Казка про Оха- чародія Леся Українка

В тридев’ятім славнім царстві, де колись був цар Горох,
є тепер на господарстві мудрий пан, вельможний Ох.
Сам той Ох на корх заввишки, а на сажень* борода,
знає край і вдовж, і вширшки, і кому яка біда.
Чи хто правий, чи неправий, чи хто прийде сам, чи вдвох, -
всіх приймає пан ласкавий, тільки треба мовить: “Ох!”
На зеленому горбочку спершу він людей приймав,
потім сів у холодочку, звідти голос подавав.
А як з ранку та й до ранку стали люди обридать,
Ох зробив собі землянку, Оха більше не видать.
Але хто те місце знає, де трухлявий пень і мох,
той приходить і волає або й тихо каже: “Ох!”
Хоч би навіть ненароком теє “ох!” промовив ти,
знай, що вилізе те боком, - воріття вже не знайти!
Бо затягне з головою трясовиця* мохова
і з душею ще живою під землею похова.
Під землею ж там –палати, де вольможний Ох сидить,
гарні, пишнії кімнати, срібло-злото скрізь ряхтить;
дорогії самоцвіти, наче зорі, миготять,
скрізь заморські дивні квіти, по клітках пташки сидять;
золотії грають рибки в кришталевих скриньочках;
і ведмеді ходять дибки в рукавичках, жупанках.
Враз тебе там обморочать блиск і пахощі міцні,
попугаї заторочать приказки якісь дивні.
І безглузді очі втупить в тебе рибка, мов чига…
Тут ведмедів гурт обступить, кожен лапу простяга, -той бере тебе за руку, той торкає за плече;
боронь боже ворухнутись! -кров одразу потече.
Бо крізь білі рукавички враз проб’ються пазурі
гачкуваті, мов гаплички*, - так і вп’ються, мов щурі.
Тож, коли вже раз попався, - наче в пастку бідна миш, -
то сиди, мов прикувався, не рушай, мовчи та диші
Вийде Ох: “Вітай в гостині! Чи волієш нам служить?
Чи волієш, може, нині головою наложить?”
Скажеш: “Я служить не згоден”, - зараз цок тебе в лобок,
якщо ти носить не годен рукавички й жупанок.
Стань на службу – подарують рукавички й жупанець,
привітають, пошанують, - тільки ж там тобі й кінець!
Вічно будеш пробувати у підземному дворі,
більш тобі вже не видати ані сонця, ні зорі.

Де торкнешся – всюди брами під замком та під ключем…
Десь далеко хтось часами озивається плачем.
Спів на плач відповідає, плач на спів, так без кінця…
Кажуть, бранка* там ридає, жде юнака-молодця;
коло неї там жар-птиця співом душу потіша,
та сумна міцна темниця, смутна в дівчини душа.
Якби хтів їй волю дати хто з хоробрих юнаків,
мусить перше розрубати сімдесят ще й сім замків…
Вже вам казка обридає? Що ж! хто має кладенець*,
хай замки ті розрубає, - буде казочці кінець!
* Сажень- міра довжини(2,16 метра)
* Трясовиця – болото.
*Гапличок – металева зачіпка на одязі.
* Бранка ― невільниця, полонянка.
* Кладенець – меч.

· Про кого йдеться в казці?
· До якої української народної казки вонаподібна? Порівняй назви і початок цих творів.
· Де жив Ох? Як до нього потрапляли люди?
· Прочитай опис підземного царства. Чим воно небезпечне для людей?
· Які думки викликає в тебе казка?
· Яким ти уявляєш Оха? Намалюй.

Казка про маленького Піка Оксана Іваненко
(Скорочено)

