Поняття та ознаки застосування права.

Правозастосовний акт -- вирок, рішення, визначення, висновок тощо (наприклад, нарахування пенсіонеру пенсії; вирок суду у конкретній кримінальній справі) -- результат вирішення юридичної справи і підсумок застосування норм права.

 

Ознаки акта застосування норм права такі.

1. Приймається на основі нормативно-правового акта і спирається на певну норму права, тобто є законним і обґрунтованим.

2. Виходить від компетентних органів держави в особі їх посадових осіб і являє собою категоричне, офіційно-владне, обов'язкове для виконання веління, яке охороняється примусовою силою держави.

3. Адресується чітко визначеним суб'єктам, тобто є персоніфікованим, індивідуальним.

 

4. Поширює норму права на конкретну юридичну ситуацію (виключається поширення на подібні випадки), вичерпує себе одноразовим застосуванням, тобто розрахований на один раз.

5. Має певну, встановлену законом форму документа (наказ, рішення, вирок, розпорядження), якщо це письмовий акт (а їх більшість). Містить чітко позначені реквізити: назву, підпис, дату. Має сувору структуру: вступну, описову, мотивувальну і результативну частини.

6. Може бути оскаржений чи опротестований ким-небудь із зацікавлених осіб.

 

61. Основні вимоги належного застосування права.

Вимоги до застосування норм права — юридичні правила (умови), за допомогою яких правозастосовний орган (суд, адміністрація державних органів та ін.) втілює в життя принципи права.

Правозастосовний орган керується такими вимогами:

1. Законності (належного додержання законних процедур):

а) при вирішенні справи грунтується на конкретній нормі чи права сукупності норм, які прямо стосуються розглянутої справи; дотримується їх точного змісту;

б) діє в рамках своєї компетенції; не виходить за межі повноважень, передбачених законом; у разі їх порушення несе юридичну відповідальність;

2. Обґрунтованості:

а) виявляє всі факти, що стосуються справи;

б) ретельно і неупереджено (об'єктивно) вивчає факти, визнає їх достовірними;

в) відкидає всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.

3. Доцільності, тобто відповідності діяльності правозастосовних органів і осіб у рамках закону конкретним життєвим умовам місця і часу; обрання оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації:

а) у межах змісту норми (яка передбачає межі в рамках одного рішення, можливість вибору між різними рішеннями, можливість застосувати норму або утриматися від її застосування) обирає рішення, яке найповніше та найправильніше відображає зміст закону;

б) при однаковому і неухильному виконанні юридичних розпоряджень діє ініціативно — з урахуванням місця і часу виконання, розумно розподіляє сили і засоби і т.д.;

в) зважує на індивідуальні особливості справи, соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність духу права.

4. Справедливості:

а) неупереджено ставиться до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній, до остаточного рішення;

б) приймає рішення, яке узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, власними моральними переконаннями і моральними переконаннями суспільства в цілому.

62. Процес правозастосовчої діяльності.

Процес правозастосовчої діяльності (або процес правозастосування) складається з певних етапів. У науковій літературі виділяють такі етапи процесу правозастосування:

- встановлення фактичних обставин, що характеризують факт, який потребує юридичної оцінки. Можливість застосування правової норми зумовлена тим, що фактичні обставини повинні бути у сфері нормативно-правового регулювання, тобто бути юридичними фактами, передбаченими нормами права як підстава для виникнення, зміни чи припинення правовідносин;

- правова кваліфікація — це правова оцінка фактичних обставин, які мали місце, вибір відповідної норми права, котру слід застосувати, та з'ясування суті й змісту норми (тобто її тлумачення);

- прийняття за наявним фактом владно-юридичного рішення (акту застосування);

- виконання цього акту (власне застосування норми права) та контроль за цим виконанням.

 

63. Типове і нетипове застосування права.

Типове правозастосування має місце там, де у достатній мірі зрозумілі фактичні обставини справи, відома норма права, що підлягає застосуванню.

