Тема 5. Регіональне переміщення капіталу

 

5.1. Ринок капіталу

 

У сучасному суспільстві ринок капіталу – один із най важливіших структурних складових частин ринкової економіки. Ринок капіталу є системою фінансово-економічних відносин, яка обслуговує рух грошових коштів та вкладення їх у підприємництво з метою отримання прибутку. У формуванні та функціонуванні ринку капіталу важливу роль відіграють і позики. Надання грошей на засадах повернення прибутковості називається кредитом. Кредитні відносини складаються між власником тимчасово вільного капіталу і підприємцями, які хочуть використовувати ці гроші у свої діяльності.

Ринок капіталів охоплює середньо- і довгострокові кредити, а також акції та облігації. Він поділяється на ринок цінних паперів (середньо- і довгострокових) і ринок середньо- і довгострокових банківських кредитів. Ринок капіталів служить важливим джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів для урядів, корпорацій і банків, а капітал використовується переважно для фінансування капіталовкладень.

Обидві складові світового ринку позикових капіталів тісно пов'язані між собою. Основна частина міжнародних кредитних та інших операцій на світовому ринку капіталів здійснюється в міжнародних фінансових центрах. Провідним світовим фінансовим центром є Нью-Йорк, а європейським – Лондон. Великими фінансовими центрами є також Токіо, Париж, Люксембург, Гонконг, Сінгапур, Цюрих, Франкфурт-на-Майні. З'явилися фінансові центри і в країнах, які не мають провідних позицій у світовому господарстві (Бахрейн, Панама тощо). Фінансові центри не ізольовані один від одного, а є частиною єдиного світового ринку капіталів.

За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділяються на державні (офіційні) та недержавні (приватні). Державний капітал – це кошти з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та різні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами. Недержавний (приватний) капітал – це кошти приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримуються з-за кордону за рішенням їх керівних органів.

Характерними рисами сучасного стану міжнародного руху капіталів є: збільшення кількості країн-членів іноземного інвестування, розширення потоку іноземних інвестицій, зміна характеру, форм та напрямків міжнародної міграції капіталу, зміна розміщення інвестицій у регіонах світового господарства, активне використання кредитних відносин між постсоціалістичними і слаборозвиненими країнами. Для залучення іноземного капіталу до розвитку національної економіки країни використовують різні методи, серед яких: позикові стимули, фінансові та нефінансові методи.

 

5.2. Міжнародна міграція капіталу

 

Переміщення капіталу між країнами почало активно розвиватися в період становлення світового господарства. Доповнюючи й опосередковуючи міжнародну міграцію товарів, воно ставало поступово невід’ємною, визначальною, відмінною рисою сучасної світової економіки і міжнародних економічних відносин. Середньорічні темпи приросту прямих закордонних інвестицій становили у 1980-ті роки майже 34 %, що в 5 разів перевищувало темпи розширення світової торгівлі.

На сучасному етапі міжнародний рух капіталу слугує визначальним елементом у функціонуванні світової економіки, розвитку інших форм міжнародних господарських зв'язків. Переміщення капіталу за кордон (експорт капіталу) – це процес, у ході якого вилучається частина капіталу з національного обороту однієї країни і впроваджується в різних формах у виробничий процес і обіг іншої країни. Міжнародний рух капіталу, по суті, означає міграцію капіталів між країнами, що приносить прибуток їх власникам.

Серед причин переміщення капіталу за кордон основною є його відносна надмірність у власній країні. Вивезення капіталу дозволяє частково вирішити протиріччя відтворення товарів, сприяє росту експорту товарів і послуг. За джерелами походження він поділяється на державний та приватний капітал. Вивезення капіталу за кордон здійснюється з метою одержання підприємницького прибутку чи відсотків. Відповідно розрізняють експорт підприємницького і позикового капіталу.

На сьогодні переважає експорт капіталу з високорозвинених країн у високорозвинені. На їх частку припадає близько 95 % вивезення прямих закордонних інвестицій, до того ж, майже 70 % їх світового експорту припадає на п'ять країн: Японія, Великобританія, США, Франція і ФРН. На них же припадає й основний обсяг світового імпорту капіталу. 70 % світового потоку закордонних інвестицій поглинають США, країни ЄС і Японія. Незважаючи на те, що в слаборозвинених країнах норма прибутку вища, експорт капіталу у високорозвинені країни більший через швидку оборотність капіталу. У слаборозвинених країнах під час будівництва підприємств необхідно створювати загальногосподарську інфраструктуру, готувати кадри, що вимагає значного часу і затримує швидкість капіталообороту. У високорозвинених країнах ці елементи господарства вже є, тому швидкість обігу капіталу компенсує низьку норму прибутку. Ще однією причиною такого становища є політична нестабільність у слаборозвинених країнах, яка супроводжується реальною загрозою революцій з наступною націоналізацією іноземного капіталу. Так, якщо в першій половині 1980-х років країни, що розвиваються, одержували 25 % усіх прямих іноземних інвестицій, то на початку 1990-х їх частка скоротилася до 18 %. При цьому розподіл інвестицій у країнах третього світу вкрай нерівномірний. Найбільша частка коштів припадає на країни Південно-Східної Азії – 51 %, Латинської Америки – 34 %, Африки – 11 %. Нині перше місце у світі за абсолютним обсягом іноземних інвестицій посідає Китай.