Чижики звили собi гнiздо на найвищiй гiлцi найвищоï ялини в лiсi зовсiм не тому, що вони були такi гордi i хотiли жити вище вiд усiх. Навпаки, вони були дуже привiтнi з усiма пташками, завжди бадьорi, спiвучi i непосидючi. Просто ïм здавалося, що там, нагорi, ïм буде i безпечнiше, i веселiше, i так взагалi вили гнiзда всi чижi.
— Треба зробити так, щоб нiхто не мiг побачити наше гнiздечко, — казала молоденька чижиха. —Не думай, будь ласка, що я турбуюся про себе — адже треба подбати про наших дiток.
— Не хвилюйся, моя мила, — наспiвував ïй чижик. Вiн дуже любив свою дружину, i йому здавалося, що в усьому лiсi нема такоï красунi, як вона. — Я все зроблю гаразд! — I вони вдвох ретельно взялися будувати свою першу хатку.
— Знаєш що, — сказала чижиха, — у нас швидко пiде справа, коли ти приноситимеш усе для будови, а я будуватиму. Так i моï тато i мама робили.
— Що скаже моя хазяєчка — все добре! — завжди погоджувався чижик, i всiм пташкам i деревам у лiсi було просто приємно дивитися, як вони весело i дружно працюють. Чижик приносив у дзьобику сухi прутики, мох, павутиння, гусiнь, рiзний пух з рослин. Чижиха дуже вправно будувала малесеньке, але мiцне гнiздечко, скрiплюючи прутики павутинням, викладаючи його всерединi пухом, вовною та м'яким листячком, ïй не потрiбно було розкiшного великого житла — адже вона була зовсiм невеличкою пташкою, своïм гнiздом вона дуже тiшилася i без заздростi дивилася на рiзнi гнiзда, якi будували пташки в лiсi.
Навпроти ялинки жила бiлокора красуня-берiзка, i на ïï гiлцi iволга пiдвiсила своє гнiздечко — легенький кошичок. Мабуть, вона хотiла, щоб вiтер гойдав ïï пташенят, коли вони вилупляться. Деякi плели гнiзда в травi, на самiсiнькiй землi.
― Принаймнi дiти не випадуть, — казали вони.
Синичка з довгим хвостом дуже пишалася своïм круглим затишним i дуже зручним гнiздечком, особливо його входом посерединi — маленьким i непомiтним. Чижиха навiть трошки побоювалася, чи не подобатиметься таке гнiздо ïï чижиковi бiльше, нiж ïхнє власне. Але чижик сказав щиро:
— Менi все-таки найдужче подобається наше!
Скоро в гнiздi з'явилося п'ять яєчок, бiло-зеленкуватих, з брунатними цяточками i рисками, i чижиха сiла на них. Вiн приносив дружинi ïсти, вiн спiвав навколо неï, щоб ïй не було нудно сидiти, а коли вона на хвилинку знiмалася з гнiзда, бо чижик запевняв, що ïй треба освiжити ся, тодi сам вiн сiдав швидко в гнiздечко, щоб ïхнi яєчка не охололи.
Це був мiсяць, коли взагалi пташки сидять на своïх яєчках, i хоч була весна, зеленiли дерева, розпускалися квiти, пташкам-матерям нiкуди не хотiлося лiтати. Адже вони висиджували своïх пташенят. Одна тiльки строката зозуля гуляла безтурботно i всiх дражнила:
— Ку-ку! Ку-ку! Виходьте гуляти! Будемо лiтати!
— Нам нiколи! Нам нiколи! — цвiрiнчали пташки. — Ми висиджуємо пташенят!
— Була охота! — смiялася зозуля. — Я попiдкидала своï яєчка по чужих гнiздах, хай iншi з ними морочаться!
Яка легковажна ця зозуля, — подумала чижиха i ще дбайливiше розпушила своє пiр'ячко над п'ятьма крихiтними яєчками.
Та й радi ж були батько i мати, коли веселого весняного ранку яєчка почали розколюватися i одна по однiй висувалися маленькi сiруватi голiвки.
— Вiтаю з дочкою! — мовила чижиха-мати.
— Дуже радий! — засмiявся чижик-тато.
— Вiтаю з другою! — сказала мати знову.
— Як це приємно! Вдвох ïм буде веселiше!
— От ще й третя! —- Приймаю й цю!
— Четверта теж дочка!
— Нiчого, мила, — заспокоïв чижиху чижик. — Якщо вони всi будуть такi, як ти, — це дуже добре.
Нарештi заворушилося п'яте яєчко.
— Пiк! Пiк! — почули пташки i побачили, як звiдти висунувся спочатку маленький дзьобик i враз розкрився, i вся чумаза голiвка на тонкiй шийцi повернулася на всi боки, нiби пташеня хотiло враз з усiма познайомитися. — Пiк! Пiк!
— Синок! Синок! — закричала мати.
— Та це ж чудесно! — зрадiв чижик-тато i заспiвав на весь лiс привiт своïм дiткам — чотирьом дочкам i п'ятому синочку.
З тоï хвилини почалися турботи про родину. Батько i мати лiтали цiлий день i приносили своïм дiткам то гусiнь, то рiзну дрiбну комашню. Мамi все здавалося, що вони голоднi, особливо синок, бо вiн весь час роззявляв широко рота i кричав:
— Пiк! Пiк!
— Зараз, Пiк! Зараз, любий! — хвилювалась мати, але й смiялася водночас. Вiн був такий кумедний, цей синок Пiк!
Та недовго було те щастя. Вже настав час учити ïх лiтати, як трапилася страшна подiя у ïхньому життi. Раптом синє, завжди добре i миле небо похмурнiло, потемнiло, нiби розсердилося на весь свiт. Сонце, тепле i ясне, кудись зникло, i страшний гуркiт залунав навколо.
— Мамо! Мамо! — заметушилися пташенята. — Ми боïмося!
