Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна думка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 14 страница
Усі ознаки закону відповідно до вимог верховенства права можна поділити на дві групи: формальні (змістовні) і матеріальні. Формальні ознаки - це такі вимоги, які характеризують процесуальний порядок прийняття закону та його юридико-технічні особливості. До них відносять такі:
• доступність для їх адресатів (норми закону повинні бути оприлюдненими);
• чіткість та зрозумілість положень закону;
• сталість законів у часі, неможливість зворотної дії законів;
• дотримання правил юридичної техніки нормотворчості (наявність необхідних реквізитів, ясність юридичних термінів та ін.).
Крім формальних ознак, закон має відповідати і так званим матеріальним ознакам верховенства права, що передбачають вимоги до змісту його положень. В основі цих вимог:
• загальнообов'язковість норм закону для усіх суб'єктів права;
• дотримання індивідуальних прав людини;
• гідність людини є найвищою цінністю, і п захист є керівним принципом діяльності держави.
Отже, закон має відповідати як формальним, так і змістовним (матеріальним) вимогам верховенства права.
Прийнято розрізняти такі види законів.
• конституційні;
• органічні;
• звичайні;
• надзвичайні.
Конституційні закони. Під такими законами прийнято розуміти ті закони, які вносять зміни та доповнення до конституції держави. Як правило, такі закони приймаються в особливому порядку кваліфікованою більшістю голосів членів парламенту та посідають найвище місце в ієрархії усіх законів. Після їх прийняття зміст цих законів стає невід'ємною частиною, «тілом» конституції (розділ XIII Конституції України).
Органічні закони. Під ними розуміють закони, про які чітко зазначає конституція держави. Тобто перелік питань, з яких приймаються такі закони, визначений конституцією. Як правило, це важливі питання організації діяльності вищих органів державної влади, порядку проведення референдумів, утворення і діяльності судів, регламентації надзвичайного та воєнного стану та ін. Особливістю цих законів є те, що вони мають спеціальний порядок прийняття (приймаються, як правило, абсолютною більшістю голосів депутатів парламенту) та посідають вище місце щодо інших законів в ієрархії нормативно-правових актів. Оскільки ці закони логічно продовжують саму конституцію, їх і називають органічними. Такі закони відомі в правових системах Франції, Італії, Угорщини, Російської Федерації, Румунії, Молдови, Литви та інших країн.
Під звичайними запонами розуміють ті, які регулюють типові відносини, що стосуються різних аспектів політичного, економічного, соціального, культурного та духовного життя суспільства. Вони, як і інші закони, мають вищу юридичну силу в системі нормативно-правових актів, але самі повинні відповідати конституції та органічним законам. Таким чином забезпечується єдність усієї системи нормативно-правових актів. Звичайні закони, як правило, приймаються простою більшістю голосів членів парламенту в порядку, визначеному законодавчим процесом.
У системі звичайних законів виокремлюються та посідають особливе місце кодифіковані закони, кодекси. Кодекс - це єдиний, зведений, юридично і логічно цілісний, внутрішньо узгоджений закон, який забезпечує повне, узагальнене і системне регулювання певної групи суспільних відносин. Багато профільних галузей законодавства мають відповідний кодекс: цивільне законодавство - Цивільний кодекс України, кримінальне законодавство - Кримінальний кодекс України, процесуальне законодавство - Цивільний процесуальний, Кримінальний процесуальний кодекси, Кодекс України про адміністративне судочинство та ін. Для кодексів характерні деякі структурні та юридико-технічні особливості (поділ на загальну і особливу частини та ін.).
Варто зазначити, що за правовою природою та юридичною силою кодекси і звичайні закони однакові. Тому іноді виникає проблема узгодженості норм кодексів та законів, які регулюють ідентичні суспільні відносини. Ця проблема належить до поняття та способів вирішення юридичних колізій, що буде розкрито у наступних розділах, зокрема, присвячених реалізації і застосуванню норм права.