Важливою рисою сучасного вивезення капіталу стала активізація його міграції між країнами, що розвиваються, експорт капіталу з нових індустріальних країн. Так, вкладення Кувейту за кордоном перевищують 130 млрд. дол. Також характерною рисою кінця XX ст. є наявність надходжень іноземних інвестицій в Японію: частка працюючих у секторі, який належить іноземному капіталу, вже перевищила 1 %. Офіційні кола Японії розглядають приплив іноземного капіталу, як один із шляхів виходу зі сформованої кризової ситуації.

Прямі закордонні інвестиції в країни Східної Європи поки що невеликі, до того ж половина з них припадає на Угорщину (компанії за участю іноземного капіталу становлять 1/5 частину всіх угорських підприємств). За оцінками експертів ООН, сума прямих іноземних інвестицій у країни Східної Європи до кінця 1990-х років становила 75–100 млрд. дол.

Істотні зміни відбулися у формах вивезення капіталу. З початку 1990-х в усьому світі спостерігається значне зростання міжнародних портфельних інвестицій. Збільшилися темпи зростання й міжнародних кредитів. Міжнародна міграція позичкового капіталу зумовила формування світового ринку позикових капіталів – економічного механізму акумуляції і перерозподілу позикового капіталу у світовому масштабі. Організаційно це сукупність національних ринків позикового капіталу і євроринку. Розвиток євроринку відбувався спочатку у формі ринку євродоларів. Виникнення ринку євродоларів наприкінці 1950-х років було викликане взаємопоєднанням ряду факторів. Насамперед, це наявність коштів СРСР у доларах, призначених для фінансування зовнішньої торгівлі. Ці кошти були вкладені в Комерційний банк Північної Європи (Євробанк), який, у свою чергу, розміщував їх у вигляді депозитів чи короткострокових кредитів у французьких і британських банках. У цей час Європа мала гостру потребу в доларах. У період активного економічного зростання європейських країн національних заощаджень виявилося недостатньо, щоб покрити потреби в інвестиціях і фінансуванні дефіцитів державних бюджетів. У той же час в умовах суворих валютних обмежень та істотних розбіжностей між національними ринками позикових капіталів виникла необхідність у єдиному, уніфікованому ринку, вільному від національного державного регулювання.

У сучасних умовах необхідною умовою розрахунків у зовнішній торгівлі, послугах, кредитах, інвестиціях і т. д. є обмін однієї валюти на іншу у формі купівлі чи продажу іноземної валюти. Офіційними центрами, де відбувається купівля-продаж іноземних валют, є валютні ринки. Валютний ринок– це система соціально-економічних і організаційних відносин з купівлі-продажу іноземної валюти. Залежно від обсягу, характеру валютних операцій і кількості використовуваних валют прийнято розрізняти світові, регіональні і національні (місцеві) валютні ринки. Світові валютні ринки зосереджені у світових фінансових центрах. Серед них ринки в Лондоні, Нью-Йорку, Токіо, Франкфурті-на-Майні, Парижі. На цих ринках банки проводять операції з найрозповсюдженішими в платіжному обороті валютами і майже не здійснюють угод з валютами регіонального і місцевого значення незалежно від їх статусу. Обсяг угод на провідних світових валютних ринках перевищує 200 млрд. дол. кожного дня.

Обсяги, умови продажів валют, їх курси багато в чому залежать від наявності чи відсутності валютних обмежень, які встановлює держава. Це знаходить своє відображення в характері оборотності чи конвертованості валют. Здатність національної валюти обмінюватися на іншу валюту називається конвертованістю.Конвертованість (оборотність) це такий валютно-фінансовий режим, який дозволяє в ході всіх або тільки визначених зовнішньоекономічних операцій здійснювати вільний обмін національних грошових одиниць на іноземні валюти. Конвертованість означає, що національна валюта тією чи іншою мірою виконує функцію світових грошей. З погляду конвертованості всі валюти умовно можна поділити на три групи: вільно конвертовані (ВКВ), частково конвертовані і неконвертовані (замкнуті). Режим конвертованості валют залежить від багатьох політико-економічних обставин, зокрема таких, як: ступінь розвитку ринкових форм економіки і ступінь інтегрованості у світову економіку; позиції країни у світовому виробництві і світовій торгівлі; темпи інфляції всередині країни; стійкість і характер застосовуваних валютних курсів; юридичний і організаційно-технічний принцип грошового і кредитного обігу; розвиненість банківської системи і т. п. Оборотність впливає на загальний економічний розвиток країни, тому що, зв'язуючи прямо внутрішній ринок зі світовим, дає можливість державі швидко реагувати на зміну міжнародної господарської ситуації.