— Тримайтесь щiльнiше! — сказала мати. — Сидiть спокiйно, я коло вас.
— А де ж тато? — запищав Пiк. — Де наш тато?
Тато-чижик ще зранку полетiв по насiння далеко, аж за березовий гай.
— Вiн повернеться, — заспокоювала мати. — Не хвилюйтеся, дiтки, вiн повернеться.
Страшний вiтер, зовсiм не схожий на той легкий теплий вiтрець, що гойдав лагiдно листячко в лiсi, захитав навiть столiтнi дуби i ялини. Дерева обурено зашумiли, загомонiли:
— Навiщо ти порушуєш наш лiсовий спокiй?
Але вiтер не вгамовувався, i чижиха з жахом побачила, як з гiлки тоненькоï берiзки зiрвалося гарненьке гнiздечко-кошичок i впало разом з пташенятами додолу.
Чижиха розпустила своï крила, пiдгорнула пiд них дiток, а сама притулилася до стовбура ялини. Навiть ця стара ялина стогнала й рипiла вiд жахливоï бурi.
— Тррримайся! Тррримайся! — чулося пташцi, i вона, вся мокра, перемерзла, трималася з усiх пташиних сил.
Тiльки б тато був живий i повернувся, — думала вона, мiцнiше притуляючи до себе пташенят.
— Ббух! — з страшним гуркотом упав сусiднiй клен, а за ним зi стогоном зломилася берiзка.
— Трримайся! Тррримайся! А я витримаю, — рипiла стара ялина.
На ранок небо знову, мов нiчого не бувало, прояснiло, i сонечко сяяло, як завжди, пригрiваючи i лiс, i ниву, i квiти, i трави. Але що було в лiсi i на нивi! Зламанi бурею дерева валялися тут i там; нiби скошена, полягла пшениця, багато квiтiв не могли навiть голiвок своïх пiдвести. I скiлькох своïх жителiв не долiчився старий лiс!
— А де ж тато? — спитав Пiк.
— Вiн ще повернеться, — впевнено мовила чижиха, — адже вiн залетiв далеко i там, мабуть, перебув грозу.
Але й на вечiр вiн не повернувся, i на другий ранок, i на третiй. Пташки, що мешкали на сусiднiх деревах, похитували дзьобиками i казали:
— Бiдна чижиха! Бiдна чижиха! ïй не впоратися самiй. Стiльки дiтей!
I тiльки стара ялина рипiла:
— Трримайся! Тррримайся! Впораєшся! Впораєшся!
I що було робити бiднiй чижисi, як не триматися? З сусiднiх гнiзд лунав веселий щебет малят, спiви батькiв, а ïï дiти сидiли мовчки, i це краяло ïï маленьке пташине серце. Тодi чижиха сiдала на краєчок гнiзда, i, хоч ïй було дуже сумно, вона теж намагалася весело спiвати i в своïх пiсеньках завжди розповiдала дiтям, що тато лiтає десь за гаєм. Вона сама вчила ïх лiтати i хоч тремтiла за кожний ïхнiй рух, та не показувала цього i пiдбадьорювала, як могла.
— Як це добре — лiтати! — радiв маленький Пiк. А вiн вдався таким веселим, непосидючим, до всього цiкавим, i тiльки-но вивчився трохи лiтати, як почав гасати по всьому лiсi. Де траплялася яка пригода чи бешкет — уже всi знали, що то справа маленького Пiка.
Вiн все-таки дуже любив свою маму, маленький бешкетник Пiк. На осiнь вiн почав уже мiняти своє вбрання i робитися схожим на свого батька, але вiн линяв, як i всi чижики, шматочками i тому поки що мав дуже смiшний вигляд.
— Бачиш, скiльки тобi мороки з дiтьми, — сказала раз презирливо зозуля. — Чи не краще було порозкидати так яєчка, як я, i бути вiльною?
— Нi! — твердо вiдповiла чижиха. — Що б я робила без них? А ялина рипiла:
— Трримайся! Тррримайся!
Так, треба було триматися, бо найважче було попереду. Спочатку пожовкло листя, потiм почало падати на землю, багато пташок вiдлiтало в теплi краï. Сунула холодна, бiла зима. Чижиха вже знала це.Тому все ж таки намагалася бути вкупi з iншими чижиними родинами: адже на зиму взагалi всi пташки, що лишалися вдома i не вiдлiтали у вирiй, з'єднувалися у великi зграï. У зграях були не тiльки чижi, а й рiзнi лiсовi маленькi пташки — щиглики, чечiтки, снiгурi. Вони збиралися разом i лiтали в село й навiть у мiсто шукати собi харчiв.
— Будь ласка, не бешкетуй! — умовляла завжди чижиха Пiка: адже всi пташки з такою охотою робили йому зауваження, i це ïй було завжди прикро чути.
— Ох, оцей ще Пiк! Такого урвиголови ще й лiс не бачив!
Коли б хто мiг його спинити!
А мати тiльки думала:
— Коли б його тато побачив!
А тато-чижик теж думав про це саме.
Яка надзвичайна пригода трапилася з ним! Пiд час грози, коли вiн поспiшав додому, до своïх пташенят, до своєï чижихи, його зачепило зломлене дерево, i вiн упав.
На ранок його знайшли хлопцi, що прийшли в лiс по ягоди.
— Дивись! Чиж! Живий ще!
Хлопцi принесли його додому, посадили в клiтку, i вiн у них довгенько жив, поки зовсiм одужав, а потiм вони понесли його в мiсто, бо знали, що там є крамниця, де купують рiзних пташок.
Та вони й до крамницi не донесли. ïх зупинив якийсь дядько.
— Що ви несете, хлопцi?
— Чижика.
— А чи це справдi чиж? А може, горобець? — засмiявся дядько. — Може, ви його пофарбували?