Надзвичайні закони - це такі закони, які можуть бути прийняті в умовах надзвичайного або воєнного стану. Особливістю цих законів є те, що вони можуть встановлювати окремі обмеження прав і свобод людини і громадянина (стаття 64 Конституції України). Термін дії таких законів чітко обмежений.
Свої особливості має система законів у державах з федеральним устроєм. У них розрізняють:
• федеральні закони- ті, які приймаються федеральним законодавчим органом і поширюються на всю територію федерації;
• закони суб'єктів федерації - ті, які приймаються згідно з розподілом компетенції між центром і суб'єктами федерації і поширюються тільки на їх територію.
10.4. Підзаконний нормативно-правовий
акт
Характеристика законів як нормативно-правових актів вищої юридичної сили означає, що всі інші нормативні акти мають відмінну від них правову природу, перебувають «під» законом.
Підзаконний нормативно-правовий акт - це такий акт, який містить норми права та прийнятий уповноваженим на це державним органом відповідно до закону і на його основі. Підзаконні нормативно-правові акти спрямовані на конкретизацію та виконання положень закону. Вони сприяють реалізації норм закону.
Разом з тим підзаконність нормативних актів не означає їх «меншу» юридичну обов'язковість; вони наділені необхідною юридичною силою, хоч вона не має такої всезагальності і вищості, як юридична сила законів.
Тим більше не слід недооцінювати соціального значення підзаконних нормативно-правових актів. Вони покликані забезпечувати на основі законів конкретизоване нормативне регулювання значного комплексу суспільних відносин і тому посідають важливе місце у всій системі нормативного регулювання.
Підзаконні нормативно-правові акти, як і закони, мають різну юридичну силу, що залежить від того, який правотворчий орган їх прийняв. У сучасній системі вітчизняного законодавства можна виокремити такі види підзаконних нормативно-правових актів:
• підзаконні акти, які видає Президент України (укази і розпорядження);
• підзаконні акти Кабінету Міністрів України (постанови і розпорядження);
• підзаконні акти, які приймають центральні органи виконавчої влади — міністерства та ін. (накази, інструкції, положення, правила тощо);
• підзаконні акти, які приймають місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування (постанови, розпорядження, інструкції тощо);
• локальні акти —такі, які приймаються керівними органами підприємств, установ, організацій та які регулюють їх організаційну, трудову та виробничу діяльність (статути, правила внутрішнього трудового розпорядку, накази, інструкції тощо).
У сучасних умовах надзвичайно важливого значення набувають питання щодо відповідності підзаконних нормативно-правових актів законам. Часто підзаконні нормативно-правові акти всупереч своєму основному призначенню - конкретизації положень закону - формулю ють такі норми права, які суперечать вимогам закону, встановлюють додаткові умови для реалізації' прав громадян, звужують їх зміст і обсяг тощо. Для подолання таких суперечностей і захисту прав громадян від незаконних актів суб єктів владних повноважень в багатьох державах, зокрема в Україні, існує система адміністративного судочинства.
Таким чином, значення підзаконних нормативно-правових актів не слід перебільшувати. В деяких країнах підзаконним нормативно-правовим актам взагалі не надається значення джерела права (наприклад, в Польщі), а вказується виключно на їх процедурний, процесуальний характер.
10.5. Дія нормативно-правових актів у часі, просторі та за колом осіб
Система нормативно-правових актів у цілому та окремі її елементи не існують вічно і діють у певних межах. Для правильної реалізації норм права необхідно точно визначати межі дії нормативно-правових актів відповідно до часових, просторових характеристик та дією за колом суб'єктів.
Дія нормативно-правових антів у часі розглядається як інтегративна категорія, що включає такі моменти тривалості та особливості реалізації акта у часі (темпоральні характеристики нормативно-правового акта), як:
1) дата набрання актом чинності та дата введення його в дію, а також дата втрати актом (повністю або в певній частині) чинності та, відповідно, припинення його дії;
2) чинність та дія акта;
3) способи (види) дії акта у часії.
