаційні інструменти екополітики передбачають екологічний податок на відшкодування суспільних витрат, пов’язаних з утилізацією відходів споживання. Ці витрати відшкодовуються лише у випадках безпечної утилізації зазначених відходів.
Аукціонна торгівля дозволами на забруднення довкілля є альтернативним інструментом щодо екологічного податку на шкідливі викиди забруднювальних речовин. Це дієвий ринковий важіль, за допомогою якого регулюються шкідливі викиди речовин у довкілля. У майбутньому передбачається інтеграція цього інструменту екополітики з групою обов’язкових засобів.
Економічні методи управління процесом природокористування належать до найпоширеніших у світовій практиці. Це – платежі за ресурси та забруднення, надання пільг в оподаткуванні підприємств, надання на пільгових умовах коротко- і довгострокових позик для реалізації проектів щодо забезпечення раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища; звільнення від оподаткування фондів охорони довкілля; передача частини коштів позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища на довготривалих договірних умовах підприємствам, установам, організаціям і громадянам для проведення заходів із гарантованого зниження викидів і скидів забруднювальних речовин, на розвиток екологічно безпечних технологій та виробництв, інвестиції на охорону природи, створення державного та регіональних екологічних фондів.
В економічній науці тривалий час застосовувались різні підходи до економічної оцінки природних ресурсів і встановлення розмірів плати за їх використання. Їх можна класифікувати за наступними групами:
Затратний підхід. Відповідно до нього оцінка природних ресурсів визначалася за величиною затрат на їх видобуток, освоєння чи використання. На цьому принципі базується встановлення плати за відбір води промисловими підприємствами, що діє в даний час. Основним недоліком даного підходу є те, що ресурс кращої якості, розташований у вигідному для освоєння місці, одержує меншу вартість, в той час як його споживна вартість буде вищою, ніж гіршого за якістю. Таким чином, даний підхід не сприяє раціональному природокористуванню і подальшому сталому розвиткові.
Результативний підхід. Відповідно з цим підходом економічну оцінку (вартість) мають тільки ті природні ресурси, які приносять прибуток. Іншими словами, вартість ресурсу визначається грошовим вираженням первинної продукції, яку одержують від експлуатації природного ресурсу, чи різниці між одержаним прибутком і поточними витратами. Такий підхід має багато недоліків з точки зору раціонального природокористування. По-перше, не для кожного природного ресурсу можна визначити вартість первинної продукції. По-друге, прибуток від використання ресурсу може бути як прямим, так і опосередкованим, який дуже важко оцінити адекватно. Це стосується, зокрема, використання природних об'єктів з рекреаційною метою, кліматичних ресурсів території тощо. По-третє, при такому підході не враховується фактор часу. Невикористаний ресурс, який не має, відповідно з даним підходом, вартості, може бути використаний і навіть стати дефіцитним у процесі освоєння території розвитку нових технологій і виробництва в цілому. Тому оцінки потенційного ефекту на перспективу необхідні при плануванні природокористування.
Рис. 2.14. Підходи до економічної оцінки природних ресурсів
Затратно-ресурсний підхід. Відповідно до цього підходу при визначенні вартості природного ресурсу поєднуються затрати на його освоєння та прибуток від використання. Дана концепція має ту перевагу, що оцінка природного ресурсу, одержана таким способом, буде вищою, ніж у попередніх випадках, що створює можливість для стимулювання раціонального використання природних ресурсів. Однак, він має і недоліки попередніх підходів.
Рентний підхід. Використання теорії ренти при оцінці природних ресурсів визнано більш обгрунтованим:
- при рентних оцінках “кращий” ресурс (використання якого приносить більший дохід при однакових затратах) одержує більшу вартість;
- затрати на освоєння ресурсу зорієнтовані на середній рівень і, отже, їх оцінка більш об'єктивна;
- обґрунтована необхідність розрізняти власника ресурсу та його користувача для виникнення категорії рентних платежів;
- рентні оцінки враховують фактор обмеженості природного ресурсу.
Відтворювальний підхід є порівняно новим, оскільки пов'язаний з екологічною кризою. Суть його полягає в тому, що сукупність середовищетвірних (відновних і невідновних) природних ресурсів на визначеній території та стан навколишнього середовища, наближені до природного (заданого) рівня, розглядаються як деякий стандарт, відправний рівень. У такому випадку використання будь-якого природного ресурсу має передбачати його відновлення у попередній якості (для відновних ресурсів) і кількості чи (для невідновних) компенсації з урахуванням непогіршення стандарту якості навколишнього природного середовища в даному місці. Вартість природного ресурсу буде в даному випадку визначатися як сукупність затрат, необхідних для відтворення (чи компенсації втрат) ресурсу на визначеній території. Даний підхід передбачає потенційну дефіцитність природних ресурсів і в багатьох випадках може призвести до їх завищених оцінок. Однак, беручи до уваги той факт, що в основних сировинних регіонах резерви екстенсивної експлуатації природних ресурсів вичерпані, а стан навколишнього природного середовища близький до катастрофічного, саме цей підхід здається найдоцільнішим.