Хлопцi теж засмiялися.
— Правда, чиж. Купiть, вiн спiватиме.
Дядько цей дуже любив рiзних пташок, i в нього ïх було багато — i щиглi, i синички, i снiгурi, а от чижа цього року ще не було. Вiн був дуже радий, що купив, нарештi, i чижика.
Але цей дядько ще дуже любив дiтей. Коли вiн пiдходив до будинку, де жив, то побачив, як школярi з ïхнього двору гуля ють у м'яча, а мiж ними бiгає один маленький хлопчик, задерикуватий i веселий, та його не приймають старшi в своє товарист во. Все ж таки хлопчиковi пощастило пiдбити нiжкою м'яча, i вiн був страшенно задоволений, але старшi закричали:
— Iди собi, не заважай нам!
Хлопчик образився i гiрко заплакав.
— Iди, Андрiйку, сюди! — покликав його дядько. — Не плач, бачиш, який хороший чижик у мене!
У хлопчика враз висохли сльози, а очi так заблищали, що дядьковi зробилося дуже приємно, i вiн сказав:
— Забери собi чижика, тiльки годуй його щодня i напувай.
— Як? Назовсiм? — здивувався хлопчик.
— Назовсiм!
— Мамо! Мамо! — кричав у захопленнi хлопчик, вбiгаючи в кiмнату. — Дядько Сашко назовсiм подарував менi чижика!
Вiдтодi вони зробилися нерозлучними друзями — чижик i хлопчик. Хлопчик сам мiняв чижиковi воду, сипав зерно i розмовляв увесь час з ним.
— Андрiйка впiзнати не можна, — дивувалася мати, — то всi в дворi на нього скаржилися, а тепер вiн увесь день зайнятий з цим чижиком.
Чижик почав спiвати, лазити по прутиках, якi дядько Сашко поклав мiж дротинками клiтки. Хлопчик i всi в домi думали, що чижик дуже веселий, i хлопчик спiвав йому:
Чижик-пижик,
Де ти був?
А насправдi чижик весь час спiвав про своïх дiток. Вiн згадував свого синка, маленького Пiка, а стрибав по клiтцi, бо гадав, що, може, якось звiльниться з-за ґрат. До Андрiйка вiн, звичайно, звик i любив його, але ж до неволi вiн звикнути не мiг нiзащо.
А чижиха зi своïми пташенятами справдi переживала скрутнi часи. Уся зграя знайомих пташок, до якоï приєдналася i вона з дiтьми, перебралась у мiсто.Пташки весь час мандрували з садка в садок, з двору в двiр — де якiсь крихти пiдберуть, де насiннячко. Вони в цi мiсяцi гинули бiльше вiд голоду, нiж вiд холоду. I не всi люди були такi добрi до пташок, як дядько Сашко i хлопчик Андрiйко, що повiсили на своïх балконах коробочки i сипали туди для пташок рiзне насiння та крихти хлiба.
Мати-чижиха, знайшовши таку коробочку, насамперед кликала всiх дiток, а тодi вже й сама починала клювати.
— От бачите, як добре! — пiдбадьорювала вона ïх. — Хiба нам багато треба! От ми i взимку ситi. А вже ж колись прийде весна, i буде зовсiм добре. I тато повернеться, — додавала вона за звичкою, але ïй вiрив лише маленький синок Пiк.
Справдi, весна ж мусила прийти! Так же бувало щороку, так i тепер сталося: зашумiли струмки, зазеленiли поля, прилетiли гуси i журавлi.
— Пiк! Пiк! — кричав i гукав чижик у клiтцi. — Де ти, Пiк? — I вiн бився крильцями об Ґрати.
Андрiйко раптом замислився.
— Мамо, я випущу чижика, йому, мабуть, хочеться на волю.
Та йому зробилося i страшно за чижика.
— А що як вiн не знає, куди летiти, i заблукає? А може, вiн розучився лiтати? Мамо, хай вiн прилiтає до нас ночувати!
Мама всмiхнулась i сказала:
— Може й не розучився. Може й не заблукає... Ти спробуй.
Винеси на балкон клiтку i вiдчини дверцята.
Андрiй так i зробив. I тiльки вiн вiдчинив клiтку i хотiв сказати: «До побачення! Прилiтай ночувати!», як чижик затремтiв крильцями i полетiв, полетiв зразу за той високий будинок, що на розi, а потiм через ботанiчний сад, а там полем, над рiкою, над нивами. Як добре знав вiн цей шлях! Вiн летiв i голосно кричав-спiвав:
— Де ви, моï дiтки? Де моя дружина, де мiй маленький Пiк?
I раптом побачив: на ялинi сидить гарненький жовтогрудий чижик, а коло нього невеличка сiренька змарнiла чижиха, i чижик ïй щось з запалом спiває-розповiдає.
— Пiк! Пiк! Синок! Невже це ти? — закричав тато-чижик.
Чижиха вiд здивування тiльки тому не впала непритомною, що пташки взагалi нiколи в життi не падають непритомними, але з хвилину вона не могла нiчого зрозумiти, а потiм закричала на весь лiс:
— Я ж казала, я ж казала, що ти повернешся!
— Мiй тато повернувся! — кричав i стрибав Пiк i кинувся до тата, а потiм враз почав показувати всi своï витiвки на гiлочках ялини — i тато не сердився на нього, як чужi пташки, а був просто в захопленнi.
— Наш тато повернувся! — закричали всi чотири дочки, такi ж бадьорi i хазяйновитi, як ïхня мама.
— Поверрнувся, наррештi, поверрнувся! — рипiла задоволено ялина.
I всi пташки тепер не похитували презирливо дзьобиками, а, навпаки, вiтали щасливу родину i щиро хвалили татовi-чижику його дiтей i його чижиху.

