Регіональні землі на етапі політичного дроблення Давньоруської держави.
Другий етап формування історико-етнографічних регіонів (ХІ – ХІУ ст.) пов’язаний з процесом феодального дроблення Київської Русі на окремі удільні територіальні частини, головною одиницею серед яких була земля (князівство). Кожна земля являла собою не стільки етнокультурне, скільки територіально-політичне утворення, що ще певний час залишалося залежним від центрального київського престолу. Хоча політико-адміністративна суверенізація супроводжувалася і набуттям певної культурно-побутової своєрідності, особливостями господарського укладу тощо.
Тривалість територіально-політичної самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення тієї чи іншої землі. Тобто, відбувалася поступова трансформація землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. В той же час, налагодження міжземельних економічних зв’язків впливало на формування спільних для всіх етнокультурних рис, незважаючи на досить усталену локальну своєрідність окремих земель. Одним з головних проявів етнокультурної інтеграції було поширення спільного етноніма “русичі” та етнополітоніма “Русь”. Отже, хоча структура етнічності на другому етапі формування історико-етнографічних регіонів і мала розмаїту варіативність, вона відзначалася й багатьма спільними рисами.
Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. Замість родоплемінного сепаратизму, в основному зламаного в умовах централізованої держави, набирав прискорення сепаратизм династичний. Протягом другої половини ХІ – ХІІ ст. на теренах Русі одне за одним з’являються окремі самостійні князівства і землі. Починаючи з ХІ ст. зростає роль Чернігівської землі, яка одержує назву “Сіверська земля”, що включала по суті дві землі: Чернігівську і Новгородську (Новгород-Сіверську). В межах українських етнічних земель саме Чернігівщина першою дистанціювалася від Києва. Відтак основою Середньої Наддніпрянщини залишилися Київська і Переяславська землі. Через деякий час Переяславщина увійшла до складу Київської землі.
На кінець ХІІ ст. на території нинішньої України постають і інші самостійні землі і князівства: Волинське, Галицьке, Київське, Карпатська Русь. Чернігово-Сіверське князівство невдовзі розділилося на Чернігівське і Новгород-Сіверське. Згодом тенденція територіальної і політичної роздробленості набула прогресуючого характеру. Так, якщо у ХІІ ст. на всій території колишньої Київської Русі утворилося 15 князівств (земель), то на початок ХІІІ ст. їхня кількість сягала вже 50.
Територіально-політичну роздробленість Київської Русі обумовили різнопланові чинники: великі простори держави, якими, у міру наростання відцентрових тенденцій, ставало все складніше управляти; зростання великого феодального землеволодіння, а відповідно і сепаратистських настроїв місцевих князів; відсутність постійної державної доктрини, отже й виразної політичної форми, зокрема механізму спадковості князівської влади; посилення експансії степових кочівників. Економічною основою тогочасного суспільства було натуральне господарство, що також не створювало необхідних передумов для державної та етнічної консолідації давньоруського суспільства.
Посиленню відцентрових тенденцій сприяв і поліетнічний склад населення Київської Русі. Завоювання та механічне приєднання нових етно-територіальних складових (племен, племінних союзів та князівств) помітно випереджали формування та зміцнення апарату центральної влади та консолідацію новоприєднаних народів у соціальні і культурні структури Давньоруської держави.
Політично-територіальна диференціація Київської Русі перервала процес етнічної консолідації давньоруської народності в єдину етнополітичну спільність в межах всієї держави. В той же час, як це не видається парадоксальним, названі процеси прискорили формування українського народу як етнічної спільності, що самоусвідомлювалась і вирізняла себе у відносинах з іншими спільностями. Вважається, що початок цього процесу припадає саме на другу половину ХІІ ст., тобто коли відцентрові тенденції в Давньоруській державі набули свого апогею. Йдеться про те, що в цей час набуває прискорення і етнічно-регіональна консолідація на периферії давньоруської держави. Слов’янське населення полоцького і пінсько-туровського регіонів інтегрувало балтські племена, в результаті чого починає формуватися протобілоруський етнос. На північно-східній периферії Київської Русі поступово постає праросійський етнос як синтез східнослов’янських племен з угро-фінськими і урало-алтайськими племенами. Праукраїнський етнос цього періоду являв собою синтез південно-західного слов’янства з іранськими і урало-алтайськими, переважно тюркськими племенами.