Монопольно-відомчий підхід є різновидом затратного. Суть його полягає в тому, щоб розмір платежів за використання природних ресурсів відповідав потребам фінансового забезпечення діяльності спеціалізованих державних служб, які на даний момент здійснюють монопольне розпорядження (управління) природними ресурсами. У Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища” цей підхід знайшов відображення в поділі плати за використання природних ресурсів на два види – плату за право використання і плату на відтворення і охорону природних ресурсів. Другий вид являє собою компенсацію затрат спеціальних відомств, які здійснюють відтворення і охорону природних ресурсів.
При визначенні розміру цього виду плати потрібно враховувати дві обставини. По-перше, дані платежі повинні включати в себе частину диференційної ренти, оскільки затрати на відновлення ресурсів у кращих умовах будуть меншими, ніж у гірших. Отже, розміри платежів повинні бути диференційованими залежно від умов використання. По-друге, при визначенні затрат спеціалізованих служб необхідно враховувати економічну ефективність цих затрат для того, щоб звести суб'єктивні фактори при визначенні розмірів платежів до мінімуму. Жодна з цих обставин не враховується при введенні платності використання природних ресурсів відповідно з нормативними документами, розробленими ресурсними відомствами.
Система платежів за користування природними ресурсами включає в себе не тільки способи визначення розмірів плати, а й механізми її встановлення, вилучення і використання.
Плата за право користування природними ресурсами повинна залежати від умов, які визначають попит і пропозицію на цей ресурс на конкретній території, і вилучатися у вигляді конкретного податку (збору) або плати за ліцензію, що дає таке право, чи у вигляді орендної плати. При цьому даний вид платежу не несе в собі ресурсоощадної чи іншої подібної функції.
Плата за відтворення (компенсацію) природного ресурсу повинна залежати від середовища і визначатися затратами на підтримання заданого рівня якості навколишнього природного середовища з урахуванням установлених для даного регіону пріоритетів розвитку і фактора часу. Враховуючи сказане, друга складова повинна мати на першу прямий вплив. Тому ставки платежів за користування природними ресурсами не можуть бути постійною величиною в умовах ринкової економіки.
Формування і використання коштів від плати за відтворення природних ресурсів доцільно поставити в залежність від рівня управління і від величини можливих затрат. При такому підході неважко визначити перелік природних ресурсів і об'єктів, основні затрати на відновлення яких нестиме державний бюджет. Відповідно і розпорядження цими ресурсами, включаючи порядок і методи встановлення платежів за їх використання, має визначатися державними службами.
Можна сформулювати два критерії для визначення подібного переліку – економічний і екологічний.
Відповідно з економічним критерієм до державної компетенції повинні належати сировинні ресурси, які відіграють стратегічну роль для економіки України. До переліку потраплять також унікальні ресурси та об'єкти, програми охорони і відновлення яких не можуть бути реалізовані на регіональному чи місцевому рівні. В той же час це не виключає можливості залучення додаткових фінансових та інших ресурсів на реалізацію цих програм з ініціативи місцевих органів влади.
4.3. Визначення економічної та соціальної ефективності природоохоронної
діяльності
Економічна ефективність природоохоронної діяльності.Відтворення ресурсів природи, її охорона вимагають суттєвих матеріальних витрат, економічна і соціальна ефективність яких повинна бути достатньо високою для того, щоб суспільство могло їх собі дозволити. У зв'язку з цим виникає проблема економічної та позаекономічної оцінки впливу людини на природу. Проблема ця досить багатогранна, оскільки охоплює область взаємного проникнення і взаємодії природи і суспільства, а методика оцінки результатів цієї взаємодії ще недостатньо розроблена. Важливою складовою частиною розробки оцінок впливу на природу є значення системи показників, причому виконання різнорідних соціально-економічних завдань вимагає застосування різних видів оцінок.
Економічна оцінка – це оцінка змін в економіці, що виникають унаслідок порушення основних функцій природи. Тобто вона відображає вартість заходів на підтримання оптимального стану природної, соціальної і господарської підсистем та вартість збитків від антропогенних впливів. Об'єктом економічних оцінок можуть бути всі види наслідків господарської діяльності (екологічні, соціальні, господарські), але тією мірою, якою вони здійснюють вплив на економічне життя суспільства. Серед різних видів економічних оцінок стану природного середовища найчастіше використовується оцінка екологічних витрат, що є сукупністю народногосподарських витрат, викликаних з допущеним рівнем екологічних порушень. Здійснення природоохоронних заходів, як і будь-яких інших соціальних заходів, вимагає витрат, але їх нездійснення також тягне за собою витрати. Ці витрати є двома важливими складовими екологічних втрат. Перша складова – витрати на природоохоронні заходи в місці потенцiйного виникнення екологічних порушень. До них належать витрати на попередження забруднень, ерозійні заходи тощо. Друга складова – економічні збитки від екологічних порушень, що виникають унаслідок відмови від природоохоронних заходів (або недостатніх масштабів їх здійснення). Вони складаються з витрат на компенсацію сировинних втрат з газами, що відходять, твердими відходами, стічними водами, а також із витрат на попередження і ліквідацію несприятливого впливу на реципієнтів (об'єкти, яким завдаються збитки), і в цілому на природне середовище, що проявляється в зниженні цінності ландшафтів (рекреаційної, середовищезахисної), погіршенні умов роботи людей, підприємств, техніки, втратах робочого часу, пов'язаних з підвищеною захворюваністю, погіршенням умов життя і умов утримання комунально-побутового господарства.