В юридичній науці склалося уявлення про нетипове правозастосування як про таке, що з точки зору правової основи або за своїм фактичним складом містить елементи, що відхиляються від ідеальної моделі правозастосування. Труднощі визначення рис нетиповості правозастосовних ситуацій полягають у тому, що абсолютно ідентичніх юридичних справ у суспільному житті бути не може. І далеко не всі можливі фактичні та юридичні особливості та складності конкретної справи можуть бути основою для висновку про наявність нетипової ситуації.

правозастосування може бути двох видів:

1) типове (але іноді воно може ускладнюватись наявністю певних елементів – конкретизацією тощо);

2) нетипове (коли сам процес правозастосування не може бути представлений у вигляді силогізму; відсутня одна з посилок; до цього виду правозастосування ми можемо віднести правозастосування при наявності прогалини у законодавстві).

64. прогалини у праві, шляхи їх подолання та усунення.

Прогалина у праві — це повна або часткова відсутність у чинних нормативно-правових актах необхідних юридичних норм.

Причини прогалин:

1) невміння законодавця відобразити в нормативних актах усе різноманіття життєвих ситуацій, які вимагають правового регулювання (первісна прогалинність);

2) невміння законодавця передбачити появу нових життєвих ситуацій у результаті постійного розвитку суспільних відносин, здійснити щодо них певні законодавчі дії (подальша прогалинність);

3) технічні помилки законодавця, допущені при розробці законів і у використанні прийомів юридичної техніки.

2. Шляхи усунення і подолання прогалин у праві

Прогалини в законодавстві повинні усуватися в процесі правотворчості шляхом внесення змін і доповнень до законів, ви­дання нових, досконаліших юридичних актів.

 

За наявності прогалини у галузі законодавства суди не можуть відмовити у правосудді, посилаючись на відсутність закону. У разі прогалин у цивільно-правових відносинах застосовується аналогія двох видів:

 

• аналогія закону;

 

• аналогія права.

 

Аналогія закону — це вирішення справи або окремого юридичного питання на основі правової норми, розрахованої на подібні випадки. Аналогія виключається, якщо вона прямо заборонена законом або якщо закон пов'язує настання юридичних наслідків з наявністю конкретних норм. Наприклад, відсутність в Україні спеціального законодавства, яке б регулювало правове забезпечення лізингу (комплекс майново-правових відносин, утворених у зв'язку з передачею майна в тимчасове користування), дозволяє заповнити її договором наймання, який є подібним до договору лізингу.

 

Аналогія права — це вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і змісту законодавства.

 

Аналогія права застосовується тоді, коли:

• немає норми, яка прямо передбачає даний випадок;

• немає норми, яка передбачає подібний випадок. При вирішенні справи за аналогією закону і аналогією права необхідно додержуватися таких умов:

1) аналогія допустима лише у разі повної відсутності або неповноти правових норм;

2) суспільні відносини, до яких застосовується рішення за аналогією, повинні бути врегульовані хоча б у загальній формі, тобто перебувати у сфері правового регулювання;

3) наявність подібності (аналогії) аналізованих -обставин і обставин, передбачених наявною нормою, повинна бути в істот­них, юридичне рівнозначних ознаках; розбіжність — у деталях, у неістотному;

4) пошук норми, яка регулює аналогічний випадок, має йти спочатку в актах тієї самої галузі права, у разі відсутності та­кої — в іншій галузі та у законодавстві в цілому;

5) вироблене в ході використання аналогії правове рішення не повинно суперечити дії розпоряджень закону, його меті;

6) обов'язково має бути вмотивоване пояснення причин застосування рішення за аналогією до даного випадку.

 

Для усунення прогалин у законі використовується також субсидіарне застосування норм права — додаткове застосування одного інституту або галузі права до відносин, що регулюються іншим інститутом або галуззю права.

 

65. Колізії правових норм та способи їх подолання.