·Де звили гніздо чижики?
·Чому вони звили гніздо так високо?
·Якою була сім’я чижиків?
·Прочитайте початок казки в особах.
·Як треба читати слова самочки?
·Як треба читати слова самця?
·Що можна сказати про чижика – тата?
· Прочитай рядки, які розповідають про будівництво чижами гніздечка.
·Утвори порівняння.
Гніздечко міцне , як …
Устілка м’яка і тепла, як …
·Знайди і прочитай опис Піка. Яким ти уявляєш його собі?
· Перекажи уривок з тексту, який розповідає про пригоди тата-чижа.
·Прочитай прислів’я, яке найбільше підходить до змісту казки . Поясни свій вибір.
Ліпше пташці на зеленій вітці, ніж у пана в золотій клітці.
Чижик маленький, а сердечко має велике.
У всякої пташки свої замашки.

Пригоди Босмінки За Леонідом Шияном
Босмінка - маленький рачок. Такий маленький, що не всяка риба помітить його. У річці, де жила Босмінка, подейкували, що вона, мовляв, негарна. І ніс задовгий - ну справжній тобі хобот! - і ніг не видно - ховає десь під черпашкою. А найжахливіше - одне-однісіньке око в бідолахи...
Та Босмінка не чула цих розмов. А яка вона з себе насправді - не знала. Адже в річці дзеркала нема.
Того ранку Босмінка, як завжди, прокинулася разом із сонцем . Батьки вже снідали, сховавшись під лататтям. Босмінка підплила до них і теж почала втягати у свій малюсіньки ротик смачні водорості.
Раптом над нею промайнула якась тінь. Хоч і була Босмінка полохливою, але їй так кортіло все занти ! Вона швидко піднялася вгору.
І тут Босмінка помітила жучка Водомірку. Наче спритний ковзаняр ― раз-два! Раз-два! ― мчав він по водяній поверхні.
«От би мені так!» ― із заздрістю подумала Босмінка. Адже плавала вона дуже повільно.
Нарешті Водомірка, підстрибнувши,метнувся вбік і зник у комишах.
Босмінка підпливла до заростей. Куди ж то він подівся? Але Водомірки ніде не було. Босмінка з прикрістю зітхнула і попливла назад.
Та що це? На тому місці, де лишилися її батьки, нікого не було. Босмінка розгубилася.
Вона пригадала, як попереджала її матуся :
― Гляди, вскочиш через свою неслухняність у халепу!
Босмінка от-от розплакалась би , та що з того ? Хто її пожаліє ? У воді навіть сліз твоїх не помітять…
Вона хотіла вже пливти далі, та побачила свого знайомого ― старого буркотуна Слимака.
― Дідуся Слимаче, ― зраділо пропищала Босмінка. ― Чи не зустрічали ви мою маму?
Слимак здригнувся від несподіванки і, впізнавши Босмінку, сердито буркнув:
― Не бачив я ніякої мами… Чіпляються з усякими дурницями…
І він поповз собі далі.
Сумно зітхнувши, попливла Босмінка на розшуки.
Незабаром вона опинилася в незнайомому місці. Це був справжній підводний ліс. Навкруги зеленіли стрункі стебла очерету. Заплутавшись в осоці, стиха погойдувались бурі пасма водоростей. А вгорі, наче розкидані вітром хмарки, плавали листочки ряски.
Заблудила ! Куди ж це вона потрапила ? Босмінка глянула ліворуч і побачила якийсь дивний дзвіночок. Він був прив’язаний до рослин, наче гойдалка.
«Тут хтось живе», ― здогадалась Босмінка.
Вона обережно зазирнула всередину ― там на павутинці висіла якась мертва комашка.
Босмінці стало моторошно. Мерщій від цього небезпечного міся!
Але що це? Її хоботок прилип до дзвіночка.
З переляку у Босмінки затрусилися усі ніжки. Вона рвонула з останніх сил. У хоботку щось хруснуло. Від болю потьмарилося в оці. А все-таки вона відчепилася від дзвіночка!
Павук був уже зовсім близько. Босмінка стрімголов кинулася навтьоки. Та павук помітив її . Круто повернувши, він помчав навздогін. Босмінка щосили загрібала вусиками.
Але пізно!.. Павук вже за спиною… Ще мить ― і він схопить її.
Кінець!..
Щось різко відкинуло її вбік і вона ледь не знепритомніла.
Отямившись, Босмінка побачила велику плямисту Жабу, а огидний павучище кудись зник. І тоді Босмінка зрозуміла, що її врятовано. Витрішкувата Жаба проковтнула павука!
Від усіх переживань Босмінка зовсім знесиліла. Вона відшукала затишну місцинку і сховалась під листочок. Не хотілося ні їсти, ні пити. Тільки тепер вона відчула, як ниє хоботок.
Вже сутеніло. Зовсім змучена, Босмінка підібрала ніжки, старанно вкрилася черепашкою і швидко заснула.