Звичайно, ХІІ ст. не є єдино визнаним рубежем, від якого починається формування українського етносу в сучасному розумінні. Багато істориків, починаючи від невідомого автора “Історії Русів”, М.Грушевського до багатьох сучасних дослідників початок українського етногенезу переміщають далеко в доісторичні часи. Інші, наприклад І.Лисяк-Рудницький, уникає конкретики, проте аргументовано стверджує, що “держава Володимира й Ярослава не була ані “українська”, ані “російська”(московська) в модерному розумінні; це була спільна східнослов’янська держава, коли ще не існувала національна диференціація, як держава Карла Великого не була ані “німецька”, ані “французька”. Можна назвати немало сучасних відомих істориків, які “подвигають” формування українського етносу за межі періоду існування Київської Русі. Так, О.Моця вважає, що “немає жодних археологічних підстав для віднесення певного числа давньоруського люду до українців у ХІІ –ХІІІ ст. Н.Яковенко ще більше “омолоджує” українців, стверджуючи, що Русь Х – ХІІІ ст. в етнічному плані ще “аморфна” і лише з ХУ ст. “з Русі став вичленятися український народ”.
Як бачимо, проблема українського етногенезу, зокрема на його завершальній стадії, і на сьогодні залишається до кінця не з’ясованою. Свій погляд на цю проблему висловлюють історики українського зарубіжжя С.Томашівський та О.Субтельний, вважаючи, що українство корениться в Київській Русі, проте першою суто українською державою було Галицько-Волинське князівство (королівство). Таке твердження фактично співпадає з відомою концепцією М.Грушевського, згідно з якою Київська Русь після батиєвого погрому не припинила свого існування, а перейшла у Галицько-Волинську державу. Йдеться і про те, що остання успадкувала політичну і культурну традицію Києва.
Останнє навряд чи може бути сприйняте однозначно і потребує більш аналітичного погляду на проблему. Галицька земля, як історико-етнографічний регіон, остаточно сформувалася на середину ХІІ ст., про що вже говорилося раніше. Причому, з причини географічної віддаленості від Києва, її підпорядкування великокнязівському престолу з самого початку було відносним. Тож небезпідставним видається твердження, що Галицька земля (князівство) як окрема адміністративно-політична одиниця утворилася не внаслідок розпаду Київської Русі, а внаслідок складних роз’єднавчо-об’єднавчих процесів у прикарпатському регіоні.
Говорити за таких умов про успадкування Галицьким князівством політичної і культурної традиції Києва у буквальному розумінні не доводиться. У Галичині раніше за інші українські землі стало відчутним поєднання візантійської духовно-культурної основи з культурними впливами із Заходу, які йшли через Польщу, Угорщину, Чехію безпосередньо з Італії, Німеччини та інших країн. Зокрема, Галичина раніше і в більшій мірі за інші землі почала зазнавати впливів християнства західного обряду, причому не завжди шляхом його добровільного переймання.
Ще більшою мірою це стосується проблеми політичної традиції Галицького князівства (з 1199 р. – Галицько-Волинського князівства). Особливість суспільного розвитку Галичини у княжий період полягала в міцних позиціях боярства, їх економічній і політичній незалежності від Києва, що сприяло утвердженню олігархічної форми правління. Галичину правомірно вважають зразком олігархічного правління на Русі, і вже одне це не дає підстав беззастережно говорити про те, що Галицько-Волинське князівство стало спадкоємцем політичної традиції Києва. Київську Русь (у вузькому розумінні – як землі Середньої Наддніпрянщини) за державно-політичним устроєм вважають монархією централізованою, монархією з певним поділом влади (віче, боярська рада, дружинники), федеративною монархією, - але тільки не державою з олігархічною формою правління.