Основними об’єктами забруднення навколишнього природного середовища є: населення; об’єкти житлово-комунального господарства; сільськогосродарськi угіддя; лісові ресурси; елементи основних фондів промисловості та транспорту; рентні ресурси; рекреаційні ресурси. Крім того, можуть виникнути небажанi для суспiльства зміни в структурі і спеціалізації господарств, пiдвищення міграційності населення тощо. Toмy eкономiчна оцiнка екологічних витрат Е обчислюється за формулою:
Е = Вз + Збф, (2.1),
де Вз – витрати на здiйcнeння пpиpoдooxоpoнниx зaxодiв;
Збф – фактичні збитки, що завдаються господарству i населенню після проведення або в результаті непроведення природоохоронних заходiв у вартiсному вираженнi.
Природоохоронні витрати (перша складова екологічних витрат), як правило, функціонально (детерміновано) залежать від масштабів і характеру попереджувальних екологічних порушень, i тому визначаються з найбільшим ступенем достовiрностi. Економічні збитки не піддаються однозначному обчисленню і розглядаються у вигляді діапазону можливих показників для різних комбінацій параметрів, що характеризують об'єкти, на які діють екологічні порушення (чисельність і віковий склад населення, характер його зайнятості, забезпеченостi харчуванням, вартість основних фондів тощо). Цi витрати можуть не збігатися за місцем і часом, їх виникнення пов'язане з екологiчними порушеннями, що їх викликали. Тому економічні збитки за своєю природою, є стохастичною величиною, яка піддається обчисленню лише з тим чи іншим ступенем імовірності. У цьому полягає головна проблема визначення вказаної компоненти екологічних витрат. Складові економічної оцінки перебувають між собою у функціональній залежності (при збільшенні витрат за однією з цих складових можна домогтися зниження витрат за іншою) і взаємно доповнюють одна одну. При цьому, залежно від специфіки регіональних умов, наявності трудових, матеріальних ресурсів основні напрями природоохоронної діяльності можуть бути визначені як такі, що закріплюють сучасний стан ландшафтів і використання ресурсів, що допускає зниження якості середовища на рівні, не нижчому за нормативний.
Залежно від стратегії виділяють такі модифікації економічних оцінок. Якщо внаслідок природоохоронних заходів досягнуто нормативної якості середовища, тобто повністю забезпечується відтворення середовищної і ресурсної функції природи, тоді Е = Вз, наприклад, при зниженні забруднень унаслідок певних заходів до рівня ГДК, або при використанні земельних угідь на рівні гранично допустимого навантаження.
У випадку, якщо природоохоронні заходи не проводяться, економічна оцінка збігається з можливими економічними збитками і має вигляд Е = 3б. мож, де Зб.мож – можливі економічні збитки. Якщо природоохоронні заходи є багатоцільовими, то в економічній оцінці враховується додатковий економічний ефект від їх проведення. До багатоцільових належать, наприклад, роботи по лісовідновленню, які не лише збільшують продуктивність лісів та забезпеченість лісовими ресурсами, а й дають змогу попередити виникнення і розвиток прискореної ерозії. Запровадження маловідходної технології знижує масштаби забруднення середовища і забезпечує більш повну утилізацію матеріально-енергетичних ресурсів. У цьому випадку економічна оцінка має вигляд:
Е = Зз + Збф – ∆Е, (2.2),
де ∆Е – додатковий економічний ефект від природоохоронних заходів, багатоцільових за своїм призначенням. Економічно оцінити господарські наслідки можна, як правило, лише частково. Так, при погіршенні умов праці й відпочинку через деградацію ландшафтів можна одержати економічне вираження на основі урахування його непрямого впливу на суспільну продуктивність праці. Через нерозробленість вартісної оцінки наслідків господарської діяльності недостатньо відображаються в економічній оцінці різного роду зміни в ландшафтах. Наприклад, важко знайти вартісне вираження доцільності збереження певних видів флори і фауни в кожній природній зоні, хоча, безумовно, від цього змінюється такий показник як урожайність сільськогосподарських культур. Часто важко дати економічну оцінку через значний розрив у часі між впливами і їх негативними наслідками, через невизначеність масштабів і термінів їх прояву, а також через те, що в оцінці не знаходить відображення фактор незворотності руйнування природного середовища, особливо унікальних природних ландшафтів. Крім того, екологічні наслідки набувають звичайно економічної значущості лише при обмеженості природних ресурсів, оскільки природні комплекси виступають не лише як фактор середовища, а й як джерело ресурсів. За таких умов на відтворення ресурсів необхідні додаткові витрати праці.