·Хто така Босмінка?
·Прочитайте опис Босмінки.
· Якою була Босмінка?
·Куди потрапила Босмінка? Прочитайте опис підводного лісу.
· Хто врятував Босмінку від павука?

Гарбузовий рік Катерина Бабкіна
Уриво
– Життя – це рух! – вигукнув Велосипедик. – Що з вас усіх користі? Пустили собі коріння й сидите тут цілими днями в затінку яблунь та груш. Життя – це велосипед! Я – це життя! На мене можна скочити і стрімголов помчати садовою доріжкою до самої хвіртки, а там дорога, велика довга дорога, що веде до якого завгодно супермаркету, і до парку з гойдалками та каруселями, і до 3D-кінотеатру, і до картинг-центру, і до справжнього аеропорту, і навіть до моря!
– Все це, безумовно, так, – пролунав у дзвінкому літньому повітрі голос Грака. – Але ж ти триколісний велосипед. Дитячий велосипед. Хлопчик з тебе вже виріс…
Всі мешканці саду принишкли, бо знали, що воно таке – вирости. Виросла колись Дівчинка і одного дня поїхала з дому й більше ніколи не повернулася .Виріс на лінивого пса колишній Цуцик, якось його забрала машина ветеринарної служби, і потім він теж не повернувся – замість нього за якийсь час з’явився Цуцик теперішній. Виросли груші та яблуні, й уже не можна було теревенити літніми днями з Яблуками та Грушками на гілках, так високо вони опинилися. Виростали, червоніючи, Помідорчики й зникали з куща один за одним: зранку, усміхнена, за ними приходила Мама. Врешті, невдовзі виросте й Гарбуз, осіннього вечора його заберуть у дім і зроблять із нього кашу: ніхто не знає, може, воно й приємно, але – трошки боязко. Іншими словами, виростання означало зміни, розлуку, невідомість. Велосипедик би заплакав, якби міг.
Першим у тиші з паркану здійнявся Грак і полетів кудись у справах. Далі тихцем звівся на лапи й пошкандибав подалі від сумних думок Цуцик – можливо, в домі йому пощастить погратися з Хлопчиком.
Сад поринув у пообіднє літнє мовчання. Здавалося, було чутно, як ростуть трава й дерева, як дзвенять над Чорнобривцями бджоли, як наливаються соком та барвою Помідорчики й Порічки.
Надвечір, галасливі й неспокійні, Цуцик та Хлопчик вибігли в сад. Цуцик стрибав на Хлопчика, а Хлопчик сміявся й тікав від Цуцика, гасаючи між Помідорчиками, Порічками, Чорнобривцями й Айстрами.
– Глянь, що тут, – сказав раптом Хлопчик. Цуцик стрибнув на нього ще двічі, але Хлопчик більше не тікав, і Цуцик зрозумів, що ця гра скінчилася й починається якась інша.

ГОРІХОВІ ПРИНЦЕСИ Леся Мовчун
За мотивами англійської народної казки (Уривок)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Казкар, Онук, Джоан, Ніколь, Мачуха, Чарівниця, Фея 1, Фея 2, Слуги, Ельфи, Феї.
Сцена 1
Онук. Діду, а можна послухати казку?Дозволь!
Казкар.Що ж, розповім.
Жив на світі Король.
Донечку мав — яснооку Джоан.
Врода її непідвладна словам!
Тільки ж ото, як на світі ведеться,
ниточка щастя то в’ється, то рветься.
Вмерла у них Королева-матуся.
Рік у скорботі минув. — Оженюся! —
вирішив мудрий Король. І в покої
Інша дружина ввійшла із дочкою.
Юну принцесу всі звали Ніколь.
Донькою визнав її сам Король!

Онук. Мачуха теж полюбила Джоан?
Казкар(хитаючи головою).
Кинула погляд — і тісно бровам
стало на хмурім обличчі її.
Розпочалась колотнеча в сім’ї.
Тільки Джоан і Ніколь, дві сестри,
раді життю, мов привабливій грі.
Ділять турботи і сум — до кінця.
(Гладить по голові Онука і зітхає).
Буде печальною казка оця.

• Спробуй передбачити, як розвиватимуться події в дідусевій казці.

• Прочитай переказ опущеної частини п’єси і порівняй його зі своїм варіантом розвитку подій.
На прохання мачухи зла чарівниця зачаклувала Джоан. Обличчя дівчини перетворилося на телячу мордочку. Ніколь, щоб урятувати Джоан, пішла з нею до іншого царства. А там захворів син Короля. Сестри пообіцяли вилікувати його.
Казкар. Ось уже й ніч. А що темна й глибока!
Сестри вартують і сплять упівока.
Десь о дванадцятій Принц таємничо встав.
Як сновида з поблідлим обличчям,
вийшов з палацу — принцеси за ним.
Лісом ідуть — непроглядно-густим.
Принц у печеру заходить, а з неї
Ельфи летять і випурхують Феї.
Сцена 7
Е л ь ф и і Ф е ї оточують П р и н ц а веселим і гомінким натовпом.
Е л ь ф и і Ф е ї.Нум веселитись! Танцюй до знемоги!
З радістю в танець ведуть тебе ноги!