Юридичну силу нормативно-правового акта у часі визначає таке поняття, як його чинність. За загальним правилом нормативно-правові акти набувають чинності в один із таких способів: [56]
• через вказівку в тексті акта календарної дати, з якої він набирає чинності;
• через вказівку в акті певних обставин, з якими пов'язується набрання чинності акта (набрання чинності іншим нормативно-правовим актом, настання якоїсь події державного чи суспільного життя Іт.ін.);
• через деякий час після офіційного оприлюднення акта. Так, закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (стаття 94 Конституції України).
Прийнятий нормативно-правовий акт має бути доведений до відома населення. Це здійснюється шляхом його офіційного оприлюднення державною мовою. Офіційне оприлюднення - це опублікування нормативно-правового акта в офіційних друкованих виданнях (газети «Голос України», «Урядовий кур'єр», «Відомості Верховної Ради України»). Оприлюднення нормативно-правового акта здійснюється, як правило, не пізніше, як у 15-денний строк після прийняття та підписання акта.
В окремих випадках оприлюднення актів вищих органів державної влади може здійснюватись через телебачення і радіо.
Від чинності нормативно-правового акта слід відрізняти дію акта. Так, новий нормативно-правовий акт може набрати чинності, але окремі його положення будуть недіючими через неприйняття або нена- брання чинності іншим актом, з яким новий пов'язаний. Або ж нормативно-правовий акт є чинним, проте він діє лише у зв'язку з настанням певних обставин або у певний момент часу (наприклад, Закон «Про правовий режим надзвичайного стану»).
Моментом припинення юридичної сили (втрати чинності) нормативно-правового акта може бути:
• перебіг строку, на який був прийнятий акт — для тимчасових актів (наприклад, закони про державний бюджет країни на певний рік);
• видання нового акта, який регулює ті самі суспільні відносини, що і попередній, раніше чинний акт (непряма відміна);
• пряма вказівка органу, що прийняв новий акт, про відміну попереднього акта (пряма відміна);
• рішення Конституційного Суду України про невідповідність закону чи 'ншого нормативно-правового акта або їх окремих положень Конституції; рішення адмін'стративного суду про невідповідність підзакон- ного нормативно-правового акта або й°го окремих положень закону.
Виділяють такі способи (види) дії нормативно-правового акт3 у часі:
• перспективна дія;
• ретроспективна дія;
• ультраактивна дія.
Дія нормативно-правових актів у часі є, як правило, перспективною,
Проте у деяких випадках нормативно-правові акти можуть мати зворотну (так звану ретроспективну) дію у часі, тобто поширюватись в ці лому або в певній частині на відносини, що виникли до набрання ним чинності. Детальніше про ретроспективну дію нормативно-правових актів йтиметься у розділі, присвяченому верховенству права.
З дією нормативно-правових актів у часі пов'язане також поняття переживаюча дія (ультраактивність) акта. Це має місце тоді, коли нормативно-правовий акт є нечинним, але окремі його положення продовжують діяти у певних випадках. Правова норма має переживаючу дію, якщо вона повністю або частково продовжує врегульовувати правовідносини після того, як акт, яким вона встановлена, або відповідне положення цього акта втратило чинність. Наприклад, відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України до цивільних відносин, що виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Таким чином, до тих правовідносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом, застосовуються норми старого Цивільного кодексу.
В умовах інтенсивності зміни законодавства переживаюча (ультраактивна) дія нормативно-правових актів є інструментом забезпечення стабільності статусу людини як суб'єкта правовідносин, а отже, гарантією правової та соціальної безпеки.
