Державний устрій Руси-України.

Початковий етап розвитку Русі в державно-організаційному аспекті мало чим відрізнявся від організаційних рис, які були властиві княжінням.

Об’єднавчі процеси вносили зміни і в організацію суспільства Русі. При Володимирі Святославичі та Ярославі Володимировичу князівські функції ускладнилися. З метою посилення великокнязівської влади й ліквідації широкої автономії колишніх княжінь Володимир Великий здійснив адміністративну, військову, релігійну і судову реформи.

Адміністративна реформа була спрямована на ліквідацію “племінних княжінь” і запровадження нового адміністративно-територіального поділу. Територія була розділена на уділи. Врядувати в них Володимир призначав своїх синів, родичів, довірених осіб – посадників. Їм належала військова, адміністративна та судова влада, яку вони чинили іменем “Великого князя”.

Військова реформа сприяла ліквідації племінних збройних формувань. Натомість великий князь наймав дружинників, яких наділяв маєтками з правом експлуатації населення. Дружинники давали клятву “вірою і правдою” виконувати волю князя.

Внаслідок релігійної реформи з 988-989рр. почалося утвердження християнства як державної релігії.

Судова реформа розмежовувала світське (княже) й церковне судочинство. Для цього було запозичені норми візантійського права, об’єднані у збірниках “Номоканонах”.

Означені реформи були спрямовані на посилення родової влади. Суть цієї влади полягала в іманентному (внутрішньому) співволодінні територією держави всіма представниками роду. Відносини сюзеренітету – васалінітету були замінені відносинами родинного сюзеренітету. Зазначимо, що після смерті того чи іншого члена роду або удільного землевласника земля не передавалася у спадок, а поверталася в розпорядження Великого князя.

В ХІст. на Русі сформувалася громіздка система престолонаступництва. Якщо помирав київський князь, то на його місце переходив чернігівський, до Чернігова – переяславський, до Переяслава – волинський і т.д. Такий порядок престолонаступництва розладжував весь княжий дім, що призводило до непорозумінь, конфліктів, міжусобиць.

Порядок володіння уділами, як, зрештою, і міжкнязівські відносини, регулювалися також нормами сімейного права. Так, у разі смерті батька-князя великокнязівський стіл переходив до старшого сина (чернігівського князя). Останній змінював систему уділів, що не рідко призводило до міжусобиць. І лише Ярослав Володимирович у заповіті поділив владу між своїми трьома синами – Ізяславом (відігравав провідну роль), Святославом і Всеволодом. Вони утворили своєрідну систему влади – тріумвірат, що вершив усі справи на Русі. При такій формі правління поєднувалися тенденції економічного і соціального розвитку окремих країв і князівств з прагненням більшості верств суспільства до єдності.

Після смерті останнього з членів тріумвірату – Всеволода Ярославовича система родинного сюзеренітету і тріумвірату поступилася місцем принципові вотчини, який був визначений на Любецькому з’їзді 1097р. Поділ великокнязівського домену дав поштовх політичному поділові Русі на окремі князівства – держави.

Верховна влада на Русі і в окремих її землях належала князю. До його повноважень за звичаєм входило: прийняття законодавчих актів, поточне управління, судочинство, командування військом, визначення податків, карбування монети, розпорядження скарбницею. Наявність цих повноважень дає підстави вважати князів самодержцями.

При князях була боярська рада. Вона не була постійно діючим інститутом влади. Але вона перетворювалася на нього, коли становище князя ставало хитким. В умовах політичної роздробленості бояри, як суспільно-політичний прошарок, були активною політичною силою, а нерідко і правлячою. На цей час боярство уже мало імунітетне право. На його основі великокнязівські і удільнокнязівські землі ставали боярськими. В цих землях управлінські і судові посади передавалися у спадок. Феодально-боярська і політична роздробленість послабила могутність Русі. Цим скористались монголо-татари. Завойовники зберегли державний устрій удільних князівств і місцеву адміністрацію, а князі та бояри визнавали хана як свого вищого сюзерена.

Отже, друга половина ХІІІст. – перша половина ХIVст. для народів Русі були періодом татаро-монгольського іга. Останнє було чинником консолідації і боротьби. Організаторами цієї боротьби після занепаду Галицько-Волинської держави стали литовські князі.

Політико-адміністративне становище України в ХIV –

Першій половині ХVІІст.

Етнографічні території України в першій половині ХIVст. перебували в складі різних держав. В 40-х рр. ХIVст. землі Галичини і Холмщини загарбала Польща. Раніше, впродовж ХІ – першої чверті ХIVст. землі Закарпаття захопила Угорщина. Пізніше до складу цієї держави перейшли буковинські землі, а в 60-х рр. ХIVст., після утворення князівства Молдови, Буковина увійшла до його складу. В 1514 році Молдова потрапила у васальну залежність до Османської імперії. Землі Північного Причорномор’я і Приазов’я були складовою монголо-татарської Орди, а після її розвалу в ХVст. опинилися під владою Кримського ханства, яке визнавало протекторат Туреччини.

Волинь в результаті шлюбно-сімейних зв’язків визнала владу литовського князя Любарта, який прийняв мову, релігію і звичаї місцевого населення. Чернігівщину у 1350рр. захопив литовський князь Ольгерд. Згодом, використавши міжусобну боротьбу в Орді, він в союзі з руськими князями і боярами витіснив монголо-татар з Київщини, Переяславщини і Поділля. Всі ці землі, зберігаючи повну автономію, стали складовою Великого князівства Литовського. Внаслідок цього Литва перетворилася на багатонаціональну державу, де переважно слов’янське (українське і білоруське) населення з традиційною культурою і правом. Руська мова була визнана державною. Православна церква залишилася панівною в духовному житті.

На Північному Сході землі Русі згуртовувало Московське князівство. Його провідники вступили в політичне протиборство з Великим князівством Литовським і Кримським ханством, прагнучи об’єднати навколо Москви всі землі колишньої Русі. В цьому протиборстві Москва взяла гору. Тим-то, а також у зв’язку із агресією Тевтонського ордену литовська керівна верхівка змушена була укласти низку уній з Польщею (1385, 1413, 1569рр.), внаслідок чого Велике князівство Литовське і Королівство Польське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту Польську, до якої увійшли й українські землі Південно-Західної Русі.

Попри все це, у ХІV-ХVІІст. не припинявся процес розвитку української народності. До Люблінської унії у соціальній, культурній, політичній сферах та у розвитку національної самобутності, що виростала на ґрунті антитатарської (протимусульманскої) та антифеодальної (протикатолицької) боротьби український (руський) народ зробив важливий крок вперед. Після Люблінської унії українська соціальна верхівка зраджує свою національність і релігію та переходить на бік іноземної пануючої верстви. Проте, втрата національної аристократії була компенсована появою козацтва. Воно стало на чолі національного духовного життя, виступило на захист національної мови, освіти, релігії, очолило визвольну боротьбу народу.