Ніколь і Джоан спочатку ховаються за деревом, потім заходять у печеру і причаюються в темному куточку.
Фея 1. Подружко, знаєш мою таємницю?
(Шепоче щось на вухо Феї 2).
Фея 2. Ну і хитренька! Дай цмокну у щічку!
Принц бідолашний вже з нами довіку?
Фея 1 (показує яблуко).
Ще таємницю відкрию велику:
тільки відкусить він яблуко це —
стане рум’яним у нього лице,
погляд — блискучим, а розум бадьорим.
путь на цей бал не згадає ніколи!
Фея 2 (показує лорнет*).
Маю і я, мила Феє, секрет:
десь є на світі Джоан чи Джанет —
мусить обличчя своє затуляти,
бо голова в неї, наче в теляти.
Чари знімає цей срібний лорнет —
хай лиш торкнеться до нього Джанет.
Джоан (тихо).
Як же у Фей відібрати оте?
Ніколь (тихо).
Біля печери ліщина росте.
Вийдемо, люба, горішків нарвати.
Джоан (лукаво).
Вміємо трохи і ми хитрувати!
Джоан і Ніколь, нарвавши горішків, висипають повні жмені на землю в печері, і ті котяться під ноги Феї 1 і Феї 2. Обидві Феї, намагаючись зібрати якомога більше горішків, випускають з рук яблуко і лорнет. Джоан і Ніколь піднімають чарівні предмети і тікають з печери.
Казкар (добродушно сміється).
Кмітливі принцеси горішків нарвали.
Таку веремію* зчинили на балі!
Фея 1. Дивися: горіхи! Лови, піднімай!
У мене — дві жмені.

Фея 2. А в мене нема...
Казкар. Покинули Феї скарби чарівні.
Ніколь (радісно).
Це яблуко — Принцу.
Джоан (підхоплює).
А лорнет — то мені!
З Джоан і з Принца спадають чари.
Казкар. Сивий Король вранці думав, що сниться
брязкіт, і гамір, і сміх у світлиці.
Радість була невимовна й велика!
Принц усміхався. Джоан гарнолика —
поруч з Ніколь, мов ясний промінець.
Онук. Діду, дідусю! Оце вже кінець?
Казкар. Так, мій онучку!
Онук. Шкода! Дуже мало.
Казкар. Казка в житті довго-довго тривала.
Принц одружився з Джоан.
А Ніколь взяв за дружину могутній Король.
*Лорнет – окуляри в оправі з ручкою.
* Веремія - тут: метушня.

• Назви дійових осіб п’єси-казки. Де розміщено перелік їхніх імен?

• Знайди в тексті ремарки. Поясни їхню роль у творі.

• Яку казку розповів дідусь? Чи сподобалася вона онуку? А тобі?

• Що допомогло дівчатам подолати труднощі (уміння дружити, кмітливість...)?

• Розіграйте сцену з прочитаної п’єси-казки (на вибір).

Повтори і пригадай

• Прочитай, вставляючи опущені слова: Скрізь, де її кличуть, з’являється до людей - світла, мов ... , прозора, наче ... , чарівна, як ... . Про кого так сказав автор? Чому письменник обрав саме такі слова?

• Для чого в тексті п’єси потрібні ремарки?

• Уяви, що дивишся театральну виставу. Як ти гадаєш, хто, крім акторів, причетний до її створення?

Зарубіжна література

РОМАШКА Г.К.Андерсен

От тільки послухай!

За містом, коло шляху, стояла дача. Ти її, напевне, колись сам бачив! Перед нею - маленький квітничок, обгороджений пофарбованим парканом. Коло самісінького паркана, біля рівчака, в чудовій зеленій траві росла маленька ромашка.

Сонце голубило її так само тепло й ніжно, як і великі розкішні квіти в саду, і через те вона росла просто не день у день, а щохвилини. Одного ранку вона зовсім розцвіла: її маленькі блискучо-білі пелюсточки промінням розходилися від золотого сонечка, що було посередині.

Ромашка не думала про те, що жодна людина не побачить її тут у траві і що вона простенька, непоказна квітка. Ні, вона була дуже задоволена, вона повернулася до теплого сонця, дивилась на нього і слухала жайворонка, що співав у височині.

Маленька ромашка була така щаслива, ніби на свято, хоч це був буденний день. Усі діти вчилися в школі. В той час, коли вони сиділи за партами і вчилися, вона сиділа на своїй зеленій стеблинці й також училася - в теплого сонечка, в усього, що було навколо неї. Ромашці здавалося, що маленький жайворонок співає так чудово і дзвінко про все те, що вона зараз відчуває. Ромашка з захопленням дивилась угору на щасливу пташку, яка може літати й співати. Але вона не сумувала, що сама цього не могла зробити.
«Адже я бачу і чую,- думала вона,- сонце світить мені, вітрець цілує. О, мені дано багато хорошого!»

В садку за парканом росло багато поважних, гордих квітів. Чим менше вони пахли, тим більше пишалися. Півонії надувалися, щоб бути такими ж великими, як троянди, але ж не в розмірі справа!

Тюльпани вигравали найкращими кольорами; вони це добре знали і трималися рівно, щоб їх було краще видно. Вони не звертали ніякої уваги на молоденьку ромашку за парканом, але тим уважніше розглядала їх вона і думала: «Які вони пишні та прекрасні! Напевне, до них злетить ця чудова пташка! Яка я рада, що росту так близько і можу бачити всю їхню красу».