Колізія (юриспруденція) — взаємна невідповідність правових норм, які регулюють однакові суспільні відносини.

Колізія законів – розходження змісту двох або більше формально діючих нормативних актів.

Інтерес вчених до проблеми юридичних колізій зумовлюється двома основними причинами: а) необхідністю покращення законодавства; б) пануванням у радянській юридичній науці теорії неконтрольованості радянського права, яке визнавалось ефективним несуперечним засобом упорядкування відносин, що, у свою чергу, теж не мають будь-яких суперечностей.

 

Вирішення проблем подолання колізій у національному законодавстві потребує прийняття двох законів: про нормативно-правові акти; про загальні принципи організації місцевого самоврядування.

Серед причин виявлення колізій називають:

1) недосконалу якість сучасного законодавства, що відображається у його суперечності та невідповідності правилам законодавчої техніки;

2) недостатню системність нормативно-правових актів, що засновується на непослідовності, а також на наявності підзаконних нормативних актів, прийнятих із законодавчо нерегламентованих питань;

3) низький рівень «розчистки» законодавства, що супроводжується дією одночасно нових та вже скасованих нормативних актів;

4) відсутність будь-якого вивчення проблеми делегованого законодавства та можливостей суб'єктів суспільних відносин здійснювати правотворчу функцію за дорученням держави. Вказаний вид колізії призводить до наявності у системі законодавства нормативних актів, прийнятих поза повноваженнями суб'єктів правотворчості, які регламентують важливі сфери життєдіяльності суспільства. Подолання таких колізій є можливим за умови прийняття Закону «Про делеговану нормотворчість»;

5) несвоєчасне скасування застарілих нормативних актів чи внесення до чинних актів змін та доповнень. Сучасна наука має виробити принципи процесу внесення змін до законодавства, основним призначенням яких є опублікування редакції нового нормативно-правового акта, що враховує прийняті зміни та доповнення;

6) недосконалість системи інвентаризації нормативних актів, що потребує прийняття Зводу законів України як акта консолідаційного характеру, що ліквідував би застарілі норми та положення;

7) недосконалість термінології нормативного масиву, що викликає труднощі правозастосовчої практики, оскільки існування різноманітних характеристик рівнозначних правових термінів зумовлює виникнення колізії;

8) наявність великої кількості нормативно-правових актів, що регламентують рівнопорядкові суспільні відносини. Достатньо наголосити на тому, що з дня проголошення незалежності України парламентом було прийнято 609 актів вищої юридичної сили та 1200 нормативних документів підзаконного характеру. Слід також зазначити, що нині чинними у системі нормативних актів України є документи, прийняті нашою державою у 20-х, 30-х та 40-х pp.;

9) відсутність концепції правової політики, що повинна бути прийнята на рівні держави та визначати основні напрями правового регулювання, що здійснюється лише на законодавчому рівні;

10) відсутність системи нормативно-правових актів, які визначили б процес прийняття та ознаки нормативно-правового акта, що мав би законний характер

11) наявність в сучасному законодавстві відсилочних та оціночних понять, що призводять до наявності права у владних суб'єктів на визначення змісту акта відповідно до власних інтересів;

12) відсутність повної реалізації принципу гласності у законодавчій сфері, що призводить до наявності актів, які набирають силу з моменту отримання владними суб'єктами, та призводить до незнання положень цих актів з боку суб'єктів права і довільного їх тлумачення;

13) відсутність наукових досліджень проблеми колізійних норм як основного засобу подолання юридичних колізій;

14) невідповідність законодавства науково обґрунтованим положенням та принципам, що зумовлює його суперечливий характер;

15) невизначеність повноважень суб'єктів владних відносин, що призводить до порушення принципу розподілу влади та втручання в нормотворчу діяльність інших державних структур;

16) низький рівень професійної культури юристів, що призводить до незнання нормативного масиву та як результат — до низької ролі доктринального тлумачення;

17) відсутність правової культури населення, що призводить до нігілістичного ставлення до права.