В теорії правотворчості та законодавчій практиці використовують ще одне поняття, пов язане з дією нормативно-правових актів у часі - зупинення дії акта. Під ним розуміють тимчасове, неостаточне переривання його темпоральної дії, яке обумовлюється певними обставинами і здійснюється в порядку, передбаченому законом. Зупиняти дію нормативно-правових актів може як орган, що прийняв його, так й інший орган, якщо подібні повноваження надані йому законом. Так, відповідно до статті 144 Конституції України рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду (Конституційного або адміністративного залежно від підсудності).
Дія нормативно-правових актів у просторі визначається територією, на яку поширюється юрисдикція того органу, який видав акт. Під територією держави розуміють простір, на який поширюється суверенітет держави. До складу території держави звичайно входять сухопутна територія, водна територія (внутрішні морські води і територіальне море, включаючи прибережні морські води шириною до 12 морських миль), повітряна територія (простір над сухопутною і водною територіями, умовно до космічного простору), а також підземна територія (простір під сухопутною і водною територіями до технічно доступної глибини). До поняття територія держави також належать дипломатичні представництва та консульства держави за кордоном, військові кораблі, морські, річкові та повітряні судна, космічні кораблі і станції, а також інші об'єкти, що належать цій державі.
Норми законів та інших нормативно-правових актів можуть мати і екстериторіальну дію, тобто застосовуватись і позо мєжами тєрито Ш держави. Так, відповідно до статті 25 Конституції Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за и межами. Тобто дія нормативно-правових актів держави поширюється на громадян цієї держави і у тому випадку, коли вони перебувають за кордоном (громадяни, які знаходяться за кордоном, мають право брати участь у виборах, вони несуть відповідальність за правопорушення за законами своєї держави, якщо не притягались до відповідальності за ті ж правопорушення за законами іншої держави і т.ін.). Інший аспект екстериторіальної дії означає поширення дії нормативно-правових актів та ті об'єкти, які прирівнюються до поняття «територія держави», але юридично та фактично можуть знаходитись на території іншої держави (посольства, консульства держави).
Залежно від поширення юрисдикції того органу, який прийняв акт, нормативно-правові акти за територіальною сферою дії поділяються на:
• акти загальної дії — які поширюються на всю територію держави (Цивільний кодекс України, Закон України від 25 травня 1991 року «Про освіту», правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України та ін.);
• місцеві акти — це такі нормативно-правові акти, які поширюються на певну адміністративно-територіальну одиницю або на певну міс-
, цевість (закони України від 5 лютого 1995 року «Про статус гірських ; населених пунктів в Україні», від 27 лютого 1991 року «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок і Чорнобильської катастрофи», Правила благоустрою міста Києва, затверджені рішенням Київської міської ради від 25 грудня 2008 року№ 1051/1051 і т.ін.);
• локальні акти - це акти, які приймаються на рівні підприємств, установ, організацій.
Дія нормативно-правових актів за колом осіб визначається ко лом суб'єктів, на яких поширюються певні акти. За загальним прави лом, усі суб єкти, які знаходяться на території держави, підпадають під сферу дії м законодавства. Нормативно-правові акти держави, як правило, поширюються на усіх фізичних (громадяни, іноземці, особи без громадянства) та юридичних осіб. Проте дія окремих норматив но-правових актів поширюється тільки на громадян держави, зокрема, це акти, які регулюють політичні права і обов'язки (закони про вибори, референдум, військовий обов'язок і військову службу та ін.).
Дія кримінального кодексу, законодавства про адміністративні пра вопорушення та деяких інших нормативно-правових актів не поширюється на дипломатичних представників іноземних держав та членів їх сімей, які відповідно до норм міжнародного права користуються ди пломатичним імунітетом (недоторканністю).
У деяких випадках нормативно-правовий акт визначає коло адреса ті в, на яких він поширюється (державних службовців, ветеранів війни та праці, багатодітні сім'ї, інваліди і ін.).
