II. НЕДОРОЗВИНЕНІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
· Перша сірійська (часів гіксосів; затьмарена єгипетською цивілізацією) .
- Несторіансько-християнська (далекосхідна християнська; затьмарена ісламською).
- Монофізитсько-християнська (затьмарена ісламською).
- Далекозахідна християнська (кельтська; затьмарена західною).
- Скандінавська (затьмарена західною).
- Середньовічний західний «космос» міст-держав (затьмарений західною).
Згодом перелік було ним звужено до п'яти діючих, а саме західної, ісламської, індійської, китайської та православної.
У розвитку кожної цивілізації вчений виділяє й аналізує чотири фази: виникнення, ріст, надлам і розпад. В основі цивілізації лежить релігія – генеруючий та інтегруючийелемент.
Після загибелі цивілізації її місце займає інша. Якщо на перших двох фазах рушійною силою виступає творча меншість, що є носієм "життєвого пориву", то останні дві фази пов'язані з "виснаженням життєвих сил".
Очевидно, тут не грала роді расова приналежність — усі раси, крім чорної (досі), брали активну участь у творенні цивілізацій, тобто продукували «творчу меншість», провідну силу суспільства. Для її формуванн віін називає п'ять ступенів виклику: 1. Суворий клімат; 2. Нові землі (заморська колонізація); 3. Удар; 4. Тиск; 5. Гноблення. Ідеальним варіантом є, звісно, «золота середина» — достатньо і не забагато. Не раз потрібно «творчій меншості» відійти, щоб набратися свіжих сил і повернутися. Тойнбі називає це шйиігачі'аі-апд-гегигп («відхід-і-повернення»).
Коли творча еліта не здатна задовольнити потреби, висунуті культурно-історичним розвитком, тоді вона втрачає авторитет і утверджує свою владу насильством. На арену виходить "внутрішній пролетаріат", — пише А. Тойнбі, — це спільність людей, які не здатні ні до праці, ні до захисту батьківщини, але завжди готові до протесту з будь-якого приводу. По сусідству з цивілізацією з'являється "зовнішній пролетаріат" — це народи, які з тих чи інших причин не змогли піднятися до рівня цивілізованості. Відчуження "внутрішнього пролетаріату" від правлячої еліти штовхає його до пошуку союзу з варварами або "зовнішнім пролетаріатом". Встановлення такого союзу приводить до руйнування і в кінцевому підсумку до загибелі локальної цивілізації.
А. Тойнбі гостро критикував західну цивілізацію за втрату духовності і надмірний розвиток меркантильних інтересів та споживацької психології. Нестримна індустріалізація і гонка озброєнь, на думку вченого, приведе до загострення екологічної кризи й посилення боротьби за сировинні ресурси. Індустріальні країни зустрінуться з ворожою позицією технічно відсталих країн, що неминуче завершиться глобальним конфліктом, і в кінцевому підсумку настане економічний занепад. У політичній сфері це приведе до відмови від демократії і встановлення диктаторських режимів.
Врятування західної цивілізації від загибелі А. Тойнбі вбачав в оновленні духовності. Особливі надії він покладав на релігію, яка виступає головним інтегратором культури. Саме вселенська релігія, створена на основі синтезу різних релігій, здатна забезпечити "єднання в дусі" різних народів. Володіючи багатим історичним матеріалом, А. Тойнбі формулює "закон культурної радіації", згідно з яким між цивілізаціями існують широкі культурні контакти, різнобічні взаємини.
В поглядах на історію людської цивілізації і розвитку культури А. Тойнбі був оптимістом. Він писав, що XXIII ст. буде епохою народження загальнолюдської цивілізації, яка в сфері організації економіки буде соціалістичною, а в сфері духовного життя — "вільнодумною". Очолюватиме нову цивілізацію "світовий уряд", але лідерство в ній переміститься від європейського Заходу до азіатського Сходу.
Перехід до нового рівня у циклічній концепції розвитку цивілізацій належить російському історику, філософу Л.М. Гумільову (1912-1992) який запровадив нові принципи:
· пасіонарності(головний поштовх початку формування етнокультурного середовища є космічний енергетичний удар);
· порівняльної стадіальності(порівняння ступеня розвитку цивілізацій здійснюється не в хронологічному полі, а в форматі відповідності етапів розвитку кожної цивілізації).