І тільки вона це подумала, як почулося: «Кві-кві», і злетів жайворонок, але не до півонії і не до тюльпанів,- ні, він злетів низько в траву до простенької ромашки. Ромашка від радості так злякалася, навіть не знала, що й подумати.

Маленька пташка кружляла навколо неї і співала:

- Ой, яка м'яка травичка! Ой, яка мила маленька квіточка з золотом у серці і в срібному вбранні!

Справді, жовта середина ромашки ясніла золотом, а білі пелюсточки навколо блискотіли, як срібло.

Яка щаслива була маленька ромашка,- ні, цього ніхто й уявити не може!

Пташка цілувала її дзьобиком, співала для неї, а потім знову підносилась у блакитну височінь.

Напевне, минуло з чверть години, поки ромашка отямилась!

Трохи соромливо, але щиро й радісно подивилась вона на інші квіти в садку.

Вони ж бачили те щастя й ту честь, що їй припали, вони ж мусили зрозуміти, яка Це була радість. Але тюльпани виструнчились ще більше, ніж раніш, і такі колючі та червоні стали спересердя їх обличчя! Тупоголові півонії понадимались. Це добре, що вони не вміли розмовляти, а то б багато наговорили ромашці! Бідна маленька квітка побачила, що вони зовсім не в гарному настрої, і їй стало дуже прикро.

Другого ранку, коли ромашка знову щасливо простягла свої білі пелюстки, ніби маленькі ручки, до світла й повітря, вона пізнала голос пташки. Але голос бринів сумно, бо пташку спіймали й посадили в клітку коло відчиненого вікна.

Вона співала про вільні щасливі польоти, співала про молоде зелене жито на полях і чудові подорожі на своїх крилах - високо, в безмежні простори. Сумно було бідному жайворонку, полонений сидів він у клітці.

Маленька ромашка так бажала допомогти йому! Але що вона могла зробити?

Це важко було придумати. Квітка зовсім забула про те, як гарно навколо, як тепло гріє сонце і як розкішно біліють її пелюстки. Вона думала тільки про спійману пташку, якій нічим не могла допомогти.

- Тут ми можемо вирізати чудовий дерен для жайворонка,- сказав один з хлопчиків і почав обкопувати землю чотирикутником навколо ромашки так, що вона опинилась посередині.

Ромашка … потрапила в клітку до жайворонка.

Нещасна пташка голосно скаржилась про свою втрачену волю і билася крильцями об залізні грати клітки.

Так минув ранок.

- Тут нема води,- стогнав спійманий жайворонок.- Вони всі пішли і забули мені лишити хоч краплину води. Моє горло пересохло, все горить! Вогонь і лід всередині, повітря важке. Ах, я мушу вмерти, розлучитися з теплим сонячним промінням, з свіжою зеленню, з усією красою.

І він встромив свій дзьобик у прохолодний дерен, щоб трохи освіжитися. Тут він помітив ромашку. Жайворонок нахилився, поцілував її дзьобиком і сказав:

- І ти зів'янеш тут, бідна маленька квіточко! Тебе і маленький жмут зеленої трави мені дали замість цілого світу, що я мав на волі! Кожна маленька травинка буде мені зеленим деревом; кожна твоя біла пелюстка - пахучою квіткою. Ах! Ви тільки нагадуєте мені, чого я позбувся!

Настав вечір, та ніхто не приносив води пташці. Вона витягла свої гарні крила і затремтіла; її пісня була жадібна- «пік-пік»,- маленька голівка схилилась до квітки, і серце пташки розірвалось від суму та муки. І квітка не могла, як учора, скласти свої пелюстки й заснути; вона схилилась додолу, знесилена й сумна.

Тільки на другий ранок прийшли хлопчики і, побачивши мертву пташку, гірко заплакали.

Поки вона жила й співала, про неї забували - залишили її умирати в клітці від спраги,- а тепер влаштували їй пишний похорон і проливали над її могилкою гіркі сльози.

А дернину разом з ромашкою викинули на запорошений шлях. Ніхто й не подумав про квітку, яка найбільше від усіх любила бідну пташку і так хотіла її втішити.

· Скільки днів із життя ромашки описав казкар?

· Поділи текст на три частини згідно кількості днів, які жила ромашка. Знайди опис квітки кожного дня. Порівняй їх.

· Знайди опис квітів, які побачила ромашка першого дня.

· Який у неї був настрій? Коли вона найбільше зраділа?

· Як потрапила квіточк в клітку? Про що їй розповів жайворонок?

· Чому загинула пташка? Чи трапляється таке в житті?

· З якою думкою звертається автор казки до читачів?

· Прочитай вірш М. Познанської і порівняй образи ромашки, створені поетесою та казкарем.

Ромашка Марія Познанська
На стрункій високій ніжці
біля річки, на лужку,
у косинці-білосніжці
стрів я квітоньку таку.
Ясним оком жовтуватим
усміхалася мені.
Я хотів її зірвати,
а бджола сказала: «Ні!»

РАКЕТА НА ЧОТИРЬОХ ЛАПАХ Дж.Стронґ
(скорочено)