Розділ 11
ПРАВОТВОРЕННЯ І ПРАВОТВОРЧІСТЬ
(НОРИОТВОРЧІСТЬ)
11.1. Правотворення та його відмінності від правотворчості
Питання щодо виникнення (формування) змісту права і нині залишається дискусійним. Чи право створюється стихійно, незалежно від людини, підтиском історичних обставин або це результат лише людської творчої діяльності — однозначно відповісти не просто.
Безперечним стільки факт даності (реальності) права як регулятора суспільних відносин, так само як і мінливості змісту його норм на тривалому історичному шляху становлення.
І Проводячи паралелі з процесом еволюційного розвитку та формування людського суспільства, слід вважати, що право також формувалося поступово, в результаті міжособового людського спілкування, викристалізовуючись із практики суспільного життя.
Головними важелями, які впливали і впливають на процес формування змісту права, є природа людини та різноманітні суспільні чинники.
Виокремившись із тваринного світу, людина як мисляча істота зберегла багато зразків поведінки, притаманних и первісній природі. Це стосується і турботи матері про свою дитину, і схильності відокремлювати власні ділянки для життя, і формувати тривалі пари тощо. Також в людській природі кореняться численні базові потреби та інтереси, які закладені в ній на рівні інстинктів (наприклад, харчовий, статевий, владний), потреба у безпеці та свободі, які не може не брати до уваги право.
Необхідність пристосуватися до навколишнього середовища, забезпечувати свої потреби у їжі, безпеці, продовженні роду, зумовлювали у людей необхідність вступати у взаємодію одна з одною, поступово утворюючи при цьому різноманітні суспільні інститути. Одночасно з процесами формування сім'ї, роду, племені, виникненням міжродових союзів відбувався процес формування, а краще сказати селекції взає моприйнятних відносин між людьми, зокрема, з приводу задоволення тих чи інших потреб та інтересів. Важливу роль у цьому безперервно му процесі відігравала повторюваність, типізація фактичних суспільних відносин за ознакою своєї цінності для людини. Такі типові відносини з часом набували нормативного характеру, перетворюючись на правила загальної поведінки.
Так, наприклад, процес обміну (не лише речами), який є універсаль ним для людського суспільства, поступово призводив до усвідомлення прав та обов'язків учасників обміну. З часом процес обміну набував типізованого характеру, перетворюючись на правовідносини - через зв'язок права та обов'язку. Ще пізніше такі відносини набували нор мативного характеру, ставали зразком поведінки. Вони еволюціонували, правовідносини щодо обміну створили базис для формування правовідносин купівлі-продажу, де за сторонами угоди визнавалися відповідні права та обов'язки. Так само розвиток природних відносини між батьками і дітьми поступово сформували права та обов'язки, які регулюють відносини батьківства, спадщини. Стосунки між людьми, які проживали у парному союзі, спонукали до усвідомлення та формулювання прав та обов'язків у сфері сімейного життя, спільного майна, утримання дітей тощо, які з часом через типізацію відповідних правовідносин набували нормативного характеру.
Треба також зауважити, що на творення змісту правових норм суттєвий вплив має зміст наявних у суспільстві соціальних регуляторів: моралі, звичаїв, релігії. Так само як і інші реалії, насамперед переважні способи господарювання у суспільстві, кліматичні умови проживання, рівень культурного розвитку тощо коригують зміст правових норм у процесі як їх формування, так і подальшого функціонування як регулятора суспільних відносин.