 

5.3. Вільні економічні зони

 

Сучасні міжнародні економічні відносини характеризуються посиленням відкритості, розвитком різних форм лібералізації економіки. Однією з таких форм є вільні економічні зони (ВЕЗ). З погляду митного законодавства вільні економічні зони– це територіальний анклав, де завезений у зону товар розглядається як такий, що перебуває поза митною територією країни.

Першими зонами спільного підприємництва (ЗСП) у світі вважалися території великих морських портів, залізничних вузлів, аеропортів. Вони відділялися за допомогою митного режиму від основної території держави і функціонували за рахунок безмитного ввезення – вивезення товарів. Утворенню таких зон передувало оголошення “вільних портів", тобто територій, де могли б безмитно зберігатися товари, які привозяться в зону для подальшого їх продажу.

 

G Перші відомості про “вільні порти" з’явилися у XVІXVІІ ст. Перші законодавчі акти про митні зони були прийняті в США 1934 р. Діяльність ЗСП регулюється міжнародними договорами. На перших етапах зони створювалися для комерційної діяльності у вигляді консигнаційних (складських) територій. Тут товари складалися і піддавалися операціям, спрямованим на збереження їх якості і поліпшення зовнішнього вигляду. У 1960-ті роки з'явилися перші варіанти промислово-складських зон, в яких, окрім збереження товарів, здійснювалася додаткова обробка, розфасовка з метою збільшення доданої вартості товару.

 

 

Рис. 3.30. Цілі створення зон спільного підприємництва

G Сінгапур має валютний запас – понад 40 млрд. дол., що дорівнює валютному запасу Китаю та Індії разом узятих (для порівняння: площа Сінгапура 0,6 тис кв. км, населення 2,7 млн. осіб; відповідно площа Індії і Китаю – 3 288 і 9 561 тис. км2, а населення – 890 і 1 209 млн. осіб). У Сінгапурі найдешевші в світі товари і безмитна торгівля. Сінгапур – третій найбільший центр переробки нафти в світі після Роттердама, другий найбільший порт світу. За рік Сінгапур відвідують 3 млн. туристів, хоча історичних пам'яток тут мало. З 1970-х років у Сінгапурі пріоритетний розвиток одержали наукоємні і капіталомісткі галузі. Тут розміщено понад 200 найбільших комерційних і торгових банків. Він входить до двадцяти найбагатших міст світу.

Система пільг для залучення іноземного капіталу в ЗСП:

1) відміна оподаткування на експорт;

2) часткова або повна відміна прибуткового податку з іноземного персоналу, що працює в ЗСП, податку на прибуток на певний термін;

3) зменшення митного збору на ввезену сировину, матеріали, паливо, напівфабрикати й оснащення, а в деяких випадках – і на ввезену готову продукцію.

 

Рис. 3.31. Основні види зон сумісного підприємництва

 

Як форма господарювання, напрям зовнішньоекономічної і регіональної політики, ВЕЗ одержали широке розповсюдження в усьому світі. Вони існують як у передових країнах Заходу, так і в країнах, що розвиваються, і навіть у слаборозвинених державах. Однак оцінки кількості ВЕЗ значно відрізняються, що пов'язано насамперед із різноманіттям видів і підвидів ВЕЗ, відсутністю загальноприйнятого універсального визначення вільних зон. За одними відомостями, у 90 країнах світу діють 900 ВЕЗ, до того ж, більша їх частина розташована в країнах, що розвиваються. За іншими – до кінця 1990-х років у світі нараховувалося до 2 000 ВЕЗ, крім того, чисельність зайнятих у цих зонах перевищила 3 млн. осіб, а сумарний зовнішньоторговельний оборот досяг 1,2 трлн. дол., тобто понад 10 % світової торгівлі. Досить стрімке поширення ВЕЗ (їх число за останні двадцять років виросло більше ніж у 10 разів) підтверджує їх позитивну роль як важливого інституту світової економіки, який сприяє прискоренню господарського розвитку, підвищенню його стійкості, залученню ресурсів зростання і розвитку.

У сучасних умовах здається, що територіальний підхід до ВЕЗ доречніший, ніж режимний. Оскільки, крім вище перерахованих доводів на користь територіального підходу, існує ще один аспект, пов'язаний зі значними технічними труднощами, які стосуються організації та поширення різних податкових, валютних і адміністративних пільг режиму ВЕЗ на велику кількість підприємств, що діють у різних місцях за різних умов. Однак територіальний підхід не обов'язково означає, що територія ВЕЗ є анклавом з обмеженими зв'язками з національною економікою. Комплексне сполучення територіального і режимного підходу ми вважаємо найперспективнішим, тому що це дозволить урахувати і специфіку регіонів, і особливості виробництва.