Ще на одну проблему стосовно Галичини варто звернути увагу. Раніше вже говорилося, що Галицька земля формувалася з самого початку як етнічно українська, на основі східнослов’янських племен. Проте в різний час окремі історики, як вітчизняні, так і особливо польські, на підставі літописного запису про те, що у 981 р. “пішов Володимир на ляхів і зайняв городи їх – Перемишль, Червен та інші …” вважали названі землі польськими.
Нагадаємо, що галицькі землі, починаючи з Х ст., були об’єктом гострого суперництва між Київською Руссю і Польщею. Проте з 1031 р., коли Київ відвоював повторно всі червенські міста, жоден документ не фіксував польського характеру населення цих земель. Удільні князівства, які утворилися в другій половині ХІ ст. – Перемишльське, Теребовлянське, Галицьке та інші, так само як пізніше об’єднане Галицьке, а потім Галицько-Волинське князівство, були за етнічною приналежністю, релігією, культурою населення русько-українськими. Поява польського населення у Галицькій Русі фіксується тільки після захоплення Польщею Галицько-Волинського князівства у ХІУ ст.
В історичній літературі утвердився стереотип, що з монголо-татарською навалою і падінням Києва у 1240 р. Київська Русь як держава припинила своє існування. Акценти здебільшого переміщуються на Галицько-Волинське князівство, в меншій мірі – на Чернігівське і Новгород-Сіверське. Київська земля у складі Київського князівства і бувшого Переяславського майже не згадується, чи згадується опосередковано – як місцезнаходження великокняжого престолу, якого у правителів Золотої Орди домагалися удільні князі. То ж чи не говорить цей факт про провідну політичну роль Києва, а відповідно і Київського князівства на всьому поневоленому просторі Давньоруської держави.
Як би це не видавалося парадоксально, але золотоординські правителі в своїх цілях на певний час і до певної міри реанімували роль Києва як основного політичного центра поневоленої ними держави. На завойованих руських землях вони не стали створювати нову державну організацію, не включили ці землі до складу Золотої Орди, використовуючи вже існуючі державні структури для того, щоб утримувати в поневоленні руське населення. Тож зробили ставку на більш-менш централізовану державу Русь з політичним і релігійним центром у Києві.
Отже, Київська земля (Середнє Подніпров’я) як історико-етнографічний регіон і після монголо-татарського поневолення не тільки не “перейшла” в іншу землю-регіон – Північно-Східний чи Південно-Західний, а й продовжувала відігравати значну роль як політичний і духовний центр Давньоруської держави. І тільки наприкінці ХІІІ ст., коли внаслідок посилення литовської експансії на руські землі Золота Орда змушена була перенести центр поневоленої ними держави у Володимиро-Суздальську землю, а в 1299 р. туди ж була перенесена і Київська митрополія, Київська Русь як держава з політичним центром у Києві фактично припиняє своє існування.
На жаль, не збереглися документи, які давали б можливість відтворити характер етнічних процесів в часи золотоординського поневолення. Достовірно можна лише констатувати, що на відміну від деяких інших поневолювачів пізнішого періоду, монголо-татари не ставили за мету ліквідувати національно-етнічну ідентичність поневоленого ними народу. Вони проявили толерантне ставлення до християнства та православного духовенства, не нав’язували свого суспільного устрою. Жорсткі заходи, до яких вдавалися поневолювачі, щоб тримати в покорі руське населення, не розповсюджувалися на його віру, звичаї, традиції. Саме це значною мірою дало змогу східним слов’янам зберегти етнічну ідентичність, самобутність. Збереглися і їх прояви в історико-етнографічних регіонах. Більше того, за цих умов основою подальшого етнічного розвитку давньоруського народу могли стати тільки ті етнографічні масиви, які сформувалися раніше. І вони ними стали в послідуючі, досить драматичні часи української історії. Її сторінки в подальшому фіксуватимуть нові поневолення українського народу, з іншими наслідками щодо етнічного розвитку.