Ще одним шляхом формування права на ранніх етапах розвитку суспільства була діяльність судових органів. Первинно за для вирішення конфлікту, спору сторони шукали арбітра, того, хто міг розсудити, знайти взаємоприйнятне рішення. Сам спір по суті ставав основою всього юридичного. Задля його вирішення арбітру було необхідно, по-перше, вислухати різне розуміння сторонами своїх прав щодо предмета спору, а по-друге, застосовувати розуміння прав та обов'язків сторін у вже існуючих, аналогічних правовідносинах. Крім того, за відсутності відповідних правовідносин суди вимушені були самостійно формулювати правові нормативи. Основою такої діяльності ставав аналіз постійно повторюваних; таких, що існують у реальності, суспільних відносин, необхідність знайдення компромісного (взаємоприйнятного) і справедливого рішення по справі. У підсумку результатом такого судового рішення ставало перетворення фактичних відносин на правові. При цьому публічний характер судового розгляду, присутність сторін, необхідність допиту свідків, пошук та дослідження доказів зумовлювали формування повторюваних відносин, які знайшли своє відображення у процесуальних нормах права.
Таким чином, процес творення права відбувався протягом тисячоліть еволюційно (як свідомо, так і спонтанно), з урахуванням природної сутності людини, через взаємодію, комунікацію, співробітництво, взаємоузгодження поведінки людей шляхом типізації повторюваних відносин у суспільстві і набуття ними нормативного значення.
На певному етапі історичного розвитку суспільства, пов'язаному з формуванням державних органів влади, процес правотворення набув додаткових властивостей, зумовлених сутністю, авторитетом державної влади та тими функціями, які виконує держава в суспільстві.
Спочатку це дістало прояв у визнанні (легітимації) з боку держави вже існуючих норм права, їх використанні в адміністративному управлінні, практичному застосуванні для розв'язання судових спорів, формальному закріпленні у перших пам'ятках права.
Але з часом прийшло усвідомлення, що суто емпірично - статичний процес правотворення не здатний забезпечити динамізму життя, що дедалі зростав. Зміни у суспільних відносинах, виникнення нових відносин, які потребували правового регулювання, відбувались набагато швидше, ніж їх природна типізація та набуття нормативного значення.
Відповіддю на такі вимоги стала поява письмових джерел права казуального характеру (розрахованих на певний випадок) як результат вже правотворчої діяльності держави. Точніше її органів, що здійснювали таку діяльність, формулюючи приписи правових норм стосовно тих суспільних відносин, які потребували правового регулювання.
Ця діяльність, зокрема, характеризувалася свідомим, цілеспрямованим характером, кінцевою метою її ставала урегульованість суспільних відносин на підставі сформульованої і відповідним чином закріпленої в правовому акті правової норми. Крім формального визначення, конкретизації і деталізації змісту, норма набувала властивості захищеності з боку держави у разі її невиконання. У процесі правотворчої діяльності норми права не лише формулювалися, а за потреби вже в наявні норми вносилися зміни, або ж вони взагалі могли бути скасовані як такі, що перестали відповідати реаліям суспільного життя.
Факт того, що правотворчий орган не «вигадує» бажану норму, а тільки формулює загальнообов'язковий припис на підставі реальних суспільних відносин, які вже існують (хай навіть у зародковому стані), дає підстави деяким правникам критикувати прийнятність терміна «правотворчість». На їхню думку, коректніше вживати термін «право- закріплення», який би відповідав суті процесу переведення на юридичну мову тих суспільних відносин, які зароджуються, розвиваються в суспільстві і набувають у результаті багаторазового повторення нормативного характеру[57].
Водночас слід зауважити, що процес правозакріплення був властивий раннім етапам становлення права. Сьогодні законодавець не обмежується фіксацією існуючих типізованих суспільних відносин, він творить норми «наперед», інша справа, що він не може надто відриватись від реального життя. В процесі творення він повинен також врахувати вплив суб'єктивних факторів, існуючі та прогнозовані суспільні відносини. Без свідомого врахування і відображення у змісті норми багатьох чинників економічного, політичного, ідеологічного, культурного та іншого характеру сформулювати життєздатну правову норму неможливо.
Таким чином, правотворчість як частина загального процесу пра- вотворення - це особливий вид діяльності, притаманний спеціально уповноваженим органам, із формулювання, зміни або скасування правових норм, в основі яких лежать потреби та інтереси людей.
У вітчизняній правовій літературі процес правотворчості, за попередньою радянською традицією, досить часто продовжує подаватися як «обезлюднений», тобто такий, що здійснюється виключно «кастою обраних» — державних посадовців (чиновників) і депутатів. На жаль, в українських реаліях це справді нерідко виглядає саме так. Громадяни у такому разі виступають переважно як пасивні об'єкти правотворчості. Вони здебільшого не залучаються до участі в підготовці законопроектів, їх обговоренні тощо. Проте річ навіть не в цьому. Правотворчий
процес - це справа насамперед професіоналів, до яких державні чиновники і депутати досить часто не належать. Професіонали, зокрема правознавці, також здебільшого залишаються поза межами цього процесу. Ігнорується часто інше: те, що право - це не результат «чистої» правотворчої діяльності «обраних», а продукт людської діяльності, змістом якої є людська поведінка, обумовлена потребами та інтересами людей, які у свою чергу тісно пов’язані з політикою, економікою, психологією (ментальністю) тощо.
11.2. Функції та принципи правотворчості
Як вже було зазначено, правотворча діяльність спрямована на формулювання, зміну або скасування правових норм. Своє формальне закріплення результати такої діяльності отримують переважно у нормативно-правових актах або ж у нормативно-правових договорах, які регулюють ті чи інші суспільні відносини. Залежно від того, яким чином правотворчість впливає на правове регулювання суспільних відносин, можна виокремити відповідні функції правотворчості.
1) первинне регулювання суспільних відносин шляхом формулювання нових правових норм у статтях нормативно-правових актів або нормативно-правових договорів;
2) модифікація правового регулювання шляхом внесення змін до існуючих правових норм, закріплених у нормативно-правових актах та нормативно-правових договорах;
3) припинення правового регулювання певних суспільних відносин шляхом скасування відповідних правових норм. Вказана функція виконується переважно через відміну частини або в цілому нормативно-правового акта, нормативно-правового договору;
4) заповнення прогалин та усунення колізій у правовому регулюванні шляхом формулювання правових норм, яких не вистачає для досягнення мети правового регулювання;
5) упорядкування правового регулювання шляхом систематизації існуючих нормативно-правових актів.
Безпосередній вплив результатів правотворчої діяльності на життя людини та суспільства обумовлює необхідність її здійснення, спираючись на відповідні принципи - найбільш важливі юридичні вимоги, які створюють фундамент правотворчої діяльності.
Одним з провідних (визначальних) принципів правотворчості є обґрунтованість, тобто визнання реальної потреби у створенні норми права. Від того, наскільки вдасться (з урахуванням соціальних, політичних, економічних та інших чинників) визначити об'єктивну необхідність регулювання тих чи інших відносин за допомогою новоствореної правової норми, напряму залежить сприйняття цієї норми людьми та, відповідно, її ефективність.
Гуманізм як принцип правотворчості розкривається через права і свободи людини, які є орієнтиром і першоджерелом для правотворця, вони також не можуть порушуватися чи звужуватися у процесі створення нових правових норм.
Принцип професіоналізму передбачає участь у нормопректувальній роботі фахівців із різних галузей знань, не лише юриспруденції. Професійні знання необхідні як при підготовці змісту правової норми, так і для здійснення аналітичної, прогностичної оцінки наслідків прийняття норми (соціальних, економічних, міжнародних тощо).
Законність. Цей принцип визначає те, що в сучасних суспільствах органи публічної влади здійснюють правотворчу (нормотворчу) діяльність виключно у спосіб, в обсягах і за процедурою, які переважно детально регламентовані відповідними нормативно-правовими актами. Недотримання визначеної процедури, вихід за межі передбаченої законодавством компетенції роблять нелегітимною як саму діяльність такого правотворчого органу, так і, відповідно, норму права, яка була прийнята в результаті